10 серпня 2021 рокуЛьвівСправа № 300/2986/20 пров. № А/857/9038/21
Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого-судді Кузьмича С. М.,
суддів Улицького В.З., Шавеля Р.М.,
за участю секретаря Мельничук Б.Б.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові справу за апеляційною скаргою Територіального управління Державної судової адміністрації України в Івано-Франківській області на рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 16 лютого 2021 року (ухвалене головуючим - суддею Григорук О.Б. о 14 год. 11 хв. у м. Івано-Франківськ, повне судове рішення складено 25.05.2021) у справі № 300/2986/20 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Івано-Франківській області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, Головне управління Державної казначейської служби України в Івано-Франківській області про визнання дій протиправними та зобов'язання до вчинення дій,
Позивач звернувся до суду із адміністративним позовом до відповідача про визнання протиправними дій щодо нарахування та виплати суддівської винагороди за період з 18.04.2020 по 27.08.2020 (за винятком днів відпустки) із застосуванням статті 29 Закону України «Про державний бюджет України на 2020 рік», та зобов'язання провести перерахунок такої винагороди за вказаний період, обчисливши її відповідно до статті 130 Конституції України і статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», та виплату недоотриманої частини
В обґрунтування позовних вимог вказував на те, що йому за період з 18.04.2020 по 28.08.2020 здійснено нарахування та виплату суддівської винагороди із застосуванням статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», тобто виходячи із 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 01.01.2020. На переконання позивача, відповідач, нараховуючи та виплачуючи йому суддівську винагороду за період з 18.04.2020 по 28.08.2020 із застосуванням ст. 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», як суб'єкт владних повноважень діяв в порушення вимог ст. 130 Конституції України та ст. 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів». Внаслідок вказаних дій мало місце порушення прав позивача на належну суддівську винагороду, розмір якої встановлений законом про судоустрій, що спричинило обмеження гарантій незалежності судді. Серед іншого, позивач покликається на правові висновки Конституційного Суду України, сформовані у рішенні від 28.08.2020 за № 10-р/2020.
Рішенням Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 16.02.2021 адміністративний позов задоволено. Визнано протиправними дії Територіального управління Державної судової адміністрації України в Івано-Франківській області щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 суддівської винагороди за період з 18.04.2020 по 27.08.2020 (за винятком днів щорічної відпустки) із застосуванням обмеження, встановленого статтею 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 14.11.2019 №294-ІХ. Зобов'язано Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Івано-Франківській області провести перерахунок та виплату суддівської винагороди ОСОБА_1 за період з 18.04.2020 по 27.08.2020 (за винятком днів щорічної відпустки) обчисливши її відповідно до статті 130 Конституції України і статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 за №1402-VIII, з урахуванням виплачених сум.
Приймаючи оскаржене рішення суд першої інстанції виходив з того, що що питання обрахунку та розміру суддівської винагороди регламентовано виключно ст. 130 Конституції України та ст. 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», що в свою чергу виключає можливість до правовідносин стосовно суддівської винагороди застосовувати інші Закони.
Вказане рішення в апеляційному порядку оскаржив відповідач, у апеляційній скарзі покликається на те, що оскаржуване рішення винесене з порушенням норм процесуального та матеріального права з неповним з'ясуванням обставин справи та є незаконним, просить рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нове, яким відмовити в задоволенні позову повністю.
Зокрема в апеляційні скарзі зазначає, що 18.04.2020 набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік, яким Закон України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» доповнено статтею 29, відповідно до якої встановлено, що у квітні 2020 року та на період до завершення місяця, в якому відміняється карантин, установлений Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, заробітна плата, грошове забезпечення працівників, службових і посадових осіб бюджетних установ (включаючи органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування) нараховуються у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року, а тому з 18.04.2020 по 28.08.2020 відповідач не мав правових підстав для нарахування та виплати суддівської винагороди поза межами видатків державного бюджету та без застосування обмежень, встановлених Законом України «Про Державний бюджет України на 2020 рік».
