вул. Симона Петлюри, 16/108, м. Київ, 01032, тел. (044) 235-95-51, е-mail: inbox@ko.arbitr.gov.ua
"14" липня 2021 р. Справа № 911/3034/15 (911/3692/20)
Господарський суд Київської області у складі судді Лопатіна А.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю Фірма “Лезіс”, в особі ліквідатора арбітражного керуючого Демчана Олександра Івановича
до ОСОБА_1 , Київська область, м. Обухів
за участю третьої особи, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача гр. ОСОБА_2
про витребування майна з чужого незаконного володіння та визнання на нього права власності
В межах провадження у справі № 911/3034/15 про банкрутство
за участю секретаря судового засідання Рябоконь О.О.
за участю представників згідно з протоколом судового засідання.
Обставини справи:
У провадженні господарського суду Київської області перебуває справа № 911/3034/15 за заявою Києво-Святошинської об'єднаної Державної податкової інспекції Головного управління Державної фіскальної служби у Київській області до Товариства з обмеженою відповідальністю Фірми “Лезіс” про банкрутство. Провадження в якій порушено ухвалою суду від 12.08.2015 р.
Постановою господарського суду Київської області від 02.12.2015 р. визнано банкрутом ТОВ Фірми “Лезіс” та відкрито його ліквідаційну процедуру, призначено ліквідатором банкрута арбітражного керуючого Мирутенка М.М.
21.12.2020 р. через канцелярію суду ліквідатором банкрута подано заяву про витребування у відповідача - ОСОБА_1 об'єкту нерухомого майна із реєстраційним номером 631873032231, нежитлової будівлі загальною площею 89,2 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ; визнання за банкрутом права власності на об'єкт нерухомого майна із реєстраційним номером 631873032231, нежитлову будівлю загальною площею 89,2 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
Зазначену вище заяву, виходячи з її змісту, подано з посиланням на приписи статті 42 Кодексу України з процедур банкрутства в межах провадження у справі № 911/3034/15 про банкрутство Товариства з обмеженою відповідальністю Фірма “Лезіс” та спрямовано на повернення майна боржника.
Ухвалою господарського суду Київської області від 28.12.2020 р. прийнято до розгляду заяву Товариства з обмеженою відповідальністю Фірма “Лезіс”, в особі ліквідатора арбітражного керуючого Демчана Олександра Івановича до ОСОБА_1 про витребування майна з чужого незаконного володіння та визнання на нього права власності в межах провадження у справі № 911/3034/15 про банкрутство Товариства з обмеженою відповідальністю Фірма “Лезіс”, розгляд заяви призначено на 10.02.2021 р.
29.01.2021 р. на поштову адресу суду від відповідача надійшов відзив на заяву.
09.02.2021 р. через канцелярію суду заявником подано пояснення на відзив.
Ухвалою господарського суду Київської області від 10.02.2021 р. розгляд заяви ТОВ Фірма “Лезіс”, в особі ліквідатора арбітражного керуючого Демчана Олександра Івановича до ОСОБА_1 про витребування майна з чужого незаконного володіння та визнання на нього права власності в межах провадження у справі № 911/3034/15 про банкрутство ТОВ Фірма “Лезіс” відкладено на 24.03.2021 р., витребувано у Відділу реєстрації фізичних осіб та ведення реєстру територіальної громади Обухівської міської ради інформацію щодо місця проживання (реєстрації) громадянки ОСОБА_1 .
24.03.2021 р. в судовому засіданні судом оголошено перерву до 07.04.2021 р.
07.04.2021 р. на поштову адресу суду від відповідача надійшли додаткові пояснення по запереченню вимог заяви ліквідатора.
У зв'язку з перебуванням судді Лопатіна А.В. на лікарняному, судове засідання у справі № 911/3034/15 (911/3692/20), призначене на 07.04.2021 р. не відбулось.
Ухвалою господарського суду Київської області від 16.04.2021 р. розгляд заяви Товариства з обмеженою відповідальністю Фірма “Лезіс”, в особі ліквідатора арбітражного керуючого Демчана Олександра Івановича до ОСОБА_1 про витребування майна з чужого незаконного володіння та визнання на нього права власності в межах провадження у справі № 911/3034/15 про банкрутство Товариства з обмеженою відповідальністю Фірма “Лезіс” призначено на 16.06.2021 р.
22.04.2021 р. через канцелярію суду позивачем подано пояснення на додаткові пояснення відповідача.
03.06.2021 р. на поштову адресу суду від відповідача надійшли: заява про застосування спливу позовної давності, клопотання про залучення третьої особи, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача, та клопотання про закриття провадження.
