Держпром, 8-й під'їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,
тел. приймальня (057) 705-14-14, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41
"03" серпня 2021 р.м. ХарківСправа № 922/1439/21
Господарський суд Харківської області у складі:
судді Жигалкіна І.П.
при секретарі судового засідання Кісельовій С.М.
розглянувши в порядку загального позовного провадження справу
за позовом Комунального закладу "Школа вищої спортивної майстерності", м. Харків
до 3 - ті особи, які не в порядку ст. 53 ГПК України Харківської міської ради, м. Харків не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача: 1. Харківська обласна рада, м. Харків; 2. ТОВ "Харківспортбуд", м. Харків Шевченківська окружна прокуратура міста Харкова
про скасування рішення
за участю представників:
позивача - Олефіренко А.В. (директор)
відповідача - Дейнега К.В. (посвідчення № 1792 дійсний до 31.12.2025);
3-ої особи - Ященко М.В. (дов. НОМ № 291439 від 01.07.2020 р.);
3-ої особи - Павловського Р.О. (дов. № б/н від 14.06.2021 р.);
прокурора - Полякової С.О. (посв.№057286 від 09.10.2020)
20.04.2021 до Господарського суду Харківської області з позовною заявою звернувся Позивач - Комунальний заклад "Школа вищої спортивної майстерності" до Харківської міської ради (надалі - Відповідач) про скасування:
- пункту 8 додатку 2 до рішення сесії Харківської міської ради № 1613/19 від 19.06.2019, як такий, що прийнятий з порушенням законодавчо встановленої процедури;
- пункту 20 додатку 1 до рішення сесії Харківської міської ради № 1759/19 від 16.10.2019, як такий, що прийнятий з порушенням законодавчо встановленої процедури;
- пункт 11 додатку 1 до рішення сесії Харківської міської ради №1904/19 від 18.12.2019, як такий, що прийнятий з порушенням законодавчо встановленої процедури.
Після усунення недоліків, судом постановлено ухвалу від 27.04.2021 щодо прийняття позовної заяву до розгляду, відкриттям провадження у справі за правилами загального позовного провадження з повідомленням сторін та призначенням підготовчого засідання на 11травня 2021 р. о 10:15.
Також, зазначеною ухвалою було залучено до участі у справі третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача: 1. Харківську обласну раду та 2. ТОВ «Харківспортбуд».
Ухвалою суду від 11.05.2021 р. підготовче засідання відкладено на 20.05.2021 р. о 10:15., а с 20.05.2021 відкладено на 25 травня 2021 р. о 12:45.
Шевченківською окружною прокуратурою міста Харкова до суду було подано заяву (вх. № 10391 від 07.05.2021) в порядку ст. 53 Господарського процесуального кодексу України (надалі - ГПК України) та додаткові доводи (вх. № 11962 від 24.05.2021) до заяви про вступ у справу, де пояснює, що органом, уповноваженим здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах повинна бути Харківська обласна рада, а отже, на думку прокурора, підставами для представництва інтересів держави в особі органу, уповноваженому здійснювати відповідні функції у зазначених правовідносинах є неналежне забезпечення ХОР контролю за фінансово-господарською діяльністю КЗ «ШВСМ».
Ухвалою суду від 25.05.2021 було задоволено заяву (вх. № 10391 від 07.05.2021) керівника Шевченківської окружної прокуратури м. Харкова поданої в порядку ст. 53 ГПК України, підготовче засідання відкладено на 10.06.2021.
Ухвалою суду від 10.06.2021 продовжено строк проведення підготовчого провадження на 30 днів до 22.07.2021.
Підготовче засідання відкладено на 22.07.2021. Зобов'язано сторін надати до суду оригінали документів, які стосуються розгляду справи, також надати правове та документальне пояснення, заперечення обґрунтування щодо клопотання про залучення третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог.
Судом було закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті в судовому засіданні на 08 липня 2021 року о 10:45 ухвалою від 22.06.2021 року.
Ухвалами суду учасники справи повідомлялись про слухання справи, та від 08.07.2021 на 20.07.2021-11:30; від 20.07.2021 на 27.07.2021 - 11:00; від 27.07.2021 на 03.08.2021-10:20.
Представник Позивача у судове засідання заяв та клопотань не надав, просить суд задовольнити позов з урахуванням поданих пояснень.
Позовні вимоги у даному спорі обґрунтовано тим, що на підставі рішення Харківської міської ради від 19.06.2019 р. за № 1613/19, від 16.10.2019 р. за № 1759/19, від 18.12.2019 р. за № 1904/19, які були ухвалені з порушенням законодавчо встановленої процедури, а саме пункт 8 додатку 2 до рішення сесії Харківської міської ради № 1613/19 від 19.06.2019, пункт 20 додатку 1 до рішення сесії Харківської міської ради № 1759/19 від 16.10.2019, пункт 11 додатку 1 до рішення сесії Харківської міської ради № 1904/19 від 18.12.2019 та призвели до істотного зменшення Харківською міською радою розмірів земельної ділянки, яка повинна перебувати у постійному користуванні КЗ «ШВСМ» згідно з Державним актом на право постійного користування землею № 191 від 21.05.1998 р., та обмежує можливості комунального закладу у реалізації своєї Статутної діяльності та призводить до порушення його прав та законних інтересів.
Представник Відповідача у судовому засіданні проти позову заперечував та просив суд врахувати надані пояснення по справі.
Представник 1-ї третьої особи у судовому засіданні підтримав позовні вимоги, вважає, що правовим підґрунтям добровільної відмови КЗ «ШВСМ» від права постійного користування земельною ділянкою мало бути рішення обласної ради, яка мала надати на те відповідну згоду, просили суд про задоволення позову.
Представник 2-ї третьої особи проти задоволення позовних вимог заперечує.
Тобто Відповідач та друга 3-я особа на стороні відповідача (ТОВ «Харківспортбуд»), заперечуючи проти позову, посилаються на те, що оспорювані рішення були прийняті Харківською міською радою в межах своєї компетенції з дотриманням приписів чинного законодавства України, а також стверджували, що обґрунтування заявленого позову не відповідає приписам чинного законодавства та усталеній право застосовній практиці Верховного суду України.
Також на їх думку вважають, що оскаржувані рішення ухвалювались з метою впорядкування земельних відносин в м. Харків вул. Динамівська, 5-А, з врахуванням того, що на земельній ділянці в м. Харків по вул. Динамівській, 5-А, окрім належних КЗ «ШВСМ» об'єктів нерухомого майна знаходяться і інші об'єкти нерухомості, право власності на які інші особи набули в період після прийняття Харківською міською радою рішення № 164/11 від 23.02.2011 р. (зокрема нежитлова будівля літ. «Ж-1», право власності в 2016 р. набуло ТОВ «Харківспортбуд»).
Відповідач стверджує, що земельна ділянка в м. Харків по вул. Динамівській, 5-А, межі якої було визначено виданим в 1998 р. Виконавчим комітетом Харківської міської ради Державним актом на право постійного користування землею ХР- 33-01-001716, № 191 від 21.05.1998 р., є власністю територіальної громади м. Харкова та з моменту видачі в 1998 р. Виконавчим комітетом Харківської міської ради Державного акту на право постійного користування землею ХР- 33-01-001716, № 191 від 21.05.1998 р., Харківська міська рада не ухвалювала будь-яких рішень щодо передачі належної їй власності у спільну власність територіальних громад сіл, селищ, міст Харківської області.
