Справа № 265/5179/21
Провадження № 2/265/1310/21
(заочне)
03 вересня 2021 року місто Маріуполь
Орджонікідзевський районний суд міста Маріуполя Донецької області у складі:
головуючого судді - Козлова Д. О.,
при секретарі - Дрьомовій О. В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду справу № 265/5179/21 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, та виселення,
за участі позивача - ОСОБА_1 ,
представника позивача - ОСОБА_3 , -
Позивач звернувся із вказаним позовом до суду, обґрунтовуючи його тим, що він є власником кв. АДРЕСА_1 , в якій зареєстровані ОСОБА_4 (донька позивача), ОСОБА_5 , 2007 р. н. (онука позивача), ОСОБА_2 (батько неповнолітньої ОСОБА_5 ), ОСОБА_6 (онук позивача). Додавав, що відповідач вселився до його квартири у 2005 році, як цивільний чоловік ОСОБА_4 , доньки позивача. Натомість на теперішній час ОСОБА_4 не мешкає із ОСОБА_5 , мешкаючи із іншим чоловіком та за іншою адресою. Крім того у кв. АДРЕСА_1 фактично мешкає один ОСОБА_5 , який самоправно замінив замки у такому житлі та нікого туди із зареєстрованих там осіб не впускає, в тому числі й власника житла. Вказане змусило мешкати позивача разом із членами його родини по АДРЕСА_2 , оскільки через неправомірну поведінку відповідача ОСОБА_1 проживати у спірній квартирі не має можливості. Крім того відповідач, який одноосібно користується житлово-комунальними послугами по АДРЕСА_3 , має велику заборгованість по таким платежам. Таким чином оскільки ОСОБА_5 участі в утримані спірного житла не бере, протиправно позбавляє позивача та членів його родини права на користування кв. АДРЕСА_1 , реєстрація якого у такому житловому приміщені в свою чергу обмежує права ОСОБА_1 на користування та розпорядження власним майном, то просив суд відповідача, ОСОБА_5 , визнати таким, що втратив право користування житловим приміщенням по АДРЕСА_3 через припинення та розірвання договору найму такого житла, а також просив суд виселити ОСОБА_5 з даного житла, оскільки у добровільному порядку відповідач не бажає виселятись.
У судовому засіданні позивач, ОСОБА_1 , та його представник, ОСОБА_3 , наполягали на задоволенні заявлених позовних вимог у повному обсязі, додавши, що відповідач декілька років обіцяв добровільно знятись з реєстрації по АДРЕСА_3 , однак уникав зустрічей із ОСОБА_1 та з рештою замінив у такому житлі замки, не впускаючи туди нікого. Поліція допомогли позивачу потрапити до свого житла без рішення суду не змогла. Таким чином просили суд задовольнити позов повністю.
Відповідач, ОСОБА_5 , у судове засідання за невідомих суду причин не з'явився повторно, будучи належним чином про час та місце розгляду справи повідомленим.
Згідно із ч. 4 ст. 223 ЦПК суд ухвалив заочне рішення на підставі наявних у справі доказів.
Суд, вислухавши учасників процесу, які з'явились, дослідивши матеріали справи та допитавши свідків, вважає заявлені позовні вимоги обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню, виходячи з наступних підстав.
Матеріалами справи встановлено, що відповідно до договору купівлі-продажу квартири від 31 травня 2005 року, посвідченого нотаріально, реєстр № 909, ОСОБА_1 є одноосібним власником двокімнатної кв. АДРЕСА_1 , що підтверджується витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно Маріупольського БТІ від 26 липня 2005 року та інформацією від 16 липня 2021 року з Реєстру прав власності на нерухоме майно.
За інформацією від 26 січня 2021 року та від 13 серпня 2021 року Департаменту адміністративних послуг Маріупольської міської ради вбачається, що у кв. АДРЕСА_1 зареєстрований ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , починаючи з 15 вересня 2005 року.
