Справа № 420/8689/21
12 серпня 2021 року м. Одеса
Одеський окружний адміністративний суд у складі: головуючого судді - Завальнюка І.В., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити певні дії,
Позивач звернувся до суду із вказаним адміністративним позовом, в якому просить суд визнати протиправною бездіяльність в/ч НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати позивачу середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 11.08.17 по 26.04.21; зобов'язати відповідача нарахувати та виплатити позивачу середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 11.08.17 по 26.04.21.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що він проходив військову службу в Збройних Силах України, а саме у в/ч НОМЕР_1 та згідно з наказом від 10.08.2017 (по особовому складу) № 249-ос його звільнено з військової служби в запас та виключено зі списків особового складу військової частини. При звільненні зі служби йому не нарахована та не виплачена грошова компенсація за невикористану додаткову відпустку індексація грошового забезпечення за період з 01.12.2015 по 10.08.2017, що зумовило його звернутись за судовим захистом. На виконання судового рішення від 16.12.2020 № 420/12387/20 в/ч проведено остаточний розрахунок з позивачем, зокрема 27.04.21 нараховано та виплачено індексацію грошового забезпечення в розмірі 60 030,53 грн. Отже остаточний розрахунок здійснено несвоєчасно, а його затримка тривала в періоді з 10.08.2017 по 27.04.2021. Відтак, на підставі ст. ст. 116, 117 КЗпП України позивач вважає за необхідне зобов'язати військову частину виплатити позивачу його середні заробіток за час затримки по день фактичного розрахунку.
Ухвалою судді від 31.05.2021 позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі; ухвалено справу розглядати за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін.
16.06.21 до суду від Військової частини НОМЕР_1 надійшов відзив на позовну заяву, відповідно до якого відповідач позовні вимоги не визнав у повному обсязі, в задоволенні позову просив відмовити, зазначивши, що під час остаточного розрахунку при звільненні із позивачем через відсутність бюджетного фінансування виплату індексації було вирішено розділити на серію платежів, які б послідовно сплачувались на рахунок позивача. Позивач 23.10.20 звернувся до в/ч за відповідною виплатою, проте не додав до звернення свої реквізити, на які потрібно перерахувати індексацію. З боку військової частини були вчинені спроби зв'язатися із позивачем та з'ясувати реквізити та спосіб розрахунку з ним, однак позивач не відповів на письмове звернення та телефонні дзвінки. При цьому з боку військової частини не було відмови у виплаті грошового забезпечення та не оспорено належні позивачу суми. Однак позивач, після спливу 3 років 2 місяців 6 днів звернувся до суду, знаючи про додаткову вигоду щодо строку затримки остаточного розрахунку, тобто створено штучні умови задля його збільшення. З урахуванням всіх обставин, відповідач вважає співмірним та розумно збалансованим між інтересами позивача та відповідача компенсацію за затримку розрахунку при звільненні зменшеними у повному обсязі, оскільки наявний ймовірних майнових втрат при звільненні позивач не зазнав, а його дії у спірних правовідносинах були направлені на збільшення розміру простроченої заборгованості щодо виплати при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення.
29.06.21 до суду від позивача надійшла відповідь на відзив, відповідно до якого позивач вважає, що підстав для відмови в задоволенні позову немає.
26.07.21 до суду від відповідача надійшла заява про залишення адміністративного позову без розгляду, яка ухвалою суду від 12.08.21 повернута заявнику без розгляду.
Дослідивши матеріали справи, суд дійшов висновку про часткову обґрунтованість адміністративного позову та наявність підстав для його часткового задоволення, з огляду на наступне.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 з 01.09.1999 по 10.08.2017 проходив військову службу у Військовій частині НОМЕР_2 та звільнений з військової служби у запас наказом від 10.08.2017 № 249-ОС.
23.10.2020 ОСОБА_1 звернувся до Військової частини НОМЕР_2 із заявою, в якій просив нарахувати та виплатити індексацію грошового забезпечення за період з 01.12.2015 по 10.08.2017.
Листом від 28.10.2020 Військова частина НОМЕР_2 повідомила, що виплата індексації залежить від обсягу фінансування на відповідний рік; у межах наявного фінансового ресурсу можливості виплати індексації грошового забезпечення військовослужбовцям Одеського загону морської охорони з січня 2016 року не було; при надходженні фінансування на зазначені цілі буде нарахована та виплачена на розрахунковий рахунок в сумі 14550 грн. 83 коп. з липня 2015 р. по серпень 2017 р.