ТОВ «Харківспортбуд» посилається на те, що ні КЗ «ШВСМ» (який був заснований в 1999 р.) та його засновник Харківська обласна рада не мають документального підтвердження правонаступництва юридичної особи, якій в 1998 р. Виконавчим комітетом Харківської міської ради було надано Державний акт на право постійного користування землею ХР- 33-01-001716, № 191 від 21.05.1998 р.
Прокурор, який вступив у справу на підставі ст. 53 ГПК України, у судовому засіданні підтримує позовні вимоги та вважає, що вони підлягають задоволенню та стверджує, що Харківською міською радою при ухваленні рішень 19.06.2019 р. за № 1613/19, від 16.10.2019 р. за № 1759/19, від 18.12.2019 р. за № 1904/19 було допущено порушення приписів ст. ст. 141, 142 Земельного кодексу України (надалі - ЗК України), ст.ст. 83, 88, 89 Цивільного кодексу України (надалі - ЦК України), ст.ст. 21, 43, 60 Закону України «Про місцеве самоврядування», ст. 80 Закону України «Про освіту», ст.ст. 12, 48 Закону України «Про фізичну культуру і спорт».
Зокрема на думку прокурора, з огляду на затверджені в 2016 р. Харківською обласною радою Статутні документи Відповідача, сфера компетенції Харківської обласної ради розповсюджується на земельну ділянку в м. Харків по вул. Динамівській, 5-А, межі якої було визначено виданим в 1998 р. Виконавчим комітетом Харківської міської ради Державним актом на право постійного користування землею ХР- 33-01-001716, № 191 від 21.05.1998 р.
Також прокурор вважає, що надана КЗ «ШВСМ» в 1998 р. Виконавчим комітетом Харківської міської ради КЗ «ШВСМ» земельна ділянка за Державним актом на право постійного користування землею ХР- 33-01-001716, № 191 від 21.05.1998 р., належить до спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст Харківської області та є майном, що було передане Харківською обласною радою в оперативне управління Позивача - КЗ «ШВСМ».
Прокурор стверджує, що згідно затверджених Харківською обласною радою своїх регламентних документів, рішення щодо належної територіальній громаді сіл, селищ, міст Харківської області власності (спільної власності) повинно прийматись виключно на пленарному засіданні Харківської обласної ради. Але, Харківська обласна рада у 2019 році на пленарному засіданні не приймала відповідних рішень щодо проведення належного упорядкування землекористування та приведення у відповідність меж земельних ділянок КЗ «ШВСМ» з їх фактичним використанням.
На думку органу прокуратури Харківська міська рада не мала законних підстав ухвалювати оскаржувані КЗ «ШВСМ» рішення від 19.06.2019 р. за № 1613/19, від 16.10.2019 р. за № 1759/19, від 18.12.2019 р. за № 1904/19 відносно земельної ділянки в м. Харків по вул. Динамівській, 5-А, межі якої було визначено виданим в 1998 р. Виконавчим комітетом Харківської міської ради Державним актом на право постійного користування землею ХР- 33-01-001716, № 191 від 21.05.1998 р.
Як зазначено вище, підтримуючи свої вимоги Позивачем було надано пояснення (вх. № 16880 від 20.07.2021) щодо змісту позовної заяви, у якій, наявні помилки та неточності в обґрунтуванні своїх позовних вимог, що були виявлені КЗ «ШВСМ» при розгляді цієї справи, що викладається далі.
Зокрема в Поясненнях КЗ «ШВСМ» вказував на те, що позовна заява від 19.04.2021 р. містить некоректні (помилкові) твердження, що саме рішеннями Харківської міської ради від 19.06.2019 за № 1613/19, від 16.10.2019 за № 1759/19, від 18.12.2019 за № 1904/19 були порушені права Позивача, в той час як фактично мало місце порушення прав та законних інтересів КЗ «ШВСМ» внаслідок прийняття Харківською міською радою рішення № 164/11 від 23.02.2011 р. (Додаток 1 до рішення сесії ХМР; витяг, п. 13).
Позивач просив суд при розгляді господарської справи № 922/1439/21 не враховувати (не розглядати) ті частини позовної заяви КЗ «ШВСМ» від 19.04.2021 р, які суперечать мотивувальній та резолютивній частині Пояснення до змісту позовної заяви у господарській справі № 922/1439/21 від 20.07.2021 р.
Фактично в Поясненнях до змісту позовної заяви у господарській справі №922/1439/21 від 20.07.2021 р. Позивач надав до суду додатково обґрунтоване та розширене розуміння змісту свої позовних вимог по справі № 922/1439/21 у спосіб, що не суперечить приписам ГПК України, а тому суд вважає за доцільне розглядати позовну заяву КЗ «ШВСМ» від 19.04.2021 р. в контексті поданого до суду пояснення до змісту позовної заяви у господарській справі № 922/1439/21 від 20.07.2021 р.
У своїй сукупності, необхідність скасування рішень Харківської міської ради від 19.06.2019 за № 1613/19, від 16.10.2019 за № 1759/19, від 18.12.2019 за № 1904/19 Позивач обґрунтовує виникненням проблем у реалізації своєї Статутної діяльності в результаті прийняття Харківською міською радою рішення № 164/11 від 23.02.2011 р., внаслідок замість визначеної Державним актом на право постійного користування землею ХР- 33-01-001716, № 191 від 21.05.1998 р., однієї цілісної земельної ділянки загальною площею 1,5779 га у постійному користуванні КЗ «ШВСМ» залишились 2 окремі не суміжні між собою земельні ділянки площею 1,4123 га (кадастровий номер 6310136300:07:005:0045) та площею 0,0529 (кадастровий номер: 6310136300:07:005:0046), на яких знаходяться адміністративно-спортивний комплекс КЗ «ШВСМ» (нежитлова будівля літ. «М-2») та гаражі, будівля та майстерня для зберігання та обслуговування транспортних засобів КЗ «ШВСМ» (нежитлова будівля літ. «Г-1»), а також об'єкти нерухомості, право власності на які інші юридичні особи на були ще до прийняття Харківською міською радою рішення № 164/11 від 23.02.2011 р. (зокрема нежитлова будівля літ. «Ж-1», яка з 2004 р. належала ТОВ «АРТЕМ», а з 2016 р. ТОВ «Харківспортбуд»; нежитлова будівля «ТП 1024», інвентарний № 00600783 АТ «Харківобленерго» тощо).
КЗ «ШВСМ» вважає, що оскільки між рішеннями Харківської міської ради від 19.06.2019 за № 1613/19, від 16.10.2019 за № 1759/19, від 18.12.2019 за № 1904/19 та рішенням Харківської міської ради № 164/11 від 23.02.2011 р. існує безпосередній причинно-наслідковий зв'язок, то означені рішення неможливо розглядати окремо один від одного, зокрема і з тих підстав, що ухвалені Харківською міською радою рішення 19.06.2019 р. за № 1613/19, від 16.10.2019 р. за № 1759/19, від 18.12.2019 р. за № 1904/19 фактично легалізували порушення прав та законних інтересів КЗ «ШВСМ», яке мало місце внаслідок моменту прийняття Харківською міською радою рішення № 164/11 від 23.02.2011 р.
Необхідність скасування рішень Харківської міської ради від 19.06.2019 за № 1613/19, від 16.10.2019 за № 1759/19, від 18.12.2019 за № 1904/19 Позивач обґрунтовує і тим, що Відповідач не дотримався закріпленого в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод принципу належного врядування, оскільки ухвалив оскаржувані рішення на підставі чинного, але як вважає Позивач незаконного за своїм змістом рішення Харківської міської ради № 164/11 від 23.02.2011 р.
