10 червня 2010 року < ЧАС >м. ПолтаваСправа № 2а-2241/10/1670
Полтавський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді - Єресько Л.О.,
при секретарі - Коробовій А.В.,
за участю:
представника позивача - Фищука В.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за адміністративним позовом Полтавського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів до Приватного підприємства "Буаро" про стягнення адміністративно-господарських санкцій та пені, -
21 травня 2010 року Полтавське обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів звернулося до Полтавського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Приватного підприємства "Буаро" про стягнення адміністративно-господарських санкцій у розмірі 7311,12 грн. та пені в розмірі 76,65 грн.
В обґрунтування своїх вимог позивач зазначив, що відповідачем було порушено вимоги статті 19 Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні ”, а саме в 2009 році підприємство не виконало нормативу робочих місць, призначених для працевлаштування інвалідів, у кількості 2 робочих місць, що має наслідком накладення адміністративно-господарських санкцій в розмірі 7311,12 грн. та пені у розмірі 76,65 грн. у зв'язку з порушенням терміну сплати адміністративно-господарських санкцій.
У судовому засіданні представник позивача позов підтримав та просив його задовольнити, посилаючись на обставини, викладені в позовній заяві.
Представник відповідача в судові засідання не з'явився, хоча в справі наявні докази, що відповідач був належним чином повідомлений про дату, час та місце розгляду справи, про причини неявки до суду не повідомив, заперечень та клопотань не надав.
За таких обставин суд вважає за можливе провести розгляд справи за даної явки та наявними в справі матеріалами.
Заслухавши пояснення представника позивача, вивчивши та дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази, що мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до висновку, що позов підлягає задоволенню з наступних підстав.
Частинами 1, 2 статті 19 Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні ” передбачено, що для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій, громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, у кількості одного робочого місця /частина 1/; підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, установи, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно розраховують кількість робочих місць для працевлаштування інвалідів відповідно до нормативу, встановленого частиною першою цієї ж статті, і забезпечують працевлаштування інвалідів /частина 2/.
Відповідно до наявної в матеріалах справи копії звіту про зайнятість та працевлаштування інвалідів за 2009 рік від 26.02.2010 року № 53/104/239 (форма № 10-ПІ), наданого відповідачем Полтавському обласному відділенню Фонду соціального захисту інвалідів, середньооблікова кількість штатних працівників облікового складу на підприємстві за цей період становила 45 особу. У відповідності до вимог статті 19 зазначеного Закону норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів становить 2 робочі місця. Разом з тим, згідно вказаного Звіту на підприємстві в 2009 році вакантні робочі місця для інвалідів зайняті не були. Тобто підприємством не виконано норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів у кількості 2 робочих місць.
Частиною 3 статті 19 Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні ” передбачено, що підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно здійснюють працевлаштування інвалідів у рахунок нормативів робочих місць, виходячи з вимог статті 18 цього Закону.
Статтею ж 18 встановлено, що забезпечення прав інвалідів на працевлаштування та оплачувану роботу, у тому числі з умовою про виконання роботи вдома, здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості.
Підбір робочого місця здійснюється переважно на підприємстві, де настала інвалідність, з урахуванням побажань інваліда, наявних у нього професійних навичок і знань, а також рекомендацій медико-соціальної експертизи.
Підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов'язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Отже, нормами цієї статті встановлені конкретні обов'язки підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, установ, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, які використовують найману працю /далі по тексту - роботодавців/ стосовно забезпечення прав інвалідів на працевлаштування, виконання яких роботодавцями презумує виконання їх обов'язку щодо самостійного працевлаштування інвалідів, встановленого частиною 3 статті 19 Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні ”. А, оскільки працевлаштування інвалідів роботодавцями неможливе без відповідного волевиявлення інвалідів, то норми статті 18 також визначають, хоч і опосередковано, обов'язок інвалідів звернутися з метою працевлаштування або до роботодавців безпосередньо, або до центру зайнятості. В свою чергу альтернативний спосіб реалізації прав інвалідів на працевлаштування зумовлює обов'язок роботодавців звітувати до центру зайнятості про наявність вакантних робочих місць, призначених для працевлаштування інвалідів.