Згідно з довідкою в/ч НОМЕР_2 від 28.10.2020 за № 11/2527 про розмір невиплаченої індексації за період з 01.01.2015 по 10.08.2017, належна до виплати індексація грошового забезпечення ОСОБА_1 за період з 01.12.2015 по 10.08.2017 складає 14550,83 грн, базовий місяць - лютий 2015 р.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 16.12.2020 по справі № 420/12387/20 адміністративний позов ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_2 про визнання протиправною бездіяльність, визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії задоволено частково:
визнано протиправними дії Військової частини НОМЕР_2 щодо застосування лютого 2015 року як місяця з якого починається обчислення індексу споживчих цін (базового місяця) для розрахунку індексації грошового забезпечення ОСОБА_1 за період з 01.12.2015 року по 10.08.2017 року;
визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_2 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 01.12.2015 року по 10.08.2017 року в повному обсязі;
зобов'язано Військову частину НОМЕР_2 нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01.12.2015 року по 10.08.2017 року із застосуванням місяця для обчислення індексу споживчих цін (базового місяця) для розрахунку індексації грошового забезпечення - січень 2008 року.
На виконання вищезазначеного судового рішення, яке набрало законної сили 23.03.21, військова частина НОМЕР_1 здійснено 26.04.21 виплату на картковий рахунок ОСОБА_1 в розмірі 60 030,53 грн, що підтверджується випискою по картці / рахунку НОМЕР_3 .
Після отримання зазначеної виплати позивач звернувся до суду із даним позовом з метою отримання компенсації від відповідача за несвоєчасний розрахунок при звільненні за період з 11.08.17 по 26.04.21.
Оцінивши належність, допустимість, достовірність наданих сторонами доказів, а також достатність та взаємний зв'язок у їх сукупності, суд вважає позовні вимоги підлягаючими частковому задоволенню у зв'язку з наступним.
Спеціальним законодавством врегульовано правове становище осіб, які проходять службу в органах внутрішніх справ та поліції, у тому числі, порядок, умови проходження та звільнення зі служби, порядок та умови оплати праці, зокрема, Законом України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» від 09.04.1992 №2262-XII, постановою Кабінету Міністрів України «Про порядок обчислення вислуги років, призначення та виплати пенсій і грошової допомоги особам офіцерського складу, прапорщикам, мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ, поліцейським та членам їхніх сімей» від 17.07.1992 №393, Законом України від 20.12.1991 №2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».
Втім, зазначеними нормативно-правовими актами не врегульовано порядок виплати грошового забезпечення особам за час затримки розрахунку при звільненні.
Рішенням Конституційного Суду України від 07.05.2002 №8-рп/2002 у справі щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб, визначено, що при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов'язаних із спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, встановивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми Кодексу Законів про працю України, у якому визначені основні трудові права працівників.
Таким чином, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини.
Суд зауважує, що непоширення норм Кодексу законів про працю України на військовослужбовців стосується саме порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) та порядку вирішення спорів щодо оплати праці. Водночас, питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати коштів за період вимушеного прогулу на виконання рішення суду, одноразової грошової допомоги при звільненні, компенсації за невикористану відпустку, які не є складовими грошового забезпечення) не врегульовано положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення. При цьому такі питання врегульовано Кодексом законів про працю України.
Так, частиною першою статті 47 Кодексу законів про працю України встановлено, що власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення провести з працівником розрахунок у строки, зазначені статтею 116 цього Кодексу.
Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник у день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен у зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Статтею 117 КЗпП України передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Таким чином, закон покладає на підприємство, установу, організацію обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
Однак, встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця.
Слід також мати на увазі, що працівник є слабшою, ніж роботодавець стороною у трудових правовідносинах. Водночас у вказаних відносинах і працівник має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, а інтереси роботодавця також мають бути враховані. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця.
Певні намагання віднайти такий баланс простежуються у судових рішеннях Верховного Суду України (зокрема, у постанові від 27 квітня 2016 року у справі за провадженням № 6-113цс16), окремі з яких згадані Верховним Судом у складі Касаційного цивільного суду в ухвалі про передання цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Відповідно до частини 1 статті 9 ЦК України така спрямованість притаманна і заходу відповідальності роботодавця, передбаченому статтею 117 КЗпП України.
Одним з принципів цивільного права є компенсація майнових втрат особи, що заподіяні правопорушенням, вчиненим іншою особою. Цій меті, насамперед, слугує стягнення збитків. Розмір збитків в момент правопорушення, зазвичай, ще не є відомим, а дійсний розмір збитків у більшості випадків довести або складно, або неможливо взагалі.
З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.
Зокрема, такими правилами є правила про неустойку (статті 549 - 552 ЦК України). Аби неустойка не набула ознак каральної санкції, діє правило частини 3 статті 551 ЦК України про те, що суд вправі зменшити розмір неустойки, якщо він є завеликим порівняно зі збитками, які розумно можна було б передбачити. Якщо неустойка стягується понад збитки (частина 1 статті 624 ЦК України), то вона також не є каральною санкцією, а носить саме компенсаційний характер. По-перше, вона стягується не понад дійсні збитки, а лише понад збитки у доведеному розмірі, які, як правило, є меншими за дійсні збитки. По-друге, для запобігання перетворенню неустойки на каральну санкцію суд має застосовувати право на її зменшення. Право суду на зменшення неустойки є проявом принципу пропорційності у цивільному праві.
