Постанова
Іменем України
18 серпня 2021 року
м. Харків
справа № 619/3682/20
провадження № 22-ц/790/3079/21
Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого: Пилипчук Н.П. ,
суддів: Маміної О.В.,Кругової С.С.,
за участю секретаря судового засідання : Гармаш К.В.,
Учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
апелянт - Харківська обласна прокуратура,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності, за апеляційною скаргою заступника керівника Харківської обласної прокуратури на рішення Дергачівського районного суду Харківської області від 30 листопада 2020 року, ухвалене суддею Калмиковою Л.К. в залі суду в м. Дергачі,
У серпні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання права власності.
В обґрунтування позову ОСОБА_1 посилається на те, що 30 грудня 2009 року ОСОБА_2 , в інтересах якої діяв ОСОБА_1 ), на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки №1806 від 30 грудня 2009 року, посвідченого приватним нотаріусом Дергачівського районного нотаріального округу Харківської області Задоріною В.В., передала у власність ОСОБА_3 земельну ділянку з кадастровим номером 6322082001:00:000:0846 для ведення особистого селянського господарства, яка розташована на території Русько-Лозівської сільської ради Дергачівського району Харківської області, площею 2га. Згодом, новим власником, ОСОБА_3 , реєстрація вищевказаної земельної ділянки, відповідно до чинного на той час законодавства, у територіальних органах Держкомземі - не відбулася.
Відповідно до відповіді №29-20-0.23,18-651/109-20 від 31 липня 2020 року відділу у Дергачівському районі ГУ Держгеокадастру у Харківській області на адвокатський запит №б/н від 27 липня 2020 року стало відомо, що згідно Книг записів про державну реєстрацію державних актів на право власності на земельну ділянку та на право постійного користування земельною ділянкою, договір оренди землі, наявних у Відділі, 18 грудня 2009 року за №010969300669 зареєстровано державний акт на право власності на земельну ділянку серія ЯЕ №509597 на ім'я ОСОБА_2 на земельну ділянку з кадастровим номером 6322082001:00:000:0846. Державний акт виданий на підставі рішення ХХХІІІ сесії Русько-Лозівської ради V скликання від 06 травня 2009 року.
Інформація про перехід права власності на вищевказану земельну ділянку з кадастровим номером 6322082001:00:000:0846 від ОСОБА_2 до іншої особи у Відділі відсутня.
Згідно з інформації ДЗК про право власності та речові права на земельну ділянку від 28 липня 2020 року, вищевказана земельна ділянка перебуває у приватній власності.
Будь-яка інформація з приводу форми власності вищевказаної ділянки у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та реєстрі прав власності на нерухоме майно - відсутня.
ІНФОРМАЦІЯ_1 власник земельної ділянки, ОСОБА_3 помер, про що свідчить свідоцтво про смерть Серія НОМЕР_1 . Спадкоємцем ОСОБА_3 є його син ОСОБА_1 - позивач у справі, що підтверджується Витягом про реєстрацію в Спадковому реєстрі (номер витягу 40776159 від 25.06.2015, спадкова справа 57618721, номер у нотаріуса 49/2015).
На підставі того, що після здійснення правочину, а саме укладення договору купівлі-продажу земельної ділянки з кадастровим номером 6322082001:00:000:0846 новим власником ОСОБА_3 право власності у органах Держкомзему зареєстровано не було, у спадкоємця останнього позивача ОСОБА_4 виникла необхідність визнати право власності на цю земельну ділянку в судовому порядку, з причин того, що він втратив будь-які зв'язки з відповідачем та, відповідно успадкувати земельну ділянку на даний час у інший спосіб, ніж через суд - неможливо.
Рішенням Дергачівського районного суду Харківської області від 30 листопада 2020 року позовну заяву ОСОБА_1 - задоволено.
Визнано за ОСОБА_1 право власності на земельну ділянку площею 2га з кадастровим номером 6322082001:00:000:0846 для ведення особистого селянського господарства, яка розташована на території Русько-Лозівської сільської ради Дергачівського району Харківської області, в порядку спадкування за законом, після смерті спадкодавця ОСОБА_3 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 .
В апеляційній скарзі Харківська обласна прокуратура просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 ; судові витрати покласти на позивача. Посилається на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права.
