13 серпня 2021 р. Справа № 120/5269/21-а
Вінницький окружний адміністративний суд у складі судді Сала Павла Ігоровича, розглянувши у м. Вінниці в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (в письмовому провадженні) адміністративну за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити дії,
26.05.2021 до суду надійшла позовна заява за підписом ОСОБА_2 , подана від імені та в інтересах ОСОБА_1 до Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області про:
- визнання протиправним та скасування наказу відповідача від 29.09.2020 за № 2-14401/15-20-СГ "Про надання дозволу на розробку проекту землеустрою", яким відповідний дозвіл надано гр. ОСОБА_3 ;
- скасування державної реєстрації земельної ділянки за кадастровим номером 0523981700:02:000:0558, яка розташована на території с. Високе Томашпільського району Вінницької області та має площу 2,0 га;
- зобов'язання відповідача скасувати запис у Поземельній книзі про державну реєстрацію земельної ділянки за кадастровим номером 0523981700:02:000:0558 та перенести відомості щодо вказаної земельної ділянки до архівного шару Національної кадастрової системи України.
Позовні вимоги обґрунтовуються тим, що рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 26.05.2020 у справі № 120/1181/20-а визнано протиправним та скасовано наказ Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області № 2-25512/15-19-СГ від 24.12.2019, яким позивачці ОСОБА_1 було відмовлено у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність орієнтовною площею 2,0 га із земель державної власності сільськогосподарського призначення для ведення особистого селянського господарства, що розташована на території Височанської сільської ради Томашпільського району Вінницької області, та зобов'язано Головне управління Держгеокадастру у Вінницькій області надати такий дозвіл.
Отримавши від відповідача дозвіл на розробку проекту землеустрою, позивачка уклала угоду з ФОП ОСОБА_4 на його розроблення. В подальшому було виготовлено проект землеустрою та отримано висновок про розгляд документації із землеустрою, яким встановлено, що проект відповідає вимогам земельного законодавства.
З метою внесення інформації про земельну ділянку до Державного земельного кадастру (далі - ДЗК) проект землеустрою надіслано до державного кадастрового реєстратора. Однак рішенням від 27.01.2021 за № РВ-7401654772021 державний реєстратор відмовив позивачці у внесенні інформації про таку земельну ділянку до ДЗК, мотивувавши відмову розташування в межах земельної ділянки, яку передбачається зареєструвати, іншої земельної ділянки або її частини; перетин ділянок з ділянкою 0523981700:02:000:0558, площа співпадає на 69,8006%.
Відтак позивачці стало відомо, що наказом Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області від 29.09.2020 за № 2-14401/15-20-СГ "Про надання дозволу на розробку проекту землеустрою" відповідач надав дозвіл на розробку проекту землеустрою гр. ОСОБА_3 на ту ж саму земельну ділянку, що й позивачці. Водночас це перешкоджає позивачці завершити процедуру приватизації бажаної для неї земельної ділянки. Тому за захистом своїх прав та інтересів позивачка звертається до суду з цим позовом.
Ухвалою суду від 31.05.2021 відкрито провадження у справі за вказаним позовом та вирішено здійснювати розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).
30.06.2021 поштою до суду надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач позов заперечує та просить відмовити у його задоволенні.
Відповідач зазначає, що 08.07.2020 гр. ОСОБА_3 звернулась до Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області з заявою про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки державної власності, розташованої на території Височанської сільської ради Томашпільського району Вінницької області, орієнтовним розміром 2,00 га, з цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства. Під час розгляду цього клопотання та доданих до нього графічних матеріалів було з'ясовано, що бажана для заявниці земельна ділянка не сформована, належить до державної власності, в користуванні інших осіб не перебуває. Відтак наказом Головного управління від 29.09.2020 за № 2-14401/15-20-СГ гр. ОСОБА_3 надано відповідний дозвіл на розробку проекту землеустрою.
Відповідач наголошує на тому, що отримання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не означає прийняття позитивного рішення про надання її у власність, що підтверджується усталеною судовою практикою. Отже, вказаний наказ є правомірним, прийнятий в межах повноважень Головного управління та не порушує прав позивачки ОСОБА_1 .
