Справа № 643/14855/21
Провадження № 2-з/643/187/21
18.08.2021 м. Харків
Московський районний суд м. Харкова у складі головуючого судді Новіченко Н.В., розглянувши
заяву ОСОБА_1
до ОСОБА_2
про забезпечення позову,
17.08.2021 року ОСОБА_1 (далі - позивач) звернулась до Московського районного суду м. Харкова з позовом до ОСОБА_2 (далі - відповідач), в якому просить:
- в порядку поділу спільного майна подружжя стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 199 660, 00 грн. компенсації вартості 1/2 частки автомобіля марки «Nissan Rogue», номер кузова НОМЕР_1 , 2016 року випуску, чорного кольору;
- в порядку поділу спільного майна подружжя визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину однокімнатної квартири, загальною площею 37,9 м.кв., житловою площею 20,6 м.кв., що розташована у АДРЕСА_1 .
Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги позивач посилається на те, що вона перебуває з відповідачем у зареєстрованому шлюбі з 09.07.2016 року, від якого мають неповнолітню дитину - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Наразі шлюб не розірвано, проте шлюбні відносини між сторонами фактично припинені і позивач разом з дитиною проживає окремо від відповідача. Під час перебування у шлюбі позивач та відповідач спільно придбали квартиру та автомобіль, право власності на які було оформлено за відповідачем. Однак відповідач не визнає право позивача на частку у спільному майні подружжя, у зв'язку з чим позивач вирішив звернутися до суду з даним позовом за захистом своїх прав та законних інтересів.
Одночасно з позовною заявою позивачем було подано заяву про забезпечення позову, відповідно до змісту якої позивач просить суд:
- накласти арешт на автомобіль «Nissan Rogue», номер кузова НОМЕР_1 , 2016 року випуску, чорного кольору, та заборонити вчинення будь-яких реєстраційних дій щодо речових прав на вказаний транспортний засіб;
- накласти арешт на однокімнатну квартиру, загальною площею 37,9 м.кв., житловою площею 20,6 м.кв., що розташована за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1035568563101) та заборонити вчинення будь-яких реєстраційних дій щодо речових прав на вказаний об'єкт нерухомого майна.
Розглянувши заяву позивача про забезпечення позову, суд вирішив відмовити в її задоволенні, враховуючи наступне.
Статтею 55 Конституції України передбачено, що кожному гарантується право на судовий захист.
Виконання будь-якого судового рішення є невід'ємною стадією процесу правосуддя, а отже, має відповідати вимогам статті 6 Конвенції про захист прав людини та основних свобод. Європейським судом у справі "Горнсбі проти Греції" зазначено, що виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватись як складова частина судового розгляду. Водночас судовий захист, як і діяльність суду, не може вважатися дієвими, якщо судові рішення не виконуються або виконуються неналежним чином і без контролю суду за їх виконанням.
У рішенні Європейського суду від 18.05.2004 у справі "Продан проти Молдови" суд наголосив, що право на справедливий судовий розгляд, гарантований Європейською конвенцією з прав людини, буде ілюзією, якщо правова система держав, які ратифікували Конвенцію, дозволятиме остаточному, обов'язковому судовому рішенню залишатися невиконаним, завдаючи шкоди одній зі сторін.
Таким чином, суд, будучи органом правосуддя, повинен врахувати потенційні ризики можливості невиконання рішення суду та гарантувати відновлення порушених прав позивача в разі задоволення позову та виконання постановленого рішення.
Забезпечення позову - це сукупність процесуальних дій, які гарантують виконання рішення суду в разі задоволення позовних вимог.
Тобто забезпечення позову - це обмеження суб'єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов'язаних з ним інших осіб в інтересах забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача. Метою забезпечення позову, є вжиття судом заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій з боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення.
Процесуальні підстави для застосування заходів забезпечення позову визначає стаття 149 Цивільного процесуального кодексу України, відповідно до змісту якої суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 150 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред'явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.
Отже, саме вжиття судом заходів забезпечення позову сприяє гарантуванню відновлення порушених прав позивача в разі задоволення позову та виконання постановленого рішення, що повністю відповідає зазначеним вище вимогам Європейського суду.
У вирішенні питання про забезпечення позову суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв'язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв'язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу.
З аналізу положень статті 149 Цивільного процесуального кодексу України вбачається, що нею передбачено можливість забезпечення позову не лише у разі, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити виконання рішення суду, а також у разі, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду і ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся.
Тобто, за замістом частини 2 статті 149 Цивільного процесуального кодексу України у вирішенні питання щодо забезпечення позову слід також враховувати за захистом якого порушеного чи оспорюваного права або інтересу звернувся позивач, не обмежуючись лише неможливістю виконання рішення суду та позовними вимогами.
