Номер провадження 2-о/754/237/21
Справа №754/4353/21
Іменем України
30 липня 2021 року Деснянський районний суд м.Києва в складі:
головуючого - судді Скрипки О.І.,
при секретарі Моторенко К.О.,
за участю заявниці ОСОБА_1 ,
представника заявниці ОСОБА_2 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві цивільну справу за заявою ОСОБА_1 , заінтересована особа: Державна міграційна служба у місті Києві та Київській області, про встановлення факту, що має юридичне значення, -
Заявник ОСОБА_1 звернулась до суду з заявою про встановлення факту, що має юридичне значення.
Свою заяву заявник мотивує тим, що вона народилася ІНФОРМАЦІЯ_1 в м.Зима Іркутської області, пізніше її батьки переїхали до м.Екібастус Казахської РСР, де вона закінчила школу та отримала паспорт громадянина СРСР. У 1991 році вона приїхала до м.Києва та вступила до ПТУ № 23 м.Києві (на даний час - Державний навчальний заклад «Київське регіональне вище професійне училище будівництва» та протягом періоду з 01.09.1991 року по 29.06.1992 року навчалась за професією "Майстер оздоблювальних робіт", по закінченню якого отримала диплом № НОМЕР_1 . В період навчання вона проживала у гуртожитку ПТУ, а після його закінчення почала працювати на різних будівельних підприємства та винаймала квартири. В подальшому вона потрапила до неблагонадійної компанії, стала вести антисоціальне життя, в зв'язку з чим вироком Деснянського районного суду м.Києва була засуджена до позбавлення волі та відбувала покарання у Збаризькій виправній колонії № 63, звідки була звільнена 09.01.2009 року. Після звільнення вона не отримала паспорт громадянина України та загубила паспорт громадянки СРСР та оригінал довідки про звільнення. З 27.11.2010 року по теперішній час вона проходить реабілітацію в Київському міському благодійному центрі відновлення особистості «Ісход».
Як зазначає заявник, в зв'язку з втратою документів вона не може отримати паспорт громадянина України, зареєструвати своє місце проживання та вільно пересуватись по території України та виїздити за її межі.
З урахуванням наведеного, заявник просить встановити факт, що вона є фактично ОСОБА_1 , що народилася ІНФОРМАЦІЯ_1 в м.Зима Іркутської області; встановити факт її постійного проживання на території України станом на 24.08.1991 року та 13.11.1991 року.
Ухвалою судді Деснянського районного суду м.Києва від 23.03.2021 року відкрито провадження у справі в порядку окремого провадження та призначено судовий розгляд.
23.06.2021 року до суду надійшли письмові пояснення представника заінтересованої особи Дехтярова В.В. , в яких він заперечує проти вимог заявника, вказуючи на відсутність належних доказів, які б підтверджували факт проживання заявника на території України станом на 24.08.1991 року та 13.11.1991 року, а також заявником не дотримано позасудового порядку встановлення набуття громадянства та підтвердження особи. З урахуванням наведеного представник заінтересованої особи просив залишити заяву без задоволення.
В судовому засіданні заявниця та її представник ОСОБА_2 заяву підтримали та просили про її задоволення.
Представник заінтересованої особи, будучи належним чином повідомленим про час та місце розгляду справи, в судове засідання не з'явився, причини неявки суду не повідомив.
Враховуючи обставини справи, суд вважає можливим розглянути справу у відсутність представника заінтересованої особи.
Дослідивши повно та всебічно обставини справи в їх сукупності, вислухавши пояснення учасників справи, допитавши свідків, оцінивши всі необхідні, зібрані по справі докази для ухвалення обґрунтованого рішення, виходячи зі свого внутрішнього переконання, суд дійшов висновку, що заява підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом встановлено, що відповідно до довідки № 09 від 04.02.2016 року ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , навчалась в ПТУ № 23 м.Києва з 01.09.1991 року по 29.06.1992 року, по закінченню якого отримала диплом № НОМЕР_1 .
Згідно копії довідки про звільнення серії ТЕР № 01203, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , уродженка м.Зима Іркутської області, росіянка, без громадянства, звільнена 09.01.2009 року зі Збаразької виправної колонії № 63 після відбуття покарання, призначеного вироком Деснянського районного суду м.Києва від 21.12.2006 року.
Відповідно до листа Деснянського районного суду м.Києва від 24.12.2020 року, в матеріалах кримінальної справи відносно ОСОБА_1 відсутні документи, що засвідчують її особу.
Як вбачається з довідки Київського міського благодійного центру становлення особистості «Ісход», ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , пройшла курс реабілітації з 27.11.2010 року і по теперішній час знаходиться в центрі.
Крім того, згідно довідки посольства Республіки Казахстан № 30-32/с від 19.10.2020 року, громадянка ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , по реєстраційним облікам Павлодарської області не значиться та паспортом громадянина Республіки Казахстан не документувалась.
Допитаний в судовому засіданні в якості свідка ОСОБА_4 пояснив, що знає заявника як ОСОБА_1 , навчався з нею в ПТУ № 23 м.Києва, а також підтвердив її постійне проживання у м.Києві з початку навчання 01.09.1991 року і до закінчення у 1992 році.