Позивач скористався своїм правом та подав відзив на апеляційну скаргу в якому просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Особи, які беруть участь у справі, в судове засідання не з'явилися, хоча були належним чином повідомлені про дату, час і місце розгляду справи, а тому колегія суддів, відповідно до ч. 4 ст. 229 Кодексу адміністративного судочинства України, вважає за можливе провести розгляд справи за відсутності сторін, без здійснення фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, суд приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід задовольнити, а рішення суду першої інстанції - скасувати, з наступних підстав.
З матеріалів справи слідує, що Указом Президента України «Про призначення суддів» від 07.07.2008 № 622/2008 ОСОБА_1 призначено на посаду судді Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області строком на п'ять років.
В подальшому постановою Верховної Ради України від 16.05.2013 №249-VII, позивача призначено на посаду судді того ж суду, безстроково.
З січня 2020 року по 14.07.2020 позивачу нараховувалась та сплачувалась суддівська винагорода у розмірі 30 прожиткових мінімумів доходів громадян та доплати за вислугу років.
12.03.2020 набрала чинності постанова Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2», якою з 12.03.2020 на усій території України встановлено карантин.
З 18.04.2020 набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 13.04.2020 за №553-VI, яким Закон України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" доповнено статтею 29, згідно якої установлено, що у квітні 2020 року та на період до завершення місяця, в якому відміняється карантин, установлений Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, заробітна плата, грошове забезпечення працівників, службових і посадових осіб бюджетних установ (включаючи органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування) нараховуються у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року.
Разом з цим, рішенням Конституційного Суду України від 28.08.2020 за № 10-р/2020 визнано такими, що не відповідають Конституції України положення частин першої, третьої статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 14.11.2019 за №294-ІХ зі змінами; абзацу 9 пункту 2 розділу ІІ Прикінцеві положення Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 13.04.2020 року №553-ІХ.
За доводами позивача в період з квітня по серпень 2020 року останній отримував суддівську винагороду в обмеженому розмірі у зв'язку із застосуванням відповідачем положень статтею 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» - у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року.
Як свідчить довідка відповідача №323 від 17.11.2020 в період з квітня по серпень 2020 року, виходячи із змін до Державного бюджету України на 2020 рік, введених в дію Законом №553-VI, обмеження суддівської винагороди позивача у її виплаті становить 150928,64 гривень (а.с. 36).
Позивач вважаючи таке обмеження протиправним, звернувся до суду з відповідними позовними вимогами.
Перевіряючи законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції виходить з наступного.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Гарантії незалежності суддів зумовлені конституційно визначеною виключною функцією судів здійснювати правосуддя (ч. 1 ст. 124 Конституції України).
Відповідно до ст. 130 Конституції України держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя. Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.
Наведені положення Конституції України, юридичні позиції Конституційного Суду України дають підстави стверджувати, що законодавець не може свавільно встановлювати або змінювати розмір винагороди судді, використовуючи свої повноваження як інструмент впливу на судову владу через інші законодавчі акти.
Згідно ч. 1 ст. 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 № 1402-VIII (далі - Закон № 1402-VIII) суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.
За ч. 2 ст. 135 Закону № 1402-VIII суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом. Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.
Відповідно до ч. 3 ст. 135 Закону № 1402-VIII, базовий розмір посадового окладу судді становить, зокрема: 1) судді місцевого суду - 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року; 2) судді апеляційного суду, вищого спеціалізованого суду - 50 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.
Частиною 9 ст. 135 Закону № 1402-VIII, визначено, що обсяги видатків на забезпечення виплати суддівської винагороди здійснюються за окремим кодом економічної класифікації видатків.
З 18.04.2020 набрав чинності Закон № 553-IX від 13.04.2020 «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», згідно з пунктом 10 розділу І якого Закон № 294-IX від 14.11.2019 «Про Державний бюджет України на 2020 рік» доповнено, зокрема, статтею 29 такого змісту (тут - в редакції, яка діяла до ухвалення Рішення Конституційного Суду України № 10-р/2020 від 28.08.2020): «Установити, що у квітні 2020 року та на період до завершення місяця, в якому відміняється карантин, установлений Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, заробітна плата, грошове забезпечення працівників, службових і посадових осіб бюджетних установ (включаючи органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування) нараховуються у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року. При цьому у зазначеному максимальному розмірі не враховуються суми допомоги по тимчасовій непрацездатності, допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань та оплата щорічної відпустки.