Аналогічно, звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.
З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України.
Верховний Суд України у постанові від 27 квітня 2016 року у справі за провадженням № 6-113цс16 дійшов висновку, що право суду зменшити розмір середнього заробітку, який має сплатити роботодавець працівникові за час затримки виплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України, залежить від таких чинників: наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум за трудовим договором на день звільнення; виникнення спору між роботодавцем та працівником після того, коли належні до виплати працівникові суми за трудовим договором у зв'язку з його звільненням повинні бути сплачені роботодавцем; прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу. Водночас Верховний Суд України зауважив, що разом із тим при розгляді даної справи необхідно взяти до уваги і такі обставини, як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати.
Водночас, виходячи з мети відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, яка полягає у компенсації працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, і які розумно можна було б передбачити, Велика Палата Верховного Суду вважає, що, з одного боку, не всі чинники, сформульовані у зазначеному висновку, відповідають такій меті. Так, сама лише наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум; момент виникнення такого спору, прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника, істотність розміру недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком працівника не впливають на розмір майнових втрат, яких зазнає працівник у зв'язку з простроченням розрахунку. З іншого боку, істотним є період такого прострочення, хоча такий чинник у згаданій постанові Верховного Суду України не сформульований.
З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26.06.2019 № 761/9584/15-ц відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі за провадженням № 6-113цс16, і вважала, що, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково. Тому Велика Палата Верховного Суду також відступає від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16 про те, що право суду зменшити розмір середнього заробітку залежить від прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України.
У разі, коли Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні в одній зі справ Верховного Суду України, згідно з частиною шостою статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суди враховують висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду, навіть якщо аналогічні висновки Верховний Суд України сформулював також при розгляді інших справ (див. пункти 50, 88 постанови Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 161/12771/15-ц).
Повертаючись до обставин розглядуваного спору, суд враховує, що 26.04.21 відбувся остаточний розрахунок з позивачем, так як на його поточний рахунок відповідачем було сплачено 60 030,53 грн, що відбулося у строк 34 дні, оскільки судове рішення від 16.12.20 № 420/12387/20 набрало законної сили 23.03.21.
З огляду на характер цієї заборгованості, виходячи з розумного балансу та співмірності, а також враховуючи поведінку позивача та відповідача у спірних правовідносинах, суд вважає справедливим, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи, які мають юридичне значення та наведеним вище критеріям, визначення розміру відповідальності відповідача за прострочення ним належних при звільненні позивача виплат за період з 23.03.21 (набрання чинності судовим рішенням по справі № 420/12387/20) по 26.04.21 (фактична виплата, здійснена на виконання вказаного судового рішення).
Крім того, не зважаючи на те, що позивачем по-різному сформулювало позовні вимоги в п. 1 прохальної частини даного позову, та у справі № 420/12387/20, - фактично позивачем пред'явлено вимоги однакового змісту, для вирішення яких потребується встановлення одних й тих саме підстав, а також застосування одних й тих самих норм матеріального права. При цьому, порушений суб'єктом владних повноважень інтерес позивача вже відновлено в судовому порядку (справа № 420/12387/20), у зв'язку із чим повторний розгляд тотожного спору є недопустимим.
Відтак, суд не вбачає підстав для визнання протиправною бездіяльності в/ч НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати позивачу середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 11.08.17 по 26.04.21, так як оцінка оскаржуваної бездіяльності надана в межах розгляду іншого судового провадження по справі № 420/12387/20.
В адміністративному судочинстві принцип верховенства права зобов'язує суд надавати законам та іншим нормативно-правовим актам тлумачення у спосіб, який забезпечує пріоритет прав людини при вирішенні справи. Тлумачення законів та нормативно-правових актів не може спричиняти несправедливих обмежень прав людини.
Оцінюючи правомірність дій та рішень органів владних повноважень, суд керується критеріями, закріпленими у ст.2 КАС України, які певною мірою відображають принципи адміністративної процедури.
Суд зазначає, що доведення має випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою.
Проаналізувавши обставини справи, з урахуванням нормативного регулювання спірних правовідносин, суд дійшов висновку про часткове задоволення позову.
Судові витрати розподілити відповідно до ст. 139 КАС України.
Керуючись ст.ст. 139, 242-246, 262 КАС України, суд
Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_4 ) до Військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_2 ; ЄДРПОУ НОМЕР_5 ) про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити певні дії задовольнити частково.
Зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 суму середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 23.03.21 по 26.04.21.
В іншій частині позовних вимог відмовити.
Рішення суду набирає законної сили в порядку ст. 255 КАС України.
Рішення може бути оскаржене до П'ятого апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги через суд першої інстанції протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.
Суддя І.В. Завальнюк