У відповідності до положень ч. 1 ст. 150 Цивільного процесуального кодексу України видами забезпечення позову є накладенням арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачеві і знаходяться у нього чи в інших осіб; заборона вчиняти певні дії.
Системний аналіз положень статей 149 та 150 Цивільного процесуального кодексу України дає підстави дійти висновку, що під час вирішення питання про необхідність задоволення чи відмови у задоволенні заяви про забезпечення позову, суди розглядають вказані заяви з застосуванням судового розсуду.
Судовий розсуд - це передбачене законодавством право суду, яке реалізується за правилами передбаченими Цивільним процесуальним кодексом України та іншими нормативно-правовими актами, що надає йому можливість під час прийняття судового рішення (вчинення процесуальної дії) обрати з декількох варіантів рішення (дії), встановлених законом, чи визначених на його основі судом (повністю або частково за змістом та/чи обсягом), найбільш оптимальний в правових і фактичних умовах розгляду та вирішення конкретної справи, з метою забезпечення верховенства права, справедливості та ефективного поновлення порушених прав та інтересів учасників судового процесу.
Достатньо обґрунтованим для забезпечення позову є підтверджена доказами наявність фактичних обставин, з якими пов'язується застосування певного виду забезпечення позову. Про такі обставини може свідчити вчинення відповідачем дій, спрямованих на утруднення виконання можливого рішення суду, зокрема реалізація майна чи підготовчі дії до його реалізації, витрачання коштів не для здійснення розрахунків з позивачем, укладення договорів поруки чи застави за наявності невиконаного спірного зобов'язання тощо. Саме лише посилання в заяві на потенційну можливість ухилення відповідача від виконання судового рішення без наведення відповідного обґрунтування не є достатньою підставою для задоволення відповідної заяви.
Адекватність заходу до забезпечення позову, що застосовується судом, визначається його відповідністю вимогам, на забезпечення яких він вживається. Оцінка такої відповідності здійснюється судом, зокрема, з урахуванням співвідношення прав (інтересів), про захист яких просить заявник, з вартістю майна, на яке вимагається накладення арешту, або майнових наслідків заборони відповідачеві вчиняти певні дії.
Особа, яка подала заяву про забезпечення позову, повинна обґрунтувати причини звернення із заявою про забезпечення позову.
Отже, метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій із боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективного виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення.
Суд зазначає, що обранням належного, відповідно до предмета спору, заходу до забезпечення позову дотримується принцип співвіднесення виду заходу до забезпечення позову із заявленими позивачем вимогами, чим врешті досягаються: збалансованість інтересів сторін та інших учасників судового процесу під час вирішення спору, фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову та як наслідок ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача без порушення або безпідставного обмеження при цьому прав та охоронюваних інтересів інших учасників провадження у справі або осіб, що не є учасниками цього судового процесу.
Поряд з викладеним, вирішуючи питання про забезпечення позову та виходячи з приписів статей 11, 12, 81 Цивільного процесуального кодексу України (змагальність сторін та пропорційність у цивільному судочинстві, обов'язок доказування і подання доказів), суд також має здійснити оцінку обґрунтованості доводів протилежної сторони (відповідача) щодо відсутності підстав та необхідності вжиття відповідних заходів забезпечення позову, зокрема у вигляді арешту грошових коштів або майна відповідача з урахуванням зокрема того, чи порушує вжиття відповідних заходів забезпечення позову (у вигляді арешту тощо) права цього учасника (відповідача), а відповідно чи порушується при цьому баланс інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу та яким чином; чи спроможний відповідач фактично (реально) виконати судове рішення в разі задоволення позову у разі, якщо захід забезпечення позову не буде вжито судом.
Аналогічну правову позицію викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.02.2020 у справі № 381/4019/18, а також постановах Верховного Суду від 03.03.2020 у справі № 753/410/19, від 20.07.2020 у справі № 639/8448/19, від 02.07.2020 у справі № 657/1211/19.
Статтею 129 Конституції України визначено принципи рівності усіх учасників процесу перед законом і судом, змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, як одні з основних засад судочинства.
Отже, будь-яке рішення суду повинно прийматися з дотриманням зазначених принципів, які виражені також у статтях Цивільного процесуального кодексу України.
Принцип рівності перед законом і судом в процесуальному аспекті означає рівність суб'єктивних процесуальних прав усіх учасників судового процесу незалежно від їх особистих якостей (правового статусу, майнового стану), визначення процесуального становища учасників судочинства тільки процесуальним законодавством і ніяким іншим, визначення процесуального порядку розгляду справ певною процесуальною формою.
