"17" серпня 2021 р.м. Одеса Справа № 916/1360/21
Господарський суд Одеської області у складі судді Цісельського О.В.,
в порядку спрощеного позовного провадження справу № 916/1360/21
за позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю «Пулвер Україна» (вул. Кирилівська, № 69-В, оф. 506, м. Київ, 04080, код ЄДРПОУ 38233004)
до відповідача: Фізичної особи-підприємця Савченко Михайла Андрійовича ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 )
про стягнення 15 233,09 грн.,
1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень.
19.05.2021 року до Господарського суду Одеської області надійшла позовна заява Товариства з обмеженою відповідальністю «Пулвер Україна» до Фізичної особи-підприємця Савченко Михайла Андрійовича, в якій позивач просить суд стягнути з відповідача суму основного боргу в розмірі 12594,32 грн., 3% річних в розмірі 888,16 грн. та інфляційні втрати в розмірі 1750,61 грн.
В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на неналежне виконання відповідачем договору купівлі-продажу № Р0382 від 08.05.2015р. в частині повної та своєчасної оплати поставленого позивачем товару.
Як стверджує позивач, 08 травня 2015 року між ТОВ «Пулвер Україна» та ФОП Савченко М.А. було укладено договір купівлі - продажу №Р0382, відповідно до умов якого продавець зобов'язався поставити і передати у власність покупця на умовах та у встановлені даним договором строки порошкові фарби в асортименті, а покупець зобов'язався прийняти товар у власність і оплатити його на умовах даного договору.
Позивач вказує, що в період виконання зазначеного договору він своєчасно і в повному обсязі виконував свої зобов'язання за договором, проте з 22.12.2018 року відповідач почав порушувати свої зобов'язання з оплати за отриманий товар.
За твердженням позивача, на виконання умов договору, ТОВ «Пулвер Україна» на підставі видаткової накладної № NK18 3769 від 22.12.2018 року поставив відповідачу товар на суму 13629,84 гривень, який останнім отриманий та оплачений частково в розмірі 1025,52 грн.
Заборгованість відповідача перед позивачем за отриманий товар згідно видаткової накладної № NK18 3769 від 22.12.2018 року складає 12594,32 грн., а строк оплати товару, отриманого за зазначеною видатковою накладною, на переконання позивача, настав 29.12.2018 року.
Крім того позивач вважає, що відповідач повинен сплатити, в порядку передбаченому ч. 2 ст. 625 ЦК України, на користь позивача 1750,61 грн. інфляційних збитків та 888,16 грн. 3% річних за користування грошовими коштами.
Відповідач відзив на позов до суду не надав, своїм правом на захист не скористався.
Інші заяви по суті справи до суду не надходили.
2. Процесуальні питання, вирішені судом
Відповідно до витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 19.05.2021 року позовна заява вх.№ 1407/21 була передана на розгляд судді Цісельському О.В.
Ухвалою Господарського суду Одеської області від 24.05.2021р. позовну заяву Товариства з обмеженою відповідальністю «Пулвер Україна» залишено без руху, встановлено позивачу строк для усунення недоліків позовної заяви протягом семи днів з дня вручення ухвали про залишення позовної заяви без руху.
Ухвалою Господарського суду Одеської області від 14.06.2021р. було прийнято позовну заяву (вх.№ 1407/21) до розгляду та відкрито провадження у справі № 916/1360/21. Справу постановлено розглядати за правилами спрощеного позовного провадження, в порядку ст.ст.247-252 ГПК України без виклику сторін. Роз'яснено сторонам про можливість звернення до суду у строк визначений ч. 7 ст. 252 ГПК України з клопотанням про призначення проведення розгляду справи в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.
Відповідно до частини п'ятої статті 252 Господарського процесуального кодексу України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої із сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.
Ухвала суду від 14.06.2021р., яку суд надіслав відповідачу за місцезнаходженням відповідно до інформації з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, повернута на адресу суду з відміткою пошти «адресат відсутній за вказаною адресою», про що свідчить рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення за вх.№18187/21 від 14.07.2021р.
Відповідно до п. п. 1, 2 розділу ІІ Нормативів і нормативних строків пересилання поштових відправлень, затверджених Наказом Міністерства інфраструктури України від 28.11.2013 № 958, встановлені наступні нормативні строки пересилання простої письмової кореспонденції операторами поштового зв'язку (без урахування вихідних днів об'єктів поштового зв'язку): місцевої - Д+2, пріоритетної - Д+1, де Д - день подання поштового відправлення до пересилання в об'єкті поштового зв'язку або опускання простого листа чи поштової картки до поштової скриньки до початку останнього виймання; 1, 2, 3, 4, 5 - кількість днів, протягом яких пересилається поштове відправлення. При пересиланні рекомендованої письмової кореспонденції зазначені в пункті 1 цього розділу нормативні строки пересилання збільшуються на один день.
За змістом статей 9, 14, 17 Закону України № 755-IV від 15.05.2003 (зі змінами та доповненнями) "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань" відомості про місцезнаходження юридичної особи у Єдиному державному реєстрі зазначаються на підставі поданих нею документів.