Зазначене обмеження не застосовується при нарахуванні заробітної плати, грошового забезпечення особам із числа осіб, зазначених у частині першій цієї статті, які безпосередньо задіяні у заходах, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню, локалізацію та ліквідацію спалахів, епідемій та пандемій гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та які беруть участь у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, у тому числі в операції Об'єднаних сил (ООС). Перелік відповідних посад встановлюється Кабінетом Міністрів України (ч. 2 ст. 29).
Обмеження, встановлене у частині першій цієї статті, застосовується також при нарахуванні заробітної плати, суддівської винагороди, грошового забезпечення відповідно народним депутатам України, суддям, суддям Конституційного Суду України, членам Вищої ради правосуддя, членам Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, прокурорам, працівникам, службовим і посадовим особам Національного банку України, а також іншим службовим і посадовим особам, працівникам, оплата праці яких регулюється спеціальними законами (крім осіб, встановлених у переліку, затвердженому Кабінетом Міністрів України відповідно до ч. 2 цієї статті; ч. 3 ст. 29).
З аналізу наведених норм права, колегія суддів дійшла висновку, що Закон № 553-IX від 13.04.2020 «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», як і Закон України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» не є законами про судоустрій, в розумінні ст. 130 Конституції України. Наведеними чи іншими законами не вносилися зміни до Закону № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (стосовно розміру суддівської винагороди), з цих підстав Закон України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» не може встановлювати розміру винагороди судді. Розбіжність між нормами (різних) законів щодо регулювання одних правовідносин (розміру суддівської винагороди), яка виникла у зв'язку з набранням чинності Законом № 553-ІХ, має вирішуватися на користь Закону № 1402-VIII.
Для спірних правовідносин спеціальними є норми статті 135 Закону № 1402-VIII, які попри те, що в часі цей закон прийнятий раніше, мають пріоритет стосовно пізніших положень Закону № 294-ІХ (у редакції Закону № 553-ІХ).
Закон № 294-ІХ (у редакції Закону № 553-ІХ) має іншу сферу регулювання. Вимоги щодо його змісту містяться в ч. 2 ст. 95 Конституції України та деталізовані у Бюджетному кодексі України. Цей закон (про державний бюджет) не повинен містити інакшого чи додаткового правового регулювання правовідносин, що охоплюються предметом регулювання інших законів України, особливо тієї сфери суспільних відносин, для яких діють спеціальні (виняткові) норми. Конституція України не надає закону про Державний бюджет України вищої юридичної сили стосовно інших законів.
Цей правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 03.03.2021 № 340/1916/20.
Аналіз наведеного дає підстави для висновку, що єдиним нормативно-правовим актом, яким визначається розмір суддівської винагороди є закон про судоустрій. Цей закон є спеціальним щодо встановлення (визначення) розміру суддівської винагороди. У разі колізії між загальним і спеціальним нормативно-правовими актами, застосовувати слід спеціальний, якщо він не скасований виданим пізніше в часі загальним актом.
Зміни до Закону № 1402-VIII у частині, що регламентує розмір суддівської винагороди у період з 18.04.2020 по 28.08.2020 не вносилися, тож законних підстав для обмеження її виплати не було.
Відтак, суд першої інстанції правильно застосував норми статті 135 Закону № 1402-VIII, констатуючи, що цей закон є спеціальним для спірних правовідносин і неправомірним було обмеження виплати позивачці суддівської винагороди протягом квітня-серпня 2020 року розміром, що не перевищував десяти прожиткових мінімумів на підставі статті 29 Закону № 294-ІХ (у редакції Закону № 553-ІХ)
Разом з цим задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції, виходив з того, що порушення прав позивача допустило Територіального управління Державної судової адміністрації України в Івано-Франківській області.
