П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
17 серпня 2021 р.м.ОдесаСправа № 420/9162/20
Головуючий в 1 інстанції: Білостоцький О.В. Дата і місце ухвалення: 28.12.2020р., м. Одеса
Колегія суддів П'ятого апеляційного адміністративного суду
у складі:
головуючого - Ступакової І.Г.
суддів - Бітова А.І.
- Лук'янчук О.В.
при секретарі - Рябоконь Н.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Одесі адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 28 грудня 2020 р. по справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії, -
До Одеського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, в якому позивач просить суд визнати неправомірним та скасувати рішення Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області №173 від 10.09.2020 року про відмову ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов'язати Головне управління Державної міграційної служби в Одеській області прийняти рішення відносно громадянина ОСОБА_1 про оформлення документів для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначив, що він 20.08.2020 року звернувся до управління у справах біженців Головного управління ДМС України в Одеській області із заявою про звернення за захистом в Україні, однак відповідач наказом №173 від 10.09.2020 року відмовив йому в оформленні документів для вирішення питання про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Позивач вважає вищезазначений наказ необґрунтованим та безпідставним, оскільки він приймався без врахування та дослідження всіх обставин, які мають юридичне значення і стосуються позивача. Крім того, ОСОБА_1 зазначає, що він не може повернутись до країни походження у зв'язку із наявністю загрози життю та свободі через його відмову бути учасником групи, яка має виконувати місії з незаконного арешту опозиціонерів.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 28 грудня 2020 року в задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись з вказаним рішенням, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на не правильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, не повне з'ясування обставин справи, просить скасувати рішення від 28.12.2020р., з прийняттям нового судового рішення - про задоволення позову.
В своїй скарзі апелянт зазначає, що суд першої інстанції при постановленні рішення не прийняв до уваги реальні побоювання позивача за власне життя у разі повернення до країни громадської належності.
Розглянувши матеріали справи, заслухавши суддю-доповідача, учасників справи, перевіривши доводи апеляційної скарги та законність і обґрунтованість судового рішення в межах позовних вимог і доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено та матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 є громадянином Республіки ОСОБА_1, уродженець с. Бутуо, регіон Монтань, ОСОБА_1.
За національністю івуарієць, за етнічною належністю дан, за віросповіданням християн-євангеліст (канонів релігії дотримується частково). Рідна мова діалект якуба, вільно володіє французькою мовою, англійською та російською мовою на початковому рівні. За сімейним станом неодружений. На території Кот-д'Івуару має трьох неповнолітніх дітей, які мають різних матерів та проживають з ними.
Середню освіту позивач здобув на території Кот-Д'Івуару протягом 1986-2000 років.
ОСОБА_1 на території Батьківщини проходив військову службу за власним бажанням, за контрактом починаючи з 01.01.2001 року до момент виїзду за межі країни.
Так в період 01.01.2001 року по 01.01.2011 року позивач служив в першому танковому батальйоні в м. Абіджан. В період з 2011 року по 2015 року у військовому угрупованні загального призначення при Міністерстві оборони в м. Абіджан. В період з 05.01.2015 року по 30.06.2015 року в другому батальйоні Дуала в м. Дуала. У період з 30.06.3015 року по 2019 рік у військовому угрупованні загального призначення при Міністерстві оборони в м.Абіджан.
Позивач ніколи не був членом жодних політичних, громадських, молодіжних, релігійних чи інших організацій.
01.06.2019 року ОСОБА_1 прибув на територію України легально, на підставі національного паспорту НОМЕР_2 та візи типу «С» серії НОМЕР_1 (туристична), авіасполученням Абіжан (ОСОБА_1) Стамбул (Туреччина) - Одеса (Україна). На території Стамбулу (Туреччина) перебував 5 годин.
04.07.2019 року позивач вперше звернувся до ГУ ДМС в Одеській області із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. В обґрунтування зазначеної заяви зазначив, що не може повернутися на Батьківщину через його дезертирство з військової служби. Так ОСОБА_1 повідомив, що його намагалися двічі примусити виконувати незаконні накази, зокрема виконувати місію (арештовувати) цивільне населення країни, яке не підтримувало владу, а також прихильників опозиції.