Статтею 93 Цивільного кодексу України встановлено, що місцезнаходженням юридичної особи є фактичне місце ведення діяльності чи розташування офісу, з якого проводиться щоденне керування діяльністю юридичної особи (переважно знаходиться керівництво) та здійснення управління і обліку.
Тобто, офіційне місцезнаходження повідомляється юридичною особою для забезпечення комунікації з нею, зв'язку зацікавлених осіб, у тому числі контрагентів, органів державної влади тощо.
Правила надання послуг поштового зв'язку затверджені постановою Кабінету Міністрів України № 270 від 05.03.2009 (далі - Правила). Для отримання поштових відправлень юридична особа повинна забезпечити створення умов доставки та вручення поштових відправлень відповідно до вимог Закону України "Про поштовий зв'язок", цих Правил (п. 94 Правил).
Відтак, повна відповідальність за достовірність інформації про місцезнаходження, а також щодо наслідків неотримання поштових відправлень покладається саме на юридичну особу.
Процедура вручення рекомендованого поштового відправлення передбачає, окрім іншого, повідомлення одержувача через абонентську поштову скриньку (ст.ст. 19, 23 Закону України "Про поштовий зв'язок", п.п. 101, 110 Правил).
У разі неможливості вручення одержувачам поштових відправлень останні зберігаються об'єктом поштового зв'язку місця призначення протягом одного місяця з дня їх надходження до об'єкта поштового зв'язку місця призначення (п. 116 Правил).
Після закінчення встановленого строку зберігання поштові відправлення повертаються відправнику (п. 117 Правил).
За таких обставин можна дійти висновку, що повернення судової ухвали з викликом відповідача у судове засідання відбулося через незабезпечення ним вимог законодавства щодо можливості реального вручення йому поштових відправлень за його офіційним місцезнаходженням.
Згідно з п. 4 ч. 6 ст.242 ГПК України днем вручення судового рішення є день проставлення у поштовому відділенні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду.
Відповідно до ч.ч. 3, 7 ст.120 ГПК України виклики і повідомлення здійснюються шляхом вручення ухвали в порядку, передбаченому цим Кодексом для вручення судових рішень. Учасники судового процесу зобов'язані повідомляти суд про зміну свого місцезнаходження чи місця проживання під час розгляду справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання ухвала про повідомлення чи виклик надсилається учасникам судового процесу, які не мають офіційної електронної адреси, та за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв'язку, які забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, за останньою відомою суду адресою і вважається врученою, навіть якщо відповідний учасник судового процесу за цією адресою більше не знаходиться або не проживає.
Отже, якщо ухвалу про вчинення відповідної процесуальної дії направлено судом за належною адресою, тобто повідомленою суду стороною, і повернуто підприємством зв'язку з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення, інші причини, що не дали змоги виконати обов'язки щодо пересилання поштового відправлення, то вважається, що адресат повідомлений про вчинення відповідної процесуальної дії.
Відповідно до п. 10 ч. 2 ст. 9 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань" відомості про місцезнаходження юридичної особи містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань.
З огляду на викладене, враховуючи термін зберігання поштової кореспонденції відділенням поштового зв'язку та її повернення до суду із відміткою поштового відділення «адресат відсутній за вказаною адресою», суд дійшов висновку, що відповідно до п. 4 ч. 6 ст. 242 ГПК України ухвала суду від 14.06.2021р. вважається врученою відповідачу в день проставлення у поштовому відділенні штампу із відміткою «адресат відсутній за вказаною адресою».
Крім того, у даному випадку суд враховує, що за приписами частини 1 статті 9 Господарського процесуального кодексу України ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про дату, час і місце розгляду своєї справи або обмежений у праві отримання в суді усної або письмової інформації про результати розгляду його судової справи. Будь-яка особа, яка не є учасником справи, має право на доступ до судових рішень у порядку, встановленому законом.
Відповідно до частини 2 статті 2 Закону України "Про доступ до судових рішень" усі судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі не пізніше наступного дня після їх виготовлення і підписання.
Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 3 Закону України "Про доступ до судових рішень" для доступу до судових рішень судів загальної юрисдикції Державна судова адміністрація України забезпечує ведення Єдиного державного реєстру судових рішень. Єдиний державний реєстр судових рішень - автоматизована система збирання, зберігання, захисту, обліку, пошуку та надання електронних копій судових рішень.
Судові рішення, внесені до Реєстру, є відкритими для безоплатного цілодобового доступу на офіційному веб-порталі судової влади України (ч. 1 ст. 4 Закону України Про доступ до судових рішень).
Враховуючи наведене, господарський суд зазначає, що позивач не був позбавлений права та можливості ознайомитись з ухвалами суду у Єдиному державному реєстрі судових рішень (www.reyestr.court.gov.ua).
Отже, судом дотримані вимоги процесуального закону щодо належного та своєчасного повідомлення учасників про розгляд даної справи.
Згідно з ч.ч.5, 7 ст. 252 ГПК України ст.252 Господарського процесуального кодексу України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої із сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням /викликом/ сторін. Клопотання про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням сторін відповідач має подати в строк для подання відзиву, а позивач - разом з позовом або не пізніше п'яти днів з дня отримання відзиву.