Згідно Наказу Міністерства праці та соціальної політики України від 19.12.2005 №420 “Про затвердження форм звітності та інструкцій щодо їх заповнення ” формою звітності роботодавців про наявність вакантних місць, в тому числі призначених для працевлаштування інвалідів, є форма № 3-ПН „Звіт про наявність вакансій ”, яка відповідно до пункту 4 статті 20 Закону України “Про зайнятість населення ” подається роботодавцями до державної служби зайнятості щомісячно.
У графі 15 цього Звіту наводяться дані про можливість працевлаштування на вільне робоче місце (вакантну посаду) особи, що належить до окремої категорії громадян, які потребують соціального захисту і не здатні на рівних умовах конкурувати на ринку праці, у рахунок річної броні, установленої місцевими державними адміністраціями, виконавчими органами відповідних рад за поданням центрів зайнятості, відповідно до статті 5 Закону України "Про зайнятість населення", із змінами та доповненнями, а також інвалідів, пенсіонерів, студентів та інших.
З огляду на викладене, звіт за формою 3-ПН є актом інформування органу працевлаштування про створені роботодавцем робочі місця для працевлаштування інвалідів.
Цей звіт є водночас і запитом про направлення до роботодавця інвалідів для працевлаштування, оскільки центр зайнятості, отримавши інформацію від інвалідів насамперед про їх бажання працювати, а від роботодавця -про намір та можливості працевлаштувати інвалідів, не тільки має змогу, а й зобов'язаний відреагувати на можливості конкретного роботодавця забезпечити інвалідів певною працею та бажання конкретних інвалідів реалізувати своє право на працевлаштування з врахуванням індивідуальних функціональних можливостей, обумовлених інвалідністю, наявних у них кваліфікації та знань. До такого висновку можна дійти, виходячи зі змісту норм статті 18-1 Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні ” та пункту 2 статті 19 Закону України “Про зайнятість населення ”.
Так, відповідно до статті 18-1 Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні ” інвалід, який не досяг пенсійного віку, не працює, але бажає працювати, має право бути зареєстрованим у державній службі зайнятості як безробітний.
Рішення про визнання інваліда безробітним і взяття його на облік для працевлаштування приймається центром зайнятості за місцем проживання інваліда на підставі поданих ним рекомендацій МСЕК та інших передбачених законодавством документів.
Державна служба зайнятості здійснює пошук підходящої роботи відповідно до рекомендацій МСЕК, наявних у інваліда кваліфікації та знань, з урахуванням його побажань.
Державна служба зайнятості може за рахунок Фонду соціального захисту інвалідів надавати дотацію роботодавцям на створення спеціальних робочих місць для інвалідів, зареєстрованих у державній службі зайнятості, а також проводити професійну підготовку, підвищення кваліфікації і перепідготовку цієї категорії інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Згідно з пунктом 2 статті 19 Закону України “Про зайнятість населення ” Державна служба зайнятості має право направляти для працевлаштування на підприємства, в установи і організації всіх форм власності при наявності там вільних робочих місць (вакантних посад) громадян, які звертаються до служби зайнятості, відповідно до рівня їх освіти і професійної підготовки, а інвалідів, крім того, - відповідно до рекомендацій МСЕК, наявних у них кваліфікації і знань та з урахуванням їх побажань.
Згідно листа Кременчуцького міськрайонного центру зайнятості № 2480 від 19.05.2010 року, копія якого залучена представником позивача до матеріалів справи, відповідачем впродовж усього 2009 року звіти про наявність вакансій (форми 3-ПН), не подавались.
З урахуванням викладеного, враховуючи визнання позову відповідачем, суд приходить до висновку про наявність підстав для стягнення з відповідача адміністративно-господарських санкцій та пені за несплату цих санкцій відповідно до статті 20 Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні ”.
