Справа № 755/2984/21
Провадження № 2/755/2984/21
"04" серпня 2021 р. Дніпровський районний суд міста Києва в складі:
Головуючого судді - Хромової О.О.
при секретарі - Кошель К.А.
розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження в судовому засіданні в приміщенні Дніпровського районного суду міста Києва цивільну справу за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , треті особи: ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , про стягнення коштів,
Позивачі ОСОБА_1 , ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом, в якому просять стягнути з відповідача ОСОБА_3 на їхню користь кошти в розмірі по 77 593,00 грн кожному.
Позовні вимоги обґрунтовують тим, що у 1997 році ними, їхнім братом - ОСОБА_3 та матір'ю ОСОБА_4 , в рівних частках була приватизована квартира за адресою: АДРЕСА_1 , внаслідок чого, кожен з них набув права власності на ј частину вказаного житла. Їхній батько - ОСОБА_3 , відповідач у справі, участі у приватизації не приймав, ніколи її не оскаржував.
08 лютого 2005 року ОСОБА_4 була придбана квартира за адресою:
АДРЕСА_2 , з метою подальшого переоформлення права власності на придбане житло на ОСОБА_1 , ОСОБА_3 та ОСОБА_2 . Квартира придбана в іпотеку за 154 456,00 грн, з яких 59 050,00 грн сплачено власними коштами (заробітна плата, благодійні внески меценатів на творчий розвиток, концертна діяльність, кошти отримані за спадщину), а на погашення 95 409,00 грн взято іпотечний кредит в публічному акціонерному товаристві «УкрСиббанку» на суму 18 000 доларів США, з метою забезпечення виконання якого того ж дня було укладено Договір іпотеки та Договір поруки.
11 серпня 2006 року позивачами, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 продано квартиру
АДРЕСА_3 за 111 760,00 грн, що еквівалентно 22 130 доларів США, тобто частка кожного з чотирьох співвласників склала по 5 532,00 доларів США кожному.
Відразу після отримання коштів за продаж квартири, того ж дня 12 500,00 доларів США перераховано на повне погашення заборгованості за іпотечним кредитом. Крім того, 28 вересня 2006 року подружжя ОСОБА_1 придбало за 30 000,00 грн (що еквівалентно 6 000,00 доларів США) гаражний бокс № НОМЕР_1 , а 14 листопада 2006 року - за 4 500,00 доларів США подружжя придбало ще один гаражний бокс № НОМЕР_2 у ГСК «Дніпро». Право власності на обидва гаражні бокси оформлені на відповідача ОСОБА_3 , оскільки обов'язковою умовою вступу до гаражного кооперативу була наявність автомобіля.
Таким чином, всі виручені кошти від продажу квартири у м. Кривому Розі Дніпропетровської області були витрачені на придбання нерухомості у м. Києві - квартири АДРЕСА_4 та двох гаражних боксів, на загальну суму 23 000 доларів США. Натомість, в подальшому ОСОБА_4 повинна була переоформити придбану квартиру на позивачів, для чого необхідна згода ОСОБА_3 , їхнього батька, однак він такої згоди не дав, внаслідок чого, вони та їхній брат ОСОБА_3 звернулися до суду з позовом до відповідача ОСОБА_3 про визнання за ними права власності на частки квартири АДРЕСА_4 .
Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 14 березня 2016 року у задоволенні позову ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_1 до ОСОБА_4 , ОСОБА_3 про визнання права власності на частки квартири
АДРЕСА_4 відмовлено. Крім того, рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 31 жовтня
2017 року ОСОБА_3 визнав за собою право власності на Ѕ частину придбаної у шлюбі спірної квартири.
Позивачі вважають, що оскільки рішенням суду встановлено, що квартира придбана ОСОБА_6 у шлюбі з ОСОБА_3 , то право власності на неї належить лише подружжю, а тому вважають, що вони мають право на компенсацію коштів ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , вкладених у придбання спірної квартири, оскільки кредит, який було взято на її придбання повністю погашено за кошти, виручені від продажу квартири у Кривому Розі, де позивачі були співвласниками та могли б отримати кошти в розмірі 11 065,00 доларів США, що в еквіваленті становить 310 373,00 грн, тобто по 155 186,65 грн з кожного з співвласників.
