Дата документу 25.08.2021 Справа № 330/1170/19
25 серпня 2021 року
м. Запоріжжя
Єдиний унікальний номер справи № 330/1170/19
Провадження № 22-ц/807/2063/21
Запорізький апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді - Кримської О.М. (суддя-доповідач),
суддів: Маловічко С.В., Подліянової Г.С.,
за участю секретаря судового засідання Волчанової І.М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відео конференції цивільну справу за апеляційною скаргою Державного агенства водних ресурсів України на рішення Якимівського районного суду Запорізької області від 19 березня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Державного агентства водних ресурсів України, треті особи: Якимівська районна державна адміністрація, правонаступником якої є Мелітопольська районна державна адміністрація Запорізької області, Якимівська районна рада Запорізької області, правонаступником якої є Мелітопольська міська рада Запорізької області, Якимівське міжрайонне управління водного господарства, про визнання недійсним контракту, визнання трудового договору таким, що укладений безстроково, визнання незаконним та скасування наказу про припинення трудового договору, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, стягнення моральної шкоди,-
У червні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Державного Агенства Водних Ресурсів України про визнання недійсним контракту, визнання трудового договору таким, що укладений безстроково, визнання незаконним та скасування наказу про припинення трудового договору, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, стягнення моральної шкоди.
За змістом уточнених позовних вимог, позивач зазначив, що наказом №12 від 01.06.2005 року Запорізького обласного виробничого управління меліорації і водного господарства, за згодою Державного Комітету України по водному господарству (правонаступником є Державне агентство Водних Ресурсів України), позивача було затверджено на посаді начальника Якимівського управління зрошувальних систем з 01.06.2005 року безстроково (у подальшому - за наказом №173 від 31.10.2005 року у зв'язку з перейменуванням Якимівського управління зрошувальних систем - начальника Якимівського міжрайонного управління водного господарства).
За наказом Держкомітету України по водному господарству (правонаступник - Держагенство Водних Ресурсів України) №119-ос від 12.05.2009 року, відповідачем укладено з позивачем контракт №103 терміном на 5 років, по 08 травня 2014 року. За умовами пункту 5.6 цього Контракту, за два місяці до закінчення строку дії контракту він може бути за угодою сторін продовжений або укладений на інший строк.
08.05.2014 року між позивачем та відповідачем було укладено Додаткову угоду №1, якою строк дії Контракту було продовжено з 09 травня 2014 року до 06 травня 2016 року, про що також відповідачем було видано відповідний наказ №121-ос від 08.05.2014 року.
22.04.2016 року між позивачем та відповідачем укладено Додаткову угоду №2, відповідно до якої строк дії контракту продовжено з 07 травня 2016 року до 06 травня 2019 року, що також було відображено у відповідному наказі виконуючого обов'язки голови Держагенства водних ресурсів України №74-ос від 22.04.2016 року.
06 травня 2019 року наказом Голови Державного Агентства водних ресурсів України №120-ос від 06.05.2019 року позивача було звільнено з посади начальника Якимівського міжрайонного управління водного господарства у зв'язку із закінченням строку дії контракту на підставі п. 2 статті 36 КЗпП України.
Проте, позивач вважає, що укладений з ним 12.05.2009 року Контракт №103 є недійсним з дня його укладення, трудовий договір між ним та відповідачем є безстроковим, а його звільнення з посади є незаконним.
Так, позивач посилається на те, що його заяву про укладення з ним Контракту неможна вважати вільним волевиявленням, оскільки була подана ним під тиском, за погрозою звільнення на підставі п. 6 ст. 36 КЗпП України. Відповідач при цьому посилався на п. 3 Постанови Кабінету Міністрів України від 19.03.1993 року №203, згідно до якого з керівником підприємства, що є у державній власності, повинен бути укладений контракт, а у разі відмови керівника від укладення контракту, трудовий договір з ним припиняється на підставі п. 6 ст. 36 КЗпП України.
Однак, позивач зазначає, що Якимівське МУВГ, керівником якого він являвся, є державною організацією, а не підприємством, тому укладення контракту у даному випадку з керівником не було обов'язковою умовою, а згідно рішення Конституційного Суду України від 09.07.1998 року №12-рп/98 у справі №1781/97 №1-1/98, умови контракту, які погіршують становище працівника порівняно з чинним законодавством, угодами і колективним договором, вважаються недійсними.
Посилаючись на ст. 23 КЗпП України, позивач вважає, що трудовий договір, укладений між ним та позивачем, є безстроковим, оскільки декілька разів переукладався (а саме - на підставі двох додаткових угод до Контракту, продовжувався строк його дії).
