ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
01.09.2021Справа № 910/7046/21
Суддя Господарського суду міста Києва Босий В.П., розглянувши в письмовому провадженні справу за позовом Олександрійського міськрайонного відділу державної виконавчої служби Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро)
до Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк»
про стягнення 38 599,55 грн.,
Олександрійський міськрайонний відділ державної виконавчої служби Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) (надалі - ВДВС) звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» (надалі - АТ КБ «ПриватБанк») про стягнення 38 599,55 грн.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що межах виконавчого провадження №57572868, відкритого на підставі виконавчого листа Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської області №2/398/1362 від 03.09.2018, були проведені електронні торги з реалізації арештованого нерухомого майна боржника, в результаті чого кошти у розмірі 38 599,55 грн. від реалізації такого майна були перераховані стягувачу - АТ КБ «ПриватБанк», проте оскільки правочин укладений в результаті проведення вказаних електронних торгів є нікчемним та у зв'язку із застосуванням в судовому порядку наслідків недійсності нікчемного правочину позивач вказує на безпідставне набуття відповідачем грошових коштів у розмірі 38 599,55 грн.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 20.05.2021 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі, ухвалено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без виклику представників сторін, відповідачу визначено строк для подання відзиву на позов та заперечень на відповідь на відзив, позивачу надано строк для подання відповіді на відзив.
17.06.2021 через канцелярію суду від АТ КБ «ПриватБанк» надійшов відзив на позов, в якому відповідач заперечує проти позову та просить суд відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі, вказуючи на те, що підставою для перерахування спірних коштів є саме рішення суду, а не правочин укладений в ході виконавчих дій.
30.06.2021 та 12.07.2021 до Господарського суду міста Києва електронною поштою та через канцелярію суду від ВДВС надійшла відповідь на відзив, відповідно до якої позивач підтримав позов та вказав та, що підстава для перерахування відповідачу спірних коштів відпала.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва встановив наступне.
Постановою старшого державного виконавця від 02.11.2018 було відкрите виконавче провадження №57572868 з виконання виконавчого листа №2/398/1362 від 03.09.2018 та в ході примусових дій у виконавчому провадженні були проведені електронні торги з реалізації арештованого нерухомого майна (земельної ділянки) боржника, що підтверджується протоколом проведення електронних торгів №393489 від 18.03.2019 та актом про проведені електронні торги від 01.04.2019.
У зв'язку з реалізацією майна боржника ВДВС перерахував стягувачу - АТ КБ «ПриватБанк» кошти у розмірі 340,00 грн. та 38 259,55 грн., що підтверджується платіжним дорученням №3322 від 28.03.2019 із призначенням платежу: «повернення авансового внеску в зв'язку з закінченням вик. провадження, боржник ОСОБА_1 » та платіжним дорученням №3320 від 28.03.2019 із призначенням платежу: «Оплата боргу стягн. згідно вик.док. №2/398/1362 від 03.09.2018».
Рішенням Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської області від 30.09.2020 у справі №398/1414/20, яке залишене без змін постановою Кропивницього апеляційного суду від 25.02.2021, встановлено факт нікчемності договору купівлі-продажу земельної ділянки на електронних торгах та застосовано наслідки недійсності нікчемного правочину, у зв'язку з чим покупцю за нікчемним правочином ВДВС повернуто кошти, сплачені на його виконання.
ВДВС звернувся до АТ КБ «ПриватБанк» із вимогами №57882 від 05.06.2020, №96791 від 02.11.2020 та №30298 від 23.03.2021 про повернення перерахованих позивачем відповідачу коштів у розмірі 38 259,55 грн. згідно платіжного доручення №3320 від 28.03.2019.
У відповідь на вказані вимоги АТ КБ «ПриватБанк» повідомив ВДВС, що спірні кошти були зараховані у погашення заборгованості та поверненню не підлягають.
Спір у справі виник у зв'язку із тим, що, на думку позивача, спірні грошові кошти перераховані відповідачу без правової підстави, у зв'язку з чим позивач вказує на обов'язок відповідача повернути кошти у розмірі 38 599,25 грн.
Загальні підстави для виникнення зобов'язання у зв'язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави визначені нормами глави 83 Цивільного кодексу України. Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.