Відповідно до ч.ч. 3, 4 ст. 148 Закону № 1402-VIII, Державна судова адміністрація України (далі - ДСА) здійснює функції головного розпорядника бюджетних коштів щодо фінансового забезпечення усіх інших судів, окрім Верховного Суду та вищих спеціалізованих судів; функції розпорядника бюджетних коштів щодо місцевих судів здійснюють територіальні управління ДСА.
Відповідно до ст. 149 Закону № 1402-VIII суди фінансуються згідно з кошторисами і щомісячними розписами видатків, затвердженими відповідно до вимог цього Закону, у межах річної суми видатків, визначених Державним бюджетом України на поточний фінансовий рік, у порядку, встановленому Бюджетним кодексом України.
На думку колегії суддів Верховного Суду, яка відображена в постанові від 22.07.2021 у справі № 260/3598/20, для правильного вирішення цієї справи суди попередніх інстанцій мали б з'ясувати також правовий (звідси - і процесуальний) статус ДСА України (через призму її компетенції щодо розпорядження бюджетними коштами, виділеними на фінансування судів) у застосуванні обмежень при виплаті суддівської винагороди (позивачу), передбачених ч.ч. 1, 3 ст. 29 Закону № 294-ІХ (зі змінами, внесеними Законом № 553-ІХ), адже ТУ ДСА як розпорядник бюджетних коштів нижчого рівня може здійснювати свої повноваження виключно в межах тих асигнувань, які ДСА України затвердила у його кошторисі (на 2020 рік).
Виплата суддівської винагороди (відповідачем) із застосуванням обмежень, передбачених ст. 29 Закону № 294-ІХ (зі змінами, внесеними Законом № 553-ІХ), на думку колегії суддів, могла бути обумовленою, окрім іншого, меншим обсягом бюджетних асигнувань головним розпорядником на оплату праці суддівського корпусу (протягом спірного періоду), що вочевидь свідчить про безпосередню участь ДСА України у механізмі фінансування видатків на виплату суддівської винагороди, зокрема й до появи заборгованості з її виплати протягом квітня-серпня 2020 року.
Зважаючи на наведені положення статтей 148, 149 Закону № 1402-VIII у зіставленні з положеннями частини першої, пункту 1 частини другої, частини п'ятої статті 22, частини першої статті 23 Бюджетного кодексу України, колегія суддів приходить до висновку, що позаяк головним розпорядником бюджетних коштів, виділених, зокрема, на виплату суддівської винагороди (суддям місцевих і апеляційних судів) є ДСА України, яка, серед іншого, визначає обсяг видатків розпорядників нижчого рівня на ці потреби, то саме ДСА України як суб'єкт владних повноважень мала б відповідати за погашення заборгованості, яка виникла внаслідок невиплати судді у повному обсязі суддівської винагороди.
Крім цього, суд зазначає, що у віданні ДСА України діє окрема бюджетна програма для забезпечення виконання судових рішень - КПКВ 0501150 «Виконання рішень судів на користь суддів», призначена саме для таких цілей. За правилами пункту 25 Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.08.2011 № 845, наявність такої програми означає, що списання коштів здійснюватиметься саме за нею. У цьому зв'язку треба зауважити також, що враховуючи приписи частини першої статті 2, частини першої статті 3 Закону України від 05.06.2012 № 4901-VI «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», списання коштів за судовими рішеннями, боржником за якими є державний орган, можливе у тому випадку, коли способом захисту порушеного права буде стягнення коштів (тут маємо на увазі - з ДСА).
У розрізі обставин цієї справи колегія суддів не намагається заперечити, що ТУ ДСА є належним відповідачем за позовом. Зазначення цього органу як відповідача у цій справі видається цілком закономірним, адже саме він як розпорядник бюджетних коштів нижчого рівня нараховує і виплачує суддівську винагороду суддям Корецького районного суду Рівненської області. Тож його дії у ситуації, яка виникла з виплатою (в обмеженому розмірі) суддівської винагороди теж вимагали правового оцінювання, що суди і зробили.
