02 вересня 2021 рокуЛьвівСправа № 300/2398/19 пров. № А/857/11019/21
Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі:
головуючого судді Шевчук С.М.,
суддів Іщук Л.П., Шинкар Т.І.,
за участі секретаря судового засідання Смолинця А.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 16 лютого 2021 року (рішення ухвалене за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін у м. Івано-Франківськ судом у складі головуючого судді Главач І.А., дата складення повного тексту рішення не зазначена) у справі № 300/2398/19 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної судової адміністрації України, Територіального управління Державної судової адміністрації України в Івано-Франківській області, Господарського суду Івано-Франківської області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, Головне управління Державної казначейської служби України в Івано-Франківській області про зобов'язання вчинити певні дії, суд -
І. ОПИСОВА ЧАСТИНА
В грудні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, яким просив:
визнати протиправними дії Державної судової адміністрації України, Територіального управління Державної судової адміністрації України в Івано-Франківській області, Господарського суду Івано-Франківської області щодо нарахування та виплати йому з 04.12.2018 по 04.06.2019 суддівської винагороди із застосуванням розміру посадового окладу 15 прожиткових мінімумів;
зобов'язати Державну судову адміністрацію України, Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Івано-Франківській області, Господарський суд Івано-Франківської області провести йому нарахування та виплату суддівської винагороди з 04.12.2018 по 04.06.2019 на підставі Рішення Конституційного Суду України від 04.12.2018 №11-р/2018, виходячи з 15 мінімальних заробітних плат, з урахуванням раніше виплаченої суми.
Рішенням Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 16 лютого 2021 року в задоволенні адміністративного позову відмовлено.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції позивач звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити. В обґрунтування апеляційної скарги позивач вказує, що судом першої інстанції неповно з'ясовано обставини, що мають значення для справи, судове рішення прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.
На обґрунтування апеляційних вимог позивач посилається на те, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку щодо суті спору, оскільки позов заявлявся не у зв'язку зі зміною розрахункової величини для визначення розміру суддівської винагороди, а у зв'язку з тим, що незважаючи на рішення Конституційного Суду України від 04.12.2018 №11-р/2018 відповідачі після цієї дати продовжували нараховувати заробітну плату, виходячи з розміру 15 прожиткових мінімумів, а не 15 мінімальних заробітних плат, що підтверджується довідками. Вказує, що керуючись положеннями п. 23 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 з урахуванням п. 1 резолютивної частини рішення Конституційного Суду України від 04.12.2018 №11-р/2018 встановлено, що для суддів, які не пройшли кваліфікаційного оцінювання посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється у розмірі 15 мінімальних заробітних плат. Крім того, зазначає, що на момент ухвалення рішення Конституційним Судом України закон від 06.12.2016 №1774-VII уже був чинний, а Конституційний Суд України вказав, яким чином слід застосовувати законодавство для визначення посадового окладу судді. З огляду на вказане, позовні вимоги підлягають задоволенню.
Відповідач - Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Івано-Франківській області подало відзив на апеляційну скаргу, у якому просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. По суті заперечення на апеляційну скаргу співпадають з мотивами та висновками, здійсненими в судовому рішенні судом першої інстанції.
Господарський суд Івано-Франківської області подав до суду заяву, якою просив розгляд справи здійснювати без їх участі, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Державна судова адміністрація України подала відзив на апеляційну скаргу, у якому заперечує проти задоволення апеляційної скарги та просить суд залишити рішення суду першої інстанції без змін, з мотивів аналогічних тим, що викладені судом першої інстанції в оскаржуваному рішенні.
У зв'язку з критичною ситуацією, що склалася із фінансовим забезпеченням діяльності судів, зокрема, відсутністю асигнувань на оплату послуг з пересилання поштової кореспонденції, копії ухвали суду про відкриття апеляційного провадження та повістки-повідомлення скеровано за допомогою електронних засобів зв'язку на електронну адресу відповідачів та третьої особи, про що в матеріалах справи містяться відповідні докази.