Крім того, відповідач заперечує позовні вимоги в частині скасування державної реєстрації земельної ділянки за кадастровим номером 0523981700:02:000:0558 та запису у Поземельній книзі про таку реєстрацію, оскільки вважає, що законних підстав для цього немає і позивачкою не наведено.
Інших заяв по суті до суду не надходило.
Відповідно до ч. 2 ст. 262 КАС України розгляд справи по суті за правилами спрощеного позовного провадження починається з відкриття першого судового засідання. Якщо судове засідання не проводиться, розгляд справи по суті розпочинається через тридцять днів, а у випадках, визначених статтею 263 цього Кодексу, - через п'ятнадцять днів з дня відкриття провадження у справі.
Датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складення повного судового рішення (ч. 5 ст. 250 КАС України).
Вивчивши матеріали справи в їх сукупності, оцінивши наведені сторонами доводи, суд встановив, що в листопаді 2019 року позивачка ОСОБА_1 звернулася до відповідача з клопотанням про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність орієнтовною площею 2,0 га із земель державної власності сільськогосподарського призначення для ведення особистого селянського господарства, що розташована на території Височанської сільської ради Томашпільського району Вінницької області.
Наказом від 24.12.2019 № 25512/15-19-СГ відповідач відмовив у задоволенні вказаного клопотання.
Таку відмову позивачка оскаржила до суду. Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 26.05.2020 у справі № 120/1181/20-а, яке набрало законної сили 07.08.2020, вищезазначений наказ скасовано, а Головне управління зобов'язано надати позивачці дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність орієнтовною площею 2,0 га із земель державної власності сільськогосподарського призначення для ведення особистого селянського господарства, що розташована на території Височанської сільської ради Томашпільського району Вінницької області.
Крім того, судом встановлено, що 08.07.2020 гр. ОСОБА_3 звернулась до Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області з клопотанням про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки державної власності, розташованої на території Височанської сільської ради Томашпільського району Вінницької області, орієнтовним розміром 2,00 га, з цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства (вх. № П-17001/0/94-20 від 08.07.2020).
Наказом Головного управління від 29.09.2020 за № 2-14401/15-20-СГ "Про надання дозволу на розробку проекту землеустрою" відповідач надав гр. ОСОБА_3 дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо бажаної для позивачки земельної ділянки.
Після виготовлення проекту землеустрою на підставі отриманого від відповідача дозволу, 26.01.2021 позивачка ОСОБА_1 подала такий проект державному кадастровому реєстратору з метою внесення інформації про земельну ділянку до ДЗК.
Рішенням державного кадастрового реєстратора Відділу у Городнянському районі Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області від 27.01.2021 за № РВ-7401654772021 відмовлено у внесенні до ДЗК відомостей про земельну ділянку за заявою позивачки. Підставою для прийняття такого рішення зазначено розташування в межах земельної ділянки, яку передбачається зареєструвати, іншої земельної ділянки або її частини; перетин ділянок з ділянкою 0523981700:02:000:0558, площа співпадає на 69,8006%.
Надалі представник позивачки, адвокат Корнійчук С.А. звернувся до відповідача з адвокатськими запитами від 01.04.2021 (вх. № 2053/0/1-21) та від 08.04.2021 (вх. № 2220/0/1) щодо отримання інформації, після чого позивачці стало відомо, що наказом Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області від 29.09.2020 за № 2-14401/15-20-СГ "Про надання дозволу на розробку проекту землеустрою" відповідач надав дозвіл на розробку проекту землеустрою гр. ОСОБА_3 на ту ж саму земельну ділянку, що й позивачці.
Позивачка зазначає, що вказане рішення відповідача перешкоджає їй завершити процедуру приватизації бажаної для неї земельної ділянки, а тому звертається до суду з цим позовом за захистом своїх прав та законних інтересів.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам та встановленим обставинам справи, суд керується такими мотивами.
Згідно із частиною першою статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
За визначенням, наведеним у пункті 7 частини першої статті 4 КАС України, суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.
Пунктом 1 частини першої статті 19 КАС України передбачено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом установлено інший порядок судового провадження.
Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте сама собою участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції.
Під час визнання предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень.
Згідно із частиною першою статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.
Частиною шостою статті 118 ЗК України визначено, що громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.
На підставі частини сьомої цієї статті відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.
Конституційний Суд України в рішенні від 01.04.2010 №10-рп/2010 у справі за конституційним поданням Вищого адміністративного суду України щодо офіційного тлумачення положень частини першої статті 143 Конституції України, пунктів "а", "б", "в", "г" статті 12 ЗК України, пункту 1 частини першої статті 17 КАС України вирішив, що положення пунктів "а", "б", "в", "г" статті 12 ЗК України в частині повноважень сільських, селищних, міських рад відповідно до цього Кодексу вирішувати питання розпорядження землями територіальних громад, передачі земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб, надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності, вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності треба розуміти так, що при вирішенні таких питань ці ради діють як суб'єкти владних повноважень.
Позивачка звернулася до суду з позовом про оскарження наказу відповідача від 29.09.2020 за № 2-14401/15-20-СГ "Про надання дозволу на розробку проекту землеустрою", яким відповідний дозвіл надано гр. ОСОБА_3 .
При цьому в матеріалах справи відсутні докази, які свідчать про набуття ОСОБА_3 права власності або користування на спірну земельну ділянку.
Якщо особа звертається до повноважного органу з клопотанням про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, за результатами розгляду якого цей орган приймає відповідні рішення, зокрема й про скасування рішення щодо надання відповідного дозволу, то у цих правовідносинах зазначений орган реалізує управлінські функції. А тому спори про оскарження таких його рішень належать до юрисдикції адміністративного суду.
Аналогічний висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 21.03.2018 у справі № 536/233/16-ц, від 30.05.2018 у справі № 127/16433/17, від 28.11.2018 у справі №820/4219/17, від 16.01.2019 у справі № 361/2562/16-а та від 22.01.2019 у справі №371/957/16-а.
З огляду на викладене суд приходить до переконання, що заявлені позивачкою вимоги передбачають вирішення публічно-правового спору і ця справа підлягає розгляду адміністративним судом.
Отже, надаючи оцінку правомірності наказу Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області від 29.09.2020 за № 2-14401/15-20-СГ, суд зазначає таке.
Відповідно до ст. 18 ЗК України до земель України належать усі землі в межах її території, в тому числі острови та землі, зайняті водними об'єктами, які за основним цільовим призначенням поділяються на категорії. Категорії земель України мають особливий правовий режим.
Конкретні категорії земель визначені у частині першій статті 19 ЗК України, до яких зокрема належать землі сільськогосподарського призначення.
Згідно з ч. 1 ст. 22 ЗК України землями сільськогосподарського призначення визнаються землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури, у тому числі інфраструктури оптових ринків сільськогосподарської продукції, або призначені для цих цілей.
В силу положень п. "а" ч. 3 ст. 22 ЗК України землі сільськогосподарського призначення передаються громадянам у власність та надаються у користування для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва.
Відповідно до ч. 1 ст. 35 ЗК України земельні ділянки, призначені для ведення особистого селянського господарства, можуть передаватися громадянами у користування юридичним особам України і використовуватися ними для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, фермерського господарства без зміни цільового призначення цих земельних ділянок.
Отже, законом передбачено право громадян України на безоплатне набуття у власність земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства із земель державної та комунальної власності сільськогосподарського призначення.
Порядок набуття відповідного права визначається главою 19 Розділу IV Земельного кодексу України.
Так, положеннями частини першої статті 121 ЗК України передбачено, що громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності в таких розмірах: для ведення особистого селянського господарства - не більше 2,0 гектара.
За змістом частин першої-четвертої статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону.
Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.
Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі , зокрема, одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом.
Передача земельних ділянок безоплатно у власність громадян у межах норм, визначених цим Кодексом, провадиться один раз по кожному виду використання.
Повноваження відповідних органів виконавчої влади та порядок передачі земельних ділянок у власність громадянам встановлені статтями 118, 122 ЗК України.
Відповідно до частини шостої статті 118 ЗК України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для (…) ведення особистого селянського господарства, (…) подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). (…) органам виконавчої влади, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.
