16 серпня 2021 року м. Київ № 320/6650/21
Київський окружний адміністративний суд у складі головуючої судді Шевченко А.В., розглянувши у порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Управління соціального захисту населення Вишгородської райдержадміністрації про визнання відмови незаконною та зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 (далі - позивачка) звернулася до Київського окружного адміністративного суду з позовом до Управління соціального захисту населення Вишгородської райдержадміністрації (далі - відповідач), в якому позивачка просила суд:
- визнати незаконною відмову відповідача № 01-3-740 від 23.04.2021 у наданні позивачці статусу інваліда війни відповідно до вимог пункту 9 статті 7 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту»;
- зобов'язати відповідача надати позивачці статус інваліда війни та видати відповідне посвідчення.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що відповідно до вимог пункту 9 статті 7 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» позивачка має право на отримання статусу особи з інвалідністю внаслідок війни з видачею відповідного посвідчення, проте відповідачем безпідставно обмежено в реалізації вказаного права.
Ухвалою суду від 14.06.2021 відкрито провадження в адміністративній справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).
Згідно з пунктами 7 та 7.1 резолютивної частини ухвали суду у позивачки було витребувано докази того, що Іванківське СТО обласної ради ДО автомотолюбителів, де працювала позивачка, у період з 29.04 по 03.05, з 10.05 по 13.05 та з 26.05 по 30.05.1986 входило до складу формувань Цивільної оборони. У відповідача було витребувано копії усіх документів, які подавалися разом із заявою ОСОБА_1 від 14.04.2021ю
Копія вищевказаної ухвали отримана, зокрема, відповідачем 14.06.2021 шляхом направлення її на офіційну електронну адресу, позивачкою засобами поштового зв'язку 17.06.2021, про що свідчать наявні письмові докази.
Витребуваних документів від учасників справи до суду не надійшло.
Відповідач правом на подання відзиву на позовну заяву не скористався.
Розглянувши подані документи та матеріали, з'ясувавши фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив таке.
ОСОБА_1 (попереднє прізвище ОСОБА_1 ), ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянкою України та наділена адміністративною процесуальною дієздатністю, що підтверджено паспортом серії НОМЕР_1 .
У відповідності до копії свідоцтва про одруження від 21.11.2000 серії НОМЕР_2 , позивачка після одруженням змінила прізвище з ОСОБА_1 та ОСОБА_1 .
Відповідно до посвідчення серії НОМЕР_3 від 28.01.2021, позивачка є учасником ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС у 1986 році (категорія 1).
Згідно з посвідченням № НОМЕР_4 позивачка є особою з інвалідністю 2 групи (захворювання пов'язані з роботами по ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС).
Як зазначено у витягу із акту огляду у МСЕК до довідки серії КИО-1 № 122805, позивачці встановлена друга група інвалідності довічно, захворювання пов'язане у зв'язку з роботами по ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.
З експертного висновку Центральної міжвідомчої експертної комісії по встановленню причинного зв'язку хвороб, інвалідності та смерті з дією іонізуючого випромінювання та інших шкідливих чинників внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС від 05.07.2000 № 3992-3440 вбачається, що захворювання позивачки пов'язане з роботами по ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС.
Відповідно до запису у трудовій книжці, ксерокопія якої наявна у матеріалах справи, позивачка наказом від 11.03.1986 прийнята на роботу комірницею Іванківської СТО обласної ради ДО автолюбителів, звідки вона була відряджена до м. Чорнобиля, де приймала участь у ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, що підтверджується маршрутним листом без номера та дати. З указаного маршрутного листа вбачається, що позивачка виконувала роботи по відбору та вивозу запчастин з 30-ти кілометрової зони з м. Чорнобиль через с. Черевач Чорнобильського району.