Водночас, з огляду на наведені міркування, правильне вирішення справи і застосування ефективного способу захисту порушеного права вимагає, щоб відповідачем за цим позовом також була ДСА України, яка є головним розпорядником бюджетних коштів і несе відповідальність за належне фінансування судів, зокрема й витрат на суддівську винагороду.
Між тим, суб'єктний склад учасників цієї справи залишився таким, яким його визначив позивач. Ураховуючи принцип офіційного з'ясування обставин справи суд першої інстанції може самостійно залучити співвідповідача (ч. 3 ст. 48 КАС України) чи залучити другого відповідача (ч.4 статті 48 КАС України), якщо для цього є підстави. На думку колегії суддів, в такій площині суди попередніх інстанцій спірних правовідносин не розглядали. Це дає колегії суддів підстави стверджувати, що рішення суду першої інстанції в частині щодо зобов'язання Територіального управління Державної судової адміністрації України в Рівненській області нарахувати і виплатити заборгованість є помилковими.
Аналогічна правова позиція міститься в постановах Верховного Суду від 23.06.2021 у справі № 520/13014/2020 та від 22.07.2021 у справі № 260/3598/20.
Як слідує з матеріалів справи, позивач звернувся до суду з позовом до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Івано-Франківській області про визнання дій протиправними та зобов'язання до вчинення дій.
За змістом ч. 3 ст. 48 КАС якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до ухвалення рішення у справі за згодою позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі, якщо це не потягне за собою зміни підсудності адміністративної справи. Суд має право за клопотанням позивача до ухвалення рішення у справі залучити до участі у ній співвідповідача.
Якщо позивач не згоден на заміну відповідача іншою особою, суд може залучити цю особу як другого відповідача (ч. 4 ст. 48 КАС).
При цьому, відповідно до ч. 7 ст. 48 КАС заміна відповідача допускається до ухвалення рішення судом першої інстанції.
З системного аналізу наведених правових норм вбачається висновку про те, що допустити заміну належної сторони або залучити до участі співвідповідача у справі може виключно суд першої інстанції за умови згоди позивача та незмінності підсудності адміністративної справи, а можливості залучити до участі співвідповідача судом апеляційної інстанції КАС не передбачено.
Відтак, в обсязі встановлених в цій справі обставин у зіставленні з правовим регулюванням спірних правовідносин колегія суддів вважає, що висновок суду першої інстанції про задоволення позовних вимог, а саме про визнання протиправними дії Територіального управління Державної судової адміністрації України в Івано-Франківській області щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 суддівської винагороди за період з 18.04.2020 по 27.08.2020 (за винятком днів щорічної відпустки) із застосуванням обмеження, встановленого статтею 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 14.11.2019 №294-ІХ та зобов'язати відповідача провести перерахунок та виплату суддівської винагороди ОСОБА_1 за період з 18.04.2020 по 27.08.2020 (за винятком днів щорічної відпустки) обчисливши її відповідно до статті 130 Конституції України і статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 за №1402-VIII, з урахуванням виплачених сум, є передчасними, та є підстави для відмови в задоволенні позову, оскільки правильне вирішення справи вимагає дослідження доказів і з'ясування обставин, що стосуються ДСА України, а суд апеляційної інстанції позбавлений можливості залучити до участі у справі співвідповідача.
А тому не вірний обраний спосіб захисту позивачем та не залучення у число відповідачів ДСА України є підставою для скасування рішення суду першої інстанції та відмови в задоволенні позову.
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.
Приписи п. п. 1, 4 ч. 1 ст. 317 КАС України визначають, що підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Щодо розподілу судових витрат, то такий у відповідності до ст.139 КАС України не здійснюється.
Керуючись статтями 139, 229, 243, 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, -
Апеляційну скаргу Територіального управління Державної судової адміністрації України в Івано-Франківській області задовольнити.
Рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 16 лютого 2021 року у справі № 300/2986/20 - скасувати та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає. Крім випадків, передбачених пунктом другим частини п'ятої статті 328 КАС України.
Головуючий суддя С. М. Кузьмич
судді В. З. Улицький
Р. М. Шавель
Повне судове рішення складено 17 серпня 2021 року