Також за актом від 16 липня 2021 року КНС «Маркохім» вбачається, що ОСОБА_2 , 1971 р. н., який зареєстрований по АДРЕСА_3 , фактично проживає за такою адресою, що підтверджували сусіди по будинку.
При цьому згідно із відомостями від 16 липня 2021 року з Реєстру прав власності на нерухоме майно та з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно власність на нерухоме майно за ОСОБА_2 не зареєстрована.
Також відповідно до особового рахунку на кв. АДРЕСА_1 вбачається, що наймачем такого житла є ОСОБА_1 , як власник, де зареєстрованими є ОСОБА_4 , 1979 р. н., ОСОБА_5 , ОСОБА_2 , 1971 р. н., ОСОБА_6 , 2015 р. н.
Натомість, згідно із актом КСН «Центральний», вбачається, що по АДРЕСА_2 фактично мешкають ОСОБА_4 , 1979 р. н., разом із донькою, ОСОБА_5 , та сином, ОСОБА_6 , 2015 р. н., що підтверджували сусіди по будинку.
Крім того за даними паспорту позивача (серія НОМЕР_1 ) вбачається, що ОСОБА_1 також зареєстрований в АДРЕСА_2 та мешкає за даною адресою, що він підтвердив у судовому засіданні.
Суд також встановив, що ОСОБА_1 надсилав повідомлення відповідачу про припинення договору найму житла, кв. АДРЕСА_1 , за ст. 825 ЦК, пропонуючи ОСОБА_5 добровільно звільнити спірне житлове приміщення.
На підставі довідок від 1 вересня 2020 року, від 1 жовтня 2020 року, а також від 26 серпня 2021 року та від 1 вересня 2021 року відповідно у споживачів по АДРЕСА_3 заборгованість перед ЖКП «Азовжитлокомплекс» становить 3486,83 грн., а борг перед ККП «Маріупольтепломережа» становить 61689,58 грн.
Допитані у судовому засіданні свідки ОСОБА_4 , донька позивача, та ОСОБА_7 , дружина позивача, вказували, що ОСОБА_5 був співмешканцем ОСОБА_4 , який на підставі цього був прописаний у кв. АДРЕСА_1 . Однак у 2012 році ОСОБА_4 , яка із ним мешкала у вказаному житловому приміщенні до цього, через те, що розійшлася із відповідачем, переїхала до кв. АДРЕСА_4 , де вона продовжує мешкати разом із своїми дітьми та батьками, ОСОБА_1 та ОСОБА_7 . Натомість відповідач добровільно не виписується зі спірної квартири, не надає можливості там мешкати зареєстрованим особам, членам родини позивача, оскільки до квартири нікого не впускає та самоправно змінив замки на кв. АДРЕСА_1 . Свідки вказували, що зв'язок із ними відповідач не підтримує років п'ять, тому де він знаходиться їм невідомо. Натомість, зі слів сусідів їм відомо, що ОСОБА_5 періодично з'являється у спірній квартирі. Зазначали, що утриманням кв. АДРЕСА_1 відповідач не займається, комунальні послуги не сплачує, через що накопичив значну заборгованість з житлово-комунальних послуг.
Суд на підставі досліджених доказів встановив, що відповідач, ОСОБА_2 , фактично з 2005 року користується кв. АДРЕСА_1 до теперішнього часу, будучи зареєстрованим за такою адресою.
В той же час, позивач, як власник житла, та зареєстровані у двокімнатній квартирі кв. АДРЕСА_1 члени родини позивача, не мають можливості мешкати у такому житловому приміщенні через перепони у проживанні в ньому з боку ОСОБА_2 , який також перешкоджає у реалізації ОСОБА_1 , як власником, свого права користування та розпорядження таким нерухомими майном.
Відповідно до змісту ч. 1 ст. 810, ч. 1 ст. 811, ч. 1 ст. 820 та ч. 1 ст. 821 Цивільного кодексу України (далі - ЦК) за договором найму (оренди) житла одна сторона - власник житла (наймодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (наймачеві) житло для проживання у ньому на певний строк за плату. Розмір плати за найм житла встановлюється у договорі найму житла Договір найму житла укладається у письмовій формі та на строк, встановлений договором.
