ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
28.07.2021Справа № 910/6349/21
Господарський суд міста Києва у складі судді Баранова Д.О., за участю секретаря судового засідання Зарудньої О.О., розглянувши матеріали господарської справи
за позовом Комунального підприємства теплових мереж "Криворіжтепломережа" (50000, обл. Дніпропетровська, м. Кривий Ріг, пров. Дежньова, будинок 9; ідентифікаційний код: 03342184)
до Акціонерного товариства "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України" (01601, м. Київ, вул. Богдана Хмельницького будинок 6; ідентифікаційний код: 20077720)
про визнання недійсними положень договору,
Представники сторін:
від позивача: Демченко А.Г.
від відповідача: не з'явився
До Господарського суду міста Києва звернулося Комунальне підприємство теплових мереж "Криворіжтепломережа" з позовом до Акціонерного товариства "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України" про визнання недійсними пунктів 3.13., 5.7. договору постачання природного газу № 3491/18-КП-5 від 05.10.2018, в редакції додаткової угоди № 4 від 30.11.2018.
В обґрунтування позовних вимог позивач вказує, що пункти 3.13., 5.7. договору постачання природного газу № 3491/18-КП-5 від 05.10.2018, в редакції додаткової угоди № 4 від 30.11.2018 в частині встановлення розміру збитків не відповідають актам цивільного законодавства та засадам розумності, справедливості і добросовісності.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 23.04.2021 прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження у справі, підготовче засідання призначено на 26.05.2021.
25.05.2021 до Господарського суду міста Києва надійшов відзив на позовну заяву в якому відповідач заперечує щодо задоволення позовних вимог вказуючи, що додаткова угода № 4 була укладена у відповідності до норм чинного законодавства. Водночас, підписавши договір, а також додаток до договору № 4, яким передбачені оспорювані пункти договору, позивач був ознайомлений, як з умовами договору, так і з Правилами постачання природного газу, відповідно до яких дана умова була включена в договір.
У підготовчому засіданні було оголошено перерву до 16.06.2021.
02.06.2021 до Господарського суду міста Києва надійшла відповідь на відзив.
03.06.2021 до Господарського суду міста Києва надійшли заперечення на відповідь на відзив.
10.06.2021 до Господарського суду міста Києва надійшли пояснення проти заперечення у справі № 910/6349/21.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 16.06.2021 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 14.07.2021.
У судовому засіданні 14.07.2021 оголошено перерву до 28.07.2021.
У судовому засіданні 28.07.2021 представник позивача підтримав позовні вимоги просив суд про їх задоволення.
Представник відповідача у судове засідання не з'явився, причини неявки суд не повідомив, про місце, дату та час судового засідання повідомлявся належним чином.
Таким чином, приймаючи до уваги, що матеріали справи містять достатньо документів для розгляду справи у судовому засіданні 28.07.2021 відповідно до ст. 240 Господарського процесуального кодексу України судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення представника позивача, Господарський суд міста Києва
05.10.2018 року між Публічним акціонерним товариством "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України" (далі - постачальник) та Комунальним підприємством теплових мереж "Криворіжтепломережа" (далі - споживач) укладено договір купівлі-продажу природного газу № 3491/18-КП-5, за умовами якого, постачальник зобов'язується поставити споживачеві у 2018 році природний газ, а споживач зобов'язується прийняти та оплатити його на умовах цього, договору (п. 1.1. договору).
Природний газ, що постачається за цим договором, використовується споживачем виключно для виробництва теплової енергії, яка споживається підприємствами, організаціями та іншими суб'єктами господарювання, які не є бюджетними установами/організаціями (п. 1.2. договору).
Пунктом 6.1. договору сторони передбачили, що оплата за природний газ здійснюється споживачем виключно коштами шляхом 100-відсоткової поточної оплати протягом місяця поставки природного газу. Остаточний розрахунок за фактично переданий природний газ, здійснюється до 25 числа (включно) місяця, наступного за місяцем поставки газу
Додатковою угодою № 4 від 30.11.2018 змінено умови пункту 3.13 та доповнено пунктом 5.7.
