06 вересня 2021 року справа №200/11535/20-а
приміщення суду за адресою: 84301, м. Краматорськ вул. Марата, 15
Перший апеляційний адміністративний суд у складі суддів: Гайдара А.В., Блохіна А.А., Казначеєва Е.Г., розглянув у порядку письмового провадження апеляційну скаргу Донецького обласного територіального центру комплектування та соціальної підтримки на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 12 лютого 2021 року у справі № 200/11535/20-а (головуючий суддя І інстанції Михайлик А.С.), складене в повному обсязі 12 лютого 2021 року в м. Слов'янськ Донецької області, за позовом ОСОБА_1 до Донецького обласного територіального центру комплектування та соціальної підтримки про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити певні дії, -
ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання протиправною бездіяльності щодо ненарахування та невиплати грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як матері, яка має двох дітей віком до 15 років за 2015-2020 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 18 травня 2020 року, зобов'язання нарахувати та виплатити грошову компенсацію (а.с. 1-3).
Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 12 лютого 2021 року позовні вимоги задоволено. Визнано протиправною бездіяльність Донецького обласного територіального центру комплектування та соціальної підтримки щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як матері, яка має двох дітей віком до 15 років за 2015-2020 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 18 травня 2020 року. Зобов'язано Донецький обласний територіальний центр комплектування та соціальної підтримки нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як матері, яка має двох дітей віком до 15 років за 2015-2020 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 18 травня 2020 року (а.с. 28-31).
Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, Донецький обласний територіальний центр комплектування та соціальної підтримки звернувся до суду апеляційної інстанції з апеляційною скаргою, в якій просив скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволені позовних вимог, у зв'язку з тим, що висновки суду першої інстанції не відповідають обставинам справи та ґрунтуються на неправильному застосуванні норм матеріального права та порушенні норм процесуального права (а.с. 55-58).
В обґрунтування апеляційної скарги зазначено, що військова служба є службою особливого характеру та регулювання порядку її проходження спеціальними нормативно-правовими актами, зауважив на неможливості застосування до спірних правовідносин на положень Кодексу законів про працю України.
Крім цього, зазначено, що позивач не підпадає під поняття працюючої жінки, що витікає з приписів Закону України «Про відпустки», оскільки вона є військовослужбовцем, а не працівником підприємства, установи, організації.
Відповідач зауважив на тому, що додаткові відпустки в особливий період (період мобілізації) військовослужбовцям військової служби не надаються. Оскільки грошова може бути виплачена за наявності права на відпустки, позивачу не може бути виплачено таку компенсацію.
Сторони в судове засідання не викликались, про дату, час та місце розгляду справи повідомлялись судом належним чином.
Суд апеляційної інстанції, заслухав доповідь судді-доповідача, перевірив матеріали справи і обговоривши доводи апеляційної скарги, перевірив юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідив правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - залишити без змін, з наступних підстав.
Судом першої та апеляційної інстанції встановлено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 . Позивач є учасником бойових дій, що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_2 , виданим 26 листопада 2015 року (а.с. 9-11).
Позивач проходила військову службу в Іллінівсько-Володарьскому ОРВК, до списку зарахована наказом від 19 травня 2015 року № 95; наказом від 24 червня 2016 прку № 16-рс виключена зі списків Іллінівсько-Володарьского ОРВК та зарахована до списків Кальміусько-Нікольського ОРВК. Наказом військового комісара ІНФОРМАЦІЯ_1 від 08 травня 2020 року № 19-РС позивача звільнено з військової служби у зв'язку із закінченням строку контракту, наказом військового комісара Кальміусько-Нікольського ОРВК від 18 травня 2020 року № 141 позивача з 18 травня 2020 року виключено зі списків Кальміусько-Нікольського ОРВК).
Позивача є матір'ю двох малолітніх дітей, що не досягли 15 років - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 та ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_4 (а.с. 5, 6).
У відповіді (лист від 25 травня 2020 року № 101451) на рапорти позивача від 18 травня 2020 року вих. 1290 та від 20 травня 2020 року вх. 4132 ІНФОРМАЦІЯ_5 повідомив позивача про ненадання додаткових відпусток військовослужбовцям в особливий період (період мобілізації) та неможливість виплати грошової компенсації за невикористані дні відпусток за відсутності права на такі відпустки (а.с. 4).
Позивач, не погодившись з правомірністю дій відповідача щодо не нарахування та невиплати грошової компенсації за невикористану нею додаткову відпустку, звернулась з даним позовом до суду.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що під час звільнення позивача відповідач протиправно не нарахував та не виплатив їй грошову компенсацію за невикористані за період служби дні додаткової відпустки, як жінці, що працює і має двох або більше дітей віком до 15 років.
Відповідно до ч. 1 ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги.
Суд апеляційної інстанції погоджує висновок суду першої інстанції з наступних підстав
Спеціальним законом, що здійснює правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також визначає загальні засади проходження в Україні військової служби є Закон України “Про військовий обов'язок та військову службу” №2232-XII від 25 березня 1992 року (далі - Закон № 2232-XII).
Відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону № 2232-XII військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби. Частина шоста вказаної статті Закону №2232-XII визначає види військової служби, до якої, зокрема, віднесено військову службу за контрактом.
