19 серпня 2021 року
м. Київ
Справа № 914/2255/20
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Колос І.Б. (головуючий), Бенедисюка І.М., Малашенкової Т.М.,
за участю секретаря судового засідання Малихіної О.В.,
представників учасників справи:
позивача - акціонерного товариства «Кременчуцький сталеливарний завод» - Винник Р.О., адвокат (довіреність від 15.01.2021 № 40-21/3),
відповідача - Західного міжобласного територіального відділення Антимонопольного комітету України - Сигляк І.Я. (в порядку самопредставництва),
третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - товариства з обмеженою відповідальністю «Машбудінвест» - Мандра С.А., адвокат (довіреність від 20.05.2021),
розглянувши у відкритому судовому засіданні
касаційну скаргу акціонерного товариства «Кременчуцький сталеливарний завод»
на рішення господарського суду Львівської області від 12.01.2021 (суддя Горецька З.В.)
та постанову Західного апеляційного господарського суду від 25.05.2021 (головуючий суддя: Бонк Т.Б., судді: Бойко С.М., Матущак О.І.)
у справі № 914/2255/20
за позовом акціонерного товариства «Кременчуцький сталеливарний завод» (далі - Завод, позивач, скаржник)
до Західного міжобласного територіального відділення Антимонопольного комітету України (далі - Відділення, відповідач),
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - товариство з обмеженою відповідальністю «Машбудінвест» (далі - ТОВ «Машбудінвест», третя особа),
про визнання недійсним рішення,
Позивач звернувся до господарського суду Львівської області з позовом до відповідача про визнання недійсним рішення адміністративної колегії Львівського обласного територіального відділення Антимонопольного комітету України від 28.05.2020 № 63/45-р/к (далі - Рішення АМК) у справі № 63/3-01-14-2020 «Про порушення законодавства про захист економічної конкуренції та накладення штрафу» в частині, що стосується позивача.
Ухвалою господарського суду Львівської області від 03.11.2020, зокрема, залучено до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - ТОВ «Машбудінвест».
Рішенням господарського суду Львівської області від 12.01.2021 у справі № 914/2255/20, залишеним без змін постановою Західного апеляційного господарського суду від 25.05.2021, у задоволенні позовних вимог відмовлено повністю.
Ухвалені місцевим та апеляційним господарськими судами судові рішення зі справи мотивовані, зокрема тим, що встановлені Відділенням обставини а саме: документи учасників виготовлені на фірмовому бланку позивача та ідентичні за своїм змістом; між учасниками проводився перерахунок коштів відповідно до договорів зберігання, постачання та оренди приміщення (тісні відносини між учасниками); між учасниками здійснювалось повернення грошових коштів у вигляді надання фінансової допомоги на поворотній основі; учасники торгів на момент проведення торгів були пов'язані між собою відносинами контролю через спільного кінцевого бенефіціарного власника (контролера) ОСОБА_1 ; учасники подали більшість документів в однаковому форматі та файли учасників були створені за допомогою однієї і тієї ж програми та в один і той же день , у сукупності та взаємозв'язку підтверджують, що позивач та третя особа обмінювались інформацією під час підготовки до участі у торгах та узгоджували свою поведінку. За вказаних обставин суди дійшли висновку, що Відділенням дотримано вимоги Закону України «Про захист економічної конкуренції», досліджено подані документи, належним чином проаналізовано відносини сторін, тому викладені в оскаржуваному Рішенні АМК висновки Відділення відповідають фактичним обставинам справи, нормам матеріального права, є законними та обґрунтованими.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції і постановою суду апеляційної інстанції, 18.06.2021 Завод звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просив зазначені судові рішення зі справи скасувати, ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити. Крім того Завод просить Суд розподілити судові витрати, зокрема, зі сплати судового збору та витрати на професійну правничу допомогу за результатом ухвалення нового рішення у справі.
08.02.2020 набрав чинності Закон України від 15.01.2020 № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ».
Розгляд цієї скарги здійснюється з урахуванням положень Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) у редакції від 08.02.2020 (далі - у редакції, чинній з 08.02.2020).
Касаційну скаргу, з посиланням на приписи частини другої статті 287 ГПК України, мотивовано тим, що під час ухвалення оскаржуваних рішень судами першої та апеляційної інстанцій застосовано норми права, а саме приписів частини першої, пункту 4 частини другої статті 6 Закону України «Про захист економічної конкуренції» без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 29.05.2018 у справі № 917/1424/17 та ухвалі Верховного Суду від 16.06.2020 у справі № 910/13158/19. Серед іншого зазначає, що суди першої та апеляційної інстанцій при ухваленні оскаржуваних судових рішень до спірних правовідносин не застосували положення статей 3, 204, 627 Цивільного кодексу України.