Зокрема, п. 3.13. договору містить такі умови:
"3.13. Якщо за підсумками розрахункового періоду фактичний обсяг використаного споживачем природного газу більше ніж на 5% відрізняється від замовленого обсягу газу на відповідний період (зазначений в п. 2.1 цього Договору), споживач зобов'язаний відшкодувати постачальнику збитки в порядку, визначеному пунктом 5.7. цього договору. При цьому розмір збитків визначається наступним чином:
3.13.1. якщо фактичний об'єм (обсяг) використання природного газу буде менший від замовленого обсягу природного газу, споживач зобов'язаний відшкодувати постачальнику збитки у розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України від вартості недовикористаного обсягу за звітний (розрахунковий) період;
3.13.2. якщо фактичний об'єм (обсяг) використання природного газу буде перевищувати замовлений обсяг природного газу на цей період, споживач зобов'язаний відшкодувати збитки за перевищення об'єму (обсягу) природного газу, що розраховується за формулою:
В = (Vф- Vn)хЦхК,
де: Vф - об'єм (обсяг) природного газу, який фактично поставлений постачальником споживачу протягом розрахункового періоду за цим договором відповідно до акту приймання-передачі природного газу;
Vn- замовлений обсяг природного газу на розрахунковий період, зазначений в пункті 2.1. цього договору;
Ц - ціна природного газу за цим договором;
К - коефіцієнт, який дорівнює 0,5".
Даний договір, який доповнено п. 5.7. договору, містить наступні умови:
"Відшкодування постачальнику вартості збитків, розрахованих відповідно до умов пункту 3.13 цього договору, здійснюється наступним чином:
- постачальник на підставі даних, зазначених в акті приймання-передачі (якщо споживач порушив пункт 3.9. цього договору та не надав акт приймання-передачі, використання газу за відповідний період приймається 0 куб.м) та замовлених обсягів, визначених пунктом 2.1. договору, розраховує збитки відповідно до підпунктів 3.13.1 або 3.13.2 пункту 3.13 цього договору;
- постачальник після 15 числа місяця, наступного за розрахунковим періодом, надає споживачу акт-претензію щодо відшкодування збитків та розрахунок збитків;
- споживач протягом 20 (двадцяти) робочих днів з моменту отримання акту-претензії зобов'язаний відшкодувати постачальнику вартість збитків на рахунок, визначений в акті-претензії.
У разі, якщо протягом зазначеного періоду споживач не відшкодував (не повністю відшкодував постачальнику збитки, споживач несе відповідальність перед постачальником на загальних, визначених цим договором та чинним законодавством України".
В обґрунтування необхідності звернення до суду з позовом про визнання недійсними окремих положень договору постачання природного газу № 3491/18-КП-5 від 05.10.2018, в редакції додаткової угоди № 4 від 30.11.2018, а саме, його пунктів 3.13. та 5.7. позивач посилається на слідуюче:
- недодержання при визначенні оспорюваних умов договору ст. 22, 623 ЦК України, та ст. 224, 225 ГК України;
- недодержання при визначенні оспорюваних умов договору приписів ст. 3, 6, 509, 627 ЦК України в частині імперативності засад добросовісності, розумності та справедливості;
- невідповідність оспорюваних умов договору вимогам ст. 632 ЦК України та ст. 189, 191 ГК України, ст. 10, 11 ЗУ "Про ціни і ціноутворення" щодо заборони сторонам змінювати державні регульовані ціни на власний розсуд;
- невідповідність оспорюваних умов договору вимогам ч. 3 ст. 614 ЦК України про нікчемність умов правочину, які передбачають обмеження відповідальності;
- при визначенні оспорюваних умов договору, в частині встановлення договірного розміру збитків, сторони застосували не чинний закон, що є порушенням приписів ст. 5 ЦК України в частині дії актів цивільного законодавства у часі.