При анкетуванні та в протоколі співбесіди позивач зазначив, що злочинні (на його думку) завдання надходили від керівництва Міністерства оборони (зокрема, зазначив особу ОСОБА_5 - прапорщик). Позивач також зазначив, що рішення про завдання приймались владою.
При цьому ОСОБА_1 зазначив, що йому вдалось уникнути участі у зазначених арештах, з огляду на що існує ризик його переслідування за ознаками належності до певної соціальної групи військовослужбовців (солдати), які відмовились виконувати явно злочинні накази або розпорядження, у зв'язку із чим позивач не може повернутися до країни походження через побоювання за своє життя та здоров'я.
23.07.2019 року відповідачем було складено висновок про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця або додаткового захисту. Зазначено, що за результатом розгляду заяви позивача Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області дійшло висновку, що заява є очевидно необґрунтованою за відсутністю умов, визначених п.п. 1, 13 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
На підставі вищезазначеного висновку, наказом Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області №138 від 23.07.2019 року позивачу було відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Не погоджуючись із зазначеними наказом позивач звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом.
Відмовляючи в задоволенні позову суд першої інстанції дійшов висновку, що побоювання, які виникли у позивача мають суто суб'єктивний характер, вони не підтвердженні жодними документальними даними. Також, за висновками суду першої інстанції, позивачем не надано доказів, які б дали змогу дійти висновку, що він підпадає під визначення особи, яка потребує додаткового захисту, тобто, змушений був прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо нього насильницьких дій чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Колегія суддів суду апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову. При цьому, апеляційний суд виходить з наступного.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та собі, які потребують додаткового або тимчасового захисту» біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Згідно статті 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, жодна людина не може бути піддана катуванням, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати чи позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначається Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 08 липня 2011 року №3671-VI (далі по тексту - Закон № 3671-VI).
Згідно з п. 1 ст. 1 Закону № 3671-VI біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону № 3671-VI, особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Положеннями ч. 5 ст. 5 Закону № 3671-VI встановлено, що особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.
Частинами 1, 7 ст. 7 Закону № 3671-VI визначено, що оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до органу міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі за місцем тимчасового перебування заявника. До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.
Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженця 1967 року поняття "біженець" включає в себе 4 основних підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця:
1) особа повинна знаходиться за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання;
2) неможливість або побоювання користуватися захистом країни походження;
3) особа повинна мати цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань;
4) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расова належність; б) релігія; в) національність (громадянство); г) належність до певної соціальної групи; д) політичні погляди.
То ж, при вирішенні питання щодо визнання або відмови у визнані біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, мають враховуватися усі чотири підстави, наведені вище.
Відповідно до Положень Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (1992 рік) (далі - УВКБ ООН), особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками (п. п. 45, 66).
Згідно з Позицією УВКБ ООН "Про обов'язки та стандарти доказів у біженців" 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного, які можуть бути як усні, так і документальні.
Загальними правовими принципами доказового права, обов'язок доказування покладається на особу, яка висловлює це твердження.
Таким чином, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.
Колегія суддів зауважує, що єдиним критерієм для набуття міжнародного захисту особою є наявність у неї обґрунтованих побоювань у разі повернення до країни громадянської належності: стати жертвою переслідувань за однією чи кількома ознаками, наведеними у Конвенції про статус біженців 1951 року та у пункті 1 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" або зазнати серйозної шкоди, пов'язаної з умовами, зазначеними у статті 3 Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, Кваліфікаційній Директиві ЄС 2011/95/ЕU, та пункті 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI.
Приписами п. 5 ст. 4 Директиви Ради Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається" від 27 квітня 2004 року № 8043/04 передбачено, що заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови:
- заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву;
- усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів;
- твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою;
- заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
04.07.2019р. позивач звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
В обґрунтування зазначеної заяви зазначив, що не може повернутися на Батьківщину через його дезертирство з військової служби. Так ОСОБА_1 повідомив, що його намагалися двічі примусити виконувати незаконні накази, зокрема виконувати місію (арештовувати) цивільне населення країни, яке не підтримувало владу, а також прихильників опозиції.
При анкетуванні та в протоколі співбесіди позивач зазначив, що злочинні (на його думку) завдання надходили від керівництва Міністерства оборони (зокрема, зазначив особу ОСОБА_5 - прапорщик). Позивач також зазначив, що рішення про завдання приймались владою.