Тому на думку Позивача, незважаючи на відсутність очевидних порушень чинного законодавства при ухваленні рішень від 19.06.2019 р. за № 1613/19, від 16.10.2019 р. за № 1759/19, від 18.12.2019 р. за № 1904/19, Харківська міська рада не повинна була формально підходити до впорядкування земельних відносин в м. Харків по вул. Динамівській, 5-А, враховувати реально існуючі обставини та заздалегідь прораховувати наслідки прийняття своїх рішень.
Згідно ст. 13 ГПК України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності, коли всі учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, а кожна сторона судового спору повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. При цьому кожна сторона господарського спору несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею передбачених ГПК України процесуальних дій.
Нормами ст. 74 ГПК України передбачено, що на кожну сторону господарської справи покладений обов'язок доказування та подання доказів, а Господарський суд з власної ініціативи не може збирати докази, що стосуються предмета спору, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів.
Тому сторони господарської справи у належній процесуальній формі зобов'язані довести господарському суду Харківської області свою правоту та за допомогою належних і допустимих доказів переконати суд у правильності своєї правової позиції.
На інших учасників господарської справи ст. ст. 41, 50 ГПК України також покладений обов'язок подавати усі наявні у них докази та сприяти своєчасному, всебічному, повному та об'єктивному встановленню всіх обставин справи.
З метою створення сторонам та третім особам господарської справи належних умов по реалізації їх процесуальних прав та обов'язків, Господарський суд Харківської області відкладав підготовчі засідання та оголошував перерву при розгляді справи по суті.
Застосовуючи положення ч. 1 ст. 4 ГПК України, ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд наголошує, що право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондується обов'язок добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (п. 35 рішення Європейського суду з правлюдини у справі «Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії» (Alimentaria Sanders S.A. v. Spain) від 07.07.1989).
З огляду на вищевказане, суд дійшов висновку, що у відповідності до п. 4 ч. 5 ст. 13 ГПК України сторонам та третім особам господарської справи № 922/1439/21 були створені належні умови для дотримання принципу змагальності, зокрема створено належні умови для надання усіх необхідних доказів та реалізації сторонами та третіми особам прав, що передбачені ГПК України.
Тому враховуючи положення ст. ст. 13, 74 ГПК України, суд вважає за можливе розглядати справу № 922/1439/21 за наявними в ній матеріалами та документами.
Згідно статті 114 ГПК України, суд має встановлювати розумні строки для вчинення процесуальних дій. Строк є розумним, якщо він передбачає час, достатній, з урахуванням обставин справи, для вчинення процесуальної дії, та відповідає завданню господарського судочинства.
Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950, яка ратифікована Україною 17.07.1997, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи у продовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Обов'язок швидкого здійснення право суддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 у справі «Смірнова проти України»).
Враховуючи викладене, суд дійшов висновку про вчинення усіх необхідних дій для розгляду справи та про достатність у матеріалах справи документальних доказів для вирішення спору по суті.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги позивача та заперечення проти них, об'єктивно оцінивши надані суду докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, заслухавши пояснення присутніх представників учасників справи, суд установив наступне.
Згідно з рішеннями виконавчого комітету Харківської міської ради народних депутатів № 298 від 09.04.1997 та № 352 від 29.04.1998 Школі вищої спортивної майстерності правонаступник - КЗ «ШВСМ», було надано в постійне користування земельну ділянку загальною площею 1,5779 га. для експлуатації і обслуговування адміністративних, спортивних та допоміжних будівель і споруд. На підставі зазначених рішень Школі вищої спортивної майстерності було видано Державний акт на право постійного користування землею серія ХР-33-01-001716, зареєстрованого в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею за № 191 (видавник Виконком Харківської міської ради народних депутатів).
З огляду на прийняті Харківською міською радою рішення від 25.02.2009 р. № 19/09 (п. 2 додатку 1 до рішення) та від 23.02.2011 №164/11 (п. 13 додатку 1 до рішення) у постійному користуванні Школи вищої спортивної майстерності фактично залишились дві окремо розташовані (несуміжні) земельні ділянки загальною площею 1,4652 га. (з/д № 1 площею 1,4123 га, з/д № 2 площею 0,0529 га.).
Відповідно до обставин позовної заяви, Позивачем було вжито заходи щодо реєстрації зазначених земельних ділянок у Державному земельному кадастрі та Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
Так, земельній ділянці площею 1,4123 га. було присвоєно кадастровий номер 6310136300:07:005:0045, а земельній ділянці площею 0,0529 га. було присвоєно кадастровий номер 6310136300:07:005:0046.
Рішеннями Харківської міської ради № 1132/18 від 20.06.2018 (п.17 додатку 2 до рішення сесії) КЗ «ШВСМ» надано дозвіл на поділ земельної ділянки комунальної власності площею 1,4123 га. (кадастровий номер 6310136300:07:005:0045) за рахунок земель житлової та громадської забудови для експлуатації і обслуговування адміністративних, спортивних та допоміжних будівель і споруд по вул. Динамівській, 5-А (Шевченківський район).
Рішенням Харківської міської ради № 1240/18 від 17.10.2018 (п. 7 додатку 4 до рішення сесії) КЗ «ШВСМ» погоджено технічну документацію із землеустрою щодо поділу земельної ділянки комунальної власності площею 1,4123 га. (кадастровий номер 6310136300:07:005:0045) на земельні ділянки площею 0,3772 га. та площею 1,0351 га. за рахунок земель житлової та громадської забудови.
В результаті поділу земельної ділянки комунальної власності площею 1,4123 га (кадастровий номер 6310136300:07:005:0045) було утворено дві земельні ділянки:№ 1 площею 0,3772 га. кадастровий номер 6310136300:07:005:0047 та № 2 площею 1,0351 га. кадастровий номер 6310136300:07:005:0048.
Директор КЗ «ШВСМ» звернувся до Харківської міської ради (листи № 94 від 27.03.2019 та № 136 від 12.04.2019) з клопотанням про надання йому в постійне користування з/д площею 1,0351 га. (кадастровий номер 6310136300:07:005:0048) та з/д площею 0,0529 га. (кадастровий номер 6310136300:07:005:0046).
Відповідно до Витягу з ДЗК про земельну ділянку № НВ-6303497122016 від 05.12.2016 (додаток № 25 до позову) земельна ділянка площею 1,4123 га. з кадастровим номером 6310136300:07:005:0045 - комунальної форми власності зареєстрована за Харківською міською радою, дата державної реєстрації земельної ділянки 09.11.2016; орган, який зареєстрував земельну ділянку - Управління Держгеокадастру у м. Харкові Харківської області.
Додатково варто зазначити, що відповідно до Витягу з ДЗК про земельну ділянку № НВ-6303496992016 від 05.12.2016 (додаток № 26 до позову) земельна ділянка площею 0,0529 га. з кадастровим номером 6310136300:07:005:0046 - комунальної форми власності зареєстрована за Харківською міською радою, дата державної реєстрації земельної ділянки 09.11.2016; орган, який зареєстрував земельну ділянку - Управління Держгеокадастру у м. Харкові Харківської області.
Листами Департаменту земельних відносин Харківської міської ради від 23.04.2019 № 2774/0/225-19 та від 15.05.2019 № 3319/0/225-19 Позивача проінформовано, що зазначені у клопотаннях земельні ділянки (6310136300:07:005:0048, 6310136300:07:005:0046) є частиною земельної ділянки по вул. Динамівська, 5-А, на яку обліковується державний акт на право постійного користування землею від 21.05.1998 № 191. Питання про надання у користування земельних ділянок може бути розглянуто після припинення дії зазначеного державного акту на право постійного користування землею.