Також позивач зазначає, що, у відповідності до вимог статті 36 Закону України «Про місцеві державні адміністрації», керівники підприємств, установ і організацій, що належать до сфери управління міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, призначаються та звільняються з посад за погодженням з головою відповідної місцевої державної адміністрації. Проте, 17.04.2019 року за вих.№ 01-46/0229, на адресу відповідача було надіслано лист, в якому повідомлено, що Якимівська РДА та ОСОБА_2 не дають згоди на звільнення з посади позивача.
Крім того, позивач вказує, що з 02.05.2019 року по 15.05.2019 року він перебував на стаціонарному лікуванні, тому його звільнення в період тимчасової непрацездатності (06.05.2019 року) відбулося з порушенням ч. 3 статті 40 КЗпП України.
Вважаючи своє звільнення незаконним, позивач вважає, що на його користь підлягає стягненню з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу - з 07.05.2019 року по день фактичного поновлення позивача на займаній посаді.
Також, позивач посилається на те, що внаслідок незаконного звільнення відповідачем йому заподіяно моральну шкоду, оскільки змінився уклад життя позивача та його родини, суттєво зменшився рівень достатку, принижено честь та професійну гідність позивача, через тривалі переживання з приводу незаконного звільнення погіршився і стан здоров'я позивача.
На підставі викладеного, позивач просить визнати недійсним з дня укладення Контракт №103 від 12.05.2009 року, укладений між позивачем та Держкомітетом України по водному господарству, правонаступником якого є відповідач по справі; визнати недійсною з дня укладення Додаткову угоду №1 від 08.05.2014 року до Контракту №103 від 12.05.2009 року; визнати недійсною з дня укладення Додаткову угоду №2 від 22.04.2016 року до Контракту №103 від 12.05.2009 року; визнати трудовий договір між позивачем та відповідачем укладеним безстроково; скасувати наказ Голови Держагенства водних ресурсів України №120-ос від 06.05.2019 року про звільнення позивача з посади начальника Якимівського МУВГ; поновити позивача на посаді начальника Якимівського МУВГ; стягнути з відповідача на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу з дня звільнення по день ухвалення судового рішення; стягнути з відповідача на користь позивача моральну шкоду у сумі 100000 гривень; судові витрати покласти на відповідача.
Рішенням Якимівського районного суду Запорізької області від 19 березня 2021 року та ухвали Якимівського районного суду Запорізької області від 22 березня 2021 року про виправлення описки, позов задоволено частково.
Скасовано наказ Голови Державного агентства водних ресурсів України №120-ос від 06.05.2019 року про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника Якимівського міжрайонного управління водного господарства.
Поновлено ОСОБА_1 на посаді начальника Якимівського міжрайонного управління водного господарства з 07.05.2019р.
Стягнуто з Державного Агентства Водних Ресурсів України на користь ОСОБА_1 середній заробіток час вимушеного прогулу в розмірі 212304,72 грн.
Стягнуто з Державного Агентства Водних Ресурсів України на користь ОСОБА_1 моральну шкоду в розмірі 50000 грн.
В іншій частині позову відмовлено.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, Державне агентство водних ресурсів України подало апеляційну скаргу, яку мотивовано тим, що висновки суду першої інстанції не відповідають фактичним обставинам справи, порушено норми матеріального та процесуального права у зв'язку з чим було прийнято незаконне та необґрунтоване рішення. Просили рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимогу у повному обсязі.
Узагальненими доводами апеляційної скарги є те, що суд першої інстанції не врахував, що при укладенні контракту № 103 від 12.05.2009 та додаткових угод до нього між Держводагентством та ОСОБА_1 мало місце не лише вільне волевиявлення сторін та укладення контракту, як строкового трудового договору, а й визначена законом сфера застосування контракту до трудових відносин між уповноваженими органами управління та керівниками підприємств, установ організацій.
Апелянт також вважав помилковим висновок суду першої інстанції, щодо того, що причиною для припинення контракту було не фактичне закінчення строку дії контракту, а невиконання позивачем вимог контракту та припинення трудових відносин з ініціативи роботодавця.
Проте, трудові відносини між сторонами були припинені на підставі п. 2 ст. 36 КЗпП у зв'язку з закінченням строку дії контракту, а ОСОБА_1 не повідомляв Агентство про перебування на листку тимчасової непрацездатності. При цьому вказана підстава обґрунтування вимог була доповнена вже в процесі розгляду справи.
У випадку звільнення працівника з підстав закінчення строку дії контракту, не вимагається подання заяви працівника про припинення контракту та відповідно відсутні підстави для отримання погодження органу державної влади на звільнення керівника.