Оскільки між позивачами та ОСОБА_4 досягнуто домовленості щодо відшкодування нею частки, яку вона повинна сплатити ОСОБА_1 та ОСОБА_2 в рахунок компенсації за вкладені ними кошти у придбання спірної квартири, то з відповідачем подібних домовленостей досягнути не вдалося, внаслідок чого вони звернулися до суду з даним позовом, який просили задовольнити.
Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 09 березня 2021 року відкрито провадження у даній справі, постановлено розгляд справи проводити у порядку загального позовного провадження, призначено підготовче засідання. Сторонам роз'яснено їх процесуальні права подати заяви по суті справи та встановлено відповідні строки.
Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 12 травня 2021 року закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду.
Позивачі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 в судовому засіданні позов підтримали, надали пояснення аналогічні викладеному у позові.
Відповідач ОСОБА_3 в судовому засіданні проти задоволення позову заперечував в повному обсязі. Письмового відзиву на позовну заяву не подав. У судовому засіданні пояснив, що підстав для задоволення позову немає, оскільки рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 31 жовтня 2017 року у справі № 755/1525/15-ц за ним визнано право власності на
Ѕ частини квартири АДРЕСА_4 , як на частину об'єкта права спільної сумісної власності подружжя, оскільки спірна квартира була придбана за час перебування у шлюбі з ОСОБА_4 . Квартира у місті Кривий Ріг Дніпропетровської області дійсно була приватизована на чотирьох осіб: позивачів - ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третіх осіб - ОСОБА_4 , ОСОБА_3 . Участі у приватизації він не брав. Крім того, рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 14 березня 2016 року у справі № 755/31355/14-ц встановлено, що відсутні належні та допустимі докази того, що квартира АДРЕСА_4 була придбана у результаті спільної праці та за спільні грошові кошти ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_1 разом із членами їх сім'ї. На час купівлі вказаної квартири ОСОБА_2 , ОСОБА_3 навчались, останній був неповнолітнім, ОСОБА_1 працював та з ОСОБА_2 мешкав у місті Києві де наймали житло. Також цим рішенням зазначено, що виплата і погашення кредиту, який отримувала відповідачка для купівлі спірної квартири, у тому числі за рахунок реалізованої позивачами та відповідачкою належної їм на праві власності квартири у АДРЕСА_1 , не вважається придбанням житла за укладеним відповідним правочином, так як дані правовідносини стосуються виконання умов кредитного договору за зобов'язаннями відповідачки ОСОБА_6 , як позичальника, що не дає підстави у розрізі даного спору визнавати за позивачами право власності на частки спірного житла. Просив у задоволенні позову відмовити.
Третя особа - ОСОБА_4 , в судовому засіданні поданий позов підтримала, просила його задовольнити. Зазначала, що відповідач участі у приватизації квартири у місті Кривий Ріг Дніпропетровської області не брав, не був її власником, або співвласником, а тому грошові кошти від продажу зазначеної квартири також йому не належать. Частину коштів у рахунок компенсації за вкладені ними кошти у придбання спірної квартири вона повернула на користь позивачів, проте відповідач свої зобов'язання не виконав, кошти не повернув.
Третя особа - ОСОБА_3 , в судовому засіданні позовні вимоги підтримав, просив їх задовольнити. Надав пояснення, аналогічні викладеним у позові.
Заслухавши пояснення учасників справи, з'ясувавши позицію сторін, повно та всебічно проаналізувавши матеріали справи, суд приходить до таких висновків.
Судом встановлено, що відповідно до свідоцтва про право власності на житло від 25 липня 1997 року квартира за адресою: АДРЕСА_1 належала на праві спільної сумісної власності ОСОБА_4 та членам її родини ОСОБА_1 , ОСОБА_6 та ОСОБА_3 .
Згідно із свідоцтвом про шлюб та свідоцтвом про зміну імені ОСОБА_2 змінила прізвище та ім'я на ОСОБА_2 .
