10 серпня 2021 року
м. Харків
справа № 638/1747/19
провадження № 22-ц/818/363/21
Харківський апеляційний суд у складі:
головуючого: Маміної О.В.
суддів: Кругової С.С., Пилипчук Н.П.,
за участю секретаря:.Сізонової О.О.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Харкові цивільну справу за позовом ОСОБА_1 , правонаступником якого є ОСОБА_2 , до ОСОБА_3 , третя особа: приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Гуменна Любов Петрівна про визнання договору дарування недійсним за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , правонаступником якого є ОСОБА_2 , на рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 19 червня 2020 року, -
У лютому 2019 року ОСОБА_4 та ОСОБА_1 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_3 , третя особа: приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Гуменна Любов Петрівна про визнання договору дарування недійсним.
Рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 19 червня 2020 року в задоволенні позову відмовлено.
ОСОБА_1 в своїх інтересах та, як правонаступник після смерті ОСОБА_4 , подав апеляційну скаргу на вказане судове рішення. Просив рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі
В обгрунтування доводів апеляційної скарги посилався на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права; вказує, що судом не взято до уваги той факт, що позивачі мали намір укладення договору довічного утримання, а не дарування. Про факт укладення договору дарування їм стало відомо лише у грудні 2018 року після виникнення конфлікту між позивачами з одного боку та відповідачкою і членами її родини (батько та матір) з іншого. Судом не взято до уваги, що необхідність укладення договору, умовами якого було б забезпечення належного утримання, отримання матеріальної та фізичної допомоги взамін належного права власності на 2/3 частини квартири АДРЕСА_1 , було викликано похилим віком позивачів та наявністю серйозних хронічних хвороб, що викликало потребу в сторонньому догляді. Зазначає, що нотаріусом при підписанні договору не оголошувалось про те, що спірний договір є договором дарування, в якому відсутні умови надання допомоги та утримання позивачів до смерті. Якщо б їм було відмово, що вони підписують договір дарування, умовою якого є відчуження власності на нерухоме майно без будь-яких зобов'язання з боку відповідача, такий договір вони би не підписували. На момент укладення спірного договору позивачі мали похилий вік, не розумілися на юридичних процедурах укладання договорів, а також довірилися відповідачу та її батькам та підписали договір без його детального вивчення з повною впевненістю, що підписують саме договір довічного утримання. Екземпляр договору позивачам не надавався і вони не були освідченні в тому, що фактично ними було укладено договір дарування. Дізналися лише в грудні 2018 - січні 2019 року, коли виник конфлікт між сторонами. Зазначає, що зміни умов договору, відмінні від досягнутих раніше домовленостей щодо надання довічного догляду та утримання взамін отримання права власності на частину квартири, та підготовка до укладення саме договору дарування замість договору довічного утримання були вчинені самостійно відповідачем за рекомендацією нотаріуса без будь-якого повідомлення про це позивачів ОСОБА_1 та його дружини ОСОБА_4 .
Ухвалою Харківського апеляційного суду від 16 червня 2021 року у зв'язку зі смертю позивача залучено до участі у справі на стадії апеляційного провадження правонаступника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 .
Відзиву на апеляційну скаргу не надано.
Перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, відповідно до вимог ч. 1 ст. 367 ЦПК України - в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню виходячи з наступного.
Відмовляючи у задоволені позову суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_1 не довів, що на момент укладення оспорюваного договору дарування він помилявся стосовно правової природи укладеного ним правочину та існування обставин, які зумовлюють визнання договору дарування недійсним, оскільки, укладаючи цей договір, він усвідомлював його істотні умови і правові наслідки його укладення, що було роз'яснено самим позивачем ОСОБА_1 при його допиті у судовому засіданні в якості свідка; ним не надано належних та допустимих доказів на підтвердження своїх позовних вимог, зокрема, що на час укладення оспорюваного договору дарування він мав намір укласти договір довічного утримання та неправильно сприймав фактичні обставини правочину; ОСОБА_1 змінив наміри щодо відчуження майна вже після укладення договору дарування, що не може свідчити про помилку щодо правової природи договору під час укладення такого правочину; позивачем не надано до суду належних та допустимих доказів про те, що він у період укладення договору дарування квартири мав безпорадний стан через хвороби та похилий вік.