В обгрунтування апеляційної скарги зазначає, що подає вказану скаргу в інтересах держави в особі Русько-Лозівської сільської ради Дергачівського району Харківської області та Дергачівської міської ради Харківської області на підставі ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» та ч.3 ст.56 ЦПК України. Вказує, що спірна земельна ділянка є комунальною власністю, оскільки заочним рішенням Дергачівського районного суду Харківської області від 18 листопада 2011 року за позовом заступника прокурора Харківської області в інтересах держави в особі Русько-Лозівської сільської ради Дергачівського району Харківської області до ОСОБА_2 , було визнано недійсним державний акт серії ЯЕ№509592 від 18 грудня 2009 року на право власності на земельну ділянку площею 2га, яка розташована на території Русько-Лозівської сільської ради Дергачівського району Харківської області, виданий на ім'я ОСОБА_2 . Визнано недійсним запис в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно щодо права власності відповідачки на спірну земельну ділянку; скасовано державну реєстрацію права власності та зобов'язано ОСОБА_2 звільнити та повернути земельну ділянку за належністю Русько-Лозівській сільській раді. За даними Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, право власності ОСОБА_2 на вищевказану земельну ділянку скасовано на підставі вищевказаного рішення та зареєстровано право комунальної власності органу місцевого самоврядування. Крім того, судове рішення не породжує право власності, воно виникає на нерухоме майно лише після його державної реєстрації, а позивачка не здійснила оформлення та реєстрацію права власності на спірну земельну ділянку, передану їй у власність за договором купівлі-продажу від 29 грудня 2009 року. Зазначає, що оскаржуване рішення суттєво впливає на права та обов'язки суб'єкта владних повноважень, а саме Русько-Лозівської сільської ради, правонаступником якої є Дергачівська міська рада. Проте останню не було залучено до участі у справі за вказаним позовом.
Відзиву на апеляційну скаргу не надано.
Від представника позивача до суду апеляційно інстанції надійшло клопотання про закриття апеляційного провадження у справі, оскільки відсутні підстави представництва прокуратурою органу місцевого самоврядування та не дотримана процедура такого представництва у відповідності до положень ст. 23 ЗУ "Про прокуратуру".
Відповідно до ч.1 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Судова колегія, заслухавши доповідь судді, перевіривши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню.
Статтею 352 ЦПК України встановлено, що учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.
Відповідно до роз'яснень, викладених у п. 14 Постанови Пленуму Верховного Суду України 24 жовтня 2008 року № 12 «Про судову практику розгляду цивільних справ в апеляційному порядку» особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов'язки, мають право подати до суду апеляційної інстанції всі наявні в них докази на підтвердження порушення їх прав.
Матеріали справи свідчать про те, що апеляційна скарга на заочне рішення Дергачівського районного суду Харківської області від 30 листопада 2020 року подана Харківською обласною прокуратурою в інтересах держави в особі Русько-Лозівської сільської ради Дергачівського району Харківської області та Дергачівської міської ради Харківської області у відповідності до вимог ст.23 Закону України «Про прокуратуру».
Відповідно до статті 131-1 Конституції України на органи прокуратури України покладено функцію представництва інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
Згідно зі статтею 1 Закону України «Про прокуратуру» прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим Законом, здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту, зокрема, загальних інтересів суспільства та держави.
У випадках, визначених Законом, на прокуратуру покладається функція з представництва інтересів громадянина або держави в суді (пункт 2 частини першої статті 2 Закону).
Відповідно до пункту 2 Рекомендації Rec (2012) 11 Комітету Міністрів Ради Європи державам-учасникам «Про роль публічних обвинувачів поза системою кримінальної юстиції», прийнятої 19 вересня 2012 року на 1151-му засіданні заступників міністрів, якщо національна правова система надає публічним обвинувачам певні обов'язки та повноваження поза системою кримінальної юстиції, їх місія полягає в тому, щоби представляти загальні або публічні інтереси, захищати права людини й основоположні свободи та забезпечувати верховенство права.
