07 вересня 2021 року справа №200/61/21-а
приміщення суду за адресою: 84301, м. Краматорськ вул. Марата, 15
Перший апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого судді: Сіваченка І.В., суддів: Міронової Г.М., Блохіна А.А., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Територіального управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 01 квітня 2021 року (повне судове рішення складено 01 квітня 2021 року у м. Слов'янську) у справі № 200/61/21-а (суддя в І інстанції Стойка В.В.) за позовом ОСОБА_1 до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області, третя особа Головне управління Державної казначейської служби України у Донецькій області про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії,
28 грудня 2020 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області (далі - ТУДСА), за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору Головне управління Державної казначейської служби України в Донецькій області про:
визнання протиправними дій щодо нарахування та виплати суддівської винагороди за період з 18.04.2020 по 28.08.2020 із застосуванням ст.29 Закону України «Про державний бюджет України на 2020 рік»;
зобов'язання відповідача провести перерахунок суддівської винагороди за період з 18.04.2020 по 28.08.2020, обчисливши її відповідно до ст.135 Закону України від 02.06.2016 № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 1402-VIII) без застосування обмеження, передбаченого статтею 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» та виплатити недоотриману частину з урахуванням обов'язкових податків та зборів.
Позов обґрунтовано тим, що Указом Президента України «Про призначення суддів» № 500/2009 від 02 липня серпня 2009 року позивача призначено на посаду судді Селидівського міського суду Донецької області та згідно наказу голови Селидівського міського суду Донецької області № 18 від 27.08.2009 позивач приступила до виконання обов'язків судді з 27 серпня 2009 року. Указом Президента України «Про переведення суддів» №563/2010 від 20.04.2010 позивача переведено на посаду судді Київського районного суду м. Донецька та згідно наказу голови суду № 47-к від 12.05.2010 позивач приступила до виконання обов'язків судді з 12 травня 2010 року. Указом Президента України «Про призначення та тимчасове переведення суддів» № 212/2017 від 07.08.2017 відповідно до частини п'ятої статті 126, частини першої статті 128, підпунктів 2 і 7 пункту 16 (1) розділу XV «Перехідні положення» Конституції України та пункту 11 розділу III «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про Вищу раду правосуддя» позивача було призначено на посаду судді Київського районного суду м. Донецька.
Згідно Указу Президента «Про тимчасове переведення суддів» №212/2018 від 19.07.2018 позивача було переведено шляхом відрядження строком до одного року на роботу на посаду судді Першотравневого районного суду Донецької області та згідно наказу голови суду №4-к від 13.09.2018 зараховано до штату суду з 13 вересня 2018 року. Рішенням Вищої ради правосудця від 16 липня 2019 року № 1861/0/15-19 позивача було переведено на посаду судді Першотравневого районного суду Донецької області. Наказом голови Першотравневого районного суду Донецької області № 2-к від 18.07.2019 позивача було зараховано до штату Першотравневого районного суду Донецької області на посаду судді, за переведенням із Київського районного суду м. Донецька з 18 липня 2019 року та встановлено щомісячну доплату за вислугу років в розмірі 50 відсотків посадового окладу судді, як такій, стаж роботи якої станом на 18.07.2019 становить 20 років 6 місяців 23 дні.
Отримавши суддівську винагороду за квітень - серпень 2020 року ОСОБА_1 дізналась про те, що розмір її виплати не відповідає розміру, який встановлено Законом та суперечить Конституції України. Вказала, що вона не погоджується із виплаченою сумою суддівської винагороди та вважає, що відповідачем порушено її право на належне матеріальне забезпечення.
Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 01 квітня 2021 року позов задоволено.
Визнано протиправними дії ТУДСА щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 суддівської винагороди за період з 18.04.2020 по 28.08.2020 (за винятком днів відпустки) із застосуванням ст.29 Закону України «Про державний бюджет України на 2020 рік».