Клопотань про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням /викликом/ сторін від учасників справи до суду не надходило.
В силу вимог ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.
Розумність тривалості провадження повинна визначатися з огляду на обставини справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника та відповідних органів влади, а також ступінь важливості предмета спору для заявника (рішення Суду у справах Савенкова проти України, no. 4469/07, від 02.05.2013, Папазова та інші проти України, no. 32849/05, 20796/06, 14347/07 та 40760/07, від 15.03.2012).
Матеріали справи свідчать про те, що судом було створено всім учасникам судового процесу належні умови для доведення останніми своїх правових позицій, надання ними доказів, які, на їх думку, є достатніми для обґрунтування своїх вимог та заперечень. Окрім того, судом було вжито всіх заходів, в межах визначених чинним законодавством повноважень, щодо всебічного, повного та об'єктивного дослідження всіх обставин справи.
Водночас суд зауважує, що відповідно до пунктів 3 та 4 ст. 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
За таких обставин, суд розглядає дану справу за наявними в ній матеріалами з врахуванням положень ч.2 ст.178, ч.1 ст.202 ГПК України, якими передбачено, що у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд має право вирішити спір за наявними матеріалами справи; неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.
Відповідно до ч.9 ст.165 Господарського процесуального кодексу України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами.
Під час розгляду справи по суті судом були досліджені всі письмові докази, що містяться в матеріалах справи.
У відповідності до ч. 4 ст. 240 Господарського процесуального кодексу України, у разі неявки всіх учасників справи у судове засідання, яким завершується розгляд справи, розгляду справи без повідомлення /виклику/ учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.
17.08.2021 року судом було постановлено рішення в нарадчій кімнаті у відповідності до ч. 4 ст. 240 Господарського процесуального кодексу України, без його проголошення.
3. Обставини, встановлені судом під час розгляду справи.
08.05.2015р. між ТОВ «Пулвер Україна» (продавець) та ФОП Савченко Михайлом Андрійовичем (покупець) укладено договір купівлі-продажу № Р0382, відповідно до п.1.1. якого продавець зобов'язується поставити і передати у власність покупця на умовах та у встановлені даним договором строки порошкові фарби в асортименті (надалі - товар), а покупець зобов'язується прийняти товар у власність і оплатити його на умовах даного договору.
Асортимент, найменування, загальна кількість та ціна товару, що може бути поставлений згідно цього договору, визначається на підставі попереднього усного/письмового замовлення покупця. Продавець має право вносити зміни до замовлення про що повідомляє покупця (п.1.2 договору).
Сторони погодили, що найменування, асортимент, загальна кількість, ціна за одиницю, а також загальна вартість кожної партії товару визначаються сторонами у рахунках-фактурах та видаткових накладних, оформлених на підставі попередніх замовлень покупця, які є невід'ємною частиною даного договору (п.1.3. договору).
Умови поставки товару та його приймання-передача врегульовано розділом 2 договору.
Згідно пункту 2.2. договору, поставка товару здійснюється на підставі заявки покупця.
Строк поставки товару додатково узгоджується сторонами шляхом переговорів щодо кожної окремої партії товару та відображаються у заявці (п.2.3. договору).
Датою передачі товару покупцю вважається дата, що зазначена друкарським способом у відповідній видатковій накладній (п.2.4. договору).
Право власності на товар переходить від продавця до покупця з моменту отримання покупцем товару в пункті поставки (п.2.5. договору).
Зобов'язання продавця з поставки кожної окремої партії товару вважається виконаним з моменту підписання сторонами оформленої належним чином видаткової накладної або іншого документу на підставі якого поставлено товар (п.2.6. договору).
Згідно п.2.16 договору одночасно з передачею партії товару продавець здійснює передачу належним чином оформлених документів: рахунок-фактуру, видаткову накладну, податкову накладну, а також документи, що підтверджують якість товару, якщо це передбачено і необхідно для такого виду товару.
Підписана сторонами видаткова накладна є свідченням того, що продавець передав зазначені документи покупцеві.
Ціна за одиницю товару погоджується сторонами у національній валюті України - гривні, із застереженням щодо еквіваленту до валюти Євро за курсом продажу на міжбанківському ринку станом на день виставлення рахунку - фактури, а також зазначається у рахунку-фактурі та видатковій накладній (п.3.1. договору).
Вартість товару визначається у відповідному рахунку-фактурі та видатковій накладній на партію товару (п.3.2. договору).
Згідно п.3.3. договору загальна вартість товару, що поставлений продавцем покупцю на підставі даного договору, визначається шляхом складання вартостей кожної партії товару, поставленого покупцеві протягом дії даного договору.
Сторони передбачили в договорі, що покупець зобов'язаний оплатити вартість кожної поставленої партії товару на підставі рахунку-фактури або видаткової накладної протягом 7 (семи) календарних днів з моменту отримання партії товару та підписання видаткової накладної (п.3.5. договору).
За пунктом 6.1. договору, даний договір діє з моменту його підписання уповноваженими представниками сторін та скріплення їх печатками та закінчується через 1 рік з дня підписання договору. У разі не надходження письмових повідомлень від жодної із сторін щодо припинення дії договору, він вважається продовженим на кожен наступний рік.
