іменем України
31 серпня 2021 року м. Чернігів
Унікальний номер справи № 751/7665/20
Головуючий у першій інстанції - Деркач О. Г.
Апеляційне провадження № 22-ц/4823/986/21
Чернігівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючої - судді Мамонової О.Є.,
суддів - Бобрової І.О., Висоцької Н.В.
із секретарем Шкарупою Ю.В.,
учасники справи:
позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,
відповідач: ОСОБА_3 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітньої ОСОБА_4 ,
треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Служба у справах дітей Чернігівської міської ради, Служба у справах дітей Чернігівської районної державної адміністрації,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження у відкритому судовому засіданні з повідомленням учасників справи цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на рішення Новозаводського районного суду м. Чернігова від 25 березня 2021 року (ухвалене о 14:30, повний текст рішення складено 19 квітня 2021 року) у справі за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітньої ОСОБА_4 , про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням, визнання осіб такими, що втратили право на користування житловим приміщенням та вселення, -
У листопаді 2020 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 звернулися до суду із позовом до ОСОБА_3 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітньої ОСОБА_4 , в якому просили:
- усунути перешкоди у користуванні житловим приміщенням і визнати ОСОБА_3 і малолітню ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , такими, що втратили право на користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_1 ;
- визнати право ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , на користування житлом та реєстрацію за адресою: АДРЕСА_2 .
Позовні вимоги обґрунтовували тим, що позивачка ОСОБА_5 є власником квартири за адресою: АДРЕСА_1 . Позивач ОСОБА_2 є сином позивачки ОСОБА_1 , місце проживання якого зареєстроване за адресою: АДРЕСА_2 . ОСОБА_2 та відповідачка ОСОБА_3 перебували у зареєстрованому шлюбі, від якого мають спільну доньку ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1
ОСОБА_2 та ОСОБА_3 разом зі спільною дочкою орендували належну ОСОБА_1 квартиру на підставі укладеного між позивачами договору оренди на строк з 01.10.2019 по 30.09.2020, за умовами якого вся сім'я набула права зареєструватися у зазначеній квартирі. ОСОБА_3 з дочкою ОСОБА_7 зареєструвалися у квартирі з 16.11.2019, ОСОБА_2 своєї реєстрації не змінив. 03.08.2020 ОСОБА_3 пішла від чоловіка та, зібравши свої і дитини речі, виїхала з квартири.
Відповідачка разом з малолітньою дочкою більше не використовують для свого проживання належну ОСОБА_1 квартиру, що підтверджується довідкою житлово-комунальної компанії, позовною заявою ОСОБА_3 про розірвання шлюбу, де вона вказувала адресу свого постійного проживання: АДРЕСА_3 , та її позовною заявою про стягнення аліментів на утримання дитини, де адресу місця проживання зазначено: АДРЕСА_4 .
Реєстрація відповідачів у належній позивачці квартирі створює останній перешкоди у здійсненні нею права власності. Закінчення договору оренди позивачі також вважають підставою для зняття з реєстрації відповідачки з дочкою. За власним бажанням ОСОБА_3 знятися з реєстрації за вказаною адресою відмовляється.
У свою чергу ОСОБА_2 , як батько малолітньої ОСОБА_7 , бажає зняти дочку з реєстрації у належній його матері квартирі та зареєструвати за адресою свого місця проживання: АДРЕСА_2 , а ОСОБА_3 згоди на перереєстрацію місця проживання дочки не надає.
Рішенням Новозаводського районного суду м. Чернігова від 25.03.2021 у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , ОСОБА_2 відмовлено.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , ОСОБА_2 просять скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити у повному обсязі, посилаючись на невірне встановлення фактичних обставин справи, неправильне застосування норм матеріального права.
Доводи апеляційної скарги зводяться до того, що позивачка ОСОБА_1 надала згоду на вселення в належну їй квартиру відповідачці разом з малолітньою дочкою як членам сім'ї свого сина. При цьому, сама позивачка зареєстрована та постійно проживає у смт Седнів, у спірній квартирі не проживала ні до вселення сина з сім'єю, ні після цього, з відповідачами спільного господарства не вела, спільним побутом не була пов'язана, взаємних прав та обов'язків з ними не мала, тобто не була членом сім'ї відповідачів у розумінні ч. 2 ст. 3 СК України.