Європейський суд з прав людини звертав увагу на те, що сторонами цивільного провадження є позивач і відповідач. Підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, при захисті інтересів незахищених категорій громадян (дітей, осіб з обмеженими можливостями та інших категорій), які, ймовірно, не в змозі самостійно захищати свої інтереси, або в тих випадках, коли відповідним правопорушенням зачіпаються інтереси великої кількості громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави (див. mutatis mutandis рішення від 15 січня 2009 року у справі «Менчинська проти Росії» (Menchinskaya v. Russia), заява № 42454/02, пункт 35).
Згідно зі статтею 23 Закону України «Про прокуратуру» представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом. Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді.
Отже, із наведених положень процесуального законодавства вбачається, що представництво прокурором у суді законних інтересів держави здійснюється і у разі, якщо захист цих інтересів не здійснює, або неналежним чином здійснює відповідний орган. При цьому прокурор не зобов'язаний встановлювати причини, за яких позивач не здійснює захист своїх інтересів.
Отже, виключними випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. Ключовим для застосування цієї норми є поняття "інтерес держави".
У Рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України(справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) від 08 квітня 1999 року № 3-рп/99 Конституційний Суд України, з'ясовуючи поняття "інтереси держави" висловив позицію про те, що інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання тощо (пункт 3 мотивувальної частини).
Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте, держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й в діяльності приватних підприємств, товариств.
З урахуванням того, що "інтереси держави" є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.
Таким чином, "інтереси держави" охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному конкретному випадку звернення прокурора з позовом.
Надмірна формалізація "інтересів держави", особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно.
Відповідно до ст.ст. 5, 7 Конституції України носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. В Україні визнається і гарантується місцеве самоврядування.
За приписами статті 2 Закону України "Про місцеве самоврядування", місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.
В силу частин 3, 5 статті 16 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у комунальній власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад. Від імені та в інтересах територіальних громад права суб'єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.
Згідно зі статтями 13, 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Земля та її надра є обєктами права власності Українського народу, від імені якого право власності здійснюють органи державної влади і місцевого самоврядування у межах, визначених Конституцією України і законами України.
Відповідно до положень Конституції України право комунальної власності територіальної громади захищається державою на рівних умовах з правом власності інших суб'єктів. Кожне порушення закону під час використання земельної ділянки є порушенням інтересів держави.
У рішенні Конституційного Суду України від 08 квітня 1999 року № 1-1/99 визначено, що прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.
Поняття "орган, уповноважений державою здійснювати відповідні повноваження" визначено, як орган державної влади або орган місцевого самоврядування, якому законом надано повноваження органу виконавчої влади.
Враховуючи наведене вище, інтереси держави полягають не тільки у захисті прав державних органів влади чи тих, які відносяться до їх компетенції, а також у захисті прав та свобод органів місцевого самоврядування, яке не носить загальнодержавного характеру, але направлене на виконання функцій держави на конкретній території та реалізуються у визначеному законом порядку та способі, який відноситься до їх відання. Органи місцевого самоврядування у визначених законом випадках є рівними за статусом носіями державної влади як і державні органи.
Як вбачається з апеляційної скарги заступника керівника обласної прокуратури підставою такого представництва є наявність порушення державних інтересів у сфері земельних відносин, яке виявилось у визнанні права власності на земельну ділянку за позивачем у порядку спадкування за законом на підставі недійсного державного акту на право власності, який раніше видавався спадкодавцю, за відсутності волевиявлення теперішнього власника та уповноваженого розпорядника земельної ділянки - місцевої ради.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що спірна земельна ділянка перебувала у приватній власності відповідача, який за договором купівлі-продажу від 30 грудня 2009 року передав її у власність ОСОБА_3 . Проте останній не зареєстрував своє право власності у територіальних органах Держкомзему. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер. Позивач є спадкоємцем за законом після смерті ОСОБА_3 . Наразі він втратив будь-які зв'язки з відповідачем та оригінал правовстановлюючого документу. Тому наявні підстави для визнання права власності на спірну земельну ділянку в судовому порядку.
Проте такі висновки суду першої інстанції не відповідають вимогам закону та фактичним обставинам справи.
Відповідно до ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Згідно ч.1 ст.13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.
Статтею 16 ЦК України встановлено, що звертаючись до суду, позивач за власним розсудом обирає спосіб захисту. Обравши способом захисту визнання права позивач, в силу ст. 12 ЦПК України, зобов'язаний довести правову та фактичну підставу своїх вимог.