Зобов'язано відповідача провести перерахунок суддівської винагороди позивачу за період з 18.04.2020 по 28.08.2020 (за винятком днів відпустки), обчисливши її відповідно до ст. 130 Конституції України та ст. 135 Закону № 1402-VIII та виплатити недоотриману частину з урахуванням раніше сплачених сум та з відрахуванням обов'язкових податків і зборів.
Не погодившись з таким рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просив рішення місцевого суду скасувати та прийняти нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.
В обґрунтування апеляційної скарги зазначено, що за статтею 29 Закону № 553-ІХ, який опубліковано 17 квітня 2020 року, передбачено, що у квітні 2020 року та на період до завершення місяця, в якому відміняється карантин, установлений Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби СОVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-СоV-2, заробітна плата, грошове забезпечення працівників, службових і посадових осіб бюджетних установ (включаючи органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування) нараховуються у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року. При цьому у зазначеному максимальному розмірі не враховуються суми допомоги по тимчасовій непрацездатності, допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань та оплата щорічної відпустки. Обмеження, встановлене у частині першій статті 29 Закону, застосовується також при нарахуванні суддівської винагороди суддям.
При нарахуванні суддівської винагороди у квітні 2020 року враховано рішення Ради суддів від 24 квітня 2020 року № 22, отже апелянт наголосив, що як державний орган, який діє виключно в рамках діючого українського законодавства, він має повноваження тільки у нарахуванні та виплаті коштів, які є у рамках бюджетного року, та не приймає рішення щодо визначення фінансової ситуації у державі.
Апелянт наголошував, що зміни в законодавстві України, зокрема, прийняття Закону України від 13 квітня 2020 року № 553-ІХ, зумовлені економічним становищем держави та спрямовані на досягнення фінансової стабілізації в умовах карантину.
Натомість суд першої інстанції не дослідив надані відповідачем докази, надав неналежну оцінку фактичним обставинам справи, що призвело до неправильного вирішення спірних правовідносин.
Всі особи, які беруть участь у справі, у судове засідання не прибули, хоча вони були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового засідання, тому відповідно до п.2 ч.1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) суд апеляційної інстанції розглянув справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.
Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги.
Суд апеляційної інстанції, заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи і обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, вважає за необхідне вимоги, викладені в апеляційній скарзі, залишити без задоволення, виходячи з таких підстав.
Судами першої та апеляційної інстанції встановлено наступне.
Указом Президента України «Про призначення суддів» № 500/2009 від 02 липня серпня 2009 року позивача призначено на посаду судді Селидівського міського суду Донецької області та згідно наказу голови Селидівського міського суду Донецької області № 18 від 27.08.2009 року позивач приступила до виконання обов'язків судді з 27 серпня 2009 року. Указом Президента України «Про переведення суддів» №563/2010 від 20.04.2010 року позивача переведено на посаду судді Київського районного суду м. Донецька та згідно наказу голови суду № 47-к від 12.05.2010 позивач приступила до виконання обов'язків судді з 12 травня 2010 року. Указом Президента України «Про призначення та тимчасове переведення суддів» №212/2017 від 07.08.2017 року відповідно до частини п'ятої статті 126, частини першої статті 128, підпунктів 2 і 7 пункту 16 (1) розділу XV «Перехідні положення» Конституції України та пункту 11 розділу III «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про Вищу раду правосуддя» позивача було призначено на посаду судді Київського районного суду м. Донецька.
Згідно Указу Президента «Про тимчасове переведення суддів» №212/2018 від 19.07.2018 позивача було переведено шляхом відрядження строком до одного року на роботу на посаду судді Першотравневого районного суду Донецької області та згідно наказу голови суду №4-к від 13.09.2018 зараховано до штату суду з 13 вересня 2018 року. Рішенням Вищої ради правосудця від 16 липня 2019 року № 1861/0/15-19 позивача було переведено на посаду судді Першотравневого районного суду Донецької області. Наказом голови Першотравневого районного суду Донецької області № 2-к від 18.07.2019 року позивача було зараховано до штату Першотравневого районного суду Донецької області на посаду судді, за переведенням із Київського районного суду м. Донецька з 18 липня 2019 року та встановлено щомісячну доплату за вислугу років в розмірі 50 відсотків посадового окладу судді, як такій, стаж роботи якої станом на 18.07.2019 року становить 20 років 6 місяців 23 дні.