Ухвалою Верховного Суду від 14.07.2021, зокрема, відкрито касаційне провадження у справі, розгляд касаційної скарги призначено на 19.08.2021.
Відділення у відзиві на касаційну скаргу просило залишити касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення попередніх інстанцій - без змін, зазначаючи про їх законність та обґрунтованість.
Третя особа не скористалася наданим їй правом на подання відзиву на касаційну скаргу.
Відділення приймало участь у судовому засіданні 19.08.2021 у Верховному Суді в режимі відеоконференції згідно з ухвалою суду від 18.08.2021.
Відповідно до частини другої статті 287 ГПК України (у редакції, чинній з 08.02.2020) підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 310 цього Кодексу.
Суд зазначає, що можливість касаційного провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження.
При цьому самим скаржником з огляду на принцип диспозитивності визначаються підстава, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема, пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України (що визначено самим скаржником у касаційній скарзі), покладається на скаржника.
Дослідивши доводи касаційної скарги і матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для закриття касаційного провадження у справі № 914/2255/20 на підставі пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України (у редакції, чинній з 08.02.2020) з огляду на таке.
Згідно з пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України (у редакції, чинній з 08.02.2020) суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.
Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають з подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.
Верховний Суд зазначає, що подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність об'єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. Вказана правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 06.09.2017 у справі № 910/3040/16.
При цьому під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, слід розуміти, зокрема, такі, де аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин. З'ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної конкретної справи.
Щодо визначення подібності правовідносин Верховний Суд звертається до правової позиції, викладеної у мотивувальних частинах постанов Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2018 у справі № 305/1180/15-ц (абзац вісімнадцятий), від 19.06.2018 у справі № 922/2383/16 (пункт 5.5), від 12.12.2018 у справі № 2-3007/11(абзац двадцятий), від 16.01.2019 у справі № 757/31606/15-ц (абзац вісімнадцятий ).
Верховний Суд відхиляє помилкові доводи скаржника про те, що оскаржувані судові рішення у справі № 914/2255/20 ухвалені без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 29.05.2018 у справі № 917/1424/17, оскільки висновки в зазначеній справі і у справі № 914/2255/20, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними; у кожній із зазначених справ суди виходили з обставин та умов конкретних правовідносин і фактично - доказової бази, з урахуванням наданих сторонами доказів, що виключає подібність спірних правовідносин у вказаних справах.
Так, у справі, що розглядається, судами, виходячи з усієї сукупності обставин і доказів, з'ясованих і досліджених у справі, встановлені:
- наявність спільних інтересів Учасників;
- синхронність дій у часі;
- підтримання тісних господарських відносин, зокрема укладення господарських договорів зберігання, постачання та оренди;
- пов'язаність третьої особи та позивача через працівників, які одночасно отримували зарплату на двох підприємствах;
- схожість у оформленні документів;
- чіткий та закономірний алгоритм поведінки, який полягає у наявності тісного взаємозв'язку у відповідних осіб та спрямованості дій на викривлення прозорого конкурентного відбору тощо.
Саме за наведених обставин Відділення дійшло висновків, що третя особа та позивач під час підготовки документів для участі у процедурах закупівель діяли не самостійно, а узгоджували свої дії та не змагалися між собою, що є обов'язковою умовою участі у конкурентних процедурах закупівель за Законом України «Про публічні закупівлі», тому спотворили результати торгів.
За результатами розгляду матеріалів касаційної скарги встановлено, що постанова Верховного Суду, на висновки щодо застосування норм права в якій посилається скаржник у касаційній скарзі, була прийнята: за іншої, ніж у даній справі фактично-доказової бази, тобто хоча й за подібного правового регулювання, але за інших обставин, встановлених попередніми судовими інстанціями і за іншими поданими сторонами та оцінених судами доказами, у залежності від яких (обставин і доказів) й прийнято судове рішення, тобто зазначена справа і ця справа є відмінними за істотними правовими ознаками, що свідчить про неподібність правовідносин у них.
Верховний Суд вважає за необхідне зазначити, що господарським судам під час вирішення справ щодо визнання недійсними рішень АМК про порушення законодавства про захист економічної конкуренції, зокрема, за антиконкурентні узгодженні дії та накладення штрафу, належить здійснювати оцінку доказів за своїм внутрішнім переконанням в порядку частини другої статті 86 ГПК України, зокрема, досліджувати також достатність/вірогідність і взаємний зв'язок доказів у справі у їх сукупності.