При цьому ОСОБА_1 зазначив, що йому вдалось уникнути участі у зазначених арештах, з огляду на що існує ризик його переслідування за ознаками належності до певної соціальної групи військовослужбовців (солдати), які відмовились виконувати явно злочинні накази або розпорядження, у зв'язку із чим позивач не може повернутися до країни походження через побоювання за своє життя та здоров'я.
В свою чергу, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції, що позивачем не надано жодних доказів стосовно наявності щодо нього примусу виконання злочинних наказів керівництва. Припущення стосовно можливих проблем, пов'язаних із проходженням військової служби, або притягнення до відповідальності в разі повернення до країни громадянської належності, не можуть бути єдиним доказом наявності правдоподібних та обґрунтованих підстав для визнання позивача біженцем.
Також колегія суддів зазначає, що судом першої інстанції вірно встановлено, що:
«З анкети від 02.09.2020 року вбачається що позивач працював військовим починаючи з 01.01.2001 року. За весь час проходження служби у нього не виникало проблем та не було конфліктів із співслужбовцями . Водночас при першому зверненні позивачем було надана інформація про початок служби починаючи з 01.08.2000 року та з 05.02.2001 вказано службу в м. Абіджан.
При цьому на підтвердження факту несення військової служби повивачем було надано копію військового квитка. Перекладу даної копії документа та оригіналу надано не було. Зі слів позивача, він боявся приїжджати на територію України із оригіналом військового квитка. На документі вказана дата вступу до армії - 01.08.2000 року та дата підвищення до старшого сержанта - 01.01.2018 року, місце роботи - «ОММС».
Також позивачем зазначено, що отримав дану копію військового квитка позивач 7-8 місяців назад, щоб долучити до матеріалів особової справи попереднього звернення від 04.07.2019 року ОС №2019000130, але в матеріалах справи попереднього звернення від 04.07.2019 року ОС №2019000130 відсутня дана копія та не було вказано про її існування. Проте при другому зверненні відповідний документ було надано та позивач зазначив, що він вважав, що надав документ при першому зверненні.
Також позивачем не було надано жодних доказів офіційного підтвердження останнього місця роботи, в нього не має ані посвідчення чи перепустки.
Крім того у розділі «Події в країні» протоколу співбесіди від 23.07.2019 року, на питання: «Які саме події в країні відбувались з 18.09.2002 року до 04.2011 року?» - позивач відповів - «Там була війна, повстанці озброєні напали на Кот -Д'Івуар». З відповіді позивача вбачається, що він приймав участь у військових діях, а бойовики були людьми Президента ОСОБА_6 . На питання: «Яке саме відношення це має до Вашої заяви про набуття статусу біженця або додаткового захисту?» - позивач відповів - «Ці люди просто вбивають, тому я цього побоявся і втік. Вони вбивають і не думають. Мій колега Драман, в минулому також був повстанцем».
Разом з цим, в протоколах співбесід від 2020 року позивач зазначив, що виїзд за межі Батьківщини зумовлений бажанням уникнути участі в подальших незаконних наказів керівництва.
При звернення до органів Державної міграційної служби України позивачем не було надано інформації, яка могла би бути підставою для висновку про обґрунтованість побоювань заявника стати жертвою переслідувань, а також щодо загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо себе смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання, або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини.»
При цьому судом першої інстанції встановлено та зазначено, що до позивача в країні його походження не застосовувалися адміністративні заходи, до кримінальної відповідальності він не притягувався. Позивач не був членом жодних політичних, релігійних, громадських організацій, в інцидентах із застосуванням насильства, що пов'язано з расовою, національною, релігійною належністю, політичними поглядами, участі не брав.
Серед іншого колегія суддів зазначає, що судом вірно враховано ряд певних обставин, що також слід враховувати при визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
У позивача на території Республіки ОСОБА_1 залишилась родина: дружина, троє дітей, батько, сестра, брат, племінники. Позивач спілкується з дружиною засобами мобільного зв'язку.
В протоколі співбесід ОСОБА_1 зазначив, що його родичам на території Батьківщини нічого не погрожує. Зазначав, що батько служив у військовій поліції та зараз отримує пенсію. З особової справи спостерігається, що ані позивач, ані його близькі родичі не були членами жодних політичних, релігійних, громадських організацій. На території Батьківщини у нього не виникало жодних конфліктів з представниками органів державної влади, а також антидержавними формуваннями.