05.06.2019 року на ім'я Харківського міського голови звернувся заступник директора КЗ «ШВСМ» (лист № 183 від 05.06.2019) з клопотанням про скасування Державного акту на право постійного користування серія та номер ХР-33-01-001716, виданого 21.05.1998 року. Видавник Виконавчий комітет Харківської міської ради.
Відповідно до пункту 8 додатку 2 до рішення сесії Харківської міської ради № 1613/19 від 19.06.2019 КЗ «ШВСМ» припинено право користування земельною ділянкою площею 1,4652 га. по вул. Динамівській, 5-А за його добровільною відмовою. Державний акт на право постійного користування землею № 191 від 21.05.1998 визнано таким, що втратив чинність.
Суд звертає увагу, що з завіреної копії Свідоцтва про державну реєстрацію юридичної особи Серія А 01 № 071012 та відповідно виписки з ЄДРПОУ, що містяться в матеріалах справи (додаток № 83 до позову) вбачається, що дата первинної реєстрації юридичної особи позивача - КЗ «ШВСМ» є 16.02.1999 р., номер запису про включення відомостей про юридичну особу до ЄДР: 1 480 120 0000 023855.
Також, в матеріалах справи міститься Державний акт на право постійного користування землею серія ХР-33-01-001716, № 191, який датований 21.05.1998 р.
З матеріалів справи вбачається, що на підставі рішень виконавчого комітету Харківської міської ради народних депутатів №298 від 09.04.1997 та №352 від 29.04.1998 Школі вищої спортивної майстерності було надано в постійне користування земельну ділянку загальною площею 1,5779 га по вул. Динамівська, 5-А, для експлуатації і обслуговування адміністративних, спортивних та допоміжних будівель і споруд, про що видано вищевказаний Державний акт на право постійного користування землею серія ХР-33-01-001716, № 191 від 21.05.1998 р.
Позовна заява не містить обґрунтування Позивача факту виникнення вищевказаної розбіжності, що полягає у тому, що дата видачі Державного акту на право постійного користування землею передує даті первинної державної реєстрації юридичної особи Позивача.
Матеріали справи не містять належних доказів, що вказували б на універсальне чи сингулярне правонаступництво між Школою вищої спортивної майстерності, якій було видано Державний акт на право постійного користування землею серія ХР 33-01-001716 та КЗ «ШВСМ» - Позивачем. Зокрема такими доказами має бути оформлене відповідно до діючого на час прийняття законодавства рішення власника юридичної особи, затверджений передавальний акт, ліквідаційний баланс, тощо відповідно до ст. 107 ЦК України.
Таким чином, з наявних у матеріалах справи документів та вказаного Державного акту зокрема, суд критично ставиться до можливості пересвідчитись чи право постійного користування вказаною в ньому земельною ділянкою надано пов'язаній з позивачем юридичній особі чи іншій юридичній особі, що ставить під сумнів і право постійного користування спірною наразі землею у Позивача.
Відповідно до пункту 8 додатку 2 до рішення сесії Харківської міської ради № 1613/19 від 19.06.2019 Комунальному закладу «Школа вищої спортивної майстерності» припинено право користування земельною ділянкою площею 1,4652 га. по вул. Динамівській, 5-А за його добровільною відмовою.
Зазначене рішення оскаржується Позивачем з підстав обмеження таким рішенням можливостей закладу у реалізації своєї статутної діяльності, та істотного зменшення розмірів земельної ділянки, що має перебувати у позивача на праві постійного користування.
Відповіднодо ч. 1 ст. 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.
Відповідно до ст. 14 Конституції України, земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.
На підставі ст. 12 ЗК України, до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить, зокрема, розпорядження землями територіальних громад.
Відповідно до ст. 80 ЗК України, суб'єктами права власності на землю є, зокрема, територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, - на землі комунальної власності.
Відповідно до Державного акту на право постійного користування землею № 191 від 21.05.1998 Школа вищої спортивної майстерності є постійним користувачем земельної ділянки по вул. Динамівська, 5-А. Видавником зазначеного акту є Виконавчий комітет Харківської міської ради.
Згідно зі ст. 83 ЗК України врегульоване право власності на землю територіальних громад. Так, землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю.
У комунальній власності, зокрема, перебувають: а) усі землі в межах населених пунктів, крім земельних ділянок приватної та державної власності.
Відповідно до ч. 5 цієї статті від імені та в інтересах територіальних громад права суб'єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.
Відповідно до ст. 1 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» право комунальної власності - це право територіальної громади володіти, доцільно, економно, ефективно користуватися і розпоряджатися на свій розсуд і в своїх інтересах майном, що належить їй, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування.
Земельні ділянки площею 1,4123 га. кадастровий номер 6310136300:07:005:0045; та площею 0,0529 га. кадастровий номер 6310136300:07:005:0046, що були сформовані КЗ «ШВСМ» для впорядкування використання Закладом земельних ділянок були зареєстровані на праві комунальної власності за Харківською міською радою (підстава ЗУ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності» від 06.09.2012 року).
Відповідним органом, що здійснює функції суб'єкта права власності на земельні ділянки, на які обліковувався зазначений Державний акт є Харківська міська рада.
Відповідно до ч. 1 ст. 92 ЗК України право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.
Отже земельна ділянка, яка була надана Школі вищої спортивної майстерності у постійне користування на підставі рішення виконкому Харківської міської ради народних депутатів не належала Позивачу на праві власності, не належала Харківській обласній раді на праві спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст, та не передавалась Закладу в оперативне управління, а тому не є майном Закладу, управління яким згідно з положеннями п. 9.1 Статуту здійснює Харківська обласна рада.
Згідно з частинами другою, восьмою статті 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", підставою для набуття права комунальної власності є передача майна територіальним громадам безоплатно державою, іншими суб'єктами права власності, а також майнових прав, створення, придбання майна органами місцевого самоврядування в порядку, встановленому законом. Право комунальної власності територіальної громади захищається законом на рівних умовах з правами власності інших суб'єктів. Об'єкти права комунальної власності не можуть бути вилучені у територіальних громад і передані іншим суб'єктам права власності без згоди безпосередньо територіальної громади або відповідного рішення ради чи уповноваженого нею органу, за винятком випадків, передбачених законом.
Згідно статті 141 ЗК України, підставами припинення права користування земельною ділянкою є, зокрема добровільна відмова від права користування земельною ділянкою.
Відповіднодо ч. ч. 3, 4 ст. 142 ЗК України, припинення права постійного користування земельною ділянкою у разі добровільної відмови землекористувача здійснюється за його заявою до власника земельної ділянки. Власник земельної ділянки на підставі заяви землекористувача приймає рішення про припинення права користування земельною ділянкою, про що повідомляє органи державної реєстрації.
До того ж чинне на момент прийняття оскаржуваного рішення законодавство не містить будь-яких інших вимог до власника земельної ділянки для його прийняття.
З огляду на вищезазначені норми земельного законодавства, для припинення права постійного користування землею, що належить територіальній громаді міста Харкова, та надана в постійне користування іншій особі, достатньо звернення землекористувача до Харківської міської ради з клопотанням про припинення такого права.
Частиною 2 ст. 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Оскільки до Харківської міської ради 05.06.2019 надійшло звернення Позивача (лист № 183 від 05.06.2019) з клопотанням про скасування Державного акту на право постійного користування серія та номер ХР-33-01-001716, виданого 21.05.1998 року, Харківська міська рада в межах закріплених за нею повноважень прийняла оскаржуване рішення.