Із поданого відповідачем відзиву вбачається, що останній заперечує щодо задоволення позовних вимоги виходячи з наступного:
- у позовній заяві відсутнє посилання на імперативну норму акта цивільного законодавства (норму, яка визначає правила поведінки, обов'язкові для учасників правовідносин, і відступати від цього правила не можна), якій суперечать оспорювані пункти договору;
- додаткова угода до договору № 4 була укладена у відповідності до норм чинного законодавства. Водночас, підписавши договір, а також додаток до договору № 4, яким передбачені оспорювані пункти договору, позивач був ознайомлений як з умовами договору, так і з Правилами постачання природного газу, відповідно до яких дана умова була включена в договір.
- обґрунтування позивача, щодо того, що такі умови договору є джерелом отримання невиправданих додаткових прибутків, з одного боку є необґрунтованими, адже можливість відшкодування збитків в такий спосіб була прямо передбачена Правилами постачання природного газу, а з іншого боку - стосується виконання оспорюваних пунктів правочину, а тому не може, бути предметом розгляду в даній справі (недійсність договору має існувати в момент його укладення, а не в результаті виконання укладеного договору);
- принцип правомірності правочину, закріплений статтею 204 ЦК України, та правової визначеності, який серед іншого гарантує особі можливість бути впевненими у незмінності свого офіційно визнаного статусу, набутих прав і обов'язків;
- обрання позивачем неналежного/неефективного способу захисту свого права.
Так, статтею 86 Господарського процесуального кодексу України вказано, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Оцінюючи подані докази та наведені обґрунтування за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, виходячи з наступного.
За приписами ч. 1 ст. 2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням (ч. 2 ст. 4 Господарського процесуального кодексу України).
Статтею 20 Господарського кодексу України передбачено, що кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. Захист цивільних прав та інтересів судом здійснюється у спосіб встановлений законом або договором.
Приписами ч. 2 ст. 16 Цивільного кодексу України визначені способи захисту цивільних прав та інтересів, яким може бути, зокрема, визнання правочину недійсним.
Згідно ч. 1 ст. 207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави та суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї зі сторін або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю чи в частині.
Статтею 203 Цивільного кодексу України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
За змістом ст. 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Обов'язок доведення наявності обставин, з якими закон пов'язує визнання господарським судом оспорюваного правочину недійсним, покладається на позивача.
Відповідно до ч. 1, 3 ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Отже, відповідно до статей 16, 203, 215 Цивільного кодексу України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є:
- пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою;
- наявність підстав для оспорення правочину;
- встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.
Суд відзначає, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків та, в разі задоволення позовних вимог, зазначати в судовому рішенні в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин (п. 2.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 11 від 29.05.2013 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними").
При цьому, невідповідність правочину актам законодавства як підстава його недійсності, повинна ґрунтуватися на повно та достовірно встановлених судами обставинах справи про порушення певним правочином (чи його частиною) імперативного припису законодавства; саме по собі відступлення сторонами від положення законодавства, регулювання їх іншим чином, не свідчить про суперечність змісту правочину цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.
Таким чином, для визнання недійсним у судовому порядку правочину (господарського зобов'язання) необхідно встановити, що правочин не відповідає вимогам закону, або ж його сторонами (стороною) при укладенні було порушено господарську компетенцію.
Під час розгляду даної справи судом не встановлено, а позивачем не доведено наявності обставин, з якими закон пов'язує недійсність правочину (частини правочину).
Так, Верховний Суд у справі № 910/7579/16 від 23.12.2020 дійшов висновків, що при вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину враховуються загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було на час пред'явлення позову порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене та в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний та ефективний спосіб захист) порушеного права, якщо таке порушення відбулося.