Заявники вказують, що ОСОБА_3 разом з малолітньою дочкою були зареєстровані та отримали право користування житловим приміщенням на підставі сервітуту, після залишення житла і розірвання шлюбу обставини, які були підставою сервітуту, припинилися.
Щодо вимоги про зміну місця реєстрації малолітньої ОСОБА_7 позивачі зазначають, що судом не враховано при ухваленні оскаржуваного рішення наявного у матеріалах справи висновку органу опіки та піклування про можливість проживання дитини за місцем проживання її батька у смт Седнів.
Наголошують, що батько не наполягає на проживанні дитини з ним, а наполягає на тому, щоб дитина була зареєстрована з одним із батьків за місцем його фактичного проживання, тому спір між батьками регулюється нормами СК України, а не ЖК України.
Вислухавши суддю-доповідача, пояснення представника позивачів - адвоката Бондаренка П.В., який підтримав апеляційну скаргу, представника відповідачів - адвоката Кравченка В.В., який просив залишити в силі рішення суду першої інстанції, представника Служби у справах дітей Чернігівської районної державної адміністрації Усика А.С., який наголошував на тому, що малолітня дитина має бути зареєстрована з одним із батьків, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
За змістом ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачами не доведено, що відповідачі не проживають у спірному житлі більше одного року без поважних причин, а відповідач ОСОБА_3 чинить перешкоди позивачам в розпорядженні та користуванні власністю.
Щодо визнання за малолітньою ОСОБА_7 , 2019 року народження, права користування житлом за місцем реєстрації і проживання батька - ОСОБА_2 , районний суд зазначив, що таке право визначено законом і не потребує додаткового встановлення судом, а визначення місця проживання дитини є предметом сімейних правовідносин та має інший порядок вирішення.
З такими висновками суду першої інстанції погоджується апеляційний суд, оскільки вони ґрунтуються на матеріалах справи та відповідають вимогам чинного законодавства.
Судом у справі встановлено, що з 22.01.2019 ОСОБА_2 та ОСОБА_3 перебували у зареєстрованому шлюбі, який було розірвано рішенням Новозаводського районного суду м. Чернігова від 16.10.2020 (т. 1 а.с. 10, 15, 23, 86-87).
Від шлюбу ОСОБА_2 та ОСОБА_3 мають спільну дочку ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (т. 1 а.с. 11, 84).
Позивачці ОСОБА_1 , яка є матір'ю позивача ОСОБА_2 , на праві приватної власності належить квартира, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (т. 1 а.с. 8, 9).
01.10.2019 між ОСОБА_1 (орендодавець) та її сином ОСОБА_2 (орендар) був укладений договір оренди квартири (житлового приміщення) № 1 , за яким орендодавець передала орендареві вищевказану квартиру у платне користування для проживання його сім'ї у складі дружини - ОСОБА_3 і доньки - ОСОБА_4 , строком на 12 місяців з моменту прийняття приміщення, що орендується за актом прийому-передачі. Договір оренди підписаний ОСОБА_1 та ОСОБА_2 (т. 1 а.с. 12-14).
16.11.2016 ОСОБА_3 та малолітня ОСОБА_4 зареєстрували своє місце проживання за адресою: АДРЕСА_1 (т. 1 а.с. 16-17, 82-83, 91).
Сторони не заперечують, що з серпня 2020 року ОСОБА_3 разом з донькою не проживають у вказаній квартирі.
У вересні 2020 року ОСОБА_3 звернулася до Новозаводського районного суду м. Чернігова з позовом до ОСОБА_2 про стягнення з нього аліментів. До позовної заяви про стягнення аліментів на утримання дочки ОСОБА_3 додавала договір оренди житла № 0009-09 від 02.09.2020, укладений нею з ФОП ОСОБА_8 , про оренду квартири за адресою: АДРЕСА_4 (т. 1 а.с. 18-22, 88-90).
Відповідно до акту обстеження умов проживання, складеного комісією Седнівської селищної ради Чернігівського району та області, за адресою АДРЕСА_2 , зареєстровано усього 6 осіб: власник - ОСОБА_1 , син - ОСОБА_2 , колишня невістка - ОСОБА_9 , онучка - ОСОБА_5 , племінниця власника - ОСОБА_10 ,. але фактично не проживає, син племінниці - ОСОБА_11 , але фактично не проживає. Сім'я фактично проживає разом у складі 4 особи. Власниця ОСОБА_1 не заперечує про те, що ОСОБА_3 та її малолітня дитина фактично може бути за її згодою зареєстрована та проживати разом, вести спільне господарство разом з її сім'єю за цією адресою, для чого власницею зроблено сприятливі умови для фактичного проживання вказаних осіб (т. 1 а.с. 25).
