18 серпня 2021 року м. Чернігів Справа № 620/8604/21
Суддя Чернігівського окружного адміністративного суду Соломко І.І. перевіривши матеріали позовної заяви і додані до неї документи у справі за позовом Харківського університету повітряних сил до ОСОБА_1 про відшкодування витрат, пов'язаних з утриманням під час навчання,
Харківський національний університету повітряних сил (далі також - позивач) звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 (далі також - відповідач) про відшкодування витрат, пов'язаних з утриманням під час навчання у розмірі 98709,43 грн.
Одночасно з позовною заявою позивачем подана заява про поновлення строку звернення до суду, яку обґрунтовує тим, що 01.03.2021 на адресу позивача надійшла постанова Верховного Суду по справі № 420/4661/19, відповідно до висновків якої університет є належним позивачем по даній категорії справ і, відповідно, має право звертатись до суду з відповідними позовними заявами. Отже вважає, що з даного часу почався перебіг строку звернення до суду. Як на поважну причину пропуску строку також посилається майновий стан позивача, унеможливлював своєчасну сплату судового збору для звернення до суду, та карантинні обмеження.
Відповідно до частини першої статті 171 Кодексу адміністративного судочинства України суддя після одержання позовної заяви з'ясовує, чи відповідає позовна заява вимогам, встановленим статтями 160, 161, 172 цього Кодексу.
Дослідивши доводи, викладені в заяві, суд зазначає наступне.
Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів (ч. 2 ст. 122 КАСУ), у цій статті містяться терміни дізналася та повинна була дізнатися, що дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.
Відповідно до абз.2 ч. 2 ст. 122 КАС України для звернення до адміністративного суду суб'єкта владних повноважень встановлюється тримісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня виникнення підстав, що дають суб'єкту владних повноважень право на пред'явлення визначених законом вимог. Цим Кодексом та іншими законами можуть також встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду суб'єкта владних повноважень.
Приписами ч. 2 ст. 123 КАС України встановлено, що якщо заяву не буде подано особою в зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку звернення до адміністративного суду будуть визнані неповажними, суд повертає позовну заяву.
Європейська Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод від 04.11.1950 року (надалі - Конвенція), була ратифікована Законом України N 475/97-ВР від 17.07.97, та відповідно до ст.9 Конституції України є частиною національного законодавства.
Згідно з ч.1 ст.6 Конвенції, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Відповідно до ст.8 Конституції України, ст.8 КАС України та ч.1 ст.17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини від 23.02.2006 року, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. застосовує цей принцип з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.
Право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду (див. рішення у справі Golder v. the United Kingdom від 21 лютого 1975 року, Серія A № 18, п. 36), не є абсолютним; воно може бути обмеженим, особливо щодо умов прийнятності скарги. Однак право доступу до суду не може бути обмежено таким чином або у такій мірі, що буде порушена сама його сутність. Ці обмеження повинні мати законну мету та бути пропорційними між використаними засобами та досягнутими цілями (див. рішення у справі Guйrin v. France від 29 липня 1998 року, Reports of Judgments and Decisions 1998-V, p. 1867, § 37).
Правила регулювання строків для подання скарги, безумовно, має на меті забезпечення належного відправлення правосуддя і дотримання принципу юридичної визначеності. Зацікавлені особи повинні розраховувати на те, що ці правила будуть застосовані. У той же час такі правила в цілому або їх застосування не повинні перешкоджати сторонам використовувати доступні засоби захисту (див. рішення у справі Pйrez de Rada Cavanilles v. Spain від 28 жовтня 1998 року, Reports 1998-VIII, p. 3255, § 45).
Оскільки питання стосується принципу юридичної визначеності, це піднімає не лише проблему трактування правових норм у звичайному сенсі, а також і проблему недоцільного формулювання процесуальних вимог, яке може перешкоджати розгляду позову щодо суті, тим самим спричиняючи порушення права на ефективний судовий захист (див., mutatis mutandis, рішення у справі Miragall Escolano and others v. Spain, заява № 38366/97, § 37, ECHR 2001-I; та у справі Zvolskэ and Zvolskб v. the Czech Republic, заява № 46129/99, § 51, ECHR 2002-IX).