Щодо оскарження пункту 20 Додатку 1 до Рішення сесії Харківської міської ради № 1759/19 від 16.10.2019 та пункту 11 Додатку 1 до Рішення сесії Харківської міської ради № 1904/19 від 18.12.2019 суд зазначає наступне.
Відповідно до звернення ТОВ «Харківспортбуд» на ім'я Харківського міського голови від 20.09.2019 ТОВ «Харківспортбуд» просило надати дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення з/д комунальної власності, площею 0,3772 га. кадастровий номер 6310136300:07:005:0047 для зміни цільового призначення «для будівництва та обслуговування будівель ринкової інфраструктури» для експлуатації та обслуговування фізкультурно-оздоровчий комплексу по вул. Динамівській, 5-А.
За результатами розгляду вказаного звернення відповідно до пункту 20 додатку 1 до рішення сесії Харківської міської ради № 1759/19 від 16.10.2019 ТОВ «Харківспортбуд» надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення з/д комунальної власності, площею 0,3772 га. кадастровий номер 6310136300:07:005:0047 для зміни цільового призначення «для будівництва та обслуговування будівель ринкової інфраструктури» для експлуатації та обслуговування нежитлової будівліліт. «Ж-1» (фізкультурно-оздоровчий комплекс) по вул. Динамівській, 5-А.
Відповідно до звернення ТОВ «Харківспортбуд» на ім'я Харківського міського голови від 12.12.2019 ТОВ «Харківспортбуд» просило затвердити проект землеустрою щодо відведення з/д комунальної власності, площею 0,3772 га. кадастровий номер 6310136300:07:005:0047 для зміни цільового призначення «для будівництва та обслуговування будівель ринкової інфраструктури», змінити вид використання земельної ділянки на «для експлуатації і обслуговування нежитлової будівлі літ. «Ж-1» (фізкультурно-оздоровчий комплекс)» по вул. Динамівській, 5-А.
Згідно з п. 11 додатку 1 до рішення сесії Харківської міської ради №1904/19 від 18.12.2019 затверджено проект землеустрою щодо відведення з/д комунальної власності, площею 0,3772 га. кадастровий номер 6310136300:07:005:0047 зі зміною цільового призначення «для будівництва та обслуговування будівель ринкової інфраструктури» для експлуатації та обслуговування нежитлової будівлі літ. «Ж-1» (фізкультурно-оздоровчий комплекс) по вул. Динамівській, 5-А.
Відповідно до аналізу норм ст. ст. 20 та 122 ЗК України щодо зміни виду використання землі в межах її цільового призначення, де також знаходить своє відображення тлумачення даних норм права щодо застосування таких по цій справі у постановах Верховного Суду Українивід 5 березня 2013 року у справі № 21-417а12, від 8 квітня 2015 року у справі № 6-32цс15, постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року у справі № 712/10864/16-а, постановах Касаційного цивільного суду від 26 червня 2019 року у справі № 701/902/17-ц, від 3 червня 2019 року у справі № 708/933/17, від 24 лютого 2020 року у справі № 701/473/17.
ЗК України регулюється порядок та зміни цільового призначення земельних ділянок (ст. 20 цього Кодексу), що передані у власність або у користування сільськими, селищними, міськими радами, із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб, що передбачено ст. 122 цього Кодексу.
Зміна цільового призначення земельних ділянок здійснюється за проектами землеустрою щодо їх відведення. Зміна цільового призначення земельних ділянок державної або комунальної власності провадиться Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок та передачу цих ділянок у власність або надання у користування відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. Так, статтею 122 ЗК у зазначеній редакції, середіншого, передбачено, що сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб. У той же час відповідно до пункту 34 частини першої статті 26 Закону № 280/97-ВР до виключної компетенції сільських, селищних, міських рад належать повноваження щодо вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин.
Аналіз зазначених норм матеріального права дає підстави дійти висновку, що ЗМІНА ЦІЛЬОВОГО ПРИЗНАЧЕННЯ ЗЕМЕЛЬ КОМУНАЛЬНОЇ ФОРМИ ВЛАСНОСТІ Є ВИКЛЮЧНОЮ КОМПЕТЕНЦІЄЮ ОРГАНІВ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ, яка проводиться на підставі відповідних проектів устрою, що мають затверджуватись рішенням уповноваженої ради у встановленому законом порядку. Виходячи з принципу ЗК щодо раціонального використання та охорони земель Велика Палата Верховного Суду вважає, що ЗМІНА ВИДУ ВИКОРИСТАННЯ ЗЕМЛІ В МЕЖАХ ЇЇ ЦІЛЬОВОГО ПРИЗНАЧЕННЯ ПОВИННА ПРОВОДИТИСЯ У ПОРЯДКУ, ВСТАНОВЛЕНОМУ ДЛЯ ЗМІНИ ЦЬОГО ЦІЛЬОВОГО ПРИЗНАЧЕННЯ ЗЕМЛІ. ЗК передбачає зміну цільового призначення землі органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення природоохоронного та історико-культурного призначення.
Відповідно до ст. 26 Закону України «Про землеустрій» замовниками документаціїі з землеустрою можуть бути органи державної влади, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування, землевласники і землекористувачі.
Відповідно до ст. 116 ЗК України, громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.
Відповідно до ст. 123 ЗК України, до клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування та розмір земельної ділянки, письмова згода землекористувача, засвідчена нотаріально (в разі вилучення земельної ділянки).
Згідно зі ст. ст. 118, 123 ЗК України, орган місцевого самоврядування розглядає клопотання про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки з документами, визначеними Земельним Кодексом України та у місячний строк дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні.
Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.
Згідно зі ст. 134 ЗК України передбачений порядок надання земельних ділянок комунальної власності виключно на конкурентних засадах, за виключенням випадків передбачених частиною другої даної статті.
Згідно ч. 2 ст. 134 ЗК України, не підлягають продажу на конкурентних засадах (земельнихторгах) земельні ділянки державної чи комунальної власності або права на них у разі, зокрема, розташування на земельних ділянках об'єктів нерухомого майна (будівель, споруд), що перебувають у власності фізичних або юридичних осіб.
Відведення земельної ділянки у такому випадку здійснюється у порядку ст. 123 ЗК України.
Проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок погоджуються та затверджуються в порядку, встановленому Земельним кодексом України.
Поряд з цим, як вже зазначалося ч. 13 ст. 123 ЗК України встановлено єдину підставу для відмови у затвердженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, якою може бути лише невідповідність такого проекту вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів.
Відповідно до Висновку Департаменту містобудування та архітектури Харківської міської ради від 06.12.2019 № 6588/0/605-19 на час розгляду проекту на земельній ділянці розташована нежитлова будівля (фізкультурно-оздоровчий комплекс), яка на підставі договорів купівлі-продажу частин нежитлової будівлі № 706 та № 704 від 14.03.2016 належить ТОВ «Харківспортбуд».
Зазначені відомості також підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію прав та їх обтяжень, що міститься в матеріалах справи.
Відповідно до вказаного висновку Департаментом містобудування та архітектури Харківської міської ради було погоджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки (кадастровий номер 6310136300:07:005:0047) зі зміною цільового призначення для експлуатації та обслуговування нежитлової будівлі літ. «Ж-1» (фізкультурно-оздоровчий комплекс) по вул. Динамівській, 5-А в м. Харкові.