Згідно з довідкою ТОВ «Керуюча житлово-комунальна компанія «Полісся» від 16.10.2020 постійно зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 , ОСОБА_3 з серпня 2020 року не проживає за місцем реєстрації; житлова площа 21,7 кв.м, загальна площа 41,4 кв.м, склад сім'ї: ОСОБА_1 власник/наймач, без реєстрації, ОСОБА_3 невістка, ОСОБА_4 внучка (т. 1 а.с. 24).
Чернігівським міським центром соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді Чернігівської міської ради складено висновок оцінки потреб сім'ї ОСОБА_3 від 10.11.2020, за яким було встановлено, що складні життєві обставини відсутні, ОСОБА_3 у повній мірі виконує свої батьківські обов'язки, створює всі умови для повноцінного розвитку своєї дитини, батьківський потенціал на належному рівні (т. 1 а.с. 98-99).
Відповідно до ч. 1, 3 статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Пунктом 1 ст. 8 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод, гарантовано кожній особі окрім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.
Згідно з ч. 4 статті 9 Житлового кодексу УРСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Згідно зі статтею 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Згідно з частиною першою та другою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Тобто непорушність права власності проявляється у тому, що правомірним буде визнане лише таке позбавлення права власності або обмеження у його здійсненні, яке відбувається у випадках і в порядку, встановлених законом.
Відповідно до частини першої статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб.
Згідно зі статтею 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Право користування чужим майном передбачено у статтях 401-406 ЦК України.
Згідно з частиною першою статті 401 ЦК України право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.
Відповідно до частини першої статті 402 ЦК України сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду.
Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).
Права члена сім'ї власника житла на користування цим житлом визначено у статті 405 ЦК України.
Згідно зі статтею 405 ЦК України члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
Згідно зі статтею 3 СК України сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.
Статтею 406 ЦК України врегульовано питання припинення сервітуту. Сервітут припиняється у разі, зокрема припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту. Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.
Відповідно до статті 150 ЖК Української РСР громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.
Згідно зі статтею 156 ЖК Української РСР члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
До членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім'ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.
Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку про те, що право членів сім'ї власника квартири користуватися жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім'ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи як члена своєї сім'ї.
Відповідний правовий висновок викладено у постанові Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 27 травня 2021 року, справа № 537/2210/18, провадження № 61-19233св19.
Як на підставу позову, позивачі посилалися на те, що ОСОБА_3 та її малолітня донька відсутні та не проживають у належній ОСОБА_1 квартирі, в якій вони зареєстровані, що створює їй як власниці квартири перешкоди у здійсненні права користування і розпорядження нею, а також на закінчення договору оренди квартири, який є підставою для зняття відповідачів з реєстрації.
Правовою підставою позивачі зазначили, зокрема, статті 405, 406 ЦК України, а також статтю 41 Конституції України та статтю 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Оцінюючи доводи апеляційної скарги позивачів суд апеляційної інстанцій виходить з такого.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17, провадження № 14-64цс20, зазначено, що відповідно до частин першої та другої статті 405 ЦК України члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Отже, при розгляді питання про припинення права користування колишнього члена сім'ї власника житла, суди мають приймати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін. Положення статті 406 ЦК України у спорі між власником та колишнім членом його сім'ї з приводу захисту права власності на житлове приміщення, можуть бути застосовані за умови наявності таких підстав - якщо сервітут був встановлений, але потім припинився. Однак встановлення такого сервітуту презюмується на підставі статті 402, частини першої статті 405 ЦК України. Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими.
Верховний Суд зазначає, що аналіз положень частини другої статті 405 ЦК України дає підстави для висновку, що для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, необхідна наявність одночасно двох умов, зокрема, відсутність члена сім'ї без поважних причин понад один рік, а також відсутність поважних причин непроживання за адресою такого житлового приміщення.
Відповідний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 18 грудня 2018 року, справа № 441/1259/15-ц, провадження № 61-3690св18.
Статтею 406 ЦК України встановлено, що сервітут припиняється у разі: 1) поєднання в одній особі особи, в інтересах якої встановлений сервітут, і власника майна, обтяженого сервітутом; 2) відмови від нього особи, в інтересах якої встановлений сервітут; 3) спливу строку, на який було встановлено сервітут; 4) припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту; 5) невикористання сервітуту протягом трьох років підряд; 6) смерті особи, на користь якої було встановлено особистий сервітут.
Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення.
Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.
Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події суд може зобов'язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою (частина 4 статті 81 ЦПК України).
Згідно зі статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Стандарт доказування залежить від специфіки обставин, про доведення яких йдеться, а сторонам повинна бути надана можливість повідомити будь-які докази, необхідні для успіху скарги.
За загальними вимогами процесуального права визначено обов'язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні позовів.
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує.
Питання про визнання припиненим права користування житлом та зобов'язання особи звільнити житло у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися судом з урахуванням обставин щодо об'єкта нерухомого майна, а також наявності чи відсутності іншого житла, а також дотримання балансу між захистом права власності та захистом права колишнього члена сім'ї власника на користування будинком.
Вичерпного переліку поважності причин непроживання в житловому приміщенні законодавство не встановлює, у зв'язку з чим зазначене питання суд вирішує в кожному конкретному випадку, з урахуванням конкретних обставин справи на основі дослідження доказів у справі відповідно до вимог цивільного процесуального закону.
Згідно з прецедентною практикою Європейського Суду з прав людини втручання держави становитиме порушення статті 8 Конвенції у випадку, якщо воно не переслідує законну мету і не є необхідним у демократичному суспільстві. Особа, якій загрожує виселення, має право на оцінку пропорційності цього заходу судом та оцінку її аргументів у зв'язку з цим.
Відповідно до частини другої статті 405 ЦК України суд має встановити відсутність члена сім'ї без поважних причин понад один рік, відсутність поважних причин непроживання за адресою такого житлового приміщення, відсутність домовленості між власником житла і членом сім'ї власника житла, винятки, встановлені законом щодо втрати права користування житлом членом сім'ї власника житла.
Судом першої інстанції вірно встановлено, що ОСОБА_3 та малолітня ОСОБА_12 за згодою власника житла були вселені та зареєстровані у спірній квартирі, згідно з вимогами ст. 156 ЖК Української РСР, тобто як члени сім'ї власника квартири ОСОБА_1 . Зазначене, зокрема вбачається із довідки ТОВ «Керуюча житлово-комунальна компанія «Поліська», де відповідачі вказані як невістка та онучка власника квартири ОСОБА_1 .
Вищевикладене спростовує доводи апеляційної скарги про те, що ОСОБА_1 надавала згоду на вселення в належну їй квартиру відповідачці разом з малолітньою дочкою як членам сім'ї свого сина, а також її посилання на реєстрацію та постійне проживання у смт Седнів, непроживання у спірній квартирі та відсутність взаємних прав та обов'язків з відповідачами.
Як встановлено ст. 64 ЖК Української РСР припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням.
Сторонами не заперечується, що відповідачка ОСОБА_3 разом з малолітньою дочкою не проживають у спірній квартирі з серпня 2020 року.
При цьому, позивачі звернулись з даним позовом 10.11.2020, тобто з моменту залишення квартири відповідачкою разом з дочкою до подачі позову до суду пройшло лише 3 місяці. У свою чергу, ч. 2 ст. 405 ЦК України передбачає втрату права користування житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік.
У судовому засіданні апеляційного суду сторона позивача підтвердила, що у спірній квартирі були змінені замки та те, що відповідачка не має ключів від квартири.
Зазначене вказує на неможливість ОСОБА_3 потрапити у спірну квартиру, що в свою чергу спростовує твердження позивачів про чинення відповідачкою перешкод у здійсненні права власності щодо належної ОСОБА_1 квартири.
На момент ухвалення судом першої інстанції оскаржуваного рішення відповідачка будь-якого іншого житла на праві власності не мала.
Судом першої інстанції вірно не взято до уваги договір оренди квартири (житлового приміщення) № 1 від 01.10.2019, на який посилаються позивачі, оскільки він був укладений та підписаний лише ОСОБА_1 з її сином ОСОБА_2 , ОСОБА_3 не є стороною вказаного договору, його не підписувала та заперечувала свою обізнаність про його наявність, а також взагалі його наявність у цей період.
У зв'язку із зазначеним апеляційний суд вважає необґрунтованим доводи заявників про те, що ОСОБА_3 разом з малолітньою дочкою були зареєстровані та отримали право користування житловим приміщенням на підставі сервітуту і обставини, які були підставою сервітуту, припинилися.