Натомість, суд розглядом справи встановив, що письмового договору оренди кв. АДРЕСА_1 між сторонами по справі не було укладено.
Враховуючи перелічені обставини, суд вважає, що положення ст. 825, 826 ЦК щодо розірвання договору найму житла та правових наслідків такого розірвання до спірних правовідносин не можуть бути застосовані.
З огляду на вказане суд зауважує, що в цивільному процесуальному законодавстві діє принцип «jura novit curia» («суд знає закони»), який полягає в тому, що: 1) суд знає право; 2) суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін; 3) суд самостійно застосовує право до фактичних обставин спору («da mihi factum, dabo tibi jus»). Активна роль суду в цивільному процесі проявляється, зокрема, у самостійній кваліфікації судом правової природи відносин між позивачем та відповідачем, виборі і застосуванні до спірних правовідносин відповідних норм права, повного і всебічного з'ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Тому, обов'язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, покладено саме на суд, що є складовою класичного принципу «jura novit curia».
Також незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови в позові, оскільки згідно з принципом «jura novit curia» неправильна юридична кваліфікація позивачем і відповідачами спірних правовідносин не звільняє суд від обов'язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм.
При цьому в постановах Великої Палати Верховного Суду від 4 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 та від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15 зроблено правовий висновок, що посилання суду в рішенні на інші норми права, ніж зазначені в позовній заяві, не може розумітися як вихід суду за межі позовних вимог.
У зв'язку із цим суд, з'ясувавши при розгляді справи, що позивач послався не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує в рішенні саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.
Отже, саме на суд покладено обов'язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.
Аналогічна правова позиція була викладена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 8 червня 2021 року по справі № 662/397/15-ц.
З огляду на перелічене обгрунтування суд зазначає, що відповідно до ч. 1 ст. 319 ЦК правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Право власності, як суб'єктивне цивільне право, містить у своєму складі: правомочність на власні дії; правомочність вимоги від інших; та правомочність захисту. Найбільш значущою для власника є правомочність на власні дії, яка характеризується як:
- пряме та безпосереднє панування над річчю. Власник здійснює надані йому правомочності своєю владою, не тільки незалежно від інших осіб, а й у такому правовому полі, коли не може бути ніякої влади над цією ж річчю з боку інших суб'єктів. Дії власника обумовлені його інтересом;
- виключне панування особи над річчю, тобто таке панування, що унеможливлює втручання інших осіб, на яких покладено пасивний обов'язок утримання, від вчинення подібних дій;
- абсолютність влади полягає в наданні власнику закріпленої правом можливості визначати, яким чином поводитися зі своєю річчю, коли та як реалізовувати свої правомочності по відношенню до неї.
Згідно із ч. 1, 2 ст. 321 ЦК право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Отже, непорушність права власності проявляється у тому, що правомірним буде визнане лише таке позбавлення права власності або обмеження у його здійсненні, яке відбувається у випадках і в порядку, встановлених законом.
Європейський суд з прав людини вказує, що найважливішою вимогою ст. 1 Першого протоколу до Конвенції є те, що будь-яке втручання органу влади у мирне володіння майном має бути законним. Цей принцип означає, що застосовні положення національного законодавства є достатньо доступними, чіткими та передбачуваними у їх застосуванні (BUDCHENKO v. UKRAINE, № 38677/06, § 40, ЄСПЛ, від 24 квітня 2014 року).
Європейський суд з прав людини зауважує, що ст. 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога ст. 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі ст. 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть (EAST WEST ALLIANCE LIMITED v. UKRAINE, № 19336/04, § 166-168, ЄСПЛ, від 23 січня 2014 року).
Згідно із ст. 391 ЦК власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Аналіз положень глави 32 ЦК свідчить, що сервітут - це право обмеженого користування чужою нерухомістю в певному аспекті, не пов'язане з позбавленням власника нерухомого майна правомочностей володіння, користування та розпорядження щодо цього майна.