У відповідності до частини 3 статті 24 Закону №2232-XII закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.
Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їхніх сімей визначені Законом України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей” (далі Закон № 2011-ХІІ).
Відповідно до статей 1-2 Закону № 2011-ХІІ військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, гарантіями цих прав і свобод, закріпленими в Конституції України та законах України, з урахуванням особливостей, встановлених цим та іншими законам.
Згідно з п. 8 ст. 10-1 Закону № 2011-ХІІ військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, додаткові відпустки у зв'язку з навчанням, творчі відпустки та соціальні відпустки надаються відповідно до Закону України “Про відпустки”. Інші додаткові відпустки надаються їм на підставах та в порядку, визначених відповідними законами України. У разі, якщо Законом України “Про відпустки” або іншими законами України передбачено надання додаткових відпусток без збереження заробітної плати, такі відпустки військовослужбовцям надаються без збереження грошового забезпечення.
Відповідно до ст. 19 Закону України «Про відпустки» жінці, яка працює і має двох або більше дітей віком до 15 років, або дитину з інвалідністю, або яка усиновила дитину, матері особи з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, одинокій матері, батьку дитини або особи з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, який виховує їх без матері (у тому числі у разі тривалого перебування матері в лікувальному закладі), а також особі, яка взяла під опіку дитину або особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, чи одному із прийомних батьків надається щорічно додаткова оплачувана відпустка тривалістю 10 календарних днів без урахування святкових і неробочих днів (стаття 73 Кодексу законів про працю України).
З матеріалів адміністративної справи встановлено, що позивачем не було використано додаткову оплачувану відпустку у 2015 -2020 роках.
Частиною 1 статті 24 Закону України «Про відпустки» визначено, що у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи
Відповідно до встановлених судом обставин в період проходження позивачем служби у військовій частині тривав особливий період, протягом якого додаткові відпустки не надаються. Втім, суд зазначає, що приписами чинного законодавства не обмежено право військовослужбовця на отримання у рік звільнення грошової компенсації за всі невикористані дні додаткової відпустки, право на яку набуто під час проходження військової служби, у тому числі в особливий період з моменту оголошення мобілізації.
Суд вважає, що припинення надання відпустки на час особливого періоду не означає припинення права на відпустку, яке (тобто, право на відпустку) може бути реалізовано у один із таких двох способів: 1) безпосереднє надання особі відпустки після закінчення особливого періоду, який може тривати не визначений термін; 2) отримання особою грошової компенсації за невикористані дні відпустки.
Вирішуючи спір по суті у справі № Пз/9901/4/19 Верховний Суд в рішенні від 16 травня 2019 року зазначив, що в особливий період з моменту оголошення мобілізації припиняється надання військовослужбовцям інших видів відпусток, в тому числі додаткової соціальної відпуски. Однак, Законом № 2011-ХІІ, не встановлено припинення виплати компенсації за невикористані частини додаткової соціальної відпустки, право на яку позивач набув за період проходження ним військової служби. Водночас у разі невикористання додаткової відпуски протягом календарного року, в якому у особи виникає право на таку відпустку, додаткова відпустка переноситься на інший період, тобто особа не втрачає самого права на надану їй чинним законодавством України соціальну гарантію, яке може бути реалізовано в один із таких двох способів: 1) безпосереднє надання особі відпустки після закінчення особливого періоду, який може тривати невизначений термін; 2) грошова компенсація відпустки особі. Отже, припинення надання військовослужбовцям додаткових відпусток (відповідно до пункту 19 статті 10-1 Закону 2011-ХІІ у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті) є тимчасовим обмеженням способу реалізації права на використання додаткової відпустки безпосередньо. Між тим, обмеження щодо одного з двох способів реалізації такого права не впливає на суть цього права.
При вирішенні спору Верховний Суд дійшов висновку про те, що у випадку звільнення військовослужбовців з військової служби їм виплачується компенсація за всі невикористані ними дні щорічної відпустки.
Враховуючи вищевикладене, суд апеляційної інстанції визнає право позивача на отримання щорічної додаткової оплачуваної відпустки тривалістю 10 календарних днів за кожен рік праці, як жінці, яка працює і має двох або більше дітей віком до 15 років за 2015-2020 роки, а дії відповідача щодо відмови у її не нарахуванні та несплати є протиправними.
Відповідно до ч. 1 ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги.
Згідно п.41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі "Серявін та інші проти України" від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).
Відповідно до ст. 316 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Доводи апеляційної скарги не спростовують правильності висновків суду першої інстанції і не дають підстав для висновку про помилкове застосування судом першої інстанції норм матеріального або процесуального права, яке призвело б до неправильного вирішення справи.
Керуючись статтями 308, 311, 315, 316, 321, 322, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
Апеляційну скаргу Донецького обласного територіального центру комплектування та соціальної підтримки на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 12 лютого 2021 року у справі № 200/11535/20-а - залишити без задоволення.
Рішення Донецького окружного адміністративного суду від 12 лютого 2021 року у справі № 200/11535/20-а - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України, протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 06 вересня 2021 року.
Судді А.В. Гайдар
А.А. Блохін
Е.Г. Казначеєв