Під змістом правочину розуміється сукупність умов, викладених в ньому. Зміст правочину, в першу чергу, має відповідати вимогам актів цивільного законодавства, перелічених в статті 4 ЦК України. Втім більшість законодавчих актів носять комплексний характер, і в них поряд із цивільно-правовими можуть міститися норми різноманітної галузевої приналежності. За такої ситуації необхідно вести мову про те, що зміст правочину має не суперечити вимогам, встановленим у цивільно-правовій нормі, хоча б вона містилася в будь-якому нормативно-правовому акті, а не лише акті цивільного законодавства. Під вимогами яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних нормах (постанова Верховного Суду від 11.06.2020 в справі № 281/129/17.
Втім, у позовній заяві позивачем не наведено посилань на імперативну норму акта цивільного законодавства (норму, яка визначає правила поведінки обов'язкові для учасників правовідносин, і відступати від цього правили не можна), якій суперечать оспорювані пункти договору.
Разом з тим, суд відзначає, що посилання позивача на норми Цивільного кодексу України та Господарського кодексу України щодо визначення збитків та складових, необхідних для виникнення у особи права на їх відшкодування не свідчить проте, що оспорювані умови договору № 3491/18-КП-5 від 05.10.2018 викладено із відступленням від імперативної норми.
Як про це вказувалося вище, обов'язковою складовою судового захисту є доведення позивачем обставин порушення його прав та законних інтересів, а також відновлення внаслідок застосування обраного ним способу захисту.
Тобто, у даному випадку позивачем повинно бути доведено суду порушення пунктами 3.13. та п. 5.7. договору постачання природного газу № 3491/18-КП-5 від 05.10.2018 прав і законних інтересів Комунального підприємства теплових мереж "Криворіжтепломережа", а також їх відновлення у разі задоволення позову про визнання останніх недійсними (ефективний спосіб захисту).
Відтак, в контексті наведеного суд звертає увагу, що фактично визначення сторонами у договорі певного порядку відшкодування збитків не є виключною та беззаперечною підставою, що нівелює ті обставини, що для застосування такої міри відповідальності як стягнення збитків необхідною є наявність всіх елементів складу цивільного правопорушення: протиправна поведінка, збитки, причинний зв'язок між протиправною поведінкою боржника і збитками, вина боржника. Відшкодування збитків є наслідком порушення зобов'язання. За таких обставин, можливість використовувати відшкодування збитків як засіб захисту порушених прав виникає у юридичних осіб із самого факту невиконання обов'язку, порушення цивільних прав.
При тому, суд звертає увагу, що в п. 6.2. договору у редакції додаткової угоди № 4 було передбачено обов'язки споживача, якими зокрема є:
2) забезпечити відповідність комерційного вузла обліку природного газу вимогам Закону України "Про метрологію та метрологічну діяльність", Правилам обліку природного газу під час його транспортування газорозподільними мережами, постачання та споживання, затвердженим наказом Міненерговугілля від 27.12.2005 № 618, державним стандартам, експлуатаційній документації на засоби вимірювальної техніки, що входять до складу зазначеного вузла обліку природного газу, Кодексу ГРМ та Кодексу ГТС;
4) самостійно контролювати власне використання природного газу за цим договором і не допускати відхилення фактичних обсягів використання газу більше ніж на 5% від замовлених без їх коригування шляхом підписання додаткової угоди;
5) самостійно припиняти (обмежувати) використання природного газу в разі, зокрема, перевищення обсягів використання газу, зазначених у пункті 2.1 цього договору, без їх коригування шляхом підписання договору.
Судом враховано, що позивач є виробником теплової енергії та кінцевим споживачем природного газу, який закуповувався за договором, має лічильники обліку споживання природного газу на підприємстві та відповідно безперешкодний доступ до вказаних лічильників, а відтак за належного адміністрування може контролювати обсяги споживання газу.