Так, Товариство з обмеженою відповідальністю «Пулвер Україна» здійснило поставку товару на загальну суму 13629,84 грн., що підтверджується видатковою накладною №NK18_3769 від 22.12.2018р.
Судом встановлено, що зазначена вище видаткова накладна на відпуск ТОВ «Пулвер Україна» відповідачу товару та його отримання підписана уповноваженим представником позивача та ФОП Савченком М.А., містить в собі всі визначені законодавством обов'язкові реквізити, в повному об'ємі відображає зміст та обсяги здійсненої сторонами на її підставі, згідно умов підписаного договору поставки, господарської операції.
В подальшому, як стверджує позивач, відповідач перерахував на рахунок позивача 1025,52 грн. Між тим, докази такої сплати в матеріалах справи відсутні.
Відтак, ФОП Савченко М.А. взяті на себе згідно договору купівлі-продажу № Р0382 від 08.05.2015р. зобов'язання в частині проведення з ТОВ «Пулвер Україна» розрахунків по оплаті відпущеного товару не виконало, їх вартість в повному об'ємі не оплатило.
Крім того, з метою досудового врегулювання спору, позивач направив претензію від 21.01.2020р. № 22 на адресу відповідача, про що свідчить опис вкладення до цінного листа №0420800136635 та поштова накладна.
Непроведення відповідачем належних розрахунків з позивачем виступило підставою для нарахування ним 3% річних, інфляційних втрат та його звернення до господарського суду з позовом про примусове стягнення суми існуючої заборгованості та штрафних санкцій.
Під час розгляду справи відповідачем доказів погашення заборгованості суду не надано.
4. Норми права та мотиви, з яких виходить господарський суд при прийнятті рішення.
Частиною першою статті 11 Цивільного кодексу України встановлено, що цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки, зокрема, з договорів та інших правочинів.
Відповідно до частини першої статті 173 Господарського кодексу України господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
За змістом частини першої статті 174 Господарського кодексу України господарські зобов'язання можуть виникати з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.
Згідно з частиною першою статті 175 Господарського Кодексу України майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов'язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов'язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку. Майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
Відповідно до вимог статті 193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором. Зобов'язана сторона має право відмовитися від виконання зобов'язання у разі неналежного виконання другою стороною обов'язків, що є необхідною умовою виконання.
Частиною 1 ст. 265 ГК України встановлено, що за договором поставки одна сторона - постачальник зобов'язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов'язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.
Згідно з частиною першою статті 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Статтею 525 Цивільного кодексу України визначено, що одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
У відповідності до ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та закону, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту та інших вимог, що звичайно ставляться.
Відповідно до ст. 534 ЦК України у разі недостатності суми проведеного платежу для виконання грошового зобов'язання у повному обсязі ця сума погашає вимоги кредитора у такій черговості, якщо інше не встановлено договором або законом: 1) у першу чергу відшкодовуються витрати кредитора, пов'язані з одержанням виконання; 2) у другу чергу сплачуються проценти і неустойка; 3) у третю чергу сплачується основна сума боргу.
В силу статті 538 Цивільного кодексу України виконання свого обов'язку однією із сторін, яке відповідно до договору обумовлене виконанням другою стороною свого обов'язку, є зустрічним виконанням зобов'язання, при якому сторони повинні виконувати свої обов'язки одночасно, якщо інше не встановлено умовами договору, актами цивільного законодавства тощо.
Відповідно до ст. 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Згідно зі статтею 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (стаття 628 Цивільного кодексу України).
Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 Цивільного кодексу України).
За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (частина перша статті 655 Цивільного кодексу України).
Покупець зобов'язаний оплатити товар за ціною, встановленою у договорі купівлі-продажу, або, якщо вона не встановлена у договорі і не може бути визначена виходячи з його умов, - за ціною, що визначається відповідно до статті 632 цього Кодексу, а також вчинити за свій рахунок дії, які відповідно до договору, актів цивільного законодавства або вимог, що звичайно ставляться, необхідні для здійснення платежу (частина перша статті 691 Цивільного кодексу України).
За положеннями статті 662 Цивільного кодексу України, продавець зобов'язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу.
Частиною першою статті 664 Цивільного кодексу України передбачено, що обов'язок продавця передати товар покупцеві вважається виконаним у момент: 1) вручення товару покупцеві, якщо договором встановлений обов'язок продавця доставити товар; 2) надання товару в розпорядження покупця, якщо товар має бути переданий покупцеві за місцезнаходженням товару. Договором купівлі-продажу може бути встановлений інший момент виконання продавцем обов'язку передати товар.
Відповідно до статті 689 Цивільного кодексу України, покупець зобов'язаний прийняти товар, крім випадків, коли він має право вимагати заміни товару або має право відмовитися від договору купівлі-продажу. Покупець зобов'язаний вчинити дії, які відповідно до вимог, що звичайно ставляться, необхідні з його боку для забезпечення передання та одержання товару, якщо інше не встановлено договором або актами цивільного законодавства.