Враховуючи вищевикладені норми чинного законодавства, правові висновки Верховного Суду щодо їх застосування, встановлені обставини справи та надані сторонами докази на їх підтвердження, районний суд дійшов до правильного висновку, що позивачами не надано доказів про те, що відповідачі мають інше житло або не проживають у спірному житлі більше одного року без поважних причин, а так само, що відповідач ОСОБА_3 чинить перешкоди позивачам в розпорядженні та користуванні власністю.
Дитина має право на захист закону від втручання або посягання на особисте і сімейне життя, недоторканність житла.
Відповідно до частини четвертої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає.
Частиною 3 статті 160 СК України передбачено, що місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків.
Якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.
Таким чином, вирішуючи позовні вимоги про визнання за малолітньою ОСОБА_4 права користування житлом за місцем реєстрації і проживання батька ОСОБА_2 та вселення її за цією адресою, районний суд вірно вказав, що таке право визначено законом і не потребує додаткового встановлення судом, а визначення місця проживання дитини, є предметом сімейних правовідносин та має інший порядок вирішення.
У даному випадку доводи заявників про те, що судом не враховано при ухваленні оскаржуваного рішення наявного у матеріалах справи висновку про можливість проживання дитини за місцем проживання її батька у смт Седнів, не мають правового значення для вирішення даного спору
Колегія суддів зауважує, що вирішення позовних вимог про втрату права користування спірним житловим приміщенням малолітньою ОСОБА_7 залежить від обставин втрати або збереження права користування житловим приміщенням відповідачкою - матір'ю дитини ОСОБА_3 .
Згідно з частиною другою статті 11 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на проживання в сім'ї разом з батьками або в сім'ї одного з них та на піклування батьків.
Отже, право користування спірним житлом малолітньої дитини є похідними від права на це житло матері.
Оскільки малолітня ОСОБА_7 зареєстрована у встановленому законодавством порядку за місцем реєстрації матері, а також зважаючи на вищевикладені норми СК України, колегія суддів вважає неприйнятними доводи апеляційної скарги про те, що батько не наполягає на проживанні дитини з ним, а наполягає на тому, щоб дитина була зареєстрована з одним із батьків за місцем його фактичного проживання.
У зв'язку з вищевикладеним відповідно до приписів ст. 375 ЦПК України рішення Новозаводського районного суду м. Чернігова від 25.03.2021 належить залишити без змін, як таке, що ухвалене з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а апеляційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на дане рішення суду, відповідно, залишити без задоволення
Положеннями ст. 59 Конституції України закріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.
Судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать, у числі інших, витрати на професійну правничу допомогу (ч. 1, 3 ст. 133 ЦПК України).
Згідно ст. 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:
1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);
2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);
3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;
4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Частинами 2, 3, 8 статті 141 ЦПК України визначено, що інші судові втирати витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються у разі відмови в позові на позивача.
При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує:
1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи;
2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес;
3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо;
4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.
Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.
Згідно з п. 4 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
Пунктом 9 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» встановлено, що представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов'язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов'язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов'язків потерпілого, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.
Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (п. 6 ч. 1 ст. 1 Закону).
Відповідно до ст. 19 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» видами адвокатської діяльності, зокрема, є:
- надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави;
- складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру;
- представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.
Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (ст. 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).
Розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом і може бути змінений лише за їх взаємною домовленістю. Суд не має права його змінювати і втручатися у правовідносини адвоката та його клієнта.
Суд зобов'язаний оцінити рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично та чи була їх сума обґрунтованою.
Суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи зокрема на складність справи, витрачений адвокатом час.
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи.
Аналогічний висновок викладено Верховним Судом у постанові від 02.07.2020 у справі № 362/3912/18 та у додатковій постанові від 30.09.2020 у справі № 201/14495/16-ц.
Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі «East/West Alliance Limited» проти України, заява № 19336/04, п. 269).
Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, відзначено у пункті 95 рішення у справі «Баришевський проти України», пунктах 34-36 рішення у справі «Гімайдуліна і інші проти України», пункт 80 рішення у справі «Двойних проти України», пункті 88 рішення у справі «Меріт проти України» заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Лавентс проти Латвії» від 28 листопада 2002 року зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
Наявність документального підтвердження витрат на правову допомогу та їх розрахунок є підставою для задоволення вимог про відшкодування таких витрат.
При цьому, склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.