В матеріальному аспекті принцип рівності повинен розумітися так, що до всіх учасників процесу матеріальний закон має застосовуватися однаково (право є застосуванням рівного масштабу до різних осіб).
Принцип змагальності сторін полягає в тому, що сторони в процесі зобов'язані в процесуальній формі довести свою правоту за допомогою поданих ними доказів переконати суд в обґрунтованості своїх вимог чи заперечень.
Обов'язок доведення обставин, які б указували на необхідність вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій із боку відповідача для забезпечення реального та ефективного виконання судового рішення, покладено на позивача відповідно до положень статті 81 ЦПК України, а оцінка доказів, наданих позивачем, є компетенцією суду.
Судом встановлено, що з 09.07.2016 року позивач та відповідач перебувають у зареєстрованому шлюбі. 23.09.2016 року відповідач було придбано спірну квартиру та зареєстровано право власності на неї, що підтверджується Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна № 268102804 від 29.07.2021.
В означеній квартирі зареєстровані позивач, відповідач та їх неповнолітня дитина.
Обґрунтовуючи необхідність вжиття заходів забезпечення позову шляхом накладання арешту на однокімнатну квартиру, загальною площею 37,9 м.кв., житловою площею 20,6 м.кв., що розташована за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1035568563101) та заборонити вчинення будь-яких реєстраційних дій щодо речових прав на вказаний об'єкт нерухомого майна, позивач посилається на те, що відповідач погрожує продати квартиру третім особам за допомогою лояльних до відповідача нотаріусів, використати інші маніпулятивні схеми в разі, якщо позивач не відмовиться від майнових претензій щодо спільного майна подружжя. З огляду на вищевикладене та враховуючи той факт, що правовстановлюючі документи знаходяться у відповідача, позивач змушений звернутися до суду з даною заявою про забезпечення позову, оскільки в нього на утриманні є малолітня дитина, позивач не має заробітку через догляд за сином, а проблема відсутності власного житла є невирішеною.
Водночас, вказані доводи позивача суд вважає необґрунтованими та недоведеними, оскільки позивачем не надано жодного належного доказу на підтвердження вчинення відповідачем реаліних дій, спрямованих на відчуження спірної квартири.
До того ж, суд звертає увагу на те, що навіть якщо відповідачем і будуть вчинятися дії, спрямовані на відчуження спірної квартири, то вказаний правочин укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, а згідно з вимогами ч. 3 ст. 65 Сімейного кодексу України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.
При посвідченні правочинів щодо розпорядження спільним майном подружжя, якщо правовстановлюючий документ оформлений на ім'я одного з подружжя, нотаріус вимагає письмову згоду іншого з подружжя. Справжність підпису другого з подружжя на заяві про таку згоду має бути нотаріально засвідчена.
Тобто, відчуження відповідачем спірної квартири може відбутися тільки за згодою другого з подружжя, його дружини - ОСОБА_1 , яка є позивачем у даній справі.
На думку суду, за таких обставин, коли відчуження відповідачем спірного нерухомого майна може відбутися лише за згодою позивача, немає необхідності у вжитті заходів забезпечення позову, оскільки таке майно не може бути відчужене без згоди позивача, згода якого є обов'язковою при відчуженні об'єктів нерухомого майна.
До того ж, суд зазначає, що у спірній квартирі зареєстрована неповнолітня дитина позивача та відповідача - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Частина шоста статті 203 Цивільного кодексу України встановлює, що правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Дитина належить до сім'ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає (частина друга статті 3 Сімейного кодексу України).
Згідно з ч. 2 ст. 177 Сімейного кодексу України, ч. 3 ст. 17 Закону України "Про охорону дитинства", ст. 12 Закону України "Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей" батьки або особи, які їх замінюють, не мають права без дозволу органів опіки та піклування укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, відмовлятися від належних дитині майнових прав, здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла, зобов'язуватися від імені дитини порукою, видавати письмові зобов'язання.
Таким чином, відчудження нерухомого майна, що перебуває у власності чи користуванні малолітніх, неповнолітніх осіб охороняється Законом.
З урахуванням вищевикладеного суд вважає, що на даний час позивачем не надано доказів того, що існує реальна загроза відчуження спірного нерухомого майна, і невжиття заходів забезпечення позову унеможливить виконання рішення суду у випадку задоволення позову, внаслідок чого, з урахуванням сукупності вказаних обставин, відсутні достатні правові підстави для забезпечення позову у обраний позивачем спосіб.