Копії ухвали суду про відкриття апеляційного провадження та повістки-повідомлення направлені позивачу засобами поштового зв'язку, що підтверджується зворотнім рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення. В судове засідання учасники справи не прибули, про причини неприбуття не повідомили. Клопотань про відкладення слухання справи учасники справи не направляли.
В силу вимог ч.4 ст.229 КАС України якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється за відсутності учасників справи (у тому числі при розгляді справи в порядку письмового провадження), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
ІІ. ОБСТАВИНИ, ВСТАНОВЛЕНІ СУДОМ.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджено матеріалами справи обставини, що ОСОБА_1 з грудня 1998 року перебував на посаді судді Господарського суду Івано-Франківської області, зі штату якого був відрахований 04.06.2019 року.
Господарським судом Івано-Франківської області позивачу видано довідку від 03.12.2019 №04-60/вих/676/19, з якої вбачається, що розмір його суддівської винагороди з 04 грудня 2018 року становив 44931,00 грн і розраховувався, виходячи з посадового окладу 26430,00 грн (15 прожиткових мінімумів для працездатних осіб станом на 01 січня 2018 року); доплати за вислугу років (70%) 18501,00 грн (а.с.9).
Не погоджуючись із розрахунком його суддівської винагороди за період з 04.12.2018 по 04.06.2019 року, виходячи з 15 прожиткових мінімумів, позивач звернувся з даним позовом до суду.
ІІІ. ОЦІНКА СУДУ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ
Відмовляючи у задоволенні адміністративного позову, суд першої інстанції виходив з того, що Конституційний Суд України своїм рішенням від 04.12.2018 №11-р/2018, на яке посилається позивач, як на підставу набуття права на отримання посадового окладу у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, не вирішував питання розрахункової величини, яку належить застосовувати при розрахунку посадового окладу суддів, а тому правові висновки, які містяться в цьому рішенні, не впливають на конституційність норм Закону від 06.12.2016 №1774-VII, зокрема пункту 3 його Прикінцевих та перехідних положень. Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом за наслідками розгляду зразкової справи, у рішенні від 11.03.2020 у справі №200/9195/19-а, яке залишено без змін постановою Великої Палати Верховного Суду від 04.11.2020.
Враховуючи викладене, суд зазначив, що на час існування спірних правовідносин пункт 23 Прикінцевих та перехідних положень Закону від 02.06.2016 №1402-VIIІ щодо порядку визначення суддівської винагороди для суддів, які не пройшли кваліфікаційного оцінювання, був чинним, а тому відповідач правомірно керувався його положеннями та, відповідно, не мав правових підстав застосовувати мінімальну заробітну плату, як розрахункову величину для визначення посадового окладу судді. З огляду на викладене, проаналізувавши наявні у матеріалах справи письмові докази, суд першої інстанції дійшов висновку, що заявлені позовні вимоги не підлягають задоволенню.
ІV. ПОЗИЦІЯ АПЕЛЯЦІЙНОГО СУДУ
Перевіривши за наявними у справі матеріалами доводи, викладені у апеляційній скарзі, правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права і правової оцінки обставин у справі у межах, визначених статтею 308 Кодексу адміністративного судочинства України (КАС України), колегія суддів встановила таке.
Згідно зі ст.8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Відповідно до ст.130 Конституції України держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя. Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.
У преамбулі Закону України № 1402-VIII від 02.06.2016 р. “Про судоустрій і статус суддів” зазначено, що цей Закон визначає організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд.
За ч.1 ст.4 вказаного Закону «Про судоустрій і статус суддів» в Україні визначаються Конституцією України та законом.
Відповідно до пункту 23 розділу ХІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України № 1402-VIII від 02.06.2016 р. “Про судоустрій та статус суддів” до проходження кваліфікаційного оцінювання суддя отримує суддівську винагороду, визначену відповідно до положень Закону України № 2453-VI від 07.07.2010 р. “Про судоустрій і статус суддів”.
Згідно чч.2 та 3 ст.129 Закону України № 2453-VI від 07.07.2010р. “Про судоустрій і статус суддів” суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, яка передбачає доступ до державної таємниці.
Посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 1 січня 2011 року - 6 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2012 року - 8 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2013 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2014 року - 12 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат.
Законом України № 716-VII від 19.12.2013 р. “Про внесення зміни до Закону України “Про судоустрій і статус суддів” було виключено положення абз.5 ч.3 ст.129 Закону № 2453-VI від 07.07.2010 р. щодо запровадження посадового окладу з 1 січня 2014 року - 12 мінімальних заробітних плат.
Законом України № 192-VIІІ від 12.02.2015 р. “Про забезпечення права на справедливий суд” викладено у новій редакції Закон України “Про судоустрій і статус суддів”, частиною 3 ст.133 якого визначалось, що посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється в розмірі 10 мінімальних заробітних плат.
30.09.2016 р. набрав чинності Закон України № 1402-VIIІ від 02.06.2016 р. “Про судоустрій і статус суддів”, частина 1, 2 ст.135 якого визначено, що суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.
Суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом. Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.
Відповідно до ч.3 ст.135 цього Закону базовий розмір посадового окладу судді, зокрема судді місцевого суду, становить 30 мінімальних заробітних плат.
Разом з тим, Законом України № 1774-VIII від 06.12.2016 р. “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України”, який набрав чинності з 01.01.2017 р., зокрема, приписи ч.3 ст.135 Закону України № 1402-VIIІ від 02.06.2016 р. “Про судоустрій і статус суддів” викладено у наступній редакції:
“ 3. Базовий розмір посадового окладу судді становить: 1) судді місцевого суду - 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року; 2) судді апеляційного суду, вищого спеціалізованого суду - 50 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року; 3) судді Верховного Суду - 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року”.
З урахуванням зазначеного, Законом України № 1402-VIIІ від 02.06.2016 р. “Про судоустрій і статус суддів” у редакції Закону України № 1774-VIII від 06.12.2016 р. (який був чинний та не визнаний неконституційним на момент виникнення спірних правовідносин) встановлено базові розміри посадового окладу суддів судів різних інстанцій, розрахунковою величиною яких є прожитковий мінімум для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.
Згідно з п.22 Прикінцевих та перехідних положень Закону України № 1402-VIIІ від 02.06.2016 р. “Про судоустрій і статус суддів” (який діяв на момент виникнення спірних правовідносин) визначалось, що право на отримання суддівської винагороди у розмірах, визначених цим Законом, мають судді, які за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердили відповідність займаній посаді (здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді) або призначені на посаду за результатами конкурсу, проведеного після набрання чинності цим Законом.
Судді, які на день набрання чинності цим Законом пройшли кваліфікаційне оцінювання та підтвердили свою здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді, до 1 січня 2017 року отримують суддівську винагороду, визначену відповідно до положень Закону України “Про судоустрій і статус суддів”.
На час виникнення спірних правовідносин позивач не проходив кваліфікаційного оцінювання, тому з урахуванням п.23 Прикінцевих та перехідних положень Закону України № 1402-VIIІ від 02.06.2016 р. “Про судоустрій і статус суддів” розмір його суддівської винагороди визначається з урахуванням положень Закону України № 2453-VI від 07.07.2010 р. “Про судоустрій і статус суддів”, згідно з ч.3 ст.133 якого у редакції Закону України № 192-VIІІ від 12.02.2015 р. “Про забезпечення права на справедливий суд”, було встановлено, що посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється в розмірі 15 мінімальних заробітних плат.
Рішенням Конституційного Суду України від 04.12.2018 р. № 11-р/2018 у справі № 1-7/2018(4062/15) за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частин 3, 10 статті 133 Закону України “Про судоустрій і статус суддів” у редакції Закону України “Про забезпечення права на справедливий суд”, визнав таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення частини 3 статті 133 Закону № 2453-VI від 07.07.2010 р. у редакції Закону України “Про забезпечення права на справедливий суд” № 192-VIII від 12.02.2015 р.
Також вказаним рішенням встановлено, що наведені положення підлягають застосуванню у його первинній редакції, а саме: “Посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 1 січня 2011 року - 6 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2012 року - 8 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2013 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2014 року - 12 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат”.
Спеціальною нормою, якою визначено розмір мінімальної заробітної плати для обрахунку розміру посадового окладу судді місцевого суду, є пункт 3 розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України № 1774-VIII від 06.12.2016 р. “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України”, яким визначено, що мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат; до внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 01 січня календарного року, починаючи з 1 січня 2017 року.
З огляду на зазначене, таким приписом законодавець заборонив застосовувати при обчисленні розміру посадового окладу, в тому числі й суддям, таку розрахункову величину, як мінімальна заробітна плата, запровадивши при цьому іншу величину при такому обрахунку - прожитковий мінімум для працездатних осіб, визначивши, що до внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини така застосовується у розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 01 січня календарного року, починаючи з 1 січня 2017 року.
Визнаючи неконституційним положення ч.3 ст.133 Закону України № 2453-VI від 07.07.2010 р. “Про судоустрій і статус суддів” Конституційний Суд України зауважив, що законодавець неодноразово вносив зміни до вказаного закону щодо розміру посадового окладу, в результаті яких оклад судді місцевого суду було зменшено з 15 до 10 мінімальних заробітних плат. Такі зміни суд визнав посяганням на гарантію незалежності судді у виді матеріального забезпечення та передумовою впливу як на суддю, так і на судову владу в цілому. У зв'язку з чим, у рішенні № 11-р/2018 від 04.12.2018 р. Конституційний Суд України вказав на звуження змісту та обсягу гарантій незалежності суддів через зменшення гарантованого розміру винагороди судді у спеціальному законі, тобто, у зв'язку зі зміною абсолютної величини такої винагороди.
Внаслідок прийняття Конституційним Судом України рішення від 04.12.2018 № 11-р/2018 розмір суддівської винагороди для суддів, що не пройшли кваліфікаційного оцінювання, зріс із дня набрання цим рішення законної сили, оскільки абсолютна величина посадового окладу змінилася з 10 на 15.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що Законом України № 1774-VIII від 06.12.2016 р. “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України” лише змінено підхід до визначення розмірів посадових окладів і заробітної плати працівників, а також інших виплат (наприклад, для розрахунку розміру плати за надання адміністративних послуг, у колективних договорах та угодах усіх рівнів). Тобто, Законом № 1774-VІII від 06.12.2016 р. запроваджено нову розрахункову величину для визначення розмірів тих чи інших виплат шляхом заміни мінімальної заробітної плати на прожитковий мінімум.
З прийняттям Закону України №1774-VIII від 06.12.2016 р. “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України” змін зазнав не розмір суддівської винагороди, а розрахункова величина.
Також колегія суддів враховує, що при прийнятті рішення № 11-р/2018 від 04.12.2018 р. Конституційний Суд України не вирішував питання розрахункової величини, яку належить застосовувати при розрахунку посадового окладу суддів, а тому правові висновки, які містяться в цьому рішенні, не впливають на конституційність норм Закону № 1774-VII від 06.12.2016 р., зокрема, пункту 3 його Прикінцевих та перехідних положень.
Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом за наслідками розгляду зразкової справи, у рішеннях від 31.10.2019 р. у справі № 520/11431/18, від 09.08.2019 р. у справі № 826/9404/17 та від 11.03.2020 р. у справі № 200/9195/19-а, яке залишено без змін постановою Великої Палати Верховного Суду від 04.11.2020 р.
Щодо доводів апеляційної скарги про те, що з набранням законної сили рішенням Конституційного Суду України № 11-р/2018 від 04.12.2018 р. посадовий оклад судді повинен розраховуватися на основі мінімальних заробітних плат, то колегія суддів зазначає, що на час існування спірних правовідносин п.23 Прикінцевих та перехідних положень Закону України № 1402-VIIІ від 02.06.2016 р. “Про судоустрій і статус суддів” щодо порядку визначення суддівської винагороди для суддів, які не пройшли кваліфікаційного оцінювання, був чинним, а тому відповідач правомірно керувався його положеннями, а тому не мав правових підстав застосовувати мінімальну заробітну плату як розрахункову величину для визначення посадового окладу судді.
Також колегія суддів враховує правову позицію Великої Палати Верховного Суду в зразковій справі № 200/9195/19-а, а саме, зі змісту Закону України № 1774-VIII від 06.12.2016 р. “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України” слідує, що цим Законом вносилися зміни до низки законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат.
З прийняттям Закону України № 1774-VIII від 06.12.2016 р. “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України” в Україні було змінено підхід щодо застосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини не лише при визначенні посадових окладів, а й щодо розрахунку всіх виплат, де раніше застосовувалася як розрахункова величина мінімальна заробітна плата.
Аналіз такого правового регулювання дає підстави зробити висновок про те, що законодавець, по-перше, заборонив застосовувати для визначення розмірів посадових окладів розмір мінімальної заробітної плати; по-друге, чітко передбачив, що для визначення посадових окладів усіх суддів застосовується розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установлений на 01 січня відповідного календарного року.
Положеннями ч.1 ст.8 Закону України “Про оплату праці” передбачено, що держава здійснює регулювання оплати праці працівників підприємств усіх форм власності шляхом встановлення розміру мінімальної заробітної плати та інших державних норм і гарантій, встановлення умов і розмірів оплати праці керівників підприємств, заснованих на державній, комунальній власності, працівників підприємств, установ та організацій, що фінансуються чи дотуються з бюджету, а також шляхом оподаткування доходів працівників.
За наведеного правового регулювання спірних правовідносин Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що в межах здійснення державного регулювання оплати праці, передбаченого ст.8 Закону України “Про оплату праці”, прийнято Закон України № 1774-VIII від 06.12.2016 р. “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України”, яким установлено особливі умови визначення посадових окладів працівників, а саме шляхом застосування як розрахункової величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб замість мінімальної заробітної плати.
Перехід на нову розрахункову величину - неоподатковуваний мінімум доходів громадян замість мінімальної заробітної плати - фактично не погіршив рівня суддівської винагороди для суддів, що її отримували за Законом України № 2453-VI від 07.07.2010 р. “Про судоустрій і статус суддів”. На момент набрання чинності Законом України № 1774-VIII від 06.12.2016 р. “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України” суддівська винагорода на підставі положень Закону України № 1402-VIII від 02.06.2016 р. “Про судоустрій та статус суддів” ще не виплачувалася. Тому Велика Палата Верховного Суду констатувала відсутність негативного впливу на рівень матеріального забезпечення суддів, який є складовою їхньої незалежності, від зміни розрахункової величини у цій ситуації.
Водночас, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що зміна розрахункової величини, яка використовується для визначення розміру суддівської винагороди, яка б призвела до фактичного зменшення винагороди, що вже реально виплачується суддям у грошовому виразі, є недопустимою, оскільки безпосередньо впливає на гарантії незалежності суддів.
Розмір суддівської винагороди має обчислюватися із застосуванням як розрахункової величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб замість мінімальної заробітної плати, оскільки Закон України № 1774-VIII від 06.12.2016 р. “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України”, який передбачає такий порядок розрахунків, прийнятий у часі пізніше від Закону України № 2453-VI від 07.07.2010 р. “Про судоустрій і статус суддів” та Закону України № 1402-VIII від 02.06.2016 р. “Про судоустрій та статус суддів”, і фактично такий перехід на іншу розрахункову величину не призвів до зменшення розміру суддівської винагороди у грошовому виразі.
На час існування спірних правовідносин п.23 розділу ХІІ “Прикінцеві та перехідні положення” Закону України № 1402-VIII від 02.06.2016 р. “Про судоустрій та статус суддів” щодо порядку визначення суддівської винагороди для суддів, які не пройшли кваліфікаційного оцінювання, був чинним, а тому відповідач правомірно керувався його положеннями.
Суддям, які не пройшли кваліфікаційного оцінювання, незалежно від причин його непроходження, суддівська винагорода виплачувалася в порядку та розмірах, які діяли до набрання чинності Законом України № 1402-VIII від 02.06.2016 р. “Про судоустрій та статус суддів”.
Право на отримання суддівської винагороди в розмірі, визначеному Законом України № 1402-VIII від 02.06.2016 р. “Про судоустрій та статус суддів”, мають судді, які пройшли кваліфікаційне оцінювання та підтвердили здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді.
Отже, відмінності у визначенні розміру суддівської винагороди тих суддів, які пройшли кваліфікаційне оцінювання, і тих, які його не проходили, не можна вважати дискримінаційними, оскільки ці відмінності були обумовлені легітимною й істотною метою, відповідали конституційним положенням, були об'єктивно виправданими, обґрунтованими та справедливими.
Оцінюючи в сукупності наведені обставини справи, виходячи з вищевказаних положень нормативно-правових актів, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції прийшов до вірного висновку про відсутність підстав для задоволення позову, із вищевказаних мотивів.
Крім того, колегія суддів звертає увагу, що ЄСПЛ у п.36 по справі “Суомінен проти Фінляндії” (Suominen v. Finland), № 37801/97 від 01.07.2003 р. зазначив, що хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.
Рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя (див. п.30 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі “Hirvisaari v. Finland” від 27.09.2001 р.).
Згідно з практикою ЄСПЛ, зокрема, в рішенні по справі “Серявін та інші проти України” від 10.02.2010 р., відповідно до п.58 якого Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі “Руїс Торіха проти Іспанії” (Ruiz Torija v. Spain) від 09.12.1994, п.29).
Згідно з частинами 1 та 2 статті 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відтак, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що позовні вимоги є необґрунтованими та задоволенню не підлягають.
Водночас, апеляційний суд зазначає, що суд першої інстанції розглянув дану справу за правилами спрощеного позовного провадження справу, та не врахував, що розгляд даної справи підлягав вирішенню за правилами загального позовного провадження, що є підставою для скасування судового рішення, з огляду на наступне.
Відповідно до ст. 12 КАС України спрощене позовне провадження призначене для розгляду справ незначної складності та інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи.
Пунктом 1 частини 6 вказаної статті передбачено, що для цілей цього Кодексу справами незначної складності є справи щодо:
прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби, окрім справ, в яких позивачами є службові особи, які у значенні Закону України "Про запобігання корупції" займають відповідальне та особливо відповідальне становище.
Згідно із ст. 51- 3 Закону України "Про запобігання корупції" до службових осіб, які займають відповідальне та особливо відповідальне становище серед іншого відносяться судді.
За наведених обставин, вказана справа не підпадає під ознаки справ незначної складності, а відтак розглянута судом з порушенням норм процесуального права, позаяк розгляд вказаної справи слід здійснювати за правилами загального судочинства.
Відповідно до п.7 ч.3 ст. 317 КАС України порушення норм процесуального права є обов'язковою підставою для скасування судового рішення та ухвалення нового рішення суду, якщо суд розглянув за правилами спрощеного позовного провадження справу, яка підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження.
Керуючись ст. 308, ст. 315, ст. 317, ст. 321, ст. 325, ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційний суд,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 16 лютого 2021 року у справі № 300/2398/19 скасувати.
Ухвалити постанову, якою у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Державної судової адміністрації України, Територіального управління Державної судової адміністрації України в Івано-Франківській області, Господарського суду Івано-Франківської області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, Головне управління Державної казначейської служби України в Івано-Франківській області про зобов'язання вчинити певні дії - відмовити.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий суддя С. М. Шевчук
судді Л. П. Іщук
Т. І. Шинкар
Повне судове рішення складено 02 вересня 2021 року.