Частиною сьомою цієї норми передбачено, що відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.
Системний аналіз наведених норм права дає підстави зробити висновок, що ЗК України визначено вичерпний перелік підстав для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, зокрема: невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.
Водночас чинним законодавством не передбачено право суб'єкта владних повноважень відступати від положень статті 118 ЗК України.
Аналогічна правова позиція викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 18.10.2018 у справі № 813/481/17, від 18.10.2018 у справі № 527/43/17, від 25.02.2019 у справі № 347/964/17 та від 22.04.2019 у справі № 263/16221/17.
Так, якщо особою, яка звернулася до відповідного органу місцевого самоврядування виконані всі передумови для отримання відповідного дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки безоплатно у власність, підстави для відмови у наданні такого дозволу відсутні.
Водночас, у разі надання органом місцевого самоврядування відмови особі у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою, обов'язковим є зазначення конкретної підстави для такої відмови, що визначені у частині сьомій статті 118 ЗК України, з відповідним вмотивуванням.
Умови, за яких орган відмовляє у наданні дозволу, визначені законом. Якщо такі умови відсутні, орган повинен надати дозвіл.
Визначена законом процедура є способом дій відповідного органу державної влади або органу місцевого самоврядування у відповідь на звернення громадян щодо того чи іншого "земельного" питання. У світлі вимог частини другої статті 19 Конституції України дотримання відповідним органом встановленої законом процедури є обов'язковим.
Така правова позиція щодо застосування норм права у схожих правовідносинах неодноразово висловлювалася Верховним Судом і суд не вбачає підстав для відступу від неї.
Оскаржуючи наказ Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області від 29.09.2020 за № 2-14401/15-20-СГ про надання ОСОБА_3 дозволу на розробку проекту землеустрою, позивачка ОСОБА_1 не наводить конкретних підстав, передбачених законом, з яких відповідач повинен був прийняте інше рішення за результатами розгляду клопотання ОСОБА_3 від 08.07.2020, тобто відмовити останній у наданні такого дозволу.
Незаконність вказаного рішення позивачка обґрунтовує лише з посиланням на те, що відповідач надав іншій особі дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо тієї самої земельної ділянки, що й позивачці.
Однак суд зауважує, що отримання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки ще не означає позитивного рішення про надання її у власність. Таку правову позицію висловлено у постанові Верховного Суду України від 13.12.2016 у справі № 815/5987/14 та постановах Верховного Суду від 27.02.2018 у справі № 545/808/17, від 22.02.2019 у справі № 813/1631/14.
Зміст статті 79-1 ЗК України свідчить, що метою надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок є формування земельної ділянки, яке полягає у визначенні земельної ділянки як об'єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Формування земельних ділянок здійснюється, зокрема, у порядку відведення земельних ділянок із земель державної та комунальної власності. Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера.
Таким чином, надання дозволу на розробку проекту землеустрою має на меті лише формування земельної ділянки як окремого об'єкта. При цьому не суттєво за чиїм замовленням такий проект буде розроблено. Закон не виключає ситуації, коли проекти одночасно розробляються різними замовниками.
Надання дозволу на розробку проекту відведення не означає, що проект буде обов'язково затверджено. Якщо буде виявлено обставини, що за законом є підставами для відмови у затвердженні проекту, відповідний орган державної влади або місцевого самоврядування може прийняти рішення про відмову.
Такий правовий висновок відповідає позиції Верховного Суду, сформованій у постанові від 28.02.2020 у справі №461/1257/17.
Верховний Суд неодноразово звертав увагу на те, що стаття 118 ЗК України встановлює вичерпний перелік таких підстав, серед яких відсутня така підстав, як надання дозволу на розробку проекту землеустрою іншій особі на ту ж саму земельну ділянку.
Аналіз статей 116, 118 ЗК України вказує на те, що орган виконавчої влади немає права визначати пріоритетність того чи іншого заявника на стадії надання дозволу на розробку проекту землеустрою на одну й ту ж саму земельну ділянку. У даному випадку надання такого дозволу вказує про відсутність обтяжень щодо бажаної земельної ділянки і ще не означає позитивного рішення про передачу у власність цієї земельної ділянки після виготовлення проекту землеустрою.
Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 27.03.2018 №463/3375/15-а, від 27.02.2020 у справі №120/1491/19-а та від 22.07.2021 у справі № 320/1177/19.
Більше того, суд враховує, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 28.11.2018 № 826/5735/16 дійшла висновку, що отримання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не означає позитивного вирішення питання про надання її у власність, а тому не створює правових наслідків, крім тих, що пов'язані з неправомірністю прийняття рішення органом місцевого самоврядування.
Рішення про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою є одним з етапів процесу отримання права власності чи користування на земельну ділянку. Однак отримання такого дозволу не гарантує особі чи невизначеному колу осіб набуття такого права, оскільки сам по собі дозвіл не є правовстановлюючим актом. Відтак правовідносини, пов'язані з прийняттям та реалізацією такого рішення, не підпадають під визначення приватноправових, оскільки не породжують особистих майнових прав та зобов'язань осіб (постанова Великої Палати Верховного Суду від 17.10.2018 у справі № 380/624/16-ц).
З огляду на викладене суд вважає, що відповідач не мав права відмовляти гр. ОСОБА_3 у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою лише тому, що такий дозвіл на ту ж саму земельну ділянку було надано позивачці.
А оскільки це єдиний аргумент позивачки на підтвердження позовних вимог про визнання протиправним та скасування наказу Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області від 29.09.2020 за № 2-14401/15-20-СГ, суд доходить висновку про безпідставність адміністративного позову в цій частині.
Позивачка також просить суд державну реєстрацію земельної ділянки за кадастровим номером 0523981700:02:000:0558, яка розташована на території с. Високе Томашпільського району Вінницької області та має площу 2,0 га, та зобов'язати відповідача скасувати запис у Поземельній книзі про державну реєстрацію вказаної земельної ділянки та перенести відомості щодо неї до архівного шару Національної кадастрової системи України.
Разом з тим, враховуючи зміст позовної заяви та наведені у ній обґрунтування, суд розцінює наведені позовні вимоги як такі, що є похідними від основної вимоги про скасування наказу відповідача від 29.09.2020 за № 2-14401/15-20-СГ. І оскільки суд не знаходить підстав для задоволення цієї основної вимоги, відповідно не можуть бути задоволені вимоги, що є похідними від неї.
Крім того, суд зазначає, що відповідно до ст.79-1 ЗК України формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Сформовані земельні ділянки підлягають державній реєстрації у Державному земельному кадастрі. Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера. Земельна ділянка може бути об'єктом цивільних прав виключно з моменту її формування (..) та державної реєстрації права власності на неї. Державна реєстрація речових прав на земельні ділянки здійснюється після державної реєстрації земельних ділянок у Державному земельному кадастрі.
Відповідно до ст. 1 Закону України "Про державний земельний кадастр" державна реєстрація земельної ділянки - внесення до Державного земельного кадастру передбачених цим Законом відомостей про формування земельної ділянки та присвоєння їй кадастрового номера.
Частиною шостою статті 16 цього Закону передбачено, що кадастровий номер скасовується лише у разі скасування державної реєстрації земельної ділянки. Водночас згідно з ч. 10 ст. 24 Закону державна реєстрація земельної ділянки скасовується Державним кадастровим реєстратором, який здійснює таку реєстрацію, у разі:
1) поділу чи об'єднання земельних ділянок;
2) якщо протягом одного року з дня здійснення державної реєстрації земельної ділянки речове право на неї не зареєстровано з вини заявника.
3) ухвалення судом рішення про скасування державної реєстрації земельної ділянки.
Ухвалення судом рішення про скасування державної реєстрації земельної ділянки допускається виключно з одночасним припиненням таким рішенням усіх речових прав, їх обтяжень, зареєстрованих щодо земельної ділянки (за наявності таких прав, обтяжень). Ухвалення судом рішення про визнання нечинним рішення органу виконавчої влади, органу місцевого самоврядування про надання дозволу на розроблення документації із землеустрою, за якою була сформована земельна ділянка, щодо якої виникли речові права, а також про скасування державної реєстрації такої земельної ділянки, що допускається за умови визнання нечинним рішення про затвердження такої документації (за його наявності) та припинення таких прав (за їх наявності).