З огляду на вищезазначену інформацію, будь-яких інших об'єктів нерухомого майна на вказаній земельній ділянці, окрім нежитлової будівлі літ. «Ж-1», яка на праві приватної власності належить ТОВ «ХАРКІВСПОРТБУД» немає.
Суд зазначає, що Позивачем не надано жодних доказів щодо невідповідності затвердженого проекту землеустрою земельної ділянки чинному на час його затвердження законодавства.
Натомість обґрунтовуючи позовну заяву Позивач зазначає, що прийняттям оскаржуваних рішень Харківська міська рада не тільки істотно зменшила розміри земельної ділянки, що має перебувати у постійному користуванні Позивача, але і фактично обмежила можливість Позивача у реалізації своєї статутної діяльності.
Водночас, згідно пункту 8 додатку 2 до рішення сесії Харківської міської ради № 1613/19 від 19.06.2019 про скасування Державного акту на право постійного користування землею № 191 прийнято в порядку ст. 142 ЗК України на підставі його добровільної відмови, викладеної в листі до Харківської міської ради від 05.06.2019 № 183.
Щодо пунктів 20 додатку 1 до рішення сесії Харківської міської ради №1759/19 від 16.10.2019, пункту 11 додатку 1 до рішення сесії Харківської міської ради №1904/19 від 18.12.2019, то такі оскаржувані рішення стосуються земельної ділянки, що утворилась внаслідок поділу земельної ділянки комунальної власності площею 1,4123 га. (кадастровийномер 6310136300:07:005:0045).
Так, рішеннями Харківської міської ради № 1132/18 від 20.06.2018 (п. 17 додатку 2 до рішення сесії) Комунальному закладу “ШВСМ” надано дозвіл на поділ земельної ділянки комунальної власності площею 1,4123 га. (кадастровий номер 6310136300:07:005:0045) за рахунок земель житлової та громадської забудови для експлуатації ї обслуговування адміністративних, спортивних та допоміжних будівель і споруд по вул. Динамівській, 5-А (Шевченківський район).
Рішеннями Харківської міської ради № 1240/18 від 17.10.2018 (п. 7 додатку 4 до рішення сесії) КЗ «ШВСМ» погоджено технічну документацію із землеустрою щодо поділу земельної ділянки комунальної власності площею 1,4123 га. (кадастровий номер 6310136300:07:005:0045) на земельні ділянки площею 0,3772 га. та площею 1,0351 га. за рахунок земель житлової та громадської забудови.
Зазначені вище рішення прийняті на підставі волевиявлення Позивача (листи КЗ «ШВСМ» до Харківського міського голови від 08.06.2018 № 192 та від 20.09.2018 № 305).
Таким чином, сам Позивач виявив бажання на поділ земельної ділянки площею 1,4123 га. (кадастровий номер 6310136300:07:005:0045) та запропонував план поділу земельної ділянки.
В результаті поділу земельної ділянки комунальної власності площею 1,4123 га. (кадастровий номер 6310136300:07:005:0045) було утворено дв іземельні ділянки: № 1 площею 0,3772 га. кадастровий номер 6310136300:07:005:0047; № 2 площею 1,0351 га. кадастровий номер 6310136300:07:005:0048.
Оскаржувані рішення щодо земельної ділянки площею 0,3772 га. кадастровий номер 6310136300:07:005:0047 були прийняті після прийняття Харківською міською радою рішення про припинення Позивачу права користування земельною ділянкою площею 1,4652 га. по вул. Динамівській, 5-А за його добровільною відмовою.
Таким чином, на земельну ділянку площею 0,3772 га. кадастровий номер 6310136300:07:005:0047 на момент прийняття оскаржуваних рішень були відсутні будь-які речові права Позивача, а тому відсутнє порушення його законних прав та інтересів.
Відповідно до ч. 3 ст. 13 ГПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Водночас, Позивачем не доведено протиправності підстав прийняття Харківською міською радою оскаржуваних рішень.
Згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського суду з прав людини» та частини четвертої статті 11 ГПК України чинної редакції суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. За змістом рішення Європейського суду з прав людини у справі «Хаджинастасіу проти Греції» національні суди повинні зазначати з достатньою ясністю підстави, на яких ґрунтується їхнє рішення, що, середіншого, дає стороні можливість ефективно скористатися наявним у неї правом на апеляцію. У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Кузнецов та інші проти Російської Федерації» зазначено, що ще одним завданням вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього на рівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Така позиція є усталеною практикою Європейського суду з прав людини (справи «Серявін та інші проти України», «Проніна проти України»), з якої випливає, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Так, зокрема, відповіднодо п. 58 Рішення ЄСПЛ по справі «Серявін та інші проти України» (Заява N 4909/04) від 10 лютого 2010 року визначено, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), N 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року), більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (параграф 32 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»).
Право на вмотивованість судового рішення є складовою права на справедливий суд, гарантованого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі «Роуз Торія проти Іспанії», параграфи 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною (рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії», параграф 32).
Зазначені тези знаходять своє підтвердження і у Постанові Верховного суду від 28 березня 2017 року по справі №800/527/16.
У пункті 41 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету міністрів ради Європи щодо якості судових рішень зазначено, що обов'язок судів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна із сторін, а також відрізних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Щодо вступу Шевченківською окружною прокуратурою міста Харкова у справу на підставі поданої заяви (вх. № 10391 від 07.05.2021) в порядкуст. 53 ГПК України та додаткові доводи (вх. №11962 від 24.05.2021) до заяви про вступ у справу пояснюючи, що органом, уповноваженим здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах повинна бути Харківська обласна рада, а отже, на думку прокурора, підставами для представництва інтересів держави в особі органу, уповноваженому здійснювати відповідні функції у зазначених правовідносинах є неналежне забезпечення ХОР контролю за фінансово-господарською діяльністю КЗ "ШВСМ", суд зазначає наступне.
На сьогодні, ч. 3 ст. 53 ГПК України сформульована законодавцем у безальтернативний спосіб завдяки якому у прокурора існує безумовне право на вступ у господарську справу за своєю ініціативою без покладення на господарський суд перевірки дотримання прокурором вимог ч. 4 ст. 53 ГПК України та ст. 23 Закону України «Про прокуратуру».
Суд особливо звертає увагу на те, що у справі № 922/1439/21, що розглядається, прокурор не подавав самостійного позову, а лише приєднався до позовнихвимог позивача шляхом вступу у справу на підставі ч. 3 ст. 53 ГПК України.
ВП ВС постанові від 30.01.2019 за справою № 755/10947/17 зазначила, що незалежно від того, чи перераховані усі постанови, в яких викладена правова позиція, від якої відступила Велика Палата Верховного Суду, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню її правову позицію.
Прокурор як посадова особа державного правоохоронного органу з метою реалізації встановлених для цього органу конституційних функцій вправі звертатися до адміністративного суду із позовною заявою про захист прав, свобод та інтересів громадянина чи держави, але не на загальних підставах, право на звернення за судовим захистом яких гарантовано кожному (стаття 55 КонституціїУкраїни), а тільки тоді, коли для цього були виняткові умови, і на підставі визначеного законом порядку такого звернення. На цьому наголосив Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду при розгляді справи № 815/1567/16.
Щодо участі прокурора у господарському процесі та права прокурора на звернення до господарського суду Велика Палата Верховного Суду 06 липня 2021 року, справа № 911/2169/20, провадження № 12-20гс21 зазначила на таких тезах.
Відповідно до частини третьої статті 3 ГПК України до господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.
Згідно із частиною третьою статті 41 ГПК України у господарських справах можуть також брати участь органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.