За період з 18.04.2020 по 28.08.2020 (за винятком днів відпустки) суддівську винагороду позивачеві нараховано та виплачено в обмеженому розмірі, який не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року, що пояснюється вимогами ст. 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік».
Зазначене підтверджується довідкою відповідача від 24.11.2020 року за період з квітня 2020 року по вересень 2020 року (включно).
Відомості про нараховану винагороду судді, що зазначені у вказаній довідці, відповідають даним розрахункових листів позивача, з яких слідує факт нарахування винагороди у зменшеному розмірі та відсутність заборгованості перед позивачем. Вирішуючи адміністративну справу по суті заявлених вимог, надаючи оцінку обставинам (фактам), якими обґрунтовано вимоги і заперечення учасників справи, апеляційний суд виходить з такого.
Відповідно до ст. 126 Конституції України незалежність і недоторканність судді гарантуються Конституцією і законами України.
Статтею 130 Конституції України визначено, що держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя.
Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.
Відповідно до ч.1 ст.135 Закону № 1402-VIII суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.
Згідно з ч.2 ст.135 Закону № 1402-VIII суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.
Пунктом 1 ч.3 ст.135 Закону № 1402-VIII встановлено базовий розмір посадового окладу судді місцевого суду - 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.
Відповідно до ч.9 ст.135 Закону № 1402-VIII обсяги видатків на забезпечення виплати суддівської винагороди здійснюються за окремим кодом економічної класифікації видатків.
У рішенні від 08.04.2016 №4-рп/2016 у справі №1-8/2016 Конституційний Суд України зазначив, що конституційний принцип незалежності суддів забезпечує важливу роль судової влади в механізмі захисту прав і свобод людини і громадянина та є запорукою реалізації права на судовий захист, передбаченого частиною першою статті 55 Основного Закону України; положення Конституції України стосовно незалежності суддів, яка є невід'ємним елементом статусу суддів та їх професійної діяльності, пов'язані з принципом поділу державної влади та обумовлені необхідністю забезпечувати основи конституційного ладу й права людини, гарантувати самостійність і незалежність судової влади; гарантії незалежності суддів як необхідні умови здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом встановлені у базових законах з питань судоустрою, судочинства, статусу суддів, мають конституційний зміст і разом з визначеними Основним Законом України складають єдину систему гарантій незалежності суддів та повинні бути реально забезпечені.
Однією з гарантій незалежності суддів є їх належне матеріальне та соціальне забезпечення, зокрема надання суддям за рахунок держави суддівської винагороди. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу визначених Конституцією України гарантій незалежності суддів.
Згідно з рішенням Конституційного Суду України від 03.06.2013 №3-рп/2013 у справі №1-2/2013 будь-яке зниження рівня гарантій незалежності суддів суперечить конституційній вимозі неухильного забезпечення незалежного правосуддя та права людини і громадянина на захист прав і свобод незалежним судом, оскільки призводить до обмеження можливостей реалізації цього конституційного права, а отже, суперечить частині першій статті 55 Конституції України.
У рішенні від 04.12.2018 №11-р/2018 у справі №1-7/2018 (4062/15) Конституційний Суд України вказав, що обов'язок держави щодо забезпечення фінансування та належних умов для функціонування судів і діяльності суддів, закріплений у статті 130 Конституції України, є однією з конституційних гарантій незалежності суддів. Системний аналіз положень Конституції України свідчить про те, що ними встановлено обов'язок держави забезпечити належні умови праці та фінансування для суддів, а отже, сформувати та законодавчо закріпити таку систему фінансування, в тому числі розмір винагороди суддів, яка гарантуватиме їх незалежність.