Допитані в судовому засіданні в якості свідків ОСОБА_5 та ОСОБА_6 підтвердили своє знайомство з ОСОБА_1 та факт її проживання на території України у 1993-1996 р.р. та у 2000-2004 р.р. відповідно.
Заявник просить встановити факт, що вона є фактично ОСОБА_1 , що народилася ІНФОРМАЦІЯ_1 в м.Зима Іркутської області; встановити факт її постійного проживання на території України станом на 24.08.1991 року та 13.11.1991 року, вказуючи на неможливість відновлення відповідних втрачених документів.
Суд вважає, що твердження заявника частково підтверджуються наявними доказами у справі.
Так, заявник звернувся до суду із заявою про встановлення факту постійного проживання на території України станом на 24.08.1991 року та 13.11.1991 року для встановлення належності до громадянства України на підставі статті 3 Закону України «Про громадянство України».
У статті 3 Конституції України закріплено принцип, за яким права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність.
В Україні визнається і діє принцип верховенства права; права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними; громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом, що прямо передбачено у частині першій статті 8, статті 21, частині першій статті 24 Конституції України.
Відповідно до частини першої статті 293 ЦПК України, окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.
Згідно з пунктом 5 частини другої статті 293 ЦПК України, суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.
Відповідно до частини другої статті 315 ЦПК України, у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.
Отже, законодавством передбачено встановлення юридичних фактів щодо виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, до яких відносяться й факти, що породжують право особи на підтвердження належності до громадянства України, зокрема постійного проживання на території України.
Встановлення факту постійного проживання на території України на момент проголошення незалежності України або набрання чинності Законом України «Про громадянство України» є підставою для оформлення належності до громадянства України відповідно до пунктів 1, 2 частини першої статті 3 цього Закону.
Згідно з пунктами 1, 2 частини першої статті 3 Закону України «Про громадянство України» громадянами України є: усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) постійно проживали на території України; особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Законом України «Про громадянство України» проживали в Україні і не були громадянами інших держав.
Особи, зазначені у пункті 1 частини першої цієї статті, є громадянами України з 24 серпня 1991 року, зазначені у пункті 2, - з 13 листопада 1991 року (частина друга статті 3 Закону України «Про громадянство України»).
Встановлення факту постійного проживання на території України є підставою для оформлення належності до громадянства України.
Юридичне значення має лише факт постійного проживання на території України особи, дитини, батьків дитини (одного з них) або іншого її законного представника на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) або набрання чинності Законом України від 08 жовтня 1991 року № 1636-ХІІ «Про громадянство України» (13 листопада 1991 року).
Для встановлення факту належності до громадянства України відповідно до положень статті 293 ЦПК України та статті 3 Закону України «Про громадянство України» і залежно від підстав цього встановлення предметом розгляду в суді можуть бути заяви про встановлення таких фактів: постійного проживання на території України за станом на 24 серпня 1991 року; постійного проживання на території України за станом на 13 листопада 1991 року.
Відповідно до частини першої статті 8 Закону України «Про громадянство України» особа, яка сама чи хоча б один з її батьків, дід чи баба, рідні (повнорідні та неповнорідні) брат чи сестра, син чи дочка, онук чи онука народилися або постійно проживали до 24 серпня 1991 року на території, яка стала територією України відповідно до Закону України «Про правонаступництво України», або яка сама чи хоча б один з її батьків, дід чи баба, рідні (повнорідні та неповнорідні) брат чи сестра народилися або постійно проживали на інших територіях, що входили на момент їх народження або під час їх постійного проживання до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР), і є особою без громадянства або іноземцем, який подав зобов'язання припинити іноземне громадянство, та подала заяву про набуття громадянства України, а також її неповнолітні діти реєструються громадянами України.
Для встановлення факту набуття громадянства України предметом розгляду в суді можуть бути заяви про встановлення таких фактів: постійного проживання на території України за станом на 24 серпня 1991 року; постійного проживання на території України за станом на 13 листопада 1991 року; постійного проживання дитини на території України станом на 24 серпня 1991 року або станом на 13 листопада 1991 року; постійного проживання на території України батьків (одного з них) дитини або іншого законного представника, з яким дитина постійно проживала станом на 24 серпня 1991 року чи 13 листопада 1991 року; постійного проживання особи на території України чи Української РСР на момент набрання законної сили вироку суду; наявності родинних зв'язків заявника з його батьками (усиновителями, з дідом, бабою); постійного проживання на території України діда та баби заявника; народження на території України батьків заявника, діда чи баби тощо; народження на території України батьків заявника, діда чи баби тощо.
Отже, на підставі статті 8 Закону України «Про громадянство України» встановлюється набуття громадянства України.
Оскільки заявник звернулась до суду із заявою про встановлення факту постійного проживання на території України для встановлення належності до громадянства України, суд приходить до висновку, що вказаний факт підлягає встановленню на підставі статті 293 ЦПК України та статті 3 Закону України «Про громадянство України».