Так суд встановив, що відповідач вселилися у 2005 році у квартиру позивача, як цивільний чоловік доньки власника, ОСОБА_4 , тому набув право користуванням чужим майном, яке по своїй суті є сервітутом.
Суд вказує, що відповідно до ст. 405 ЦК члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.
За ст. 3 Сімейного кодексу України сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом та мають взаємні права та обов'язки. Сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом.
При цьому в контексті ст. 405 ЦК вимога спільного проживання є додатковою і має обов'язковий характер.
Отже, можна виділити такі умови, за наявності яких особа матиме право на користування житлом поряд з власником: користувач повинен, по-перше, бути членом сім'ї власника житла, а по-друге, повинен проживати разом із ним.
Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку про те, що право членів сім'ї власника житла користуватись ним може існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім'ї якої вони є, та проживання разом із власником такого житла.
Аналогічна правова позиція була викладена Верховним Судом у постанові від 2 вересня 2019 року по справі № 731/34/17-ц.
При цьому за п. 4 ч. 1 ст. 406 ЦК сервітут припиняється у разі припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту.
Також відповідно до ч. 2 ст. 406 ЦК сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення.
Суд встановив, що відповідач вселився у спірну квартиру, як член сім'ї доньки власника такого житла, ОСОБА_4 .
Однак, в подальшому фактичні шлюбні відносини між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 були припинені, внаслідок чого відповідач мешкає окремо від позивача та його доньки.
Крім того суд встановив, що із позивачем ОСОБА_5 узагалі ніколи не мешкав.
Доказів того, що після припинення фактичних шлюбних відносин позивач та його родина ведуть спільне господарство із ОСОБА_5 суду також не надано.
Таким чином через те, що відповідач не є членом родини позивача, не мешкає разом із ним, то відповідно ОСОБА_5 втратив право користування чужим майном, кв. АДРЕСА_1 , внаслідок припинення обставини, яка була підставою для встановлення відповідачу такого права.
Отже, право ОСОБА_5 на користування кв. АДРЕСА_1 підлягає припиненню на вимогу позивача, власника цього майна, на підставі ч. 2 ст. 406 ЦК.
З огляду на перелічене, суд, встановивши фактичні обставини справи, дійшов висновку про наявність правових підстав для задоволення позову ОСОБА_1 й в частині виселення ОСОБА_5 із спірного житлового приміщення, яке відповідач не бажає звільнити добровільно, право власності на яке набуто позивачем в установленому законом порядку.
За таких підстав суд вважає можливим виселити відповідача з кв. АДРЕСА_1 з підстав, передбачених ст. 406 ЦК.
Аналогічна правова позиція за встановленими судом фактичними обставинами справи була викладена Верховним Судом у постановах від 4 грудня 2019 року по справі № 235/9835/15-ц та від 27 лютого 2019 року по справі № 357/7940/16-ц.
На підставі ст. 141 ЦПК з відповідача на користь позивача також підлягає стягненню витрати з оплати судового збору в сумі 908 грн.
Керуючись ст. 12, 13, 81, 141, 223, 259, 263-265, 280-282 ЦПК, -
Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, та виселення - задовольнити.
Визнати ОСОБА_2 таким, що втратив право користування кв. АДРЕСА_1 .
Виселити ОСОБА_2 з кв. АДРЕСА_1 .
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати зі сплати судового збору в сумі 908 грн.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Донецького апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його складення.
Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Заочне рішення може бути переглянуте відповідачем шляхом подачі письмової заяви протягом 30 (тридцяти) днів з дня його проголошення. Учасник, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд, якщо така заява подана протягом 20 (двадцяти) днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.
Повний текст рішення суду складено та підписано 3 вересня 2021 року.
Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП: НОМЕР_2 , який зареєстрований в АДРЕСА_2 .
Відповідач: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП: НОМЕР_3 , зареєстрований в АДРЕСА_3 .
Суддя