Така позиція Конституційного Суду України узгоджується з положеннями Європейської хартії щодо статусу суддів від 10 липня 1998 року, у підпункті 6.1 пункту 6 якої зазначено, що суддям, які здійснюють суддівські функції на професійній основі, надається винагорода, рівень якої встановлюється з тим, щоб захистити їх від тиску, спрямованого на здійснення впливу на їх рішення, а ще загальніше на їх поведінку в рамках здійснення правосуддя, тим самим підриваючи їх незалежність і безсторонність. Зменшення органом законодавчої влади розміру посадового окладу судді призводить до зменшення розміру суддівської винагороди, що, у свою чергу, є посяганням на гарантію незалежності судді у виді матеріального забезпечення та передумовою впливу як на суддю, так і на судову владу в цілому.
Враховуючи наведене, можна дійти висновку про те, що законодавче регулювання питання суддівської винагороди може здійснюватися виключно Законом № 1402-VIII, що узгоджується з приписами частини другої статті 130 Конституції України, згідно з якою розмір суддівської винагороди встановлюється законом про судоустрій.
18.04.2020 набрав чинності Закон № 553-IX, яким Закон України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» доповнено статтею 29.
Так, ст.29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» установлено, що в квітні 2020 року та на період до завершення місяця, в якому відміняється карантин, установлений Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, заробітна плата, грошове забезпечення працівників, службових і посадових осіб бюджетних установ (включаючи органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування) нараховуються у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року. При цьому у зазначеному максимальному розмірі не враховуються суми допомоги по тимчасовій непрацездатності, допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань та оплата щорічної відпустки.
Зазначене обмеження не застосовується при нарахуванні заробітної плати, грошового забезпечення особам із числа осіб, зазначених у частині першій цієї статті, які безпосередньо задіяні у заходах, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню, локалізацію та ліквідацію спалахів, епідемій та пандемій гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та які беруть участь у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, у тому числі в операції Об'єднаних сил (ООС). Перелік відповідних посад встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Обмеження, встановлене у частині першій цієї статті, застосовується також при нарахуванні заробітної плати, суддівської винагороди, грошового забезпечення відповідно народним депутатам України, суддям, суддям Конституційного Суду України, членам Вищої ради правосуддя, членам Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, прокурорам, працівникам, службовим і посадовим особам Національного банку України, а також іншим службовим і посадовим особам, працівникам, оплата праці яких регулюється спеціальними законами (крім осіб, встановлених у переліку, затвердженому Кабінетом Міністрів України відповідно до частини другої цієї статті).
Як встановлено судами та не заперечувалось відповідачем, з дня набрання чинності Законом № 553-ІХ, тобто з 18.04.2020, суддівська винагорода позивача нараховувалась та виплачувалась з урахуванням обмеження, встановленого вищезазначеними нормами статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік».
Разом з тим, рішенням Конституційного Суду України від 28.08.2020 №10-р/2020 визнано такими, що не відповідають Конституції України положення частин першої, третьої статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 14 листопада 2019 року № 294-ІХ зі змінами, абзацу дев'ятого пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві положення» Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 13 квітня 2020 року № 553-ІХ.
Водночас у вказаному рішенні зазначено, що при вирішенні питання щодо конституційності оспорюваних положень Закону № 294-IX, Конституційний Суд України виходить із юридичної позиції, яку він неодноразово висловлював: оскільки предмет закону про Державний бюджет України чітко визначений у Конституції України, то цей закон не може скасовувати чи змінювати обсяг прав і обов'язків, пільг, компенсацій і гарантій, передбачених іншими законами України (абзац восьмий пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 9 липня 2007 року №6-рп/2007).