Частиною 1 ст. 691 ЦК України передбачено, що покупець зобов'язаний оплатити товар за ціною, встановленою у договорі купівлі-продажу, або, якщо вона не встановлена у договорі і не може бути визначена виходячи з його умов, - за ціною, що визначається відповідно до статті 632 цього Кодексу, а також вчинити за свій рахунок дії, які відповідно до договору, актів цивільного законодавства або вимог, що звичайно ставляться, необхідні для здійснення платежу.
Статтею 692 ЦК України визначено, що покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.
Відповідно до частини першої статті 712 Цивільного кодексу України, за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.
До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін (частина друга статті 712 Цивільного кодексу України).
Частиною першою статті 530 Цивільного кодексу України передбачено, що, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
У відповідності до ст. 599 Цивільного кодексу України, зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
Положеннями ст. 611 ЦК передбачено, що в разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.
Відповідно до ст. 625 Цивільного кодексу України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання; боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Відповідно до частини 11 статті 1 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» первинний документ - документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення.
Відповідно до ст. 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.
Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені у паперовій або в електронній формі та повинні мати такі обов'язкові реквізити: назву документа (форми); дату складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.
Первинні документи, складені в електронній формі, застосовуються у бухгалтерському обліку за умови дотримання вимог законодавства про електронні документи та електронний документообіг.
Неістотні недоліки в документах, що містять відомості про господарську операцію, не є підставою для невизнання господарської операції, за умови, що такі недоліки не перешкоджають можливості ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції, та містять відомості про дату складання документа, назву підприємства, від імені якого складено документ, зміст та обсяг господарської операції тощо.
5. Висновки господарського суду за результатами вирішення спору.
Відповідно до вимог ч.1 ст.73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно ч.1 ст.74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
У відповідності до ст.76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Зі змісту ст.77 ГПК України вбачається, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.
Статтею 86 ГПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.
Важливим елементом змагальності процесу є стандарти доказування - спеціальні правила, якими суд має керуватися при вирішення справи. Ці правила дозволяють оцінити, наскільки вдало сторони виконали вимоги щодо тягаря доказування і наскільки вони змогли переконати суд у своїй позиції, що робить оцінку доказів більш алгоритмізованою та обґрунтованою.
Відповідно до ст. 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Стандарт доказування "вірогідності доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто, з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати їх саме ту кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.
Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються скоріше були (мали місце), аніж не були.
Слід зауважити, що Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Верховного Суду від 02.10.2018 у справі №910/18036/17, від 23.10.2019 у справі №917/1307/18, від 18.11.2019 у справі №902/761/18, від 04.12.2019 у справі №917/2101/17, від 25.06.2020 у справі №924/233/18). Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі №129/1033/13-ц.
Такий підхід узгоджується з судовою практикою Європейського суду з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції).
Так, зокрема, у рішенні у справі "Дж. К. та інші проти Швеції" Суд наголошує, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". … Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри".
Відповідно до частини 4 статті 11 Господарського процесуального кодексу України, статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику зазначеного Суду як джерело права.
Оцінюючи надані сторонами докази, суд вважає за необхідне застосовуючи стандарт "balance of probabilities" ("баланс ймовірностей"), за яким факт є доведеним, якщо після оцінки доказів внутрішнє переконання судді каже йому, що факт скоріше був, а ніж не мав місце, та приходить до висновку, що дійсно, між сторонами виникли договірні правовідносини, укладений між ними договір купівлі-продажу № Р0382 від 08.05.2015р. предметом судових розглядів не виступав, недійсним судом не визнавався, договірними сторонами розірваний не був.
Відтак, суд зауважує, що наданий в якості доказу акт звірки взаємних розрахунків не містить підпису боржника, а отже не може бути доказом наявності у відповідача заборгованості за спірним договором.
Відповідно до вимог чинного законодавства акт звірки розрахунків у сфері бухгалтерського обліку та фінансової звітності не є зведеним обліковим документом, а є лише технічним (фіксуючим) документом, за яким бухгалтерії підприємств звіряють бухгалтерський облік операцій. Акт відображає стан заборгованості та в окремих випадках - рух коштів у бухгалтерському обліку підприємств та має інформаційний характер, тобто має статус документа, який підтверджує тотожність ведення бухгалтерського обліку спірних господарських операцій обома сторонами спірних правовідносин. Сам по собі акт звірки розрахунків не є належним доказом факту здійснення будь-яких господарських операцій: поставки, надання послуг тощо, оскільки не є первинним бухгалтерським обліковим документом.
Разом з цим, акт звірки може вважатися доказом у справі в підтвердження певних обставин, зокрема в підтвердження наявності заборгованості суб'єкта господарювання, її розміру, визнання боржником такої заборгованості тощо. Однак, за умови, що інформація, відображена в акті підтверджена первинними документами та акт містить підписи уповноважених на його підписання сторонами осіб. Як правило, акти звірок розрахунків (чи заборгованості) складаються та підписуються бухгалтерами контрагентів і підтверджують остаточні розрахунки сторін на певну дату. Відсутність в акті звірки підписів перших керівників сторін або інших уповноважених осіб, які мають право представляти інтереси сторін, у тому числі здійснювати дії, направлені на визнання заборгованості підприємства перед іншими суб'єктами господарювання, означає відсутність в акті звірки юридичної сили документа, яким суб'єкт господарської діяльності визнає суму заборгованості. Слід також зазначити, що чинне законодавство не містить вимоги про те, що у акті звірки розрахунків повинно зазначатись формулювання про визнання боргу відповідачем. Підписання акту звірки, у якому зазначено розмір заборгованості, уповноваженою особою боржника, та підтвердження наявності такого боргу первинними документами свідчить про визнання боржником такого боргу.
Правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 21.12.2020 року по справі № 916/499/20.
Як встановлено судом, на підставі вищезазначеної видаткової накладної позивачем було поставлено, а відповідачем без жодних зауважень та заперечень прийнято товар на загальну суму 13629,84 грн.
Суд при ухваленні рішення враховує та бере до уваги те, що підписання відповідачем видаткової накладної, яка є первинним обліковим документом у розумінні Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» і фіксує факт здійснення господарської операції та встановлення договірних відносин, є підставою виникнення у відповідача обов'язку щодо здійснення з позивачем розрахунків за отриманий товар. Видаткова накладна - це документ, що засвідчує факт переходу права власності від продавця до покупця, при цьому вказаний документ, містить вартість товару, право власності на яке переходить.
Відповідач набувши право власності на товар, що відчужувався на підставі видаткової накладної № NК 18_3769 від 22.12.2018р., тим самим погодився із такою його ціною.
Отримання відповідачем поставленого товару є підставою виникнення у останнього зобов'язання оплатити поставлений товар відповідно до умов договору, а також чинного законодавства на підставі оформленої відповідно до умов договору видаткової накладної.
Судом встановлено, що оплата товару, що поставляється за цим договором, здійснюється покупцем по факту його поставки протягом 7-ми календарних днів.
Тож, строк оплати вартості поставленого товару за видатковою накладною № NК 18_3769 від 22 грудня 2018 року на суму 13629,84 грн. є таким, що настав 31.12.2018р. (оскільки 29.12.2018р. є вихідний день, а в силу положень частини 5 статті 254 ЦК України граничний строк оплати переноситься на перший за вихідним робочий день).
Між тим, позивачем зазначено, що відповідач за отриманий товар розрахувався частково, перерахувавши позивачу 1025,52 грн., а неоплаченим залишився отриманий товар на суму 12594,32 грн. Проте, за розрахунком суду, заборгованість відповідача за отриманий товар складає 12604,32 грн. (13629,84 - 1025,52 = 12604,32).
Водночас, оскільки відповідно до ст. 14 Господарського процесуального кодексу України судом спір вирішується в межах заявлених позовних вимог, а позивачем заявлено до стягнення 12594,32 грн основного боргу за поставлений товар, судом спір вирішується в межах даної суми, заявленої позивачем.
Матеріалами справи підтверджується факт наявності у відповідача заборгованості в розмірі 12594,32 грн. по сплаті поставленого позивачем товару, доказів протилежного відповідачем суду не надано та останнім не спростовано, в зв'язку з чим вимога позивача про стягнення основної заборгованості в розмірі 12594,32 грн. підлягає задоволенню.
У зв'язку з простроченням виконання грошового зобов'язання позивачем нараховані три відсотка річних у сумі 888,16 грн. за період з 29.12.2018р. по 05.05.2021р. та втрати від інфляції у сумі 1750,61 грн. за період з січня 2019 по березень 2021 року.
Виходячи із положень ст. 625 ЦК України, наслідки прострочення боржником грошового зобов'язання у вигляді інфляційного нарахування на суму боргу та 3 % річних, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом, не є санкціями, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, а тому ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника. Інфляційні нарахування на суму боргу, сплата яких передбачена частиною другою статті 625 ЦК України, не є штрафною санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті.
Індекс інфляції - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купуються населенням для невиробничого споживання, і його найменший період визначення складає місяць. Розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помноженої на індекс інфляції, визначений названою Державною службою, за період прострочення починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція. При цьому в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція) (підпункт 3.2 пункт 3 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 14 від 17.12.2013 "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань").
Щодо нарахованих позивачем 3% річних, за видатковою накладною від 22.12.2018р. № NК18_3769, господарський суд зазначає, що останній день оплати за нею настав у вихідний день.
Згідно з ч. 5 ст. 254 Цивільного кодексу України якщо останній день строку припадає на вихідний, святковий або інший неробочий день, що визначений відповідно до закону у місці вчинення певної дії, днем закінчення строку є перший за ним робочий день.
Таким чином, останнім днем для здійснення оплати за видатковою накладною є 31.12.2018р., а тому прострочення почалось із 01.01.2019.
Перевіривши розрахунок 3% річних, судом встановлено, що він виконаний невірно, оскільки позивачем при розрахунку невірно визначено початок періоду нарахування за видатковою накладною № NК18_3769 від 22.12.2018р. на суму 12594,32 грн.