Відповідно до підпункту «а» пункту 7 Порядку провадження за заявами і поданнями з питань громадянства України та виконання прийнятих рішень, затвердженого Указом Президента від 27 березня 2001 року № 215/2001, (далі - Порядок), встановлення належності до громадянства України стосується громадян колишнього СРСР, які не одержали паспорт громадянина України або паспорт громадянина України для виїзду за кордон та не мають у паспорті громадянина колишнього СРСР відмітки про прописку, що підтверджує факт їхнього постійного проживання на території України за станом на 24 серпня 1991 року або проживання в Україні за станом на 13 листопада 1991 року.
Одним із документів для встановлення належності до громадянства України відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 Закону «Про громадянство України», що подає особа, яка за станом на 24 серпня 1991 року постійно проживала на території України і перебувала у громадянстві колишнього СРСР, але не має у паспорті громадянина колишнього СРСР відмітки про прописку, що підтверджує факт її постійного проживання на території України на зазначену дату, є судове рішення про встановлення юридичного факту постійного проживання особи на території України за станом на 24 серпня 1991 року (підпункт «в» пункту 8 Порядку, в редакції, чинній на час звернення заявника до суду).
Тобто у таких випадках одним із необхідних документів на підтвердження цієї обставини може бути рішення суду, яким підтверджується факт постійного проживання особи на території України за станом на 24 серпня 1991 року.
Пунктом 44 Порядку встановлено, що у разі відсутності документів, що підтверджують факт постійного проживання чи народження особи до 24 серпня 1991 року на території, яка стала територією України відповідно до Закону України «Про правонаступництво України», або на інших територіях, що входили на момент її народження чи під час її постійного проживання до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР), або документів, що підтверджують відповідні родинні стосунки, для оформлення набуття громадянства України подається відповідне рішення суду.
Отже, відповідно до положень Закону України «Про громадянство України» і Порядку для набуття громадянства України заявник повинен, зокрема, подати документи, що підтверджують народження його на території України чи постійне проживання на ній, або підтверджують родинні відносини з такою особою, або рішення суду.
Ураховуючи вищезазначене, слід дійти висновку, що належність до громадянства України встановлюється на підставі статті 3 Закону України «Про громадянство України» і може пов'язуватися із фактом постійного проживання на території України в певний час та такий факт підлягає встановленню на підставі судового рішення.
Аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 24 лютого 2021 року в справі № 522/20494/18 (провадження № 61-6498св20).
Відповідно до статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Частиною першою статті 77 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.
Згідно з частиною другою статті 78 ЦПК України, обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Відповідно до частин першої та шостої статті 81 ЦПК України, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
З урахуванням вищенаведених обставин, наданих заявником доказів, які в сукупності з показами свідка ОСОБА_7 слід прийняти до уваги, суд вважає доведеним факт постійного проживання ОСОБА_1 на території України станом на 13 листопада 1991 року, що є підставою для задоволення заяви в цій частині. В задоволенні ж вимог про встановлення факту постійного проживання на території України станом на 24.08.1991 року належить відмовити, оскільки належних доказів на підтвердження вимог в цій частині заявником не надано.
Що ж стосується посилань представника заінтересованої особи у письмових поясненнях на недотримання заявником порядку досудового врегулювання спору (звернення з відповідною заявою до органів ДМС України), то вони також не заслуговують на увагу, оскільки пунктом 3 Рішення Конституційного Суду України від 09 липня 2002 року № 15-рп/20002 встановлено, що обов'язкове досудове врегулювання спорів, яке виключає можливість прийняття позовної заяви до розгляду і здійснення за нею правосуддя, порушує право особи на судовий захист. Тобто, обрання певного засобу правового захисту, у тому числі і досудового врегулювання спору, є правом, а не обов'язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує.
Крім того, суд не вбачає підстав для задоволення вимог заявника про встановлення факту того, що вона є фактично ОСОБА_1 , що народилася ІНФОРМАЦІЯ_1 в м.Зима Іркутської області, оскільки встановлення такого факту в порядку окремого провадження не передбачено.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00 § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року).
На підставі викладеного враховуючи, що даний факт має для заявника юридичне значенню, суд вважає, що заява підлягає задоволенню частково, а саме підлягає встановленню факт постійного проживання заявника на території України станом на 13.11.1991 року. В задоволенні інших вимог заявника належить відмовити.
На підставі вищезазначеного, керуючись ст. ст. 10, 81, 258, 265, 273, 293, 315 ЦПК України, п. 1 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» № 5 від 31 березня 1995 року, ст. ст. 1, 3, 9 Закону України «Про громадянство України», суд, -
Заяву ОСОБА_1 , заінтересована особа: Державна міграційна служба у місті Києві та Київській області, про встановлення факту, що має юридичне значення - задовольнити частково.
Встановити факт постійного проживання ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , уродженки м.Зима Іркутської області, на території України станом на 13.11.1991 року.
В іншій частині вимог відмовити.
Рішення суду може бути оскаржене безпосередньо до Київського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги усіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя: