Єдиний унікальний номер 725/3366/21
Номер провадження 2-о/725/44/21
26.08.2021 року.Першотравневий районний суд м.Чернівці
в складі:
головуючої судді Вольської-Тонієвич О.В.
при секретарі Демчук О.М.,
за участю:
заявника ОСОБА_1 ,
представника зацікавленої особи ОСОБА_2 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за заявою ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ), заінтересована особа: Управління Державної міграційної служби України в Чернівецькій області (вул.Шептицького,25 м.Чернівці) про встановлення факту постійного проживання на території України,-
В червні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до Першотравневого районного суду м.Чернівці із вказаною вище заявою про встановлення факту постійного проживання на території України.
У заяві посилався на те, що є громадянином Російської Федерації, проте з 01.03.2004 року постійно проживає на території України. На даний час має намір звернутися до уповноважених державних органів із заявою про набуття громадянства України на підставі ст.8 Закону України «Про громадянство України», тобто за територіальним походженням. Зокрема його батько, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , станом на 24.08.1991 року і до моменту своєї смерті, ІНФОРМАЦІЯ_2 , постійно проживав на території міста Чернівці. Разом з тим, довести факт постійного проживання батька на території України у вказаний вище період, належними документами він не може, у зв'язку із чим, вимушений звернутися до суду з відповідною заявою про встановлення факту.
21 вересня 2021 року до суду надійшов відзив на заяву ОСОБА_1 , у якому, представник зацікавленої особи, посилався на те, що заявником порушено процедуру прийняття до громадянства України, у зв'язку із чим, вважає, що заява задоволенню не підлягає. Вказував, що законодавцем передбачена можливість отримання громадянства в інший спосіб, без встановлення в судовому порядку фактів, що мають юридичне значення.
В судовому засіданні заявник ОСОБА_1 підтримав заяву. Додав, що його батько був військовослужбовцем, у зв'язку із чим, проживав у різних країнах колишнього Радянського Союзу. Проте з 1991 року він постійно проживав в Чернівцях, де отримував пенсію як військовослужбовець. На даний час він бажає отримати громадянство України за територіальним походженням, але документально підтвердити факт постійного проживання його батька на території України з моменту проголошення незалежності не може.
Представник УДМС у Чернівецькій області під час розгляду справи підтримав раніше поданий відзив та просив у задоволенні заяви відмовити.
Заслухавши пояснення сторін, дослідивши та проаналізувавши письмові докази у їх сукупності, суд приходить до висновку, що заява ОСОБА_1 підлягає задоволенню, виходячи з наступного:
Згідно з пунктом 5 частини другої статті 293 ЦПК України суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.
Відповідно до частини другої статті 315 ЦПК України у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.
Отже, законодавством передбачено встановлення юридичних фактів щодо виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, до яких відносяться й факти, що породжують право особи на підтвердження належності до громадянства України, зокрема, постійного проживання на території України.
Встановлення факту постійного проживання на території України на момент проголошення незалежності України або набрання чинності Законом України "Про громадянство України" є підставою для оформлення належності до громадянства України відповідно до пунктів 1, 2 частини першої статті 3 цього Закону.
Згідно з пунктами 1, 2 частини першої статті 3 Закону України "Про громадянство України" громадянами України є: усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) постійно проживали на території України; особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Законом України "Про громадянство України" проживали в Україні і не були громадянами інших держав.
Особи, зазначені у пункті 1 частини першої цієї статті, є громадянами України з 24 серпня 1991 року, зазначені у пункті 2, - з 13 листопада 1991 року (частина друга статті 3 Закону України "Про громадянство України").
Встановлення факту постійного проживання на території України є підставою для оформлення належності до громадянства України.
Юридичне значення має лише факт постійного проживання на території України особи, дитини, батьків дитини (одного з них) або іншого її законного представника на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) або набрання чинності Законом України від 08 жовтня 1991 року № 1636-ХІІ "Про громадянство України" (13 листопада 1991 року).
Для встановлення факту належності до громадянства України відповідно до положень статті 293 ЦПК України та статті 3 Закону України "Про громадянство України" і залежно від підстав цього встановлення предметом розгляду в суді може бути заява про встановлення факту постійного проживання на території України станом на 24 серпня 1991 року (13.11.1991).
Відповідно до частини першої статті 8 Закону України "Про громадянство України" особа, яка сама чи хоча б один з її батьків, дід чи баба, рідні (повнорідні та неповнорідні) брат чи сестра, син чи дочка, онук чи онука народилися або постійно проживали до 24 серпня 1991 року на території, яка стала територією України відповідно до Закону України "Про правонаступництво України", або яка сама чи хоча б один з її батьків, дід чи баба, рідні (повнорідні та неповнорідні) брат чи сестра народилися або постійно проживали на інших територіях, що входили на момент їх народження або під час їх постійного проживання до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР), і є особою без громадянства або іноземцем, який подав зобов'язання припинити іноземне громадянство, та подала заяву про набуття громадянства України, а також її неповнолітні діти реєструються громадянами України.
Відповідно до підпункту "а" пункту 7 Порядку провадження за заявами і поданнями з питань громадянства України та виконання прийнятих рішень, затвердженого Указом Президента від 27 березня 2001 року № 215/2001, (далі - Порядок), встановлення належності до громадянства України стосується громадян колишнього СРСР, які не одержали паспорт громадянина України або паспорт громадянина України для виїзду за кордон та не мають у паспорті громадянина колишнього СРСР відмітки про прописку, що підтверджує факт їхнього постійного проживання на території України за станом на 24 серпня 1991 року або проживання в Україні за станом на 13 листопада 1991 року.