Пунктом 2.4. договору в редакції додаткової угоди № 4 передбачено, що перегляд та коригування замовлених споживачем обсягів природного газу за цим договором може відбуватись за ініціативою споживача шляхом підписання додаткової угоди, в тому числі протягом відповідного розрахункового періоду (в газовому місяці в значенні Кодексу ГТС). Для цього споживач зобов'язаний надати постачальнику не пізніше ніж за три робочих дні до кінця місяця постачання газу два екземпляри належним чином оформленої додаткової угоди. Споживач зобов'язується самостійно контролювати обсяги використання природного газу і своєчасно обмежувати (припиняти) використання природного газу у разі перевищення замовлених обсягів або своєчасно надавати додаткові угоди на коригування замовлених обсягів за цим Договором.
Так, зважаючи на погоджений сторонами термін, протягом якого позивач міг відкоригувати обсяги свого споживання, - не пізніше ніж за три робочі дні до кінця місяця постачання газу та зважаючи на наявність у позивача обов'язку та можливості самостійно контролювати обсяги споживання ним газу та забезпечити комерційний облік газу, суд приходить до висновку, що Комунальне підприємство теплових мереж "Криворіжтепломережа" не було позбавлене можливості спрогнозувати який саме обсяг газу буде ним спожитий у відповідному місяці за три робочих дні до кінця такого місяця в межах допустимої похибки +/- 5%.
Отже, наявність у позивача обов'язку за договором в частині забезпечення відповідності комерційного вузла обліку природного газу та самостійного контролю споживачем власного використання природного газу, а також норми п.2.4 договору, нівелює обґрунтованість доводів Комунального підприємства теплових мереж "Криворіжтепломережа", що останнє не могло знати який саме обсяг газу буде ним спожито у певному місяці з огляду на погодні умови.
Суд приходить до висновку, що визначення в оспорюваних пунктах договору обов'язку споживача відшкодування постачальнику збитків за наявності у позивача обов'язку та можливості самостійно контролювати обсяги споживання ним газу та забезпечення комерційного обліку газу, не вказує на можливість автоматичного/безумовного стягнення суми.
У свою чергу, право на стягнення збитків з споживача (не звільняє постачальника (позивача) від обов'язку доведення наявності таких збитків та їх розміру належними та допустимими доказами у порядку, передбаченому Господарським процесуальним кодексом України. Аналогічні правові висновки викладені в постанові Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду від 25.03.2021 у справі № 910/4608/20.
У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30.09.2020 в справі № 559/1605/18 зроблено висновок по застосуванню пункту 3 статті 3, статті 627 ЦК України та вказано, що "свобода договору має декілька складових. Зокрема, свобода укладання договору; у виборі контрагента, виду договору, визначенні умов: договору, форми договору. При реалізації принципу свободи договору слід враховувати вимоги ЦК України, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, розумності та справедливості. Тобто законодавець, закріплюючи принцип свободи договору, встановив і його обмеження. Причому останні є одночасно й межами саморегулювання. Вони передбачені в абзаці 2 частини третьої статті 6 ЦК України, згідно з якою сторони не можуть відступати від положень актів цивільного законодавства в разі існування однієї з таких підстав:
- наявності в акті цивільного законодавства прямої вказівки про неможливість сторін відступати від його імперативного положення (наприклад, згідно частини п'ятої статті 576 ЦК України предметом застави не можуть бути вимоги, які мають особистий характер, а також інші вимоги, застава яких заборонена законом);
- якщо зі змісту акту цивільного законодавства випливає обов'язковість його положень, яка може мати вигляд вказівки в акті цивільного законодавства на нікчемний характер відступу від його положень, або виражатися за допомогою інших правових засобів (наприклад, таким буде припис абзацу 2 частини першої статті 739 ЦК України, що умова договору, відповідно до якої платник безстрокової ренти не може відмовитися від договору ренти, є нікчемною);
- якщо це випливає із суті відносин між сторонами. Ця підстава не є логічним закінченням абзацу 2 частини третьої статті 6 ЦК. Такі міркування зумовлені тим, що стаття 6 ЦК України присвячена регулюванню співвідношення актів цивільного законодавства й договору, а не їх кореляції із сутністю відносин між сторонами. Адже сутність цих відносин полягає в їх договірному характері. Тому її застосовування фактично можливе тільки за наявності будь-якої з двох попередніх підстав, тобто прямої вказівки, або ж якщо обов'язковість положень акту цивільного законодавства слідує з його змісту".