Стаття 53 ГПК України встановлює, що у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.
Відповідно до частини четвертої статті 53 ГПК України прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує: 1) в чому полягає порушення інтересів держави, 2) необхідність їх захисту, 3) визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає 4) орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що у випадку, коли держава вступає в цивільні правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими їх учасниками. Держава набуває і здійснює цивільні права й обов'язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка держави у відповідних, зокрема, цивільних правовідносинах. Тому у відносинах, в які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов'язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних правовідносинах (див. висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені в пунктах 6.21, 6.22 постанови від 20.11.2018 у справі № 5023/10655/11, в пунктах 4.19, 4.20 постанови від 26.02.2019 у справі № 915/478/18, пункт 26 постанови від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц).
Велика Палата Верховного Суду також звертала увагу на те, що в судовому процесі держава бере участь у справі як сторона через її відповідний орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах (див. пункт 35 постанови від 27.02.2019 у справі № 761/3884/18). Тобто під час розгляду справи в суді фактичною стороною у спорі є держава, навіть якщо позивач визначив стороною у справі певнийорган (див. пункт 27 постанови від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц).
Органи державної влади та орган місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України).
Пунктом 3 частини першої статті 131-1 Конституції України передбачено, що прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
Питання представництва інтересів держави прокурором у судів регульовано у статті 23 Закону України від 14.10.2014 № 1697-VII «Про прокуратуру» (далі - Закон), який набрав чинності 15.07.2015. Частина перша цієї статті визначає, що представництво прокурором держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів держави, у випадках та порядку, встановлених законом.
Згідно з абзацами першим та другим частини третьої статті 23 Закону Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті, крім випадку, визначеного абзацом четвертим цієї частини.
Абзац 3 ч. 3 цієї статті передбачає заборону здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній, а також у правовідносинах, пов'язаних із виборчим процесом, проведенням референдумів, діяльністю Верховної Ради України, Президента України, створенням та діяльністю засобів масової інформації, а також політичних партій, релігійних організацій, організацій, що здійснюють професійне самоврядування, та інших громадських об'єднань.
Беручи до уваги викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що заборона на здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній, передбачена абзацом третім частини третьої статті 23 Закону, має застосовуватись з урахуванням положень абзацу першого частини третьої цієї статті, який передбачає, що суб'єкт, в особі якого прокурор може звертатись із позовом в інтересах держави, має бути суб'єктом владних повноважень, незалежно від наявності статусу юридичної особи.
Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на положення частини другої статті 19 Конституції України, відповідно до якого органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. У контексті цього засадничого положення відсутність у Законі інших окремо визначених заборон на здійснення представництва прокурором, окрім спеціальної заборони на представництво державних компаній, не слід розуміти як таку, що розширює встановлені в абзаці першому частини третьої статті 23 Закону межі для здійснення представництва прокурором законних інтересів держави.
Цим висновком Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку щодо застосування частини третьої статті 23 Закону в подібних правовідносинах, викладеного в постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 15.04.2020 у справі № 363/4656/16-ц, який зводиться до необхідності визначення організаційно-правової форми суб'єкта, в особі якого звертається прокурор, з метою підтвердження підстав для представництва інтересів держави в суді в особі державного підприємства.
Здійснивши аналіз абзацу першого частини третьої статті 23 Закону, Велика Палата Верховного Суду в пункті 37 постанови від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц дійшла висновку, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави в разі порушення або загрози порушення інтересів держави у двохвипадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владнихповноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах; 2) якщо немає органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб'єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.
У пункті 76 постанови від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18 Велика Палата Верховного Суду підтримала вищевказаний висновок та зазначила, що відповідно до частини третьої статті 23 Закону прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган; 2) у разі відсутності такого органу. При цьому поняття «компетентний орган» у цій постанові вживається в значенні органу державноївлади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб'єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження (див. пункт 27 зазначеної постанови).
За висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними в пункті 69 постанови від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц, оскільки повноваження органів влади, зокрема і щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати у спосіб, який обрав прокурор, захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.
Відповідно до абзаців першого-третього частини четвертої статті 23 Закону наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи його законним представником або суб'єктом владних повноважень.
Прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу.
Бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для захисту, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.
Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону, прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом при значення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.
Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об'єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо.
Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону, і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов'язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з'ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.
При цьому захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні компетентні органи, а не прокурор. Прокурор не повинен вважатися альтернативним суб'єктом звернення до суду і замінювати компетентний орган, який може і бажає захищати інтереси держави.
Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідний компетентний орган, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно.
Якщо після відкриття провадження у справі з урахуванням наведених учасниками справи аргументів та наданих доказів суду становить відсутність підстав для представництва прокурором інтересів держави в суді, суд залишає позовну заяву, подану прокурором в інтересах держави в особі компетентного органу, без розгляду відповідно до положень пункту 2 частини першої ст. 226 ГПК України. Такі право вівисновки викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18.
Наявність бездіяльності компетентного органу повинна бути предметом самостійної оцінки суду в кожному випадку звернення прокурора з позовом за конкретних фактичних обставин.
Суд вважає обсяг вмотивування судового рішення є достатнім для його прийняття.
Суд повинен ухвалювати рішення, яке вичерпує конфлікт, а не дає одній зі сторін сподівання на отримання бажаного рішення в майбутньому (Постанова ВП Верховного суду від 13.10.2020 по справі № 369/10789/14-ц).
Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі правочини мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.
За змістом частини третьої ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У пояснювальній записці до проекту Закону України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» відзначалося, що «суди не покликані вирішувати будь-які питання, які виникають з усіх можливих правовідносин (наприклад, з політичних правовідносин). Функцією суду є розгляд і вирішення юридичних конфліктів, тобто юридичних спорів».
Поняття «юридичний спір» має тлумачитися широковиходячи з підходу Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) до тлумачення поняття «спір про право» (пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод). Зокрема, ЄСПЛ зазначає, що відповідно до духу зазначеної Конвенціїп оняття «спір про право» має розглядатися не суто технічно, йому слід надавати сутнісного, а неформального значення.
Отже, суд має розглядати лише такий спір, у якому позовні вимоги можуть бути або задоволені, чим спір по суті буде вичерпано, або в їх задоволенні може бути відмовлено. У тому ж разі, якщо за змістом заявлених позовних вимог (а не з огляду на обставини справи) задоволення позову є неможливим, немає, як видається, підстав стверджувати про наявність юридичного спору. Суд повинен ухвалювати рішення, яким вичерпувати конфлікт між сторонами, а недавати одній зі сторін за відсутності для цього юридичних підстав сподівання на те, що вона в майбутньому отримає бажане для неї рішення.
Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Верховенство права - це панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті перед усім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. Одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об'єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, іде їправа, яка значною мірою дістала відображення в Конституції України (абзац другий, третій підпункту 4.1 пункту 4 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статті 69 Кримінального кодексу України (справа про призначення судом більш м'якого покарання) від 2 листопада 2004 року № 15-рп/2004).
Отже, елементами верховенства права є принципи рівності і справедливості, правової визначеності, ясності і недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці і неминуче призводить до сваволі (абзац другий підпункту 5.4 пункту 5 мотивувальної частини рішення Конституційного суду України у справі за конституційним поданням 51 народного депутата України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статті 92, пункту 6 розділу Х “Перехідні положення” Земельного кодексу України (справа про постійне користування земельними ділянками) від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005).