Стаття 1212 Цивільного кодексу України регулює випадки набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав.
За приписами частини 1 статті 1212 Цивільного кодексу України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.
Таким чином, застосування статті 1212 Цивільного кодексу України має відбуватись за наявності певних умов та відповідних підстав, що мають бути встановлені судом під час розгляду справи на підставі належних та допустимих доказів у справі.
У випадку, коли поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, стаття 1212 Цивільного кодексу України може бути застосована тільки після того, як така правова підстава у встановленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або була відсутня взагалі. Або ж коли набуття відбулось у зв'язку з договором, але не на виконання договірних умов. Чинний договір чи інший правочин є достатньою та належною правовою підставою набуття майна (отримання коштів).
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду України від 02.10.2013 у справі № 6-88цс13, від 02.09.2014 у справі № 910/1620/13, від 14.10.2014 у справі №922/1136/13 та від 25.02.2015 у справі № 910/1913/14, від 02.02.2016 у справі №6-3090цс15 та у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19.03.2018 у справі № 904/5844/17.
Положення глави 83 застосовуються також до вимог про: 1) повернення виконаного за недійсним правочином; 2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння; 3) повернення виконаного однією із сторін у зобов'язанні; 4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.
Аналіз вказаної норми права дає підстави для висновку, що цей вид позадоговірних зобов'язань породжують такі юридичні факти: 1) набуття особою майна або його збереження за рахунок іншої особи; 2) відсутність для цього правових підстав або якщо такі відпали.
Під відсутністю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідношення і його юридичному змісту. Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином, тобто мала місце помилка, обман, випадковість або інші підстави набуття або збереження майна, які не можна віднести до підстав виникнення цивільних прав та обов'язків, передбачених статтею 11 Цивільного кодексу України.
Договірний характер правовідносин виключає можливість застосування до них положень статей 1212, 1213 Цивільного кодексу України (правова позиція Верховного Суду України, викладена в постанові від 24.09.2016 у справі № 6-122цс14).
Позивачем перераховано відповідачу грошові кошти у загальному розмірі 38 599,55 грн. згідно платіжних доручень №3322 від 28.03.2019 із призначенням платежу: «повернення авансового внеску в зв'язку з закінченням вик. провадження, боржник ОСОБА_1 » та №3320 від 28.03.2019 із призначенням платежу: «Оплата боргу стягн. згідно вик.док. №2/398/1362 від 03.09.2018».
Тобто, спірні кошти були перераховані в межах виконавчого провадження, відкритого на підставі виконавчого листа №2/398/1362 від 03.09.2018.
Положеннями пункту 9 частини другої статті 129 Конституції України до основних засад судочинства віднесено обов'язковість судового рішення. Частиною другою статті 129-1 Конституції України визначено позитивний обов'язок держави забезпечити виконання судового рішення у визначеному законом порядку.
Виконання судового рішення є невід'ємною складовою права кожного на судовий захист та охоплює, зокрема, визначений у законі комплекс дій, спрямованих на захист і поновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (пункт 2 мотивувальної частини Рішення Контитуційного Суду України від 13 грудня 2012 року № 18-рп/2012).
Примусове виконання судових рішень здійснюється відповідно до умов та порядку, передбачених Законом України «Про виконавче провадження», відповідно до статті 1 якого визначено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Отже, під час виконання судових рішень поряд з нормами Закону України «Про виконавче провадження» застосовуються положення Конституції України, інших законів та нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до цього Закону. Разом з визначенням особливостей процедури виконавчого провадження Закону України «Про виконавче провадження» має бланкетні та відсильні норми, які передбачають застосування правових приписів інших нормативних актів при здійсненні виконавчого провадження.
Розділом VII Закону України «Про виконавче провадження» передбачено загальний порядок звернення стягнення на майно боржника під час примусового виконання судових рішень. Так, частинами першою, другою, п'ятою статті 48 визначено, що звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні (списанні коштів з рахунків) та примусовій реалізації. Стягнення за виконавчими документами звертається в першу чергу на кошти боржника у національній та іноземній валютах, інші цінності, у тому числі на кошти на рахунках боржника у банках та інших фінансових установах. У разі відсутності у боржника коштів та інших цінностей, достатніх для задоволення вимог стягувача, стягнення невідкладно звертається також на належне боржнику інше майно, крім майна, на яке згідно із законом не може бути накладено стягнення.