В обґрунтування необхідності вжиття заходів забезпечення позову шляхом накладення арешту на автомобіль «Nissan Rogue», номер кузова НОМЕР_1 , 2016 року випуску, чорного кольору, та заборонити вчинення будь-яких реєстраційних дій щодо речових прав на вказаний транспортний засіб, позивач вказує, що відповідач без його згоди, з метою остаточного усунення позивача від користування даним автомобілем, 23.06.2021 року здійснив його відчудження на користь ОСОБА_4 , а 14.07.2021 року автомобіль було перереєстровано на ОСОБА_5 кини, яка є матір'ю відповідача, що свідчить про реалізацію чіткого плану відповідача, направленого на максимальне укладення виконання потенційного судового рішення щодо розподілу спільного майна подружжя.
Однак, заявником не наведено суду жодних обставин щодо достатнього обґрунтування припущення про те, що невжиття таких заходів забезпечення позову може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду.
Зокрема, позивач не обґрунтував, яким чином вжиття заявлених заходів забезпечення позову забезпечить позивачу реальне та ефективне виконання можливого судового рішення прийнятого на користь позивача, в тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення, із зазначенням обставин, що свідчать про таке, та з підтвердженням таких обставин належними й допустимими доказами.
Верховний Суд у постанові від 24 лютого 2021 року в справі № 755/5333/20, провадження № 61-17180св20, вказав, що звертаючись із заявою про забезпечення позову, заявник повинен не лише навести, але й довести наявність підстав для вжиття заходів забезпечення цивільного позову, а також спроможну вірогідність саме таких обставин, що можуть перешкодити виконанню судового рішення.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18 травня 2021 року у справі № 914/1570/20 (провадження № 12-90гс20) вказала, що особам, які беруть участь у справі, надано можливість уникнути реальних ризиків щодо утруднення чи неможливості виконання рішення суду, яким буде забезпечено судовий захист законних прав, свобод та інтересів таких осіб. При цьому, важливим є момент об'єктивного існування таких ризиків, а також того факту, що застосування заходів забезпечення позову є дійсно необхідним, що без їх застосування права, свободи та законні інтереси особи (заявника клопотання) будуть порушені, на підтвердження чого є належні й допустимі докази. Також важливо, щоб особа, яка заявляє клопотання про забезпечення позову, мала на меті не зловживання своїми процесуальними правами, порушення законних прав відповідного учасника процесу, до якого зазначені заходи мають бути застосовані, а створення умов, за яких не існуватиме перешкод для виконання судового рішення.
Отже, при використанні механізму забезпечення позову учасники спору повинні належним чином обґрунтовувати підстави застосування відповідного заходу забезпечення позову у конкретній справі; зазначати обставини, які свідчать про те, що неприйняття зазначеного заходу може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду; підтверджувати такі обставини належними й допустимими доказами.
За таких обставин, суд вважає необґрунтованими доводи позивача про те, що невжиття заходів щодо забезпечення позову шляхом накладення арешту на транспортний засіб, який вже відчужений відповідачем до моменту звернення позивача до суду з даним позовом, позбавить позивача ефективного захисту та поновлення її порушених прав, оскільки звертаючись до суду з даним позовом позивач не просить визнати за собою право власності на вказаний транспортний засіб, а обрала такий спосіб захисту як стягнення з відповідача 99 660, 00 грн. компенсації вартості 1/2 частки автомобіля марки «Nissan Rogue», номер кузова НОМЕР_2 , 2016 року випуску.
Зазначене, на думку суду, свідчить про недоведеність позивачем підстав щодо необхідності забезпечення позову в обраний позивачем спосіб.
Зважаючи на це, такий вид забезпечення позову, як накладення арешту на автомобіль «Nissan Rogue», номер кузова НОМЕР_1 , 2016 року випуску, та заборона вчинення будь-яких реєстраційних дій щодо речових прав на вказаний транспортний засіб, не є співмірним із заявленими позивачем вимогами і не забезпечить позовні вимоги про стягнення грошової компенсації вартості Ѕ частини даного транспортного засобу.
Враховуючи вищевикладені обставини, оскільки позивачем не наведено достатніх підстав для застосування вказаних заходів забезпечення позову, а також не надано належних і достатніх доказів на підтвердження того, що невжиття заходів забезпечення позову може утруднити виконання рішення, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні поданої позивачем заяви про забезпечення позову.
Керуючись статтями 149, 150, 260 Цивільного процесуального кодексу України, суд,-
Відмовити ОСОБА_1 у задоволенні заяви про забезпечення позову.
Відповідно до статті 261 Цивільного процесуального кодексу України дана ухвала набирає законної сили негайно після її підписання, та може бути оскаржена протягом 15 днів з дня її підписання шляхом подання у відповідності до п. 15.5. ч. 1 ПЕРЕХІДНИХ ПОЛОЖЕНЬ Цивільного процесуального кодексу України апеляційної скарги до Харківського апеляційного суду або через Московський районний суд м. Харкова.
Суддя Н.В. Новіченко