Також визнаючи контракт таким, що укладений безстроково, судом не було враховано, позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 22.01.2020 у справі № 607/18964/18.
Апелянт також зазначив, що задовольняючи вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу суд помилково стягнув ці кошти з Державного агентства водних ресурсів, оскільки середній заробіток в даному випадку підлягає стягненню з Якимівського міжрайонного управління водних ресурсів з посади начальника якого був звільнений позивач.
Представник скаржника також не погоджувалась із задоволенням позовних вимог в частині стягнення моральної шкоди, зазначивши, що позивачем такий розмір шкоди не підтверджений належними та допустимими доказами, на що не звернув уваги суд першої інстанції.
24 червня 2021 року до Запорізького апеляційного суду надійшов відзив позивача ОСОБА_1 на апеляційну скаргу. За змістом якого зазначено, що доводи апеляційної скарги є безпідставними та необґрунтованими.
У відзиві позивач вказав, що ст. 6 Закону «Про управління об'єктами державної власності», на яку посилається апелянт, не передбачає обов'язкового застосування контракту до трудових відносин та передбачена альтернатива - призначення на посаду наказом та/або укладення або розірвання контракту. Таким чином, якщо укладення контракту законом не передбачено, тому власник або уповноважений ним орган не має права укладати з працівником контракт, навіть за наявності обопільної згоди сторін.
Не відповідає фактичним обставинам справи посилання апелянта на той факт, що позивач протягом 2019 не звертався до Держводагентства із заявою про продовження контракту. Вказане спростовується довідкою Якимівського МУВГ, що знаходиться в матеріалах справи.
Суд правомірно врахував той факт, що строк дії контракту з ОСОБА_1 двічі продовжувався, що у світлі положень статті 39-1 КЗпП України, свідчить про набуття таким контрактом статусу безстрокового.
Посилання апелянта на те, що у даному випадку погодження звільнення позивача з райдержадміністрацією було необов'язковим є хибним, оскільки останнє суперечить ч. 2 ст. 36 Закону України «Про місцеві державні адміністрації», що передбачає такий обов'язок.
Також на час звільнення 06.05.2019 позивач перебував на лікарняному, а апелянту було відомо про вказаний факт на час звільнення.
Позивач просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Ухвалою Запорізького апеляційного суду від 13 липня 2021 року здійснено процесуальне правонаступництво та залучено до участі у справі правонаступника третіх осіб: Якимівської районної ради - Мелітопольську районну раду Запорізької області та правонаступника Якимівської районної державної адміністрації - Мелітопольську районну державну адміністрацію Запорізької області ( т.3 а.с.161-162).
Заслухавши у засіданні апеляційного суду суддю-доповідача, пояснення учасників апеляційного розгляду, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга Державного агентства водних ресурсів України підлягає задоволенню виходячи з наступного.
За приписами п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Відповідно до ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (частина перша статті 4 ЦПК України).
Статтею 43 Конституції України кожному гарантовано право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Відповідно до статті 5-1 КЗпП України держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
Особливою формою трудового договору є контракт, в якому строк його дії, права, обов'язки і відповідальність сторін (у тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення і організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі достроково, можуть встановлюватися угодою сторін. Сфера застосування контракту визначається законами України (частина третя статті 21 КЗпП України).
Згідно зі статтею 23 КЗпП України трудовий договір може бути: безстроковим, що укладається на невизначений строк; на визначений строк, встановлений за погодженням сторін; таким, що укладається на час виконання певної роботи. Строковий трудовий договір укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи, або умов її виконання, або інтересів працівника та в інших випадках, передбачених законодавчими актами.
Слід зазначити, що при укладенні трудового договору на визначений строк цей строк встановлюється за погодженням сторін і може визначатись як конкретним терміном, так і часом настання певної події.
Порядок оформлення трудових відносин за строковим трудовим договором є таким самим, як і за безстроковим, але при цьому факт укладання трудового договору на певний строк чи на час виконання певної роботи повинен бути відображений, зокрема, у наказі чи розпорядженні роботодавця, яким оформляється цей трудовий договір.
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є закінчення його строку (пункти 2 і 3 статті 23), крім випадків, коли трудові відносини фактично тривають і жодна із сторін не поставила вимогу про їх припинення.
У вказаній нормі права передбачено підставу припинення трудового договору, що укладався на певний строк. А саме: у тих випадках, коли трудовий договір укладався до настання певного факту, такий договір вважається укладеним на певний строк. Тому настання обумовленого факту є підставою для припинення трудового договору у зв'язку з закінченням строку.