Отже, законодавцем надано право виконавцю звертати стягнення за виконавчими документами як на кошти й інші цінності боржника (рухоме майно), так і на належне боржнику майно, у тому числі нерухоме майно, у разі відсутності в боржника коштів та інших цінностей, достатніх для задоволення вимог стягувача.
Аналогічний висновок міститься в постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.05.2021 у справі №923/971/19.
З аналізу частини першої статті 650, частини першої статті 655 та частини четвертої статті 656 Цивільного кодексу України можна зробити висновок, що процедура набуття майна на електронних торгах є різновидом договору купівлі-продажу.
Згідно із частиною першою статті 655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару (частина перша статті 658 Цивільного кодексу України).
Згідно із пунктом 4 розділу X Порядку реалізації арештованого майна після повного розрахунку переможця за придбане майно на підставі протоколу про проведення електронних торгів складається акт про проведення електронних торгів, який підписується (затверджується) державним або приватним виконавцем.
В акті про проведені електронні торги зазначається така інформація: ким, коли і де проводилися електронні торги; стисла характеристика реалізованого майна; прізвище, ім'я та по батькові фізичної особи - переможця електронних торгів, серія та номер документа, що посвідчує її особу, місце проживання (у разі якщо переможцем електронних торгів є юридична особа, зазначаються її найменування, місцезнаходження та код за ЄДРПОУ); сума, внесена переможцем електронних торгів за придбане майно; прізвище, ім'я та по батькові фізичної особи (найменування юридичної особи) - боржника, її місце проживання (місцезнаходження); дані про правовстановлювальні документи, що підтверджують право власності боржника на майно (пункт 5 Розділу X Порядку реалізації арештованого майна).
З урахуванням наведеного, набуття майна за результатами електронних торгів є особливим видом договору купівлі-продажу, за яким власником відчужуваного майна є боржник, а продавцями, які мають право примусового продажу такого майна є державна виконавча служба та організатор електронних торгів. Покупцем відповідно є переможець електронних торгів.
Виходячи з наведеного сторонами договору купівлі-продажу, оформленого за результатами проведених електронних торгів, є продавці - державна виконавча служба та організатор електронних торгів, та покупець - переможець електронних торгів.
Відповідно до абзацу 2 частини першої статті 216 Цивільного кодексу України у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
Отже у разі прийняття судового рішення про скасування (визнання недійсними) електронних торгів за позовом учасника електронних торгів, у сторін договору купівлі-продажу, оформленого за результатами електронних торгів, відповідно виникнуть права та обов'язки щодо повернення всього, що вони одержали на виконання договору.
Аналогічний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі №910/856/17.
Тобто, в даному випадку, АТ КБ «ПриватБанк» знаходиться поза межами правочину укладеного внаслідок проведення електронних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна (земельної ділянки) боржника у виконавчому провадженні №57572868, внаслідок нікчемності якого позивач стверджує про безпідставне отримання відповідачем грошових коштів, він не є стороною такого правочину та відповідно у нього не виникло жодних обов'язків пов'язаних з його нікчемністю.
Спірні кошти були перераховані відповідачу як стягувачу в межах виконавчого провадження №57572868, що свідчить про те, що підставою їх перерахування є саме рішення суду на виконання якого і відкрито вказане виконавче провадження, а проведення електронних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна (земельної ділянки) боржника є визначений у законі комплекс дій, спрямованих на захист і поновлення порушених прав, свобод, законних інтересів відповідача у даній справі.
Отже, правочин, який укладений в результаті здійснення дій, спрямованих на захист і поновлення порушених прав, свобод, законних інтересів відповідача, не є підставою для отримання АТ КБ «ПриватБанк» спірних грошових коштів, що свідчить про те, що у випадку його нікчемності у стягувача за виконавчим провадженням не виникає обов'язку з повернення таких коштів на підставі статті 1212 Цивільного кодексу України, як безпідставно отриманих, оскільки вони були отримані на підставі рішення суду, яке не скасоване, є чинним та набрало законної сили.