Судовим розглядом встановлено та підтверджується наявними в матеріалах справи доказами, що 30 грудня 2009 року між ОСОБА_2 ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки з кадастровим номером 6322082001:00:000:0846 для ведення особистого селянського господарства, яка розташована на території Русько-Лозівської сільської ради Дергачівського району Харківської області, площею 2га (а.с.). У договорі зазначено, що вказана земельна ділянка належить ОСОБА_2 на підставі державного акту серії ЯЕ №509597, виданого 18 грудня 2009 року Русько-Лозівською сільською радою Дергачівського району Харківської області; кадастровий номер земельної ділянки 6322082001:00:000:0846. Вказаний договір посвідчений приватним нотаріусом Дергачівського районного нотаріального округу Харківської області Задоріною В.В.
Сторони не заперечують, що ОСОБА_3 , як новий власник земельної ділянки, не здійснив реєстрацію права власності відповідно до чинного на той час законодавства.
Згідно з інформації Державного земельного кадастру про право власності та речові права на земельну ділянку від 28 липня 2020 року, вищевказана земельна ділянка перебуває у приватній власності. Будь-яка інформація з приводу форми власності вищевказаної ділянки у державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та реєстрі прав власності на нерухоме майно - відсутня (а.с.9).
З відповіді відділу у Дергачівському районі ГУ Держгеокадастру у Харківській області №29-20-0.23,18-651/109-20 від 31 липня 2020 року убачається, що згідно до Книг записів про державну реєстрацію державних актів на право власності на земельну ділянку та на право постійного користування земельною ділянкою, договір оренди землі, наявних у Відділі, 18 грудня 2009 року за №010969300669 зареєстровано державний акт на право власності на земельну ділянку серія ЯЕ №509597 на ім'я ОСОБА_2 на земельну ділянку з кадастровим номером 6322082001:00:000:0846. Державний акт виданий на підставі рішення ХХХІІІ сесії Русько-Лозівської ради V скликання від 06 травня 2009 року. Інформація про перехід права власності на вищевказану земельну ділянку з кадастровим номером 6322082001:00:000:0846 від ОСОБА_2 до іншої особи у Відділі відсутня (а.с.8).
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер (а.с.11). Після його смерті, ІНФОРМАЦІЯ_2 , заведена спадкова справа (а.с.12).
Як на підставу позовних вимог, ОСОБА_1 посилалася на те, що його батько був власником спірної земельної ділянки за договором купівлі-продажу від 30 грудня 2009 року. Проте через те, що право власності на земельну ділянку у органах Держкомзему зареєстровано не було, він позбавлений можливості оформити спадкові права після смерті батька. Вважає, що наявні підстави для визнання за ним в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_3 права власності на земельну ділянку площею 2 га з кадастровим номером 6322082001:00:000:0846 для ведення особистого селянського господарства, яка розташована на території Русько-Лозівської сільської ради Дергачівського району Харківської області.
Відповідно до ст. ст. 1216, 1217 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.
За змістом ст. 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
За ст. 1261 ЦК України у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.
За містом положень ст. 1268 ЦК України визначено, що спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Не допускається прийняття спадщини з умовою чи із застереженням.
Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має особисто подати до нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини (ч.ч. 1, 2 ст. 1269 ЦК України).
Відповідно до статті 1296 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину. При цьому, відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину.
Таким чином, спадкові права є майновим об'єктом цивільного права, оскільки вони надають спадкоємцям можливість успадкувати майно (прийняти спадщину), але право розпорядження нею виникає після оформлення успадкованого права власності у встановленому законом порядку.
Згідно положень статті 1297 ЦК України, спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, зобов'язаний звернутись до нотаріуса за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно. Якщо спадщину прийняло кілька спадкоємців, свідоцтво про право на спадщину видається на ім'я кожного з них, із зазначенням імені та частки у спадщині інших спадкоємців.