З копій довідок Центральної ради Всеукраїнської спілки автомобілістів № 37 та довідки Української республіканської спілки автомобілістів Київської обласної ради № 119 вбачається, що позивачка безпосередньо була зайнята на роботах, передбачених постановою ЦК КПРС, Ради Міністрів СРСР та ВЦСПС від 29.12.1987 № 1497-378 і постановою Ради Міністрів СРСР та ВЦСПС від 05.06.1986 № 665-195, що дають право на державну пенсію на пільгових умовах у відповідності зі списком № 1, затвердженим постановою Ради Міністрів СРСР від 22.08.1956 № 1173, у період з 29.04.1986 по 03.05.1986, з 10.05.1986 по 13.05.1986, з 26.05.1986 по 30.05.1986.
Позивачка звернулася до відповідача з заявою про встановлення статусу інваліда війни та видачі посвідчення інваліда війни як особі, залученої до складу формувань Цивільної оборони, яка стала інвалідом внаслідок захворювання, пов'язаного з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи.
Однак листом відповідача від 23.04.2021 № 01-3-740 позивачці було відмовлено у встановленні статусу особи з інвалідністю внаслідок війни та видачі відповідного посвідчення. Вказана відмова мотивована тим, що правових підстав для поширення на позивачку статусу особи з інвалідністю внаслідок війни, відповідно до пункту 9 статті 7 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» немає, оскільки в наданих позивачкою документах відсутні відомості про залучення її до складу формувань Цивільної оборони під час роботи з ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Такими документами, на думку відповідача, є довідка, яка містить інформацію про наказ чи розпорядження про залучення особи до формувань Цивільної оборони, займану посаду та документів про роботу, яку виконував громадянин під час ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС.
Не погоджуючись з відмовою відповідача, позивачка звернулася з позовом до суду.
Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд виходив з такого.
Правовий статус ветеранів війни, гарантії щодо створення належних умов для їх життєзабезпечення визначено у Законі України від 22.10.1993 № 3551-XII «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» (далі - Закон № 3551-XII).
Відповідно до статті 4 Закону № 3551-XII ветеранами війни є особи, які брали участь у захисті Батьківщини чи в бойових діях на території інших держав.
До ветеранів війни належать: учасники бойових дій, інваліди війни, учасники війни.
Перелік осіб, які належать до інвалідів війни, визначений у статті 7 Закону № 3551-XII.
Пунктом 9 частини другої статті 7 Закону № 3551-XII передбачено, що до осіб з інвалідністю внаслідок війни належать також особи з інвалідністю з числа осіб, залучених до складу формувань Цивільної оборони, які стали особами з інвалідністю внаслідок захворювань, пов'язаних з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи.
Отже, умовами для набуття статусу інваліда війни з підстав, встановлених пунктом 9 частини другої статті 7 Закону № 3551-ХІІ, є: 1) настання інвалідності внаслідок захворювання, пов'язаного з ліквідацією наслідків аварії на Чорнобильській АЕС; 2) участь особи у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС саме у складі формувань Цивільної оборони.
Відповідно до частини першої статті 10 Закону України від 28.02.1991 № 796-XII «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» (далі - Закон № 796-ХІІ), учасниками ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС вважаються громадяни, які безпосередньо брали участь у будь-яких роботах, пов'язаних з усуненням самої аварії, її наслідків у зоні відчуження у 1986-1987 роках незалежно від кількості робочих днів, а у 1988-1990 роках - не менше 30 календарних днів, у тому числі проведенні евакуації людей і майна з цієї зони, а також тимчасово направлені або відряджені у зазначені строки для виконання робіт у зоні відчуження, включаючи військовослужбовців, працівники державних, громадських, інших підприємств, установ і організацій незалежно від їх відомчої підпорядкованості, а також ті, хто працював не менше 14 календарних днів у 1986 році на діючих пунктах санітарної обробки населення і дезактивації техніки або їх будівництві. Перелік цих пунктів визначається Кабінетом Міністрів України.