Даних про те, що позивач чи його близькі родичі були причетні до насильницьких викрадень на території країни громадянської належності, позивачем також не надано.
Отже, судом першої інстанції зроблений правильний висновок про те, що позивачем чітко зазначено про відсутність конфліктів з представниками державних формувань та відсутность особистих погроз на території Батьківщини. Позивач не перебував в офіційному розшуку на території Кот-д'Івуару.
При цьому судом вірно враховано, що ОСОБА_1 безперешкодно здійснив оформлення візи до України та легально (безперешкодно) залишив територію Батьківщини.
Зазначені обставини свідчать про відсутність переслідування позивача з боку державних формувань.
З приводу інформації по країні походження позивача, судова колегія зазначає наступне.
Пункт 42 Керівництва передбачає, що знання умов країни походження прохача - якщо не основна мета, то вельми важливий елемент в оцінці достовірності відомостей, наданих прохачем. Загалом, побоювання прохача повинні вважатися цілком обґрунтованими, якщо він може довести в межах розумного, що його тривале перебування в країні походження стало нестерпним для нього з причин, вказаних у визначенні, чи з тих же причин було б нестерпним, якби він повернувся назад.
Відповідно до абзаців 3-5 п. 10 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25.06.2009 № 1 "Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця, видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні" підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 7 вересня 2011 року № 649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.
Суди можуть використовувати інформацію про країни походження, розміщену на офіційних сайтах Державної міграційної служби України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, а також на інформаційних носіях, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні, та інших носіях.
При розгляді справ щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового захисту, примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні, необхідно враховувати, що інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації.
Згідно доповіді Генерального секретаря про Операції ООН ситуація у країні походження позивача, свідчить про реальні проблеми в сфері захисту та забезпечення прав людини, однак у той же час констатує, що Кот -д'Івуар продовжує відновлюватись після політичних заворушень та широкомасштабного конфлікту, який закінчився в 2011 році. Про поліпшення ситуації в країні походження також свідчить факт виводу миротворчої місії ООН в 2017 році.
Наявні в засобах масової інформації данні, зокрема сайту «euronews.com» свідчать, що у 31 жовтня 2020 року в Кот -д'Івуар відбулися чергові президентські вибори за результатами яких перемогу отримав діючий президент ОСОБА_6 . Крім того, 06 березня 2021 р. в країні громадянського походження позивача відбулися парламентські вибори більшість голосів яких отримала політична партія «Объединение уфуэтистов за демократию и мир».
Колегія суддів зазначає, що ситуація у країні походження позивача не відноситься до конвенційних ознак, тобто не є такою, що надає безумовних підстав для визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а наведена вище інформація характеризує загальне положення в країні походження заявника та не містять конкретних відомостей про можливі утиски позивача з боку влади ОСОБА_1.
Разом з тим, власні побоювання позивача стати жертвою переслідування в країні громадянського походження не можуть бути підставою для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, через недоведеність позивачем загрози його життю, фізичній цілісності чи свободі в ОСОБА_1, а також можливості застосування до нього нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання у разі повернення на Батьківщину.
Таким чином, на підставі викладеного у сукупності, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області від 10.09.2020 року. №173, яким позивачу було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є обґрунтованим та законним, в зв'язку з чим заявлені позовні вимоги задоволенню не підлягають.
Доводи апеляційної скарги правильність висновків суду не спростовують, а тому підстав для задоволення скарги ОСОБА_1 та скасування рішення Одеського окружного адміністративного суду від 28 грудня 2020 року колегія суддів не вбачає.
Оскільки судом першої інстанції правильно встановлено обставини справи та постановлено судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, тому, відповідно до ст.316 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Керуючись ст.ст. 308, 310, п.1 ч.1 ст.315, ст.ст. 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, рішення Одеського окружного адміністративного суду від 28 грудня 2020 року залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом 30 днів з дня складання повного тексту судового рішення.
Повний текст судового рішення виготовлений 17 серпня 2021 року.
Головуючий: І.Г. Ступакова
Судді: А.І. Бітов
О.В. Лук'янчук