Право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою.
Норми, що регулюють строки подачі скарг, безсумнівно, спрямовані на забезпечення належного здійснення правосуддя і юридичної визначеності. Зацікавлені особи мають розраховувати на те, що ці норми будуть застосовані. У той же час такі норми та їх застосування не повинні перешкоджати учасникам провадження використовувати доступні засоби захисту (див. рішення у справі Мельник проти України (Melnyk v. Ukraine), заява № 23436/03, пункти 2223, від 28 березня 2006 року).
Тлумачення та застосування національного законодавства є прерогативою національних органів. Суд, однак, зобов'язаний переконатися в тому, що спосіб, в який тлумачиться і застосовується національне законодавство, призводить до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики Суду (див. рішення у справі "Скордіно проти Італії"(Scordino v. Italy) (№ 1) [ВП], № 36813/97, пункти 190 та 191, ECHR 2006-V та п.52 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Щокін проти України" (заяви №№ 23759/03 та 37943/06), від 14 жовтня 2010року, яке набуло статусу остаточного 14 січня 2011року ).
Строк звернення до суду обчислюється за загальним правилом з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. При цьому "повинна" слід тлумачити як неможливість незнання, припущення про високу вірогідність дізнатися, а не обов'язок особи дізнатися про порушення своїх прав. Зокрема, особа повинна була дізнатися про порушення своїх прав, якщо: особа знала про обставини прийняття рішення чи вчинення дій і не було перешкод для того, щоб дізнатися про те, яке рішення прийняте або які дії вчинені; рішення скероване на її адресу поштовим повідомленням, яке вона відмовилася отримати або не отримала внаслідок неповідомлення відправника про зміну місця проживання; про порушення її прав знали близькі їй особи.
День, коли особа дізналася про порушення свого права, - це встановлений доказами день, коли позивач дізнався про рішення, дію чи бездіяльність, внаслідок якої відбулося порушення їх прав, свобод чи інтересів. Цим днем може бути, зокрема, день надходження поштового відправлення, в якому особі надіслано рішення, яке вона оскаржує.
Строки мають суттєве значення в правовому регулюванні суспільних відносин. З ними пов'язані початок і закінчення дії правової норми матеріального права, вони вказують на своєчасне здійснення прав і обов'язків, визначають момент настання чи припинення виконання будь-якої процесуальної дії. Можливість захисту прав та інтересів у багатьох випадках залежить від дотримання строків, встановлених законом для звернення за захистом прав та інтересів, розглядом і вирішенням адміністративних справ, оскарженням і переглядом постанов, інших актів у адміністративних справах. Зазначені строки дисциплінують суб'єктів адміністративного судочинства, роблять процес динамічним і прогнозованим. Без наявності строків на ту чи іншу процесуальну дію або без їх дотримання в адміністративному судочинстві виникнуть порушення прав сторін - учасників адміністративного процесу. Недотримання встановлених законом строків тягне чітко визначені юридичні наслідки.
При цьому поважними причинами пропуску строку звернення до суду визнаються лише такі обставини, які є об'єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи, що звертається до суду, та пов'язані з дійсно істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення процесуальних дій та підтверджені належними доказами.
Інститут строків сприяє досягненню юридичної визначеності в публічно-правових відносинах і стимулює суд та учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов'язків. Строки звернення до адміністративного суду з позовом обмежують час, протягом якого такі правовідносини вважаються спірними. Після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 22 липня 2020 року по справі № 1.380.2019.001042 (провадження № К/9901/13509/20).
Порівняльний аналіз термінів "дізнався" та "повинен був дізнатися", що містяться в статті 122 КАС України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення своїх прав, свобод чи інтересів і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.
Правовий припис "в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого законом" означає, що позов має подаватися лише в тих межах часу, який встановлений законом. Крім того, можливість захисту прав та інтересів залежить від дотримання строків, встановлених на цей випадок законом.
Дотримання строків розгляду адміністративних справ одна з обов'язкових передумов ефективності адміністративних проваджень, оскільки результат правозастосовної діяльності безпосередньо залежить від часових меж їх реалізації. Будь-який вид адміністративного провадження базується на процесуальних принципах, серед яких оперативність і швидкість, що забезпечується чітко регламентованими строками, закріпленими в законах та підзаконних актах.