Так враховуючи положення п.3.5. договору, відповідно до якого, покупець зобов'язаний оплатити вартість кожної поставленої партії товару на підставі рахунку-фактури або видаткової накладної протягом 7 (семи) календарних днів з моменту отримання партії товару та підписання видаткової накладної, початком нарахування 3% річних видатковою накладною є 01.01.2019. Разом з тим, позивач в розрахунку 3% річних початком нарахування визначив дату 29.12.2018р.
У зв'язку з чим, судом було здійснено власний перерахунок 3% річних та за розрахунком суду сума 3% річних за загальний період з 01.01.2019р. по 05.05.2021р. становить 885,05 грн.
Враховуючи викладене вище, позовна вимога про стягнення 3% річних підлягає частковому задоволенню в розмірі визначеному судом - 885, 05 грн.
Крім того, за підрахунком суду, здійсненим із використанням системи "Ліга", інфляційні нарахування на заборгованість за зобов'язаннями в сумі 12594,32 грн. за січень 2019 - березень 2021 року становлять 1722,34 грн.
Таким чином, вимоги позивача про стягнення 3% річних та інфляційних втрат підлягають частковому задоволенню, стягненню підлягає 885,05 грн. 3% річних та 1722,34 грн. інфляційних втрат, в іншій частині позову суд відмовляє.
Відповідач доводів позивача не спростував, контррозрахунок заявлених до стягнення сум не надав.
Суд зазначає, що відповідач в ході вирішення спору фактично не виконав вимоги закону щодо доведення тих обставин на які він посилається, як на підставу своїх заперечень.
Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. Проте, якщо подання сторони є вирішальним для результату проваджень, воно вимагає конкретної та прямої відповіді (Руїс Торіха проти Іспанії).
Завданням національних судів є забезпечення належного вивчення документів, аргументів і доказів, представлених сторонами (Ван де Гурк проти Нідерландів).
Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті (Гірвісаарі проти Фінляндії).
Згідно ж із статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Отже, вказані рішення Європейського суду з прав людини суд застосовує у даній справі як джерело права.
З огляду на наведені вище норми, враховуючи доведення позивачем своїх позовних вимог, а відповідачем не надано суду більш вірогідних доказів, ніж ті, які надані позивачем, суд прийшов до висновку про задоволення позовних вимог та стягнення з відповідача на користь позивача 12594,32 грн. основного боргу, 3% річних у розмірі 885,05 грн та інфляційні втрати у розмірі 1722,34 грн.
Розподіл судових витрат між сторонами.
Відповідно до ст. 16 Господарського процесуального кодексу України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді, як вид правничої допомоги, здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.
Товариство з обмеженою відповідальністю «Пулвер Україна» просить суд стягнути з відповідача витрати на професійну правничу допомогу в сумі 2 500,00 грн.
Статтею 123 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: на професійну правничу допомогу; пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; пов'язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.
Витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи (частини 1-4 статті 126 Господарського процесуального кодексу України).
Так, у постанові від 03.10.2019 у справі № 922/445/19 об'єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду сформулювала наступні висновки щодо застосування норм права при вирішенні питання про розподіл судових витрат на правову допомогу:
1) за змістом пункту 1 частини 2 статті 126, частини 8 статті 129 Господарського процесуального кодексу України розмір витрат на оплату професійної правничої допомоги адвоката встановлюється і розподіляється судом згідно з умовами договору про надання правничої допомоги при наданні відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, як уже сплаченої, так і тієї, що лише підлягає сплаті (буде сплачена) відповідною стороною або третьою особою. Отже, витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини 2 статті 126 цього Кодексу);
2) зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі, на її думку, недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт. Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не має права вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи;
3) загальне правило розподілу судових витрат визначене в частині 4 статті 129 Господарського процесуального кодексу України. Разом із тим, у частині 5 наведеної норми цього Кодексу визначено критерії, керуючись якими суд (за клопотанням сторони або з власної ініціативи) може відступити від вказаного загального правила при вирішенні питання про розподіл витрат на правову допомогу та не розподіляти такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення, а натомість покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення. При цьому, на предмет відповідності зазначеним критеріям суд має оцінювати поведінку/дії/бездіяльність обох сторін при вирішенні питання про розподіл судових витрат;
4) під час вирішення питання про розподіл судових витрат господарський суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені частинами 5-7, 9 статті 129 Господарського процесуального кодексу України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу. У такому випадку суд, керуючись частинами 5-7, 9 статті 129 зазначеного Кодексу, відмовляє стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні понесених нею витрат на правову допомогу повністю або частково, та відповідно не покладає такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення. При цьому, в судовому рішенні суд повинен конкретно вказати, які саме витрати на правову допомогу не підлягають відшкодуванню повністю або частково, навести мотивацію такого рішення та правові підстави для його ухвалення. Зокрема, вирішуючи питання розподілу судових витрат, господарський суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов'язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору. У зв'язку з наведеним суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.
У додатковій постанові від 19.02.2020 у справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог, що виключає ініціативу суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони. Принцип змагальності знайшов своє втілення, зокрема, у положеннях частин п'ятої та шостої статті 137 ЦПК України, відповідно до яких саме на іншу сторону покладено обов'язок обґрунтувати наявність підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов'язок доведення їх неспівмірності.