Припинення трудового договору після закінчення строку не вимагає заяви або якогось волевиявлення працівника. Свою волю на укладення строкового трудового договору він уже виявив, коли писав заяву про прийняття на роботу за строковим трудовим договором. У цей же час він виразив і волю на припинення такого трудового договору після закінчення строку, на який він був укладений. Власник також не зобов'язаний попереджати або в інший спосіб інформувати працівника про майбутнє звільнення за пунктом 2 частиною першою статті 36 КЗпП України.
Чинним трудовим законодавством України не передбачено обов'язку власника повідомляти працівника про закінчення дії строкового трудового контракту.
Закінчення строку трудового договору (контракту) припиняє трудові відносини тоді, коли вимогу про звільнення заявила одна зі сторін трудового договору - працівник чи власник або уповноважений ним орган. При такому волевиявленні однієї зі сторін друга сторона не може перешкодити припиненню трудових відносин.
Аналогічні висновки містяться у постанові Верховний Суд від 31 липня 2020 року у справі № 757/34139/18-ц (провадження № 61-6954св19).
Судом встановлено, що Наказом №12к від 01.06.2005 року начальника Запорізького обласного виробничого управління меліорації і водного господарства на підставі згоди Держводгоспу України від 31.05.2005 року №ВС/7-536 позивач ОСОБА_1 з 01.06.2005 року затверджений на посаді начальника Якимівського управління зрошувальних систем ( т.1 а.с.35).
У зв'язку з перейменуванням Якимівського управління зрошувальних систем у Якимівське міжрайонне управління водного господарства (МУВГ), Наказом №173 від 31.10.2005 року вирішено начальника Запорізького обласного виробничого управління меліорації і водного господарства, ОСОБА_1 вважати начальником Якимівського МУВГ ( т.1 а.с.37).
03.03.2009 ОСОБА_1 було складено письмову заяву про укладення з ним трудового контракту як з керівником Якимівського міжрайонного управління водного господарства строком на 5 років (т. 1 а.с. 194).
12.05.2009 року з ОСОБА_1 укладено контракт №103 як з начальником Якимівського МУВГ терміном на п'ять років з 12.05.2009 року по 08.05.2014 року ( т.1 а.с.40,43)
В подальшому 7.05.2014 року та 22.04.2016 року (т. 1 а.с. 195, 199) ОСОБА_1 подавалися заяви про продовження строку дії укладеного контракту.
На підставі вказаних заяв 08.05.2014 року між позивачем та відповідачем- Державним агентством водних ресурсів України, укладено Додаткову угоду №1 до зазначеного Контракту, п. 1 Додаткової угоди передбачено продовження строку дії Контракту з 09.05.2014 року по 06.05.2016 року включно ( т.1 а.с.47).
Наказом Голови Державного агентства водних ресурсів України №121-ос від 08.05.2014 року строк дії Контракту з позивачем на підставі Додаткової угоди №1 та заяви позивача був продовжений на два роки до 06.05.2016 року.
22.04.2016 року між позивачем та відповідачем було укладено Додаткову Угоду №2 до Контракту від 12.05.2009 року №103, у п.1 якої передбачено продовження строку дії Контракту з 07.05.2016 року по 06.05.2019 року включно ( т.1 а.с. 48).
Наказом Держводагенства України від 06.05.2019 року №120-ос позивач ОСОБА_1 був звільнений з посади начальника Якимівського міжрайонного управління водного господарства у зв'язку із закінченням терміну дії контракту відповідно до п. 2 статті 36 КЗпП України, підпункту «а» п.5.2 Контракту, та припинено дію контракту від 12 травня 2009 року № 103 ( т.1 а.с.51).
Обгрунтовуючи позовні вимоги щодо визнання недійсними контракту та додаткових угод до нього, ОСОБА_1 посилався на те, що контракти з ним укладались незаконно, оскільки порядок укладення та галузі, в яких можливо укладення трудового договору у вигляді контракту, не може регулюватись постановами Кабінету Міністрів України, оскільки такі постанови не є законом у розмінні ст.. ст.. 75, 85 Конституції України.
Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволені таких вимог, зазначив про те, що за наданими сторонами доказами укладення контракту та додаткових угод до нього відбулося за волевиявленням сторін, що відповідає вимогам діючого трудового законодавства.
Позивачем рішення суду першої інстанції не оскаржується.
До того ж, колегія суддів зазначає, що відповідно до положень ч.1,2,4 ст. 65 ГК України управління підприємством здійснюється відповідно до його установчих документів на основі поєднання прав власника щодо господарського використання свого майна і участі в управлінні трудового колективу.