Висновки суду першої інстанції відповідають вимогам закону та фактичним обставинам справи.
Судовим розглядом встановлено, що ОСОБА_3 є рідною онучкою ОСОБА_4
ОСОБА_1 перебував з ОСОБА_4 в зареєстрованому шлюбі.
25.12.2010 року ОСОБА_4 та ОСОБА_1 з однієї сторони та ОСОБА_3 , з іншої сторони уклали договір дарування 2/3 частин квартири АДРЕСА_1 .
П.1 договору дарування визначено, що дарувальники ОСОБА_4 та ОСОБА_1 передають обдарованій ОСОБА_3 безоплатно у власність 2/3 частини квартири за АДРЕСА_1 (т. 1 а.с. 57).
Рішенням Харківської міської ради №12/15 від 20.11.2015 року про перейменування об'єктів топоніміки АДРЕСА_2 перейменована на АДРЕСА_2 .
Як свідчить витяг про державну реєстрацію прав ОСОБА_3 на підставі цього договору дарування 07.02.2011 року зареєструвала право власності на 2\3 частини спірної квартири (т.1 а.с.58).
З копії свідоцтва про смерть серія НОМЕР_1 , видане виконавчим комітетом Проходівської сільської ради Дергачівського району Харківської області, вбачається, що ОСОБА_4 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 (т. 1 а.с.69).
ОСОБА_1 залучений до участі у справі, як правонаступник померлої ОСОБА_4 .
Звертаючись до суду з позовом ОСОБА_4 та ОСОБА_1 зазначали, що ОСОБА_4 , на день смерті, була зареєстрована у квартирі АДРЕСА_1 , за цією ж адресою зареєстрований і позивач ОСОБА_1 вказана квартира належить по 1\3 частки ОСОБА_4 та ОСОБА_1 в літній період часу позивачі проживали у будинку у селі Малі Проходи, Дергачівського району Харківської області, а в зимовий період мали можливість переїзду на проживання до власної квартири у м. Харкові. У грудні 2018 у зв'язку з погіршенням стану здоров'я ОСОБА_4 та ОСОБА_1 виявили бажання переїхати проживати до своєї квартири, проте невістка їм повідомила, що квартира передана для проживання іншим особам, квартира належить відповідачу ОСОБА_3 , та що позивачі самі подарували належні частки своєї квартири. Позивачі були вимушені проживати у приватному будинку в селі Малі Проходи. З часу відмови у переїзді до їх квартири, їм стало відомо про той факт, що вони підписали договір дарування, а не як вважали договір довічного утримання. В силу свого похилого віку ОСОБА_4 та ОСОБА_1 помилились щодо правової природи правочину. Вони підписали договір дарування замість договору довічного утримання, що не було у них в намірі, адже договір дарування є вкрай невигідним правочином для них, оскільки в момент підписання вони досягли похилого віку, постійно потребують сторонньої допомоги та підтримки, а спірна квартира є єдиним житлом, яке перебуває у їх власності. До укладення договору відповідачка та її батько обіцяли, що будуть доглядати за позивачами, допомагати у веденні господарства, надавати іншу допомогу. Спочатку все так і було, проте у подальшому відповідач по справі та її батько припинив надання будь-якої допомоги. Позивачі зазначали, що договір дарування був укладений під впливом тяжкої хвороби та безпомічного стану ОСОБА_4 і похилого віку ОСОБА_1 , що постійно потребує сторонньої допомоги та додаткових матеріальних витрат на ліки, а тому договір не відповідає життєвим обставинам та внутрішній волі позивачів. В силу їх похилого віку та безпорадного стану вони помилились щодо правової природи правочину та не розуміли, який насправді документ підписали.
Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Пунктом 2 частини другої статті 16 ЦК України визначено, що способами захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання правочину недійсним.
Частиною першою статті 202 ЦК України встановлено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.
Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, передбачені у статті 203 ЦК України. Підстави недійсності правочину визначені у статті 215 ЦК України.
Відповідно до статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Згідно зі статтею 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.
Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України).
Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно була і має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не може бути підставою для визнання правочину недійсним.
Саме такі правові висновки зроблені у постанові Верховного Суду України від 23 липня 2020 року у справі 134/1020/17.
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).
Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Частиною шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).
У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Відмовляючи у задоволенні позову про визнання недійсним договору дарування, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про недоведення позивачем факту укладення спірного договору під впливом помилки, та відсутності доказів, що сторони оспорюваного правочину мали на меті укладення договору довічного утримання.
Пунктом 25 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» роз'яснено судам, що за удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним.
Доводи заявника про те, що вказане житло було єдиним у ОСОБА_4 та ОСОБА_1 та, що, фактична передача квартири не відбулася, оскільки вони продовжували в ній проживати у зимовий час, а відповідачка у цьому будинку не проживала, не доводять факту укладення правочину під впливом помилки, оскільки відповідачка, як новий власник майна, вправі самостійно, на свій розсуд розпоряджатися своєю власністю.
Недоведеними є також обставини реалізації ОСОБА_4 та ОСОБА_1 своїх прав як власників спірної квартири, а саме: що після укладення договору вони постійно користувалися квартирою, сплачували комунальні послуги, утримували квартиру та здійснювали поточний ремонт.
З матеріалів справи убачається, що протягом понад 8 років дарувальники не ставили питання про визнання договору дарування недійсним. Фактично проживали у с. Малі Проходи Дергачівського району Харківської області.
Судова колегія погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що передбачені договором дарування від 25.12.2010 року правові наслідки дійсно настали, сторони договору вчинили усі передбачені цим договором дії, виконали його.
Згідно з витягом про державну реєстрацію прав ОСОБА_3 на підставі цього договору дарування 07.02.2011 року зареєструвала право власності на 2\3 частини спірної квартири у встановленому законом порядку, що вказує на прийняття нею дарунка у вигляді спірної частини квартири і що відповідає положенням частини третьої статті 722 ЦК України (т.1 а.с.58).
Доводи апеляційної скарги, що оспорюваний правочин є недійсним, оскільки позивачі не мали наміру укладати угоду дарування 2/3 частини квартири, суперечать фактичним обставинам справи.
Колегія суддів вважає, що позивачі не надали належних і допустимих доказів на підтвердження того, що між сторонами правочину виникли інші правовідносини, ніж передбачені договором дарування квартири, та, що воля сторін була спрямована на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені укладеним між ними оспорюваним договором.
Не заслуговують на увагу й посилання ОСОБА_1 , який діяв в своїх інтересах та як правонаступник після смерті ОСОБА_4 на незадовільний стан здоров'я та юридичну необізнаність позивачів, які не дозволяли їм правильно розуміти істотні умови договору та його правові наслідки на момент укладення договору, оскільки суд першої інстанції правильно вказав, що надані позивачем документи не доводять неможливість дарувальників розуміти значення своїх дій та умов договору, що укладався.
Крім того сторони не заперечують, що ОСОБА_4 мала повну вищу освіту, раніше працювала на посаді головного бухгалтера.
Доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують.
Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права., а відтак, відповідно до ст. 375 ЦПК України, відсутні підстави для його зміни або скасування.
Керуючись ст.ст.367, 368, п.1 ч.1 ст.374, ст.ст.375, 381, 382-384, 389,390 ЦПК України, апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , правонаступником якого є ОСОБА_2 , залишити без задоволення.
Рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 19 червня 2020 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.
Головуючий: О.В. Маміна
Судді: С.С. Кругова
Н.П. Пилипчук
Повне судове рішення складено 16 серпня 2021 року.