Зі змісту статей 10, 11, 12, 13 ЦПК України в узагальненому вигляді, при вирішенні цивільного спору, у тому числі і при вирішенні питання щодо розподілу судових витрат, суд керується Конституцією України, законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, застосовує інші правові акти, враховує завдання цивільного судочинства, забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами, особливості предмета спору та ціну позову, складність справи, її значення для сторін та час, необхідний для розгляду справи, покладення доведення обставин, які мають значення для справи, саме сторонами, права яких є рівними, як і покладення саме на кожну сторону ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій та з урахуванням меж заявлених вимог та заперечень та обсягу поданих доказів.
При розгляді справи судом учасники справи викладають свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення, міркування щодо процесуальних питань у заявах та клопотаннях, а також запереченнях проти заяв і клопотань (частина перша статті 182 ЦПК України).
Тобто саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог, що виключає ініціативу суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони.
Принцип змагальності знайшов свої втілення, зокрема, у положеннях частин п'ятої та шостої статті 137 ЦПК України, відповідно до яких саме на іншу сторону покладено обов'язок обґрунтування наявності підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов'язок доведення їх неспівмірності.
Представництво у суді апеляційної інстанції відповідачки ОСОБА_3 здійснював адвокат Кравченко В.В. згідно із ордером на надання правової допомоги серії СВ № 141673 від 03.08.2021, виданого адвокатом на підставі договору про надання правової допомоги від 30.11.2020, укладеного між ОСОБА_13 та ОСОБА_3 (т. 1 а.с. 78, т. 2 а.с. 3).
Відповідно до акту-розрахунку судових витрат від 31.08.2021 адвокат Кравченко В.В. надав клієнту правову допомогу з приводу усних консультацій, направлення та виготовлення адвокатських запитів, складання процесуальних документів у даній справі та забезпечення представництва інтересів клієнта у Чернігівському апеляційному суді по даній справі, а саме:
1) консультація відповідача з приводу виникнення спірних правовідносин щодо поданої апеляційної скарги ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на рішення суду першої інстанції - 2 год., вартість 1 600 грн;
2) виготовлення правової позиції щодо поданої апеляційної скарги ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на рішення суду першої інстанції - 2 год., вартість 1 600 грн;
3) представництво інтересів відповідача у Чернігівському апеляційному суді у даній справі - 1 год., вартість 800 грн.
Загалом надана правова допомога становить 5 год. вартістю 4 000 грн.
На підтвердження понесених позивачем витрат на правову допомогу ним надано оригінали квитанції до прибуткового касового ордера від 31.08.2021 про сплату ОСОБА_3 4 000 грн за надання правової допомоги по договору та ордеру про надання правової допомоги і акту-розрахунку від 31.08.2021.
Заперечень проти вимог щодо відшкодування витрат на професійну правничу допомогу адвоката, обґрунтування наявності підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу чи їх не співмірності, позивачами не заявлено.
Аналізуючи обсяг наданої правової допомоги за вказаним вище актом-розрахунком судових витрат, виходячи з принципу їх співмірності зі складністю справи, реальності, необхідності і розумності, на підставі належних та допустимих доказів, поданих у встановлені процесуальним законом строки, колегія суддів вважає, що з позивачів належить стягнути на користь відповідачки витрати на професійну правничу допомогу в сумі 2 000 грн, тобто по 1 000 грн з кожного, яка є співмірною із складністю цієї справи, обсягом виконаних адвокатом робіт, часом, витраченим адвокатом на виконання таких робіт, та відповідає критерію реальності таких витрат, розумності їхнього розміру.
Керуючись ст. 141, 367, 374, 376 ч. 1 п. 4, 381-384, 390 ЦПК України, апеляційний суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 - залишити без задоволення.
Рішення Новозаводського районного суду м. Чернігова від 25 березня 2021 року - залишити без змін.
Стягнути з ОСОБА_1 (зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_2 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_3 (місце реєстрації: АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_2 ) 1 000 (одну тисячу) грн у відшкодування витрат на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції.
Стягнути з ОСОБА_2 (зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_6 ; РНОКПП НОМЕР_3 ) на користь ОСОБА_3 (місце реєстрації: АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_2 ) 1 000 (одну тисячу) грн у відшкодування витрат на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.
Повний текст постанови складено 06 вересня 2021 року.
Головуюча О.Є.Мамонова
Судді: І.О.Боброва
Н.В.Висоцька