Власник здійснює свої права щодо управління підприємством безпосередньо або через уповноважені ним органи відповідно до статуту підприємства чи інших установчих документів.
У разі найму керівника підприємства з ним укладається договір (контракт), в якому визначаються строк найму, права, обов'язки і відповідальність керівника, умови його матеріального забезпечення, умови звільнення його з посади, інші умови найму за погодженням сторін.
Пунктом 4 частини 1 статті 6 Закону України «Про управління об'єктами державної власності» визначено, що уповноважені органи управління відповідно до покладених на них завдань призначають на посаду та звільняють з посади керівників державних унітарних підприємств, у яких не утворено наглядову раду, установ, організацій та господарських структур, у статутному капіталі яких більше 50 відсотків акцій (часток) належать державі, та в яких не утворено наглядову раду, укладають і розривають з ними контракти, здійснюють контроль за дотриманням їх вимог.
Згідно із п. 2,4,6 Положення про порядок укладання контракту з керівником підприємства, що є у державній власності, при найманні на роботу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 19.03.1993 № 203, визначено, що відповідно до статті 4 Декрету Кабінету Міністрів України "Про управління майном, що є у загальнодержавній власності" ( 8-92 ) наймання на роботу керівника підприємства, що є у державній власності, здійснюється шляхом укладання з ним контракту.
Наймання на роботу керівника підприємства, що є у державній власності, здійснюється відповідними міністерствами або іншими підвідомчими Кабінету Міністрів України органами виконавчої влади (надалі - органи управління майном).
З керівником підприємства, раніше обраним чи призначеним на посаду, також укладається або переукладається контракт.
Конституційний Суд України у Рішенні від 09 липня 1998 року № 12-рп/98 визначив сферу укладення контракту, вказавши, що виходячи зі змісту частини третьої статті 21 КЗпП України «трудові контракти можуть укладатись у випадках, передбачених як законами, так і постановами Верховної Ради України, указами Президента України, декретами та постановами Кабінету Міністрів України, прийнятими в межах їх повноважень. Нормативні акти Президента України як глави держави (стаття 102 Конституції України) і Кабінету Міністрів України як вищого органу у системі органів виконавчої влади (стаття 113 Конституції України) обов'язкові до виконання на території держави (статті 106 і 117 Конституції України), вони встановлюють загальнообов'язкові правила, мають універсальний характер і є складовою частиною законодавства України» (абзац четвертий пункту 4 мотивувальної частини).
З урахуванням вищевикладеного, посада начальника Якимівського МУВГ підпадає під вимоги відповідно до діючого законодавства для укладення трудового договору у вигляді письмового укладення контракту.
З наведеного вбачається, що позивач з власної ініціативи уклав контракт №103 від 12.05.2009 з визначеним строком дії (на п'ять років), про що свідчить його відповідна заява від 03.03.2009, в подальшому на підставі його заяв дія контракту продовжувалась.
Отже, позивач виявив своє бажання на укладання саме строкового контракту та погодився на його умови, в тому числі і на його строковий характер.
Наведені обставини та висновки викладені Конституційним Судом України у Рішенні від 09 липня 1998 року № 12-рп/98, спростовують висновки суду першої інстанції про те, що у даному випадку жодним законодавчим актом не передбачено обов'язковість укладення строкового трудового договору.
Оскаржуваним наказом Держводагенства України від 06.05.2019 року №120-ос позивач ОСОБА_1 був звільнений з посади начальника Якимівського міжрайонного управління водного господарства у зв'язку із закінченням терміну дії контракту відповідно до п. 2 статті 36 КЗпП України, підпункту «а» п.5.2 Контракту, та припинено дію контракту від 12 травня 2009 року № 103 ( т.1 а.с.51).
Згідно підпункту "а" пункту 5.2 контракт припиняється після закінчення терміну дії контракту.
Пунктом 5.6. контракту передбачено, що за два місяці до закінчення строку чинності контракту він може бути за угодою сторін продовжений або укладений на інший строк (т.1 а.с. 42).
Як вбачається зі змісту контракту та додаткових угод до нього, контракт припиняється після закінчення строку його дії, а пунктом 6.1 контракту визначено чіткий строк його дії.
Тобто, між сторонами було укладено трудовий договір на визначений контрактом строк, а продовження строку дії контракту не дає підстав вважати, що він набуває статусу безстрокового трудового договору, при тому, що сторони у даному випадку не дійшли згоди про його переукладення або продовження строку його дії.