Згідно ч. 1 ст. 2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням (ч. 2 ст. 4 Господарського процесуального кодексу України).
Статтею 20 Господарського кодексу України передбачено, що кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.
Відповідно до ст. 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Встановивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, про захист яких подано позов, суд з'ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і відповідно ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.
Розпорядження своїм правом на захист є диспозитивною нормою цивільного законодавства, яке полягає у наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором.
Виходячи зі змісту ст.ст. 15, 16 Цивільного кодексу України та ст. 20 Господарського кодексу України, застосування певного способу судового захисту вимагає доведеності належними доказами сукупності таких умов: наявності у позивача певного суб'єктивного права (інтересу); порушення (невизнання або оспорювання) такого права (інтересу) з боку відповідача; належності обраного способу судового захисту (адекватність наявному порушенню та придатність до застосування як передбаченого законодавством), і відсутність (недоведеність) будь-якої з означених умов унеможливлює задоволення позову.
У рішенні №18-рп/2004 від 01.12.2004 Конституційного суду України (справа про охоронюваний законом інтерес) визначено поняття «охоронюваний законом інтерес», що вживається в ч. 1 ст. 4 Цивільного процесуального кодексу України та інших законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «права», яке треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.
Конституційний суд України у вказаному рішенні зазначає, що види і зміст охоронюваних законом інтересів, що перебувають у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «права» як правило не визначаються у статтях закону, а тому фактично є правоохоронюваними. Охоронюваний законом інтерес перебуває під захистом не тільки закону, а й об'єктивного права в цілому, що панує у суспільстві, зокрема, справедливості, оскільки інтерес у вузькому розумінні зумовлюється загальним змістом такого права та є його складовою.
Щодо порушеного права господарський суд зазначає, що таким слід розуміти такий стан суб'єктивного права, при якому воно зазнавало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок якого суб'єктивне право уповноваженої особи зазнало зменшення або ліквідації як такого. Порушення права пов'язане з позбавленням його носія можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.
Отже, до обставин, якими обґрунтовуються позовні вимоги входять, зокрема, факти, з яких вбачається, що відповідач вчинив дії, спрямовані на порушення інтересу позивача, на захист якого подано позов, або утверджують за собою право, яке належить позивачу тощо, тобто ті, які свідчать про те, що право (інтерес) позивача порушене або оспорюється. Зазначені обставини входять до підстав позову і підлягають дослідженню, оскільки, суд, приймаючи рішення, має встановити чи мають місце факти порушення чи оспорення суб'єктивного матеріального права чи інтересу, на захист якого подано позов.
У розумінні приписів ст. 15, 16 Цивільного кодексу України, ст. 20 Господарського кодексу України, спосіб захисту повинен бути таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.
Позов - це вимога позивача до відповідача, спрямована через суд, про захист порушеного або оспорюваного суб'єктивного права та охоронюваного законом інтересу, яке здійснюється у визначеній законом процесуальній формі. Предмет позову - це певна матеріально - правова вимога позивача до відповідача, яка кореспондує зі способами захисту права, визначеними зокрема, ст. 16 ЦК України, ст. 20 Господарського кодексу України. Підстава позову - це фактичні обставини, на яких ґрунтується вимога позивача.
Реалізація цивільно-правового захисту відбувається шляхом усунення порушень цивільного права чи інтересу, покладення виконання обов'язку по відновленню порушеного права на порушника.
Вирішуючи спір, суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.
Оскільки позивачем не доведено належними та допустимими доказами обставин викладених у позові та порушення відповідачем прав та законних інтересів позивача, приймаючи до уваги обраний позивачем спосіб захисту, суд дійшов висновку про необґрунтованість та безпідставність заявлених вимог.
За таких обставин, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позову Олександрійського міськрайонного відділу державної виконавчої служби Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) до Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» про стягнення 38 599,55 грн..
Витрати по сплаті судового збору відповідно до ч. 9 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України покладаються на позивача.
Керуючись статтями 129, 232, 236-241, 252 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва -
1. У задоволенні позову Олександрійського міськрайонного відділу державної виконавчої служби Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) відмовити повністю.
2. Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
3. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Суддя В.П. Босий