Також доцільно звернути увагу на презумпцію знання законодавства (лат. Ignorantia juris non excusat - незнання закону не вибачається) - кожен вважається таким, що знає закони.
Правова основа презумпції знання законодавства - обов'язок кожного неухильно додержуватися Конституції України та законів України. Цей обов'язок закріплений в частині 1 статті 68 Конституції України. Обов'язок додержання законів передбачає і обов'язок їх знання. Тому закони повинен знати кожний. З цього положення і випливає загальновідома формула: незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності, яка і міститься в частині 2 статті 68 Конституції України.
Отже, забезпечення дотримання принципу правової визначеності потребує чіткого виконання сторонами та іншими учасниками справи вимог щодо строків звернення до суду, а від судів вимагається дотримуватися певних правил у процесі прийняття рішення про поновлення строку та оцінювати поважність причин пропуску строку, виходячи із критеріїв розумності, об'єктивності та непереборності обставин, що спричинили пропуск, значимості справи для сторін, наявності фундаментальної судової помилки.
Позивач посилається на те, що право на звернення до суду у нього виникло з 01.03.2021 - дня отримання постанови Верховного Суду від 24.02.2021 по справі № 420/4661/19, якою визначено, що університет є належним позивачем по даній категорії справ.
Проте із позовом до суду позивач звернувся 31.07.2021, тобто із пропущенням, встановленого ч. 2 ст. 122 КАС України трьох місячного строку на звернення до суду.
Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 06 грудня 2019 року по справі №825/1463/16, від 31 березня 2021 року у справі №620/3857/19, від 26 січня 2021 року у справі № 620/1720/20, від 28 січня 2021 року у справі №140/6315/20.
Суд відхиляє посилання позивача як на поважну причину пропуску строку на майновий стан, який унеможливлював своєчасну сплату судового збору, оскільки положеннями статті 133 КАС України передбачено право подання заяв про відстрочення або розстрочення судових витрат, проте докази на підтвердження подання таких заяв та відмови судом, позивач суду не надав.
Посилання позивача на запровадження на території України карантинних заходів суд також відхиляє, оскільки запроваджений Законом України від 18 червня 2020 року № 731-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо перебігу процесуальних строків під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (СОVID-19)» механізм поновлення строку може бути реалізований виключно за умови, якщо особа доведе, що неможливість вчинення процесуальної дії була пов'язана з обмеженнями, впровадженими у зв'язку з карантином.
Враховуючи викладене, пропущений строк звернення до суду може бути поновлений судом, якщо за результатами оцінки та перевірки наведених заявником у відповідній заяві підстав пропуску такого строку, суд дійде висновку про їх поважність.
Для здійснення судом належної оцінки та перевірки доводів, наведених заявником в обґрунтування поважності підстав пропуску строку, такі доводи повинні бути підтверджені відповідними письмовими документами або іншими доказами, з яких достовірно вбачається існування обставин, зазначених у заяві про поновлення строку.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу (частина перша статті 77 КАС України).
Однак позивач не надав належне підтвердження, що причини пропуску строку зумовлені обмеженнями, впровадженими у зв'язку з карантином.
Відповідно до пункту 9 частини четвертої статті 169 Кодексу адміністративного судочинства України, позовна заява повертається позивачеві у випадках, передбачених частиною другою статті 123 цього Кодексу.
Частиною другою статті 123 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, зокрема, якщо підстави для поновлення строку звернення до адміністративного суду будуть визнані судом неповажними, суд повертає позовну заяву.
Оскільки вказані позивачем підстави для поновлення строку звернення до суду суд вважає неповажними, позовну заяву слід повернути позивачу.
Керуючись ст.123, 169, 241-243, 248, 256 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Причини пропуску строку звернення до суду, що викладені у заяві про поновлення строку звернення до суду визнати неповажними.
Позовну заяву разом з усіма доданими до неї матеріалами - повернути позивачу.
Ухвала суду набирає законної сили негайно після її підписання та може бути оскаржена в порядку, встановленому ст.ст. 294-297 КАС України.
Суддя І.І.Соломко