Крім того, виходячи з того, що предмет регулювання Бюджетного кодексу України (далі - Кодекс), так само, як і предмет регулювання законів України про Державний бюджет України на кожний рік, є спеціальним, що обумовлено положеннями пункту 1 частини другої статті 92 Основного Закону України, Конституційний Суд України в Рішенні від 27 лютого 2020 року № 3-р/2020 дійшов висновку, що Кодексом не можна вносити зміни до інших законів України, зупиняти їх дію або скасовувати їх, а також встановлювати інше (додаткове) законодавче регулювання відносин, відмінне від того, що є предметом спеціального регулювання іншими законами України (абзац восьмий підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини).
Враховуючи викладене, Конституційний Суд України вкотре наголосив на тому, що скасування чи зміна законом про Державний бюджет України обсягу прав і гарантій та законодавчого регулювання, передбачених у спеціальних законах, суперечить статті 6, частині другій статті 19, статті 130 Конституції України.
Крім того, в рішенні Конституційного Суду України від 28.08.2020 №10-р/2020 констатовано, що юридичну визначеність слід розуміти через такі її складові елементи як чіткість, зрозумілість, однозначність норм права; право особи у своїх діях розраховувати на розумну та передбачувану стабільність існуючого законодавства та можливість передбачати наслідки застосування норм права (легітимні очікування) (абзац п'ятий підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 23 січня 2020 року №1-р/2020). Установлення граничного розміру заробітної плати, грошового забезпечення працівників, службових і посадових осіб бюджетних установ (включаючи органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування), передбачене у квітні 2020 року та на період до завершення місяця, в якому відміняється карантин, установлений Кабінетом Міністрів України (частини перша, третя статті 29 Закону № 294), є невизначеним щодо дії в часі та не забезпечує передбачуваності застосування цих норм права.
Згідно з ч.1 ст.113 Конституції України, частиною першою статті 1 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» Кабінет Міністрів України (Уряд України) є вищим органом у системі органів виконавчої влади.
Тобто, оспорюваними положеннями ст.29 Закону № 294-IX заробітна плата, грошове забезпечення працівників, службових і посадових осіб органів законодавчої та судової влади поставлені в залежність від виконавчої влади.
Також у вищезазначеному рішенні Конституційний Суд України звернув увагу на те, що згідно з Конституцією України виключно законами України визначається, зокрема, статус суддів (пункт 14 частини першої статті 92); незалежність і недоторканність судді гарантуються Конституцією і законами України; вплив на суддю у будь-який спосіб забороняється (частини перша, друга статті 126); держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів; розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій (перше речення частини першої, частина друга статті 130). Конституційний Суд України неодноразово звертав увагу на недопустимість обмеження законом незалежності суддів, зокрема їх належного матеріального забезпечення, зміни розміру суддівської винагороди, рівня довічного грошового утримання суддів у відставці (рішення від 24 червня 1999 року №6-рп/99, від 20 березня 2002 року №5-рп/2002, від 1 грудня 2004 року №19-рп/2004, від 11 жовтня 2005 року №8-рп/2005, від 18 червня 2007 року №4-рп/2007, від 22 травня 2008 року №10-рп/2008, від 3 червня 2013 року №3-рп/2013, від 19 листопада 2013 року №10-рп/2013, від 8 червня 2016 року №4-рп/2016, від 4 грудня 2018 року №11-р/2018, від 18 лютого 2020 року №2-р/2020, від 11 березня 2020 року №4-р/2020).
Проаналізувавши юридичні позиції щодо незалежності суддів, Конституційний Суд України дійшов висновку, що гарантії незалежності суддів зумовлені конституційно визначеною виключною функцією судів здійснювати правосуддя; законодавець не може свавільно встановлювати або змінювати розмір винагороди судді, використовуючи свої повноваження як інструмент впливу на судову владу (абзаци сьомий, восьмий підпункту 4.1 пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 11 березня 2020 року №4-р/2020).
Також слід враховувати, що Рішенням Конституційного Суду України від 28.08.2020 №10-р/2020 зазначено про необхідність компенсувати відповідними виплатами, встановленні обмеження суддівської винагороди.