Як вбачається з матеріалів справи, 21.04.2021р. між позивачем (Клієнт) та Адвокатським об'єднанням "П.Р.С. і Компанія" (Виконавець) укладено Договір про надання правової допомоги.
Відповідно до п. 1.1. Договору Клієнт доручає, надаючи відповідні повноваження, а Об'єднання погоджується надавати через адвокатів адвокатського об'єднання, яким видано відповідний ордер, наступні види правничої (правової) допомоги на замовлення Клієнта, а саме представництво інтересів Клієнта в будь яких державних органах, підприємствах, установах та організаціях, органах досудового розслідування, органах Прокуратури, судових органах всіх інстанцій з питань захисту порушених прав і інтересів Клієнта при стягненні заборгованості за договором купівлі - продажу №Р0382 від 08.05.2015 року з ФОП Савченко М.А. в Господарському суді Одеської області та апеляційній та касаційній інстанціях.
Згідно з розділом 3 Договору Клієнт сплачує гонорар за надання правової допомоги у відповідності до розділу 1 даного Договору. Сторони домовились, що гонорар Об'єднання встановлюється в розмірі 2 500,00 грн. та сплачується Клієнтом протягом 3-х днів з дня отримання рахунку фактури. Клієнт зобов'язується здійснювати платежі визначені пунктом 2.3.5. даного Договору в строки та розмірах визначених у відповідному повідомлені від Адвоката Об'єднання.
Договір підписаний сторонами та скріплений печатками.
На підтвердження факту надання послуг з правової допомоги позивачем надано звіт про надання правової допомоги по договору від 10.05.2021р., згідно з яким позивачу надано такі послуги:
- Аналіз договору купівлі продажу №Р0382 від 08.05.2015 року, видаткових накладних, акту звіряння та інших первинних документів, які свідчать про наявність заборгованості, 1 година, 625,00 грн;
- Підготовка та складання позовної заяви та розрахунку 3% річних та інфляційних збитків, 2 години, 1 250,00 грн;
- Формування пакету документів та його відправлення відповідачу та до Господарського суду Кіровоградської області, 1 година, 625,00 грн.
Загальна сума за вказаним звітом складає 2 500,00 грн.
З огляду на викладене, а також враховуючи принцип диспозитивності, суд здійснює розгляд обґрунтованості витрат на правову допомогу в розмірі 2 500,00 грн, які заявлені в прохальній частині позову.
Господарський суд вважає за необхідне зазначити, що, витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини 2 статті 126 цього Кодексу).
У розумінні положень частини 5 статті 126 Господарського процесуального кодексу України зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі, на її думку, недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт. Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не має права вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи.
Крім того, зважаючи на наведені положення законодавства, у разі недотримання вимог частини 4 статті 126 Господарського процесуального кодексу України суду надано право зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, лише за клопотанням іншої сторони.
Зазначеної позиції дотримується Об'єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного суду у справі № 922/445/19 від 03.10.2019.
Таким чином, зважаючи на відсутність відповідних клопотань та заперечень відповідача щодо розміру заявленої до стягнення суми грошових коштів, з огляду на предмет позову та розмір витрат позивача на професійну правничу допомогу, враховуючи ступінь складності справи та обсяг наданих послуг, суд вважає, що витрати позивача на професійну правову (правничу) допомогу в розмірі 2 500,00 грн документально доведені, є співмірними з предметом позову, змістом та обсягом наданих послуг.
При цьому, розподіляючи судові витрати між сторонами, суд враховує нормативні приписи статті 129 Господарського процесуального кодексу України, за змістом якої судові витрати, пов'язані з розглядом справи, у разі часткового задоволення позову покладаються на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Відтак, оскільки позовні вимоги у цій справі задоволені судом частково у сумі 15201,71 грн. із заявлених до стягнення 15233,09 грн., на відповідача покладаються витрати на професійну правничу допомогу у сумі 2494,85 грн. та судовий збір у сумі 2265,32 грн.
Керуючись ст.ст. 2, 13, 76, 86, 129, 233, 237-240 Господарського процесуального кодексу України, суд -
1. Позов - задовольнити частково.
2. Стягнути з Фізичної особи-підприємця Савченко Михайла Андрійовича ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Пулвер Україна» (вул. Кирилівська, № 69-В, оф. 506, м. Київ, 04080, код ЄДРПОУ 38233004) суму основної заборгованості у розмірі 12594 (дванадцять тисяч п'ятсот дев'яносто чотири) грн. 32 коп., 3% річних в розмірі 885 (вісімсот вісімдесят п'ять) грн. 05 коп., інфляційні втрати в розмірі 1722 (одна тисяча двадцять дві) грн. 34 коп., витрати зі сплати судового збору в розмірі 2265 (дві тисячі двісті шістдесят п'ять) грн. 32 коп. та витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 2494 (дві тисячі чотириста дев'яносто чотири) грн. 85 коп.
3. В решті позовних вимог - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили в порядку ст.241 ГПК України.
Наказ видати в порядку ст.327 ГПК України.
Повний текст рішення складено 17 серпня 2021 р.
Суддя О.В. Цісельський