Одним із документів для встановлення належності до громадянства України відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 Закону "Про громадянство України", що подає особа, яка за станом на 24 серпня 1991 року постійно проживала на території України і перебувала у громадянстві колишнього СРСР, але не має у паспорті громадянина колишнього СРСР відмітки про прописку, що підтверджує факт її постійного проживання на території України на зазначену дату, є судове рішення про встановлення юридичного факту постійного проживання особи на території України за станом на 24 серпня 1991 року (підпункт "в" пункту 8 Порядку, в редакції, чинній на час звернення заявника до суду).
Тобто у таких випадках одним із необхідних документів на підтвердження цієї обставини може бути рішення суду, яким підтверджується факт постійного проживання особи на території України за станом на 24 серпня 1991 року.
Пунктом 44 Порядку встановлено, що у разі відсутності документів, що підтверджують факт постійного проживання чи народження особи до 24 серпня 1991 року на території, яка стала територією України відповідно до Закону України "Про правонаступництво України", або на інших територіях, що входили на момент її народження чи під час її постійного проживання до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР), або документів, що підтверджують відповідні родинні стосунки, для оформлення набуття громадянства України подається відповідне рішення суду.
Отже, відповідно до положень Закону України "Про громадянство України" і Порядку для набуття громадянства України заявник повинен, зокрема, подати документи, що підтверджують народження його на території України чи постійне проживання на ній, або підтверджують родинні відносини з такою особою, або рішення суду.
Ураховуючи вищезазначене, слід дійти висновку, що належність до громадянства України встановлюється на підставі статті 3 Закону України "Про громадянство України" і може пов'язуватися із фактом постійного проживання на території України в певний час та такий факт підлягає встановленню на підставі судового рішення.
Так, судом встановлено, що заявник ОСОБА_1 народився ІНФОРМАЦІЯ_3 в Республіці Білорусь. Батьками заявника є ОСОБА_3 та ОСОБА_4 (а.с.8).
На даний час ОСОБА_1 є громадянином Російської Федерації та на території України проживає на підставі тимчасової посвідки на постійне проживання (а.с.7).
Зі слів заявника, він бажає отримати громадянство України за територіальним походженням, у зв'язку із тим, що його батько, ОСОБА_3 , був громадянином України та постійно проживав на території України станом на 24 серпня 1991 року.
З матеріалів справи вбачається та судом встановлено, що ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , 21.10.1997 року Першотравневим РВ УМВС України в Чернівецькій області документований паспортом громадянина України серії НОМЕР_1 . Вказаний паспорт було знищено у встановленому законом порядку, у зв'язку зі смертю особи. Покійний ОСОБА_3 був зареєстрований в АДРЕСА_1 (а.с.11).
Крім того, заявником в судовому засіданні було надано для огляду пенсійне посвідчення покійного батька, з якого вбачається, що воно було видане ОСОБА_3 Чернівецьким військовим комісаром 08.04.1990 року (а.с.45).
Таким чином, виходячи з наведених вище письмових доказів, суд вважає, що вказаний факт підлягає встановленню на підставі статті 293 ЦПК України та статті 3 Закону України "Про громадянство України".
При цьому посилання представника зацікавленої особи на недотримання заявником порядку досудового врегулювання спору (звернення з відповідною заявою до органів ДМС України) не заслуговують на увагу, оскільки пунктом 3 Рішення Конституційного Суду України від 09 липня 2002 року № 15-рп/20002 встановлено, що обов'язкове досудове врегулювання спорів, яке виключає можливість прийняття позовної заяви до розгляду і здійснення за нею правосуддя, порушує право особи на судовий захист. Можливість використання суб'єктами правовідносин досудового врегулювання спорів може бути додатковим засобом правового захисту, який держава надає учасникам певних правовідносин, що не суперечить принципу здійснення правосуддя виключно судом. Виходячи з необхідності підвищення рівня правового захисту держава може стимулювати вирішення правових спорів у межах досудових процедур, однак їх використання є правом, а не обов'язком особи, яка потребує такого захисту.
Право на судовий захист не позбавляє суб'єктів правовідносин можливості досудового врегулювання спорів. Це може бути передбачено цивільно-правовим договором, коли суб'єкти правовідносин добровільно обирають засіб захисту їхніх прав. Досудове врегулювання спору може мати місце також за волевиявленням кожного з учасників правовідносин і за відсутності у договорі застереження щодо такого врегулювання спору.
Таким чином, обрання певного засобу правового захисту, у тому числі і досудового врегулювання спору, є правом, а не обов'язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує. Встановлення законом обов'язкового досудового врегулювання спору обмежує можливість реалізації права на судовий захист.
З урахуванням викладеного, положення частини другої статті 124 Конституції України щодо поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі, в аспекті конституційного звернення необхідно розуміти так, що право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. Встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб'єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист.
До такого правового висновку дійшов Верховний Суд у своїй постанові від 19.05.2021 у справі за №61-8190 св 20
Отже, суд приходить до переконливого висновку про те, що заява ОСОБА_1 підлягає задоволенню.
Керуючись ст.ст. 2, 4, 5, 7, 76,89, 258, 259, 263-265, 268, 273, 293,315-319,352, 354, 355 ЦПК України,
Заяву задовольнити.
Встановити факт постійного проживання ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 ), на території України,станом на 24 серпня 1991 року, включно.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення безпосередньо до суду апеляційної інстанції.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Суддя Першотравневого
районного суду м.Чернівці О. В. Вольська-Тонієвич