До того ж, волевиявлення позивача на укладення строкового контракту підтверджується його особистими підписом на контракті, в якому зазначений строк його дії.
Проте, вирішуючи цей спір, суд першої інстанції дійшов до висновку про те, що оскільки дія контракту неодноразово продовжувалась, тому між сторонами в силу частини другої статті 39-1 КЗпП України тривалі трудові відносини набули безстрокового характеру.
Колегія суддів не погоджується з таким висновками суду першої інстанції, оскільки вони зроблені з порушенням норм матеріального права.
Відповідно до статті 39-1 КЗпП України якщо після закінчення строку трудового договору (пункти 2 і 3 статті 23) трудові відносини фактично тривають і жодна із сторін не вимагає їх припинення, дія цього договору вважається продовженою на невизначений строк.
Трудові договори, що були переукладені один чи декілька разів, за винятком випадків, передбачених частиною другою статті 23, вважаються такими, що укладені на невизначений строк.
Якщо сторони при переукладенні контракту серед підстав його розірвання вказали закінчення строку, враховуючи, що працівник належним чином інформований про умови укладеного договору, контракт розглядається як встановлене законом виключення з правила частини другої статті 39-1 КЗпП України.
Подібні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 23 вересня 2020 року у справі № 937/7998/19-ц (провадження № 61-7751св20), від 26 лютого 2020 року у справі № 607/2144/19 (провадження № 61-16794св19).
Крім того, переукладення строкового трудового договору у випадках, що підпадають під частину другу статті 23 КЗпП України, не тягне набуття трудовим договором характеру безстрокового, укладеного на невизначений строк.
До аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 12 лютого 2020 року в справі № 761/34471/16-ц (провадження № 61-9763св19).
Таким чином, укладення контракту на певний строк, з урахуванням частини третьої статті 21 КЗпП України, регулюється частиною другою статті 23 КЗпП України, що виключає при переукладанні контракту чи продовженні строку його дії застосування частини другої статті 39-1 КЗпП України.
Ураховуючи вищенаведене, апеляційний суд приходить до висновку, що роботодавець, звільнивши позивача у зв'язку із закінченням строку дії контракту, діяв у межах та у відповідності до норм чинного трудового законодавства та умов укладеного між сторонами строкового трудового договору,
Апеляційним судом також встановлено відсутність підстав, які виключають можливість звільнення ОСОБА_1 на підставі пункту 2 частини першої статті 36 КЗпП України, право позивача на працю не було порушено відповідачем, у зв'язку з чим правові підстави для поновлення його на роботі, визнання трудового контракту та додаткових угод до нього таким, що укладений на невизначений строк, відсутні.
Однією із підстав ухвалення судом першої інстанції рішення про поновлення позивача на роботі, було встановлено порушенням норм трудового законодавства при звільненні, а саме: знаходження позивача на лікарняному, що суперечить вимогам ст. 40 КЗпП України.
Згідно зі статтею 235 КЗпП України підставою для поновлення працівника на роботі є його звільнення без законних підстав. Тому поновлено на роботі може бути лише працівника, якого звільнено незаконно, з порушенням процедури звільнення чи за межами підстав, передбачених законом чи договором або за відсутності підстав для звільнення.
У разі якщо працівника звільнено обґрунтовано, з додержанням процедури звільнення, підстав для поновлення працівника немає.
Водночас, колегія суддів зауважує, що наявність підстав для звільнення позивача за п. 2 ч. 1 ст. 36 КЗпП України доведена відповідачем під час розгляду справи та підтверджується наявними в матеріалах справи доказами, а отже відсутні підстави для поновлення позивача на посаді.
Проте, згідно зі статтею 40 КЗпП України не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці.
Рішенням Конституційного Суду України від 04 вересня 2019 року № 6-р(ІІ)/2019 у справі за конституційною скаргою ОСОБА_3 щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини третьої статті 40 КЗпП України визнано такими, що відповідають Конституції України (є конституційними), положення частини третьої статті 40 КЗпП України.
Конституційний Суд України зазначив, що положеннями частини третьої статті 40 КЗпП України закріплені гарантії захисту працівника від незаконного звільнення, що є спеціальними вимогами законодавства, які мають бути реалізовані роботодавцем для дотримання трудового законодавства. Однією з таких гарантій є, зокрема, сформульована у законодавстві заборона роботодавцю звільняти працівника, який працює за трудовим договором і на момент звільнення є тимчасово непрацездатним або перебуває у відпустці. Отже, нерозповсюдження такої вимоги на трудові правовідносини за контрактом є порушенням гарантій захисту працівників від незаконного звільнення та ставить їх у нерівні умови порівняно з працівниками інших категорій.