За таких обставин доводи скаржника про неврахування судами попередніх судових інстанцій у розгляді справи відповідного висновку Верховного Суду є безпідставним, оскільки висновок щодо застосування норм права, який викладений у зазначеній постанові Верховного Суду стосується правовідносин, які не є подібними з правовідносинами у справі № 914/2255/20.
Також Суд відхиляє аргументи скаржника про неврахування висновку, викладеного в ухвалі Верховного Суду від 16.06.2020 у справі № 910/13158/19, оскільки підставою касаційного оскарження є неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права виключно, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку (пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України). У даному випадку скаржник зазначає про неврахування судами попередніх судових інстанцій висновку, викладеного саме в ухвалі Верховного Суду про закриття касаційного провадження у справі № 910/13158/19. Проте Суд звертає увагу, що закриття провадження у справі не є переглядом судових рішень попередніх інстанцій по суті, відповідно посилання скаржника на ухвалу Верховного Суду від 16.06.2020 у справі № 910/13158/19 є безпідставним.
Касаційний господарський суд зазначає, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права, одним з елементів якого є принцип правової визначеності.
Ключовим елементом принципу правової визначеності є однозначність та передбачуваність правозастосування, а, отже, системність і послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів. Суб'єкти (учасники спору) завжди повинні мати можливість орієнтувати свою поведінку таким чином, щоб вона відповідала вимогам норми на момент вчинення дії.
У справі Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) «Sunday Times v. United Kingdom» Європейський суд вказав, що прописаний у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) термін «передбачено законом» передбачає дотримання такого принципу права як принцип визначеності. ЄСПЛ стверджує, що термін «передбачено законом» передбачає не лише писане право, як-то норми писаних законів, а й неписане, тобто усталені у суспільстві правила та моральні засади суспільства.
До цих правил, які визначають сталість правозастосування, належить і судова практика.
Конвенція вимагає, щоб усе право, чи то писане, чи неписане, було достатньо чітким, щоб дозволити громадянинові, якщо виникне потреба, з належною повнотою передбачати певною мірою за певних обставин наслідки, що може спричинити певна дія.
Вислови «законний» та «згідно з процедурою, встановленою законом» зумовлюють не лише повне дотримання основних процесуальних норм внутрішньодержавного права, але й те, що будь-яке рішення суду відповідає меті і не є свавільним (рішення ЄСПЛ у справі «Steel and others v. The United Kingdom»).
Отже, правові норми та судова практика підлягають застосуванню таким чином, яким вони є найбільш очевидними та передбачуваними для учасників цивільного обороту в Україні.
При цьому право на доступ до суду не є абсолютним та може підлягати обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою. Отже, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити безладного перебігу судового процесу (рішення ЄСПЛ від 20.05.2010 у справі «Пелевін проти України»).
Конвенція покликана гарантувати не теоретичні або примарні права, а права, які є практичними і ефективними. Це особливо стосується права на доступ до суду, зважаючи на помітне місце, відведене у демократичному суспільстві праву на справедливий суд (рішення ЄСПЛ від 09.10.1979 у справах «Ейрі проти Ірландії», п.24, Series A № 32, та «Гарсія Манібардо проти Іспанії», заява № 38695/97, п.43, ECHR 2000-II).
У рішенні ЄСПЛ у справі «Гарсія Манібардо проти Іспанії» від 15.02.2000 зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них (рішення від 02.03.1987 у справі «Monnel and Morris v. the United Kingdom», серія A, № 115, с. 22, п.56, а також рішення від 29.10.1996 у справі «Helmers v. Sweden», серія A, № 212-A, с.15, п.31).
Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем порядку доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення «розгляду заради розгляду». При цьому процесуальні обмеження зазвичай вводяться для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб (наведену правову позицію викладено в ухвалі об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 910/4647/18).
За наведених обставин, згідно з пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України (у редакції, чинній з 08.02.2020) суд касаційної інстанції дійшов висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційною скаргою Заводу на рішення господарського суду Львівської області від 12.01.2021 та постанову Західного апеляційного господарського суду від 25.05.2021 у справі № 914/2255/20.
Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
Закрити касаційне провадження за касаційною скаргою акціонерного товариства «Кременчуцький сталеливарний завод» на рішення господарського суду Львівської області від 12.01.2021 та постанову Західного апеляційного господарського суду від 25.05.2021 у справі № 914/2255/20.
Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню не підлягає.
Суддя І. Колос
Суддя І. Бенедисюк
Суддя Т. Малашенкова