Аналогічні підстави для скасування державної реєстрації земельних ділянок містить пункт 114 Порядку ведення Державного земельного кадастру, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.10.2012 № 1051.
Втім, позовні вимоги ОСОБА_1 про скасування державної реєстрації земельної ділянки за кадастровим номером 0523981700:02:000:0558 та запису у Поземельній книзі про таку реєстрацію на вказаних підставах не ґрунтуються і позивачка не навела належних доводів для прийняття адміністративним судом відповідного рішення.
Насамкінець суд враховує, що приводом для звернення позивачки до суду з цим позовом була наявність, як вважала позивачка, перешкод для завершення нею процедури приватизації бажаної земельної ділянки.
Разом з тим, як видно з інформації, розміщеної у Державному земельному кадастрі про право власності та речові права на земельну ділянку, 13.07.2021 за № 42983261 до Реєстру внесені відомості про ОСОБА_1 як про власника земельної ділянки за кадастровим номером 0523981700:02:000:0558, площею 2,0 га, сільськогосподарського призначення, для ведення особистого селянського господарства, на території Височанської сільської ради Томашпільського району Вінницької області.
Суд зауважує, що обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод і інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.
Згідно з ч. 1 ст. 6 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.
Тому завдання адміністративного судочинства полягає у захисті саме порушених прав, свобод чи інтересів особи, що звернулася до суду з позовом, у конкретних публічно-правових відносинах.
Водночас статтею 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, у своєму рішенні від 14.12.2011 № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина 2 статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.
Що стосується "порушеного права", за захистом якого особа може звертатися до суду, то за змістом Рішення Конституційного Суду України від 01.12.2004 № 18-рп/2004 це поняття, яке вживається у низці законів України, має той самий зміст, що й поняття "охоронюваний законом інтерес". Щодо останнього, то в тому ж рішенні Конституційного Суду України зазначено, що поняття "охоронюваний законом інтерес" означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.
Отже, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у інших законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення. Тобто, звертаючись до суду з позовом про скасування акту суб'єкта владних повноважень, позивач має обґрунтувати, яким чином даний акт порушує його права та охоронювані законом інтереси. Захисту у порядку адміністративного судочинства підлягають порушені права особи у публічно-правових відносинах, у яких відповідач реалізовує владні управлінські функції стосовно заявника.
Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.
Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 12.06.2018 у справі № 826/4406/16, від 10.06.2021 у справі № 757/12159/17-а та від 29.06.2021 у справі № 1.380.2019.000578.
Відповідно до положень ст. 9, 90 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Статтею 242 КАС України визначено, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені судом, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
У відповідності до п. 29 рішення ЄСПЛ у справі "Ruiz Torija v. Spain" від 9 грудня 1994 року статтю 6 пункт 1 Конвенції не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов'язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи.
Також суд враховує Висновок № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
При цьому зазначений Висновок акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а, крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Таким чином, перевіривши обґрунтованість доводів сторін та оцінивши зібрані у справі докази в їх сукупності, суд приходить до переконання, що у задоволенні позову ОСОБА_1 належить відмовити.
Враховуючи положення статті 139 КАС України, підстав для відшкодування позивачці витрат зі сплати судового збору немає.
Керуючись ст.ст. 72, 77, 90, 139, 242, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, суд
У задоволенні позову відмовити.
Рішення суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.
Відповідно до ст. 295 КАС України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо справу розглянуто в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Інформація про учасників справи:
1) позивачка: ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 );
2) представник позивачки: адвокат Корнійчук Сергій Анатолійович (РНОКПП НОМЕР_2 , адреса для листування: вул. Соборна, 8, а/с 258, м. Вінниця, 21050);
3) відповідач: Головне управління Держгеокадастру у Вінницькій області (код ЄДРПОУ 39767547, місцезнаходження: вул. Келецька, 63, м. Вінниця, 21027).
Повне судове рішення складено 13.08.2021.
Суддя Сало Павло Ігорович