Конституційний Суд України дійшов висновку, що положення частини третьої статті 40 КЗпП України є такими, що поширюються на всі трудові правовідносини.
Вказаний висновок висловлений також у постанові Верховного Суду від 13 листопада 2019 року у справі № 545/1151/16-ц (провадження № 61-17196св19).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2020 року в справі № 205/4196/18 (провадження № 14-670цс19) зроблено правовий висновок про те, що у разі порушення гарантії, встановленої частиною третьою статті 40 КЗпП України, негативні наслідки слід усувати шляхом зміни дати звільнення позивача, визначивши датою припинення трудових відносин перший день після закінчення періоду тимчасової непрацездатності (відпустки).
Як вбачається із листа непрацездатності серія АДЛ № 207905 ОСОБА_1 перебував на лікарняному з 02 травня 2019 року по 15 травня 2019 року ( т. 2 а.с.56)
Наказ №120-ос про звільнення позивача було видано 06 травня 2019 року, дата звільнення з 06 травня 2019 року, тобто у період його тимчасової непрацездатності
Отже, порушення прав позивача, а саме звільнення його у період тимчасової непрацездатності може бути усунуто судом шляхом зміни дати звільнення, тобто визначення дати припинення трудових відносин у перший день після закінчення періоду непрацездатності за наявності підстав для звільнення.
З огляду на викладене, апеляційний суд дійшов висновку про необхідність виправлення допущеного відповідачем порушення вимог частини третьої статті 40 КЗпП України, шляхом зміни дати звільнення позивача.
Окрім того, слід зазначити, що у випадках зміни дати звільнення відсутній склад трудового майнового правопорушення, тобто підстава і умови матеріальної відповідальності роботодавця.
Ураховуючи викладене, зміна дати звільнення не є вимушеним прогулом, за який працівникові виплачується середній заробіток, розмір якого обчислюється відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100.
Вказаний висновок висловлений також у постанові Верховного Суду від 16 грудня 2020 року у справі № 761/36220/17 (провадження № 61-3100св20).
Отже, вимоги щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу не підлягають задоволенню.
Твердження апеляційної скарги про те, що позивачем не було заявлено позовних вимог про поновлення на роботі з підстав звільнення у період знаходження на лікарняному, є безпідставними.
В уточненій позовній заяві від 23.09.2019, позивачем було зазначено таку підставу незаконного, на його думку, звільнення, як звільнення його у період тимчасової непрацездатності ( т.2 а.с.53-55).
Окрім того, суд першої інстанції дійшов до висновку про те, що в даному випадку відбулося звільнення позивача не у зв'язку з закінченням строку дії контракту, а саме з ініціативи власника, який не дотримався вимог ч. 2 статті 36 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» та не отримав згоди Якимівської районної державної адміністрації Запорізької області.
Колегія суддів не може погодитись з таким твердженням.
Відповідно до ч. 2 ст. 36 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» керівники підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, призначаються та звільняються з посад за погодженням з головою відповідної місцевої державної адміністрації, крім керівників установ, підприємств і організацій Збройних Сил та інших військових формувань України, Міністерства внутрішніх справ України, Національної поліції, а також керівників навчальних закладів, що призначаються на посаду за умовами конкурсу.
Постановою Кабінету Міністрів України від 09.10.2013 № 818 затверджено Порядок погодження з Головою Ради міністрів Автономної Республіки Крим, головами місцевих державних адміністрацій призначення на посади та звільнення з посад керівників підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління міністерств, інших центральних органів виконавчої влади.
Відповідно до пункту 3 Порядку № 818 у пропозиції щодо погодження звільнення з посади керівника підприємства зазначаються прізвище, ім'я та по батькові, дата народження, громадянство, найменування займаної посади на час подання документів, підстава для звільнення. До зазначеної пропозиції додаються копія заяви про звільнення, біографічна довідка кандидата на посаду (з фотокарткою розміром 4x6 сантиметрів), засвідчена підписом керівника кадрової служби, який скріплений печаткою.
Пропозиція щодо погодження звільнення з посади керівника підприємства, яке зареєстроване на території району, - з головою райдержадміністрації ( п. 4 Порядку № 818).
Водночас п.2 ч. 1 ст. 36 КЗпП України визначено, що підставами припинення трудового договору є: закінчення строку (пункти 2 і 3 статті 23), крім випадків, коли трудові відносини фактично тривають і жодна з сторін не поставила вимогу про їх припинення.
Звільнення у зв'язку із завершенням дії контракту по суті не є розірванням трудового контракту, а є припиненням контракту у зв'язку із закінченням строку його дії.