Як передбачено п.4.18 Глави 10 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, який затверджений наказом Міністерства юстиції України 22 лютого 2012 року №296/5, якщо до складу спадкового майна входить нерухоме майно, що підлягає реєстрації (за винятком земельної ділянки), нотаріус вимагає, крім правовстановлюючого документа, витяг з Реєстру прав власності. За відсутності у спадкоємця необхідних для видачі свідоцтва про право на спадщину документів нотаріус роз'яснює йому процедуру вирішення зазначеного питання в судовому порядку.
Згідно роз'яснень, які містяться у п.23, 24 постанови Пленуму Верховного суду України №7 від 30.05.2008 року «Про судову практику у справах про спадкування», свідоцтва про право на спадщину видається за письмовою заявою спадкоємців, які прийняли спадщину в порядку, установленому цивільним законодавством. За наявності умов для одержання в нотаріальній конторі свідоцтва про право на спадщину вимоги про визнання права на спадщину судовому розгляду не підлягають. При розгляді даної категорії справ слід перевіряти наявність або відсутність спадкової справи стосовно спадкодавця у державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини, наявність у матеріалах справи обґрунтованої постанови про відмову нотаріуса у вчиненні нотаріальної дії, зокрема відмови у видачі свідоцтва про право на спадщину.
Матеріали справи не містять належних доказів того, що позивач ОСОБА_1 є спадкоємцем за законом після смерті ОСОБА_3 . Відсутні дані про факт прийняття спадщини позивачем після смерті батька. Крім того, позивачем не надано до суду обґрунтованої постанови про відмову нотаріуса у вчиненні нотаріальної дії, зокрема відмови у видачі свідоцтва про право на спадщину.
Таким чином ОСОБА_1 не доведено підстав позову.
При цьому визнання права власності на спадкове майно в судовому порядку є винятковим способом захисту, що має застосовуватися, якщо існують перешкоди для оформлення спадкових прав у нотаріальному порядку.
Також матеріали справи свідчать про те, що ОСОБА_3 набув права власності на спірну земельну ділянку за договором купівлі-продажу від 30 грудня 2009 року; проте він, як новий власник земельної ділянки, не здійснив реєстрацію права власності відповідно до чинного на той час законодавства.
Згідно зі статтею 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.
Статтею 328 ЦК України визначено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Відповідно до частини першої статті 657 ЦК України договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.
Згідно з частинами третьою, четвертою статті 334 ЦК України право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішення суду про визнання договору, посвідченого нотаріально, дійсним. Якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації.
Відповідно до ст. 125 ЗК України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають із моменту державної реєстрації цих прав.
Частиною 1 ст. 3 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень від 01.07.2004 року (далі Закон) задекларовано засади державної реєстрації речових прав на нерухоме майно, до яких віднесено обов'язковість державної реєстрації прав у Державному реєстрі прав (п. 2); одночасність вчинення нотаріальної дії з нерухомим майном та державної реєстрації прав (п. 2-1).
За термінологією, визначеною в п. 1 ч. 1 ст. 2 цього Закону, державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Відповідно до ч. 1 ст. 4 цього Закону державній реєстрації прав підлягають право власності на нерухоме майно і речові права на нерухоме майно, похідні від права власності.
З матеріалів справи також убачається, що у договорі купівлі-продажу земельної ділянки від 30 грудня 2009 року зазначено, що земельна ділянка з кадастровим номером 6322082001:00:000:0846 для ведення особистого селянського господарства, яка розташована на території Русько-Лозівської сільської ради Дергачівського району Харківської області, площею 2 га належить ОСОБА_2 на підставі державного акту серії ЯЕ №509597, виданого 18 грудня 2009 року Русько-Лозівською сільською радою Дергачівського району Харківської області (а.с.7).
Проте апелянтом, Харківською обласною прокуратурою, надано до суду копію заочного рішення Дергачівського районного суду Харківської області від 18 листопада 2011 року за позовом заступника прокурора Харківської області в інтересах держави в особі Русько-Лозівської сільської ради Дергачівського району Харківської області, до ОСОБА_2 та управління Держкомзему в Дергачівському районі Харківської області, яким було визнано недійсним державний акт серії ЯЕ №509597 від 18 грудня 2009 року на право власності на земельну ділянку площею 2га, яка розташована на території Русько-Лозівської сільської ради Дергачівського району Харківської області, виданий на ім'я ОСОБА_2 .
Визнано недійсним запис в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно щодо права власності відповідачки на спірну земельну ділянку.