Відповідно до договору купівлі-продажу квартири від 08 лютого 2005 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Васьківською В.С., зареєстрованим в реєстрі за № 736, квартира
АДРЕСА_4 придбана у шлюбі на ім'я ОСОБА_4 . На спірне житлове приміщення на ім'я ОСОБА_4 . Київським міським Бюро технічної інвентаризації видане реєстраційне посвідчення від 10 лютого 2005 року № 002862. У договорі купівлі-продажу спірної квартири зазначено, що покупець ОСОБА_4 придбає квартиру за нотаріально посвідченою згодою чоловіка
ОСОБА_3 . Вартість спірної квартири становить 154 456,57 грн.
Разом з цим, 08 лютого 2005 року ОСОБА_4 укладено кредитний договір в акціонерному комерційному інвестиційному банку «УкрСиббанк» (далі - АКІБ «УкрСиббанк»), за умовами якого ОСОБА_4 отримала кредит (грошові кошти) в іноземній валюті в розмірі
18 000 доларів США, що в еквіваленті за офіційним курсом Національного Банку України станом на дату отримання кредиту складає 95 409,00 грн.
У даному кредитному договорі не міститься відомостей про цілі отримання вказаної суми кредиту.
У рахунок забезпечення виконання кредитних зобов'язань за договором від 08 лютого
2005 року між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_1 укладено договір поруки № 31-3VV/02-2005И.
Крім того, 08 лютого 2005 року між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_4 укладено договір іпотеки № 31-3VV/02-2005И, за умовами якого іпотекодавець з метою забезпечення викладених нижче зобов'язань передає в іпотеку іпотекодержателю нерухоме майно, а саме: квартиру за адресою: АДРЕСА_2 . Предмет іпотеки є власністю іпотекодержателя на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Васьківською В.С. 08 лютого 2005 року за реєстровим № 736.
Згідно із договором купівлі-продажу квартири від 11 серпня 2006 року ОСОБА_3 (третя особа у справі), ОСОБА_4 , яка діяла від свого імені та від імені ОСОБА_1 та ОСОБА_8 , продали квартиру за адресою: АДРЕСА_1 . Вартість квартири за згодою сторін становить 111 760,00 грн.
Відповідно до довідки АКІБ «УкрСиббанк» від 14 серпня 2006 року ОСОБА_4 достроково виконала всі зобов'язання за кредитним договором від 08 лютого 2005 року
№ 31-3VV/02-2005И, договір іпотеки від 08 лютого 2005 року № 31-3VV/02-2005И вважається таким, що втратив свою дію.
Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 14 березня 2016 року у справі
№ 755/31355/14-ц у задоволенні позову ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_1 до ОСОБА_4 ,ОСОБА_9 про визнання права власності на частки квартири за адресою:
АДРЕСА_2 , відмовлено.
Відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 14 березня 2016 року встановлено, що спірне житло купувалося за кредитні кошти, отримані відповідачкою ОСОБА_4 за кредитним договором від 08 лютого 2005 року укладеним з ПАТ «УкрСиббанк» у розмірі 18 000 доларів США, що на день укладення кредитного договору в еквіваленті до національної валюти складало 95 409 грн, а також за рахунок наявних коштів розміщених відповідно до укладеного відповідачкою з Публічним акціонерним товариством Акціонерний комерційний банк «Аркада» договору від 22 жовтня 2003 року № 2597 про депозитний вклад «Житловий» за яким кошти достроково були зняті 21 жовтня 2004 року в сумі 43 107 грн. 41 коп.
Рішення суду набрало законної сили 18 серпня 2016 року.
Також у рішенні зроблено висновок, що позивачами не доведено належними та допустимими доказами обставин того, що квартира АДРЕСА_4 була придбана у результаті спільної праці та за спільні грошові кошти позивачів з членами їхньої сім'ї, що визначено частиною четвертою статті 368 ЦК України та статтею 175 СК України. На час купівлі вказаної квартири позивачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 навчалися, останній був неповнолітній, позивач ОСОБА_1 працював та з позивачкою ОСОБА_2 мешкав у м. Києві де наймали житло. Виплата і погашення кредиту, який отримувала відповідачка для купівлі спірної квартири, у тому числі за рахунок реалізованої позивачами та відповідачкою належної їм на праві власності квартири у АДРЕСА_1 , не вважається придбанням житла за укладеним відповідним правочином, оскільки дані правовідносини стосуються виконання умов кредитного договору за зобов'язаннями відповідачки ОСОБА_4 , як позичальника, що не дає підстави у розрізі даного спору визнавати за позивачами право власності на частки спірного житла.
Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 31 жовтня 2017 року, залишеним в силі Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного Суду
від 03 жовтня 2018 року позов ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про поділ майна подружжя задоволено. Визнано право власності на 1/2 частини квартири АДРЕСА_4 за ОСОБА_3 , та Ѕ частини квартири АДРЕСА_4 за ОСОБА_4 . В задоволенні зустрічного позову ОСОБА_4 до ОСОБА_3 , треті особи: ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання квартири особистою приватною власністю відмовлено.
Рішення суду набрало законної сили 11 квітня 2018 року.
В рішенні зазначено, що спірна квартира була придбана позивачем за зустрічним позовом для проживання родини без заначень будь-яких застережень у договорі купівлі-продажу квартири від 08 лютого 2005 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Васьківською В.С., зареєстрованого у реєстрі за № 736, що свідчить про придбання даної квартири подружжям в інтересах всієї родини.
Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо суб'єкта право власності на квартиру за адресою:
АДРЕСА_2 по 1/2 частині належить ОСОБА_3 та
ОСОБА_4 .
Згідно із договором купівлі-продажу від 28 вересня 2006 року ОСОБА_3 придбав гаражний бокс № НОМЕР_1 в гаражно-будівельному кооперативі «Дніпро» по вул. П. Усенка, вартість гаражного боксу 30 000,00 грн.
Згідно із договором купівлі-продажу від 14 листопада 2006 року ОСОБА_3 придбав гаражний бокс № НОМЕР_2 в гаражно-будівельному кооперативі «Дніпро» по вул. П. Усенка, вартість гаражного боксу 4 500,00 доларів США.
Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
За змістом частини першої статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється порядку іншого судочинства.
У статті 15 ЦК України зазначено про право кожної особи на захист свого цивільного права в разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Частинами першою, третьою статті 509 ЦК України визначено, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (у тому числі сплатити гроші), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.
За змістом статей 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
У частині першій статті 61 СК України передбачено, що об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.
Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Статтею 12 ЦПК України визначено, що ц ивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами, вживає заходів для виконання ними їх обов'язків.
Відповідно до статті 13 ЦПК України збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
Згідно із статтею 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами;
2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Відповідно до статті 79 ЦПК України д остовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.
За змістом статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Частинами першої, шостої, сьомої статті 81 ЦПК України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.
Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Згідно із практикою Європейського суду з прав людини за своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00 § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.
З аналізу вищенаведених норм суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення вказаного позову, посилаючись на таке.
При звернені з даним позовом до суду позивачі посилаються на те, що кошти, отримані від продажу належної їм частки квартири у м. Кривому Розі Дніпропетровської області були витрачені на купівлю квартири у місті Києві. На підтвердження зазначеного долучили до матеріалів позову документи, що посвідчують їх право власності на частку квартири у м. Кривому Розі Дніпропетровської області, кредитний договір, укладений між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_4 , договір іпотеки та договір поруки від 08 лютого 2005 року та договір купівлі продажу квартири у м. Кривому Розі від 11 серпня 2006 року та договір купівлі-продажу квартири у м. Києві від 08 лютого 2005 року.
Звертаючись до суду з вимогою про стягнення з відповідача коштів в розмірі
155 186,65 грн, позивачі посилаються на те, що між ними та їхньою матір'ю ОСОБА_4 існувала усна домовленість про подальше відчуження придбаної нею квартири у Києві на їхню користь. При цьому зазначають, що відповідач жодного відношення до належної їм квартири у м. Кривий Ріг не має, крім того, коштів на придбання квартири у м. Києві він також не надавав.