Окрім цього, Конституційний Суд України дійшов висновку, що обмеження відповідних виплат є допустимим за умов воєнного або надзвичайного стану. Однак такого роду обмеження має запроваджуватися пропорційно, із встановленням чітких часових строків та в жорсткій відповідності до Конституції та законів України. Таке обмеження також може застосовуватися й до суддів, однак після закінчення терміну його дії втрачені у зв'язку з цим обмеженням кошти необхідно компенсувати відповідними виплатами, оскільки суддівська винагорода є складовим елементом статусу судді, визначеного Конституцією України (пункт 4.3 рішення від 28.08.2020 №10-р/2020).
Також суд наголосив, що в силу ч.2 ст.130 Конституції України питання обрахунку та розміру суддівської винагороди регламентується виключно статтею 135 Закону № 1402-VIII, що, в свою чергу, виключає можливість застосування до правовідносин стосовно суддівської винагороди норм інших законів.
Також апеляційний суд зважує на правовий висновок Верховного Суду, викладений в постанові від 3 березня 2021 року в справі № 340/1916/20:
«61… колегія суддів констатує, що обмеження виплати позивачеві, починаючи з 18 квітня 2020 року, суддівської винагороди (розміром, що не перевищує десять прожиткових мінімумів) на підставі статті 29 Закону № 294-ІХ (зі змінами, внесеними Законом № 553-ІХ…) було неправомірним. Тому правильним є висновок судів попередніх інстанцій про обґрунтованість доводів позивача в цій частині.».
Згідно з ч. 5 ст. 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
При цьому апеляційним судом було досліджено питання, чи було зменшено обсяг асигнувань відповідачу після набрання чинності Законом № 553-ІХ, що в свою чергу впливає на обґрунтованість звернення з цими позовними вимогами виключно до відповідача, про що зазначено в постанові Верховного Суду від 3 березня 2021 року в справі № 340/1916/20 (пункти 78, 83).
ТУ ДСА в Донецькій області не надано доказів зменшення обсяг асигнувань відповідачу після набрання чинності Законом № 553-ІХ.
Згідно листа Державної судової адміністрації України від 21.04.2021 № 10-8081/21, зміни до кошторису Територіального управління ДСА України в Донецькій області стосовно зменшення бюджетних асигнувань за КЕКВ 2111 «Заробітна плата» Державною судовою адміністрацією України у 2020 році не вносились. Бюджетні асигнування, передбачені кошторисом на 2020 рік ТУ ДСА України в Донецькій області за КПКВК 0501020 «Забезпечення здійснення правосуддя місцевими, апеляційними судами та функціонування органів і установ системи правосуддя», за КЕКВ 2111 «Заробітна плата» у сумі 301 977,3 тис. грн, відкриті в повному обсязі.
З урахуванням наведеного, колегія суддів погоджується з висновком місцевого суду, що, обмежуючи розмір суддівської винагороди позивача шляхом застосування Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» із змінами, внесеними на підставі Закону № 553-ІХ, відповідач, як розпорядник бюджетних коштів, вчинив дії, що порушують права та гарантії незалежності судді.
Отже, оскаржувані дії відповідача визнаються протиправними, оскільки вони суперечать вимогам ч.2 ст.130 Конституції України та ст.135 Закону № 1402-VIII та порушують охоронювані права та інтереси позивача внаслідок істотного зменшення суддівської винагороди, яку останній отримував до 18.04.2020.
Підсумовуючи наведене, колегія суддів вважає правильним висновок суду першої інстанції, що дії відповідача щодо нарахування та виплати позивачу суддівської винагороди в період з 18.04.2020 по 28.08.2020 (за винятком днів відпустки) із застосуванням обмеження, встановленого ст.29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» із змінами, внесеними Законом № 553-ІХ, є протиправними.
Оцінюючи позовні вимоги зобов'язального характеру, слід насамперед зауважити, що такі вимоги є похідними від основних, які стосуються визнання протиправними дій відповідача щодо виплати в спірний період суддівської винагороди у неналежному розмірі.