Скасовано державну реєстрацію права власності та зобов'язано ОСОБА_2 звільнити та повернути земельну ділянку за належністю Русько-Лозівській сільській раді (а.с.67-68).
Вказаним судовим рішенням встановлено, що рішення ХХХІІІ сесії V скликання Русько-Лозівської ради Дергачівського району від 06 травня 2009 року щодо передачі у власність ОСОБА_2 спірної земельної ділянки сільською радою не приймалося, що свідчить про незаконність та протиправність набуття відповідачкою права власності на вказану земельну ділянку.
Заочне рішення Дергачівського районного суду Харківської області від 18 листопада 2011 року набрало законної сили.
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом (ч.ч. 1, 2 ст. 12 ЦПК).
Відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються зокрема висновком експерта (ч. 1, п. 2 ч.2 ст. 76 ЦПК).
Частиною 1, 3 ст. 89 ЦПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу, який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу.
Відповідно до ч. 3 ст. 367 ЦПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
За змістом пункту 6 частини другої статті 356, частини третьої статті 367 та пункту 1 частини першої статті 376 ЦПК апеляційний суд може встановлювати нові обставини, якщо їх наявність підтверджується новими доказами, що мають значення для справи (з урахуванням положень про належність і допустимість доказів), які особа не мала можливості подати до суду першої інстанції з поважних причин, доведених нею, або які неправомірно не були цим судом прийняті та досліджені, або доказами, які судом першої інстанції досліджувались із порушенням установленого порядку.
Дослідження нових доказів провадиться, зокрема, у таких випадках: якщо докази існували на час розгляду справи судом першої інстанції, але особа, яка їх подає до апеляційного суду, з поважних причин не знала й не могла знати про їх існування; докази існували на час розгляду справи в суді першої інстанції і учасник процесу знав про них, однак з об'єктивних причин не міг подати їх до суду; додаткові докази, які витребовувалися раніше, з'явилися після ухвалення рішення судом першої інстанції; суд першої інстанції неправомірно виключив із судового розгляду подані учасником процесу докази, що могли мати значення для вирішення справи; суд першої інстанції необґрунтовано відмовив учаснику процесу в дослідженні доказів, що могли мати значення для вирішення справи (необґрунтовано відмовив у призначенні експертизи, витребуванні доказів, якщо їх подання до суду для нього становило певні труднощі тощо); наявні інші поважні причини для їх неподання до суду першої інстанції у випадку відсутності умислу чи недбалості особи, яка їх подає, або вони не досліджені судом унаслідок інших процесуальних порушень.
Загальними вимогами процесуального права визначено обов'язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позовів.
Колегія суддів вважає, що наявні підстави для прийняття вищевказаних доказів, оскільки вони подані в інтересах особи, яка не була залучена до участі у справі. Зазначені докази свідчать про те, що власником спірної земельної ділянки наразі є сільська рада, яка не була залучена до участі у справі.
Суд не перевірив належність спірної земельної ділянки саме відповідачу ОСОБА_2 .
При цьому розглянувши справу за вищевказаним позовом, суд першої інстанції неправильно визначився із суб'єктним складом у вказаних правовідносинах та вирішив питання про права та обов'язки особи, що не була залучена до участі у справі.
На стадії апеляційного провадження Цивільним процесуальним кодексом не передбачено залучення до участі у справі належних відповідачів.
Доводи апеляційної скарги спростовують висновки суду першої інстанції.
Відповідно до п. 4 ч.1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
За таких обставин, рішення суду підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.
Відповідно до ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Керуючись ст. ст. 371, 374, п. 4 ч. 3 ст. 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, суд,
Апеляційну скаргу заступника керівника Харківської обласної прокуратури - задовольнити.
Рішення Дергачівського районного суду Харківської області від 30 листопада 2020 року - скасувати.
У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності - відмовити.
Стягнути зі ОСОБА_1 на користь Харківської обласної прокуратури судовий збір, сплачений за подання апеляційної скарги, у розмірі 1 261,20 грн.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку тільки в випадках передбачених статтею 389 Цивільного процесуального кодексу України безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий - Н.П. Пилипчук
Судді - С.С. Кругова
О.В. Маміна