Положенням про Цивільну оборону СРСР, затвердженим постановою КПРС і Ради Міністрів СРСР від 18.03.1976 № 1111, та Положенням про невоєнізовані формування ЦО СРСР, затвердженим наказом начальника ІДО СРСР від 06.06.1975 № 90, було передбачено, що формування ЦО, в тому числі і невоєнізовані, створювались для виконання заходів по ліквідації аварій, катастроф, стихійних лих, великих пожеж, та їх наслідків, а також при ліквідації аварій, катастроф, стихійних сил, великих пожеж, та їх наслідків, а також при застосуванні засобів масового ураження (у воєнний час), захисту і організації життєзабезпечення населення.
Однак, крім формувань Цивільної оборони, у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС брали участь інші формування, які створювались в іншому порядку ніж невоєнізовані формування цивільної оборони та направлялись у райони виконання робіт згідно з розпорядженням керівників відповідних органів, відомств, організацій, установ та підприємств.
Суд зазначає, що частину другу статті 7 Закону № 3551-XII було доповнено пунктом 9 згідно з Законом № 1770-IV від 15.06.2004.
При цьому, в пояснювальній записці до проєкту Закону України від 15.06.2004 № 1770-IV зазначено таке: «з перших днів аварії на Чорнобильській АЕС 1300 осіб, залучених до мобільних загонів спецзахисту формувань Цивільної оборони Чернігівської, Житомирської та Київської областей, виконували роботи у 30-тикілометровій зоні найвищого радіоактивного забруднення. На той час загони Цивільної оборони знаходилися в структурі Міністерства оборони колишнього Союзу РСР, діяли за його статутом та підпорядковувалися військовому командуванню.
Перелік робіт, які провадились цими загонами, включає: проведення радіаційної розвідки, гасіння пожеж на забруднених радіонуклідами торфовищах, дезактивацію доріг, жилих та адміністративних будинків, спецобробку техніки на пунктах дезактивації, доставку дезактиваційних речовин та інші. Роботи провадились у складі військових формувань. Є усі архівні документи на підтвердження цих фактів.
Проте при виконанні тих же робіт, що й особи мобілізовані військкоматами до інших військових формувань, інваліди з цієї малочисельної категорії ліквідаторів не прирівняні до інвалідів війни Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту». Пояснити це можна лише тим, що на час прийняття спільного наказу Міністерства праці та соціальної політики і Міністерства оборони України 1 грудня 1997 року про прирівняння інвалідів-ліквідаторів з числа призваних через військкомати до інвалідів війни загони Цивільної оборони вже були виведені зі складу Міністерства оборони і випали з поля зору законотворців.
За час, що пройшов з дня Чорнобильської катастрофи, більше 130 бійців вже померли, близько 200 є інвалідами. Для цих двохсот ще живих інвалідів прирівняння у правах до їхніх товаришів, з якими вони пліч-о-пліч ліквідували наслідки жахливої катастрофи, було б актом відновлення справедливості, хоч і запізнілим.
Враховуючи не чисельність цієї категорії інвалідів, а також вимоги Бюджетного кодексу України, витрати на зазначені пільги пропонується включити до видатків Державного бюджету України на 2004 рік та ввести в дію цей Закон з 1 січня 2004 року».
Тобто, до категорії осіб, на яких поширюється дія вимог пункту 9 частини другої статті 7 Закону № 3551-XII законодавець мав на меті віднести близько 200 осіб, залучених до мобільних загонів спецзахисту формувань Цивільної оборони Чернігівської, Житомирської та Київської областей, які виконували роботи у 30-тикілометровій зоні найвищого радіоактивного забруднення, і отримали інвалідність.
Зокрема, перелік робіт, які провадились цими загонами, включав проведення радіаційної розвідки, гасіння пожеж на забруднених радіонуклідами торфовищах, дезактивацію доріг, жилих та адміністративних будинків, спецобробку техніки на пунктах дезактивації, доставку дезактиваційних речовин та інші. Роботи провадились у складі військових формувань, при цьому усі архівні документи на підтвердження цих фактів збереглись.