Закінчення строку дії контракту і видання у зв'язку із цим наказу або розпорядження про звільнення не є ініціативою про розірвання трудового договору, а лише доводить відсутність ініціативи переукласти або продовжити трудовий контракт, тобто відсутність ініціативи встановити трудові відносини.
Отже, термін строкового трудового договору встановлюється за погодженням сторін. Вносити пропозиції щодо терміну трудового договору має право кожна із сторін.
Подібна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 13 вересня 2017 року у справі № 6-254цс17 і є незмінною.
Припинення трудового договору після закінчення строку не вимагає заяви або якогось волевиявлення працівника. Свою волю на укладення строкового трудового договору він уже виявив, коли писав заяву про прийняття на роботу за строковим трудовим договором. У цей же час він виразив і волю на припинення такого трудового договору після закінчення строку, на який він був укладений. Власник також не зобов'язаний попереджати або в інший спосіб інформувати працівника про майбутнє звільнення за пунктом 2 частиною першою статті 36 КЗпП України.
Закінчення строку трудового договору (контракту) припиняє трудові правовідносини тоді, коли вимогу про звільнення заявила одна зі сторін трудового договору - працівник чи власник або уповноважений ним орган. При такому волевиявленні однієї зі сторін друга сторона не може перешкодити припиненню трудових правовідносин.
З наведених обставин, колегія суддів також не приймає до уваги доводи відзиву на апеляційну скаргу щодо направлення заяви ОСОБА_1 про продовження контракту до Держводагентства, Якимівським МУВГ, що позивач підтверджує відповідною довідкою Якимівського МУВГ.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2020 року в справі № 686/27915/18 (провадження № 61-8617св19) міститься висновок про те, що "звільнення на підставі пункту 2 частини першої статті 36 КЗпП за закінченням строку дії трудового договору не вважається звільненням з ініціативи роботодавця, підстави якого передбачені статтями 40, 41 КЗпП України".
Такого ж висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 03 квітня 2020 року в справі № 592/14598/18 (провадження № 61-2530св20) з подібних правовідносин.
Ураховуючи те, що апеляційний суд дійшов до висновку про законність звільнення позивача, та не встановив підстав для його поновлення на роботі, тому позовні вимоги про стягнення середнього заробітку та моральної шкоди, також не підлягають задоволенню.
За таких обставин, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, а рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити частково: змінити дату звільнення позивача, а в задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Відповідно до ч.1 ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Відповідно до ч.13 ст.141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Отже, судові витрати у цій справі підлягають перерозподілу.
Відповідно до ч. 8 ст. 141 ЦПК України, якщо інше не передбачено законом, у разі залишення позову без задоволення, закриття провадження у справі або залишення без розгляду позову позивача, звільненого від сплати судових витрат, судові витрати, понесені відповідачем, компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Ураховуючи, що у задоволенні позовних вимог відмовлено, а позивач ОСОБА_1 у відповідності до положень ч. 1 статті 5 Закону України «Про судовий збір» звільнений від сплати судового збору, судовий збір сплачений відповідачем при зверненні з апеляційною скаргою у сумі 5087,16 грн. підлягає компенсації за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Керуючись ст.ст. 374, 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, апеляційний суд
Апеляційну скаргу Державного агентства водних ресурсів України - задовольнити.
Рішення Якимівського районного суду Запорізької області від 19 березня 2021 року в цій справі скасувати та прийняти постанову наступного змісту:
Позов ОСОБА_1 до Державного агентства водних ресурсів України, треті особи: Якимівська районна державна адміністрація, правонаступником якої є Мелітопольська районна державна адміністрація Запорізької області, Якимівська районна рада Запорізької області, правонаступником якої є Мелітопольська міська рада Запорізької області, Якимівське міжрайонне управління водного господарства, про визнання недійсним контракту, визнання трудового договору таким, що укладений безстроково, визнання незаконним та скасування наказу про припинення трудового договору, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, стягнення моральної шкоди - задовольнити частково.
Змінити дату звільнення ОСОБА_1 з посади начальника Якимівського міжрайонного управління водного господарствавідповідно до пункту 2 частини першої статті 36 КЗпП України, з 06 травня 2019 року на 16 травня 2019 року.
В іншій частині позову відмовити.
Компенсувати Державному агентству водних ресурсів України сплачений судовий збір за подання апеляційної скарги у сумі 5087,16 грн. за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена протягом тридцяти днів шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складено 25 серпня 2021 року.
Головуючий О.М. Кримська
Судді: С.В. Маловічко
Г.С. Подліянова