Так, додаткова угода № 4, якою були внесені оспорювані пункти договору, була укладена 30.11.2018, згідно чинної на той період редакції, а саме пункту 1 Розділу VІ Правил постачання природного газу, затверджених постановою Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг (далі - НКРЕКП) від 30.09.2015 № 2496, було передбачене відшкодування збитків споживачем, що не є побутовим, постачальнику здійснюється таким чином та в таких випадках:
1) якщо за підсумками розрахункового періоду фактичний об'єм (обсяг споживання природного газу, що закуплений постачальником за договором постачання природного газу, буде менший від підтвердженого обсягу природного газу (за умови, що підтверджений обсяг відповідав замовленому споживачем), постачальник має право вимагати від споживача відшкодування збитків у розмірі не більше подвійної облікової ставки Національного банку України від вартості недовикористаного обсягу газу за звітний період;
2) якщо за підсумками розрахункового періоду фактичний об'єм (обсяг) постачання природного газу споживачу його постачальником буде перевищувати підтверджений обсяг природного газу на цей період, постачальник має право вимагати від споживача відшкодування збитків за перевищення об'єму (обсягу) природного газу, що розраховується за формулою:
В = (Vф-Vn)хЦхК,
де: Vф - об'єм (обсяг) природного газу, який фактично поставлений постачальником споживачу протягом розрахункового періоду за договором на постачання природного газу;
Уп - підтверджений обсяг природного газу на розрахунковий період;
Ц - ціна природного газу за договором постачання природного газу;
К- коефіцієнт, який визначається постачальником та не може перевищувати 0,5.
Абзац перший пункту 1 розділу був змінений Постановою Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальній послуг лише 07.10.2019. Відповідно до цих змін, і було додано виключення, згідно якого відшкодування збитків споживачем, що не є побутовим, не стосується споживачів, постачання яким здійснюється в рамках виконання спеціальних обов'язків, покладених Кабінетом Міністрів України на суб'єктів ринку природного газу на підставі статті 11 Закону України "Про ринок природного газу".
Проте, на момент укладення угоди даний пункт Правил постачання природного газу був чинним, та змінений був лише 07.10.2019.
Відтак, додаткова угода до договору № 4 була укладена у відповідності до норм чинного законодавства.
В той час, підписавши договір, а також додаток до договору № 4, яким передбачені оспорювані пункти договору, позивач був ознайомлений, як з умовами договору, так і з Правилами постачання природного газу, відповідно до яких дана умова була включена в договір.
У зв'язку з чим, твердження позивача, щодо того, що умови договору є джерелом отримання невиправданих додаткових прибутків, з одного боку є необґрунтованими, адже, можливість відшкодування збитків в такий спосіб була прямо передбачена Правилами постачання природного газу, а з іншого боку - стосується виконання оспорюваних пунктів правочину.
Обставини відшкодування шкоди, та правова природа збитків не є підставою недійсності правочину, чи його окремих пунктів. Вказані обставини є предметом доказування у справі в межах провадження про стягнення заборгованості, про що свідчить наведена позивачем у позовній заяві практика.