Відповідно до статті 20 зазначеного Закону підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, установі, організації за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом. Для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, на яких працює від 8 до 15 осіб, розмір адміністративно-господарських санкцій за робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом, визначається в розмірі половини середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі підприємстві, організації громадських організацій інвалідів, у фізичної особи, яка використовує найману працю. Порушення термінів сплати адміністративно-господарських санкцій тягне за собою нарахування пені. Пеня обчислюється виходячи з 120 відсотків річних облікової ставки Національного банку України, що діяла на момент сплати, нарахованої на повну суму недоїмки за весь її строк.
У відповідача в 2009 році працювало 45 працівників, фонд оплати праці у вказаному році складав 164500 грн. 00 коп., середньорічна заробітна плата штатного працівника складає: 164500 : 45 = 3655,56 грн.
За 2 робочі місця, призначені для працевлаштування інвалідів і не зайнятих інвалідами, відповідач до 16.04.2009 (термін сплати встановлено частиною 4 статті 20 вказаного Закону -до 15 квітня року, наступним за роком, у якому відбулося порушення нормативу) повинен був самостійно сплатити адміністративно-господарські санкції у розмірі 3655,56 х 2 = 7311,12 грн.
У зв'язку з несплатою адміністративно-господарських санкцій до встановленого терміну позивачем було зараховано пеню в сумі 76,65 грн (7311,12 грн х 0,03%) х 35дн.
Оскільки вказані суми так і не були сплачені відповідачем, то відповідно до частини 5 статті 20 Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні ” ці суми можуть бути стягнуті в примусовому порядку за відповідним рішенням суду.
У відповідності до частини 4 статті 94 КАС України у справах, в яких позивачем є суб'єкт владних повноважень, а відповідачем - фізична чи юридична особа, судові витрати, здійснені позивачем, з відповідача не стягуються.
На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 8, 18, 19, 20 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні", статтями 7, 8, 9, 10, 11, 71, 160-163 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Адміністративний позов Полтавського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів до Приватного підприємства "Буаро" про стягнення адміністративно-господарських санкцій та пені задовольнити.
Стягнути із Приватного підприємства "Буаро" (код ЄДРПОУ 34170019, пров. Зв'язковий, 10, м. Кременчук, Полтавська область) на користь Полтавського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів (вул. Зигіна, 1, м. Полтава, р/р 31212230700008 в ГУДК України в Полтавській області, МФО 831019, отримувач УДК в м. Кременчук, код ЄДРПОУ 34698778) адміністративно-господарські санкції у розмірі 7 311 грн. 12 коп. (сім тисяч триста одинадцять гривень дванадцять копійок) та пеню у розмірі 76 грн. 65 коп. (сімдесят шість гривень шістдесят п'ять копійок).
Постанова відповідно до статті 254 Кодексу адміністративного судочинства України набирає законної сили після закінчення строку подання заяви про апеляційне оскарження, встановленого цим Кодексом, якщо таку заяву не було подано. Якщо було подано заяву про апеляційне оскарження, але апеляційна скарга не була подана у строк, встановлений Кодексом адміністративного судочинства України, постанова набирає законної сили після закінчення цього строку. У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після закінчення апеляційного розгляду справи.
Постанова може бути оскаржена до Харківського апеляційного адміністративного суду через Полтавський окружний адміністративний суд шляхом подачі заяви про апеляційне оскарження в 10-денний строк з дня її проголошення, а в разі складення постанови у повному обсязі відповідно до статті 160 цього Кодексу - з дня складення в повному обсязі. Якщо постанову було проголошено у відсутності особи, яка бере участь у справі, то строк подання заяви про апеляційне оскарження обчислюється з дня отримання нею копії постанови. Апеляційна скарга може бути подана у 20-денний строк після подачі заяви про апеляційне оскарження в порядку, визначеному статтею 186 Кодексу адміністративного судочинства України.
Повний текст постанови виготовлено 15 червня 2010 року.
Суддя Л.О. Єресько