Крім того, чинність норм Закону № 553-ІХ не може виправдовувати їх правомірність, адже, як вже зазначалося, при нарахуванні та виплаті позивачеві суддівської винагороди відповідач повинен був керуватися нормами ч.2 ст.130 Конституції України та ст.135 Закону № 1402-VIII, які не зазнали змін у зв'язку із прийняттям Закону № 553-ІХ від 13.04.2020.
Також суд враховує висновки Конституційного Суду України, наведені у п.4.3 рішення від 28.08.2020 №10-р/2020 у справі №1-14/2020(230/20), згідно з якими обмеження виплат, в тому числі суддівської винагороди, є допустимим за умов воєнного або надзвичайного стану. Однак, навіть в таких випадках, обмеження має запроваджуватися пропорційно, із встановленням чітких часових строків та в жорсткій відповідності до Конституції та законів України. Після закінчення терміну його дії втрачені у зв'язку з цим обмеженням кошти необхідно компенсувати відповідними виплатами, оскільки суддівська винагорода є складовим елементом статусу судді, визначеного Конституцією України.
Тобто, виходячи з правової позиції Конституційного Суду України, право позивача на компенсацію сум суддівської винагороди, втрачених у зв'язку із запровадженими обмеженнями, не може бути поставлене під сумнів.
З огляду на викладене, правильним є висновок місцевого суду про обґрунтованість позовних вимог про зобов'язання відповідача провести перерахунок суддівської винагороди за період з 18.04.2020 по 28.08.2020 (за винятком днів відпустки), обчисливши її відповідно до ст.130 Конституції України та ст. 135 Закону № 1402-VIII та виплатити недоотриману частину.
При цьому відповідач повинен врахувати положення ч.2 ст.29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», за змістом яких встановлене Законом № 553-ІХ обмеження максимального розміру суддівської винагороди не поширюється на суми допомоги по тимчасовій непрацездатності, допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань та оплату щорічної відпустки.
Посилання відповідача на рішення Європейського Суду з прав людини від 15.10.2013 року у справі Савіцкас та інші проти Литви є неприйнятним, оскільки в цій справі надана оцінка нормі коли економічна і фінансова ситуація в державі значно погіршується, що міститься в п.3 ст. 11 Закону про суди Литви, з урахуванням рішення Конституційного суду цієї держави від 28.03.2006, який вказав, що при такій нормі в такому разі тимчасове скорочення заробітної плати суддів було законним. В той час як норми Закону України «Про судоустрій і статус суддів» таких норм не містять.
Посилання відповідача на рішення Європейського Суду з прав людини на рішення від 09.10.1979 у справі «Ейрі проти Ірландії» та від 12.10.2004 у справі «Кйяртан Асмундсон проти Ісландії» також не беруться судами до уваги, оскільки фактичні обставини встановлені Європейським Судом з прав людини у цих справах є іншими ніж у даній адміністративній справі; крім того, суд зазначає, що втручання в права гарантовані статтею 1 Протоколу Першого до Конвенції на підставі Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» в частині встановлення розміру суддівської винагороди 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року, не мало підстави у національному законодавстві, оскільки згідно статті 130 Конституції України розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій, а не Законом України «Про Державний бюджет України».
За встановлених в цій справі обставин та з урахуванням правового регулювання спірних правовідносин, оскільки в межах даної адміністративної справи основні (суттєві) аргументи позовної заяви є обґрунтованими, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що адміністративний позов ОСОБА_1 підляє задоволенню.
Доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду попередньої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права.
Відповідно до положень ч. 1 ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись статтями 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України,-
Апеляційну скаргу Територіального управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області - залишити без задоволення.
Рішення Донецького окружного адміністративного суду від 01 квітня 2021 року у справі № 200/61/21-а - залишити без змін.
Повне судове рішення - 07 вересня 2021 року.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення в порядку, передбаченому статтею 328 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий суддя І. В. Сіваченко
Судді А. А. Блохін
Г. М. Міронова