Позивачі стверджують, що відповідач в судовому порядку отримав право власності на спірну частину квартири за адресою: АДРЕСА_2 лише з тих підстав, що квартира була придбана їхньою матір'ю у період перебування у шлюбі з їхнім батьком ОСОБА_3 .
З матеріалів справи дійсно вбачається, що квартира у м. Кривий Ріг Дніпропетровської області належала ОСОБА_4 та її дітям ОСОБА_1 , ОСОБА_3 та ОСОБА_2 та була відчужена за їх взаємною згодою у 2006 році. Крім того, у свідоцтві про право власності на вказану квартиру від 25 липня 1997 року навіть не визначено частки кожного зі співвласників, що по суті позбавляє можливості визначити грошовий еквівалент вартості кожної з часток, яка б при наявності для того законних підстав підлягала відшкодуванню кожному із співвласників.
Аргументи позивачів стосовно того, що виручені від продажу квартири кошти були витрачені на погашення кредитних зобов'язань ОСОБА_4 за кредитним договором
№ 31-3VV/02-2005И не знайшли свого підтвердження, оскільки в кредитному договорі
від 08 лютого 2005 року не міститься відомостей про те, що сума коштів в розмірі 18 000,00 грн була отримана в кредит конкретно для придбання спірної квартири та те, що сума коштів в розмірі 12 000,00 грн, яку позичальник ОСОБА_4 внесла одним платежем, була дійсно отримана нею від продажу квартири у м. Кривий Ріг Дніпропетровської області.
Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 14 березня 2016 року, яким позивачам відмовлено у визнання права власності на частку квартири за адресою: АДРЕСА_2 , також не вдалося встановити походження коштів, сплачених за договором купівлі-продажу від 08 лютого 2005 року. Натомість судом встановлено, що погашення кредитної заборгованості ОСОБА_4 не дає підстав для визнання за ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 права власності на вказане майно.
Крім того, рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 31 жовтня 2017 року квартиру за адресою: АДРЕСА_2 визнано спільною сумісною власністю ОСОБА_4 та ОСОБА_3 та здійснено поділ вищевказаної квартири між співвласниками в рівних частках. Більше того, у постанові Верховного Суду від 03 жовтня
2018 року зазначено, що позивач не зобов'язаний доводити належність набутого за час шлюбу майна до майна подружжя. Такий обов'язок покладається на того з подружжя, який порушує питання про спростування зазначеної презумпції, а тому зобов'язаний довести обставини, що її спростовують.
Враховуючи, що в судовому порядку не спростовано факту належності спірної квартири за адресою: АДРЕСА_2 на праві спільної сумісної власності
ОСОБА_4 та ОСОБА_3 . Факт належності коштів, витрачених на придбання квартириза адресою: АДРЕСА_2 , ОСОБА_1 та ОСОБА_2 також не встановлено. Крім того, якщо навіть припустити, що витрачені на придбання квартири кошти, могли бути власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , між сторонами не існує жодних договірних зобов'язань, з яких би вбачалося, що відповідач ОСОБА_3 отримав вказані кошти та зобов'язався їх повернути, та/або в рахунок виконання договірних правовідносин зобов'язувався вчинити певні дії, в даному випадку відчужити свою частку квартири на їхню користь.
Враховуючи викладене вище, зважаючи на те, що в судовому порядку визнано право власності відповідача ОСОБА_3 на належну йому частку квартириза адресою:
АДРЕСА_2 , між сторонами не існувало жодних домовленостей щодо права володіння, розпорядження та користування спірним майном, суд не вбачає жодних законних підстав для стягнення на користь позивачів, які не є співвласниками квартири за адресою: АДРЕСА_2 , грошових коштів у заявленому розмірі.
На підставі викладеного, керуючись статтями 81, 82, 89, 259, 263 - 265, 353 ЦПК України, суд -
У задоволенні позову ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , треті особи: ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , про стягнення коштів, відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 ЦПК України.
Відповідно до п.п. 15.5) п.п.15 п. 1 Розділу ХІІІ Перехідних Положень ЦПК України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а саме: Дніпровський районний суд міста Києва.
Повне рішення суду виготовлено 13 серпня 2021 року.
Суддя О.О. Хромова