Крім того, посилання позивача на визначення спірних умов за наявності дефекту волі Комунального підприємства теплових мереж "Криворіжтепломережа" суд також вважає безпідставними, оскільки нормами чинного законодавства чітко визначено перелік правочинів, які кваліфікуються як такі, що укладені з дефектом волі, зокрема: правочин, який вчинено під впливом помилки, правочин, який вчинено під впливом обману, правочин, який вчинено під впливом насильства, правочин, який вчинено у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, правочин, який вчинено під впливом тяжкої обставини, фіктивний правочин.
У даному випадку позивачем не доведено суду наявності підстав вважати оспорювані умови договору такими, що вчинені з дефектом волі.
В контексті наведеного суд звертає увагу позивача, що фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.
Визнання фіктивного правочину недійсним потребує встановлення господарським судом умислу його сторін. З урахуванням того, що фіктивний правочин не спрямований на набуття, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків, він не створює цивільно-правових наслідків незалежно від того, чи він був визнаний судом недійсним. Під час розгляду відповідних справ суд має враховувати, що ознака фіктивності має бути притаманна діям усіх сторін правочину. Якщо хоча б одна з них намагалася досягти правового результату, такий правочин не може визнаватися фіктивним. Позивач, який вимагає визнання правочину недійсним, повинен довести, що всі учасники правочину не мали наміру створити правові наслідки на момент його вчинення. Наявність умислу у сторін угоди означає, що вони усвідомлювали або повинні були усвідомлювати протиправність угоди, що укладалася, та сторони прагнули або свідомо допускали ненастання правових наслідків, обумовлених договором.
Отже, для визнання зобов'язання таким, що вчинено фіктивно, закон вимагає наявності таких умов: вина осіб, яка має прояв у формі умислу, спрямованого на вчинення фіктивного договору; такий умисел повинен виникнути у сторін до моменту укладення договору; метою укладення такого договору є відсутність правових наслідків, обумовлених у договорі. Відсутність хоча б однієї із цих умов не дає підстав стверджувати, що зобов'язання вчинялося фіктивно. У фіктивних правовідносинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву. Вказану правову позицію висловлено Верховним Судом у постанові від 15.06.2021 по справі № 922/2495/20.
Втім, наявності означених вище складових предмету доказування у спорах щодо фіктивності правочину позивачем належними та допустимими засобами доказування не доведено.
Статтею 74 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.
Відповідно до ст. 76, 77 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Отже, з огляду на викладене вище, суд дійшов висновку, що наведені позивачем обставини з якими останній пов'язує недійсність пунктів 3.13 та 5.7 договору постачання природного газу від 05.10.2018 № 3491/18-КП-5 (в редакції додаткової угоди № 4 від 30.11.2018), договору, не мають своїм наслідком визнання недійсними таких пунктів договору, у розумінні положень ст. 203, 215 Цивільного кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, оскільки, позивач не довів, а суд не встановив таких фактів.
При цьому, оцінюючи доводи учасників справи під час її розгляду, суд як джерелом права керується також практикою Європейського суду з прав людини.
Так, Європейський суд з прав людини у рішенні від 10.02.2010 у справі "Серявін та інші проти України" зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
У справі "Трофимчук проти України" Європейський суд з прав людини також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід.
Статтею 13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Витрати по сплаті судового збору відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, покладаються на позивача.
Керуючись статтями 74, 76-80, 129, 236-242 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва
1. У задоволенні позову Комунального підприємства теплових мереж "Криворіжтепломережа" (50000, обл. Дніпропетровська, м. Кривий Ріг, пров. Дежньова, будинок 9; ідентифікаційний код: 03342184) до Акціонерного товариства "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України" (01601, м. Київ, вул. Богдана Хмельницького будинок 6; ідентифікаційний код: 20077720) про визнання недійсними положень договору - відмовити.
2. Судові витрати позивачу не відшкодовуються.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення безпосередньо до суду апеляційної інстанції. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повний текст рішення складено: 25.08.2021(після виходу із відпустки)
Суддя Д.О. Баранов