Конституційний Суд України вважає, що принцип правової визначеності вимагає чіткості, зрозумілості й однозначності правових норм, зокрема їх передбачуваності (прогнозованості) та стабільності (абзац шостий пункту 2.1 мотивувальної частини рішення Великої палати Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 49 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) пункту 7 частини другої статті 42 Закону України "Про вищу освіту" від 20 грудня 2017 року № 2-р/2017).
Разом з тим, Конституційний Суд України відзначив, що принцип юридичної визначеності як один із елементів верховенства права не виключає визнання за органом публічної влади певних дискреційних повноважень у прийнятті рішень, однак у такому випадку має існувати механізм запобігання зловживанню ними (абзац другий підпункту 2.3 пункту 2 мотивувальної частини рішення Великої палати Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень абзацу першого пункту 40 розділу VI „Прикінцеві та перехідні положення“ Бюджетного кодексу України від 11 жовтня 2018 року № 7-р/2018).
На основі системного аналізу оспорюваних положень кодексів Конституційний Суд України дійшов висновку, що вони ґрунтуються на принципі верховенства права, зокрема на таких його складових, як ефективність мети і засобів правового регулювання, розумність та логічність закону (абзац четвертий пункту 5 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням товариства з обмеженою відповідальністю «Пріма-Сервіс» ЛТД щодо офіційного тлумачення положення пункту 7 частини третьої статті 129 Конституції України та за конституційним поданням 54 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень частини шостої статті 12, частини першої статті 41 Кодексу адміністративного судочинства України, частини другої статті 197 Цивільного процесуального кодексу України, а також частини восьмої статті 81-1 Господарського процесуального кодексу України (справа про фіксування судового процесу технічними засобами) від 8 грудня 2011 року № 16-рп/2011).
Правова визначеність та незалежність судової влади є принципами, які містяться в міжнародних документах, зокрема, Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - КЗПЛ), Міжнародному пакті про громадянські та політичні права. Більш конкретне розуміння правової (юридичної) визначеності та незалежності судової влади стає зрозумілим із аналізу джерел м'якого права, сформованих Організацією Об'єднаних Націй та Радою Європи, а також аналізу практики міжнародних судових інстанцій.
Загальне. Незалежність судової влади - це питання, яке стосується всіх країн, незалежно від їх правової системи і пов'язане з демократичним режимом та повагою до поділу влади. Це фундаментальна гарантія верховенства права, демократії та поваги до прав людини. Вона гарантує, що правосуддя може бути здійснено і вважається таким, що здійснюється без зайвого втручання будь-якої іншої гілки влади, інших органів всередині судової влади, інших суддів або будь-яких інших суб'єктів. Дана незалежність має об'єктивну та суб'єктивну складові. Об'єктивною складовою є незмінна якість судової влади, а суб'єктивною - право особи, щоб її права та свободи захищалися незалежним суддею. Цей принцип захищено на європейському рівні статтею 6 КЗПЛ та статтею 47 Хартії Основних прав Європейського Союзу. Незалежність судової влади можна розглядати в двох формах: інституційній та індивідуальній. Інституційна незалежність відноситься до поділу влади в державі та здатності судової влади діяти вільно від будь-якого тиску з боку законодавчої чи виконавчої гілок влади. Індивідуальна незалежність стосується здатності окремих суддів ухвалювати рішення у справі за відсутності будь-якого політичного чи іншого тиску.
Інституційна незалежність. Судова влада має бути незалежною та неупередженою.
Інституційна судова незалежність фокусується на незалежності судової влади від інших гілок державної влади (зовнішня інституційна незалежність). Взаємовідносини між судами в рамках однієї судової системи також повинні враховуватись (внутрішня інституційна незалежність). Інституційну незалежність можна оцінити за чотирма критеріями. Перший критерій - незалежність в адміністративних питаннях, яка означає, що судова система може самостійно займатися адмініструванням своїх справ та приймати рішення без будь-якого зовнішнього втручання. Це також стосується й автономності при вирішенні розподілу справ. Другий критерій - судова влада має бути незалежною у фінансових питаннях. Судова влада повинна отримувати достатньо коштів для того, щоб належним чином виконувати свої функції і повинна брати участь у вирішенні способу розподілу цих коштів. Третій критерій - незалежність при прийнятті рішень. Судова влада повинна вільно вирішувати справи без зовнішнього втручання. Її рішення необхідно поважати (тобто виконувати) і вони не повинні бути відкритими для перегляду несудовими органами. Четвертим критерієм є те, що судова влада має бути незалежною при визначенні юрисдикції. Виключно вона повинна визначати, чи має юрисдикцію у певній справі. Крім того, можливість особи після виконання політичних функцій займати посади в судовій системі може викликати занепокоєння, цього слід уникати.
Індивідуальна незалежність. Індивідуальна суддівська незалежність означає незалежність, якою користуються окремі судді, виконуючи свої професійні обов'язки. Судді повинні бути незалежними та неупередженими. Ці вимоги є невід'ємною частиною фундаментального демократичного принципу поділу влади: судді не повинні піддаватися політичному впливу, а судова система має бути неупередженою завжди. Незалежність у прийнятті рішень. Кожен суддя повинен вільно вирішувати справи без будь-якого зовнішнього втручання (CDL-AD(2012)014. Opinion on legal certainty and thein dependence of the judiciary in Bosnia and Herzegovina, paragraphs 7, 74-81).
В правовій доктрині під незалежністю судової влади пропонується розуміти незалежність судової системи в цілому від виконавчої та законодавчої гілок влади, яка передбачає як право людини на незалежний суд, так право й обв'язок судді бути незалежним у процесі прийняття рішень. Узагальнення визначень і характеристик принципу незалежності судової влади дозволяє виокремити серед інших такий аспект його тлумачення як інституціональна (організаційна, зовнішня) й функціональна (процесуальна, внутрішня).
Незалежність судової влади є фундаментальною основою балансу гілок влади. Судова влада не може бути абсолютно незалежною й автономною в державному механізмі; вона є водночас як суб'єктом, так і об'єктом обмеження владних повноважень держави.
Відповіднодо ст. 73 ГПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Згідно ч. 1 ст. 74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. За змістом ст. 76 ГПК України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Водночас обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ст. 77 ГПК України).
Відповідно до ст. 86 ГПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Добросовісність (пункт 6 статті 3 Цивільного кодексу України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується ще на римській максимі - "non conceditvenire contra factum proprium" (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них. Аналогічна правова позиція міститься в постанові Великої Палати Верховного Суду від 10.04.2019 у справі № 390/34/17.
Статтею 13 ГПК України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Отже, підсумовуючи викладене, суд дійшов висновку, що позовні вимоги є такими, що не підлягають задоволенню.
Відповідно до положень ст. 129 ГПК України, судовий збір покладається на Позивача.
На підставі викладеного та керуючись ст. 6, 8, 19, 124, 129 КонституціїУкраїни, ст. 12, 13, 73, 74, 76-79, 91, 129, 232, 233, 236 - 241, 247-252 Господарського процесуального кодексу України, суд -
У задоволенні позову відмовити повністю.
Повне рішення складено "12" серпня 2021 р.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга відповідно до ст. 256 Господарського процесуального кодексу України на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Апеляційна скарга може бути подана учасниками справи до Східного апеляційного господарського суду через господарський суд Харківської області з урахуванням п.п. 17.5 п.17 Перехідних положень Господарського процесуального кодексу України.
Учасники справи можуть одержати інформацію по справі зі сторінки на офіційному веб-порталі судової влади України в мережі Інтернет за веб-адресою http://court.gov.ua/.
Суддя І.П. Жигалкін