Метою внесення відповідних змін до Закону № 3551-XII, відповідно до вказаної пояснювальної записки, було надати вказаним особам («інвалідам з цієї малочисельної категорії ліквідаторів») тих самих соціальних гарантій, що і особам, які залучались до ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС у складі військових формувань, оскільки характер виконуваних такими особами робіт та їх негативний вплив на здоров'я були співрозмірними.
Отже, право на встановлення статусу особи з інвалідністю внаслідок війни на підставі пункту 9 частини другої статті 7 Закону № 3551-XII має незначне коло осіб, що разом з військовими формуваннями виконували першочергові заходи з ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС у складі формувань Цивільної оборони за умови надання відповідних підтверджуючих документів.
Таким чином позивачка помилково вважає, що статус особи з інвалідністю внаслідок війни з підстав, визначених пунктом 9 частини другої статті 7 Закону № 3551-XII, поширюється на усіх без виключення ліквідаторів аварії на ЧАЕС, яким встановлена інвалідність.
З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 , є особою з інвалідністю, отриманою внаслідок захворювання, пов'язаного з ліквідацією наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Даний факт учасниками справи не заперечується.
У зв'язку з цим, на позивачку поширюються пільги, гарантії і компенсації, передбачені Законом України «Про статус і соціальний статус громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи».
Разом з тим, позивачкою під час розгляду справи не було надано належних та допустимих доказів, які б підтверджували її безпосередню участь у ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи саме у складі формувань Цивільної оборони.
Суд констатує, що ця обставина є істотною, оскільки у протилежному випадку статус особи з інвалідністю внаслідок війни (на підставі пункту 9 частини другої статті 7 Закону № 3551-ХІІ) поширювався б на всіх, хто належать до категорії осіб, які брали безпосередню участь у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС і її наслідків і відповідно мають статус ліквідатора наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, що не відповідає меті Закону № 3551-ХІІ та Закону № 1770-IV.
Аналогічні правові позиції викладені у постановах Верховного Суду від 10.10.2019 у справі № 278/1320/17, від 07.10.2019 у справі № 676/1505/17, від 03.10.2019 у справі № 753/7304/17, від 07.08.2019 у справі № 826/11163/18, від 15.05.2019 у справі № 816/851/18 та від 10.07.2019 у справі № 360/2690/17, від 04.04.2019 у справі 363/1489/17, від 07.06.2018 у справі № 377/797/17 які в силу вимог частини п'ятої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України, враховані судом у спірних правовідносинах.
У підсумку, з урахування вищезазначеного у сукупності, суд доходить висновку про відсутність підстав для задоволення позову.
Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд виходив з того, що статтею 139 Кодексу адміністративного судочинства України не передбачено відшкодування позивачу витрат зі сплати судового збору у випадку відмови у позові, а також те, що у відповідності до вимог пунктів 9 та 10 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» позивачка звільнена від сплати збору.
Керуючись статтями 9, 14, 73-78, 90, 139, 143, 159, 162, 242-246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
у задоволенні позову ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_5 ; місце проживання: АДРЕСА_1 ) до Управління соціального захисту населення Вишгородської райдержадміністрації (код ЄДРПОУ: 03193815; місцезнаходження: 07300, Київська обл., м. Вишгород, вул. Набережна, буд. 6-А) про визнання відмови незаконною та зобов'язання вчинити певні дії відмовити повністю.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Відповідно до підпункту 15.5 пункту 1 Розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України, до визначення Положенням про Єдину судову інформаційно-телекомунікаційну систему та/або положеннями, що визначають порядок функціонування її окремих підсистем (модулів), можливості вчинення передбачених цим Кодексом дій з використанням підсистем (модулів) Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи до або через Київський окружний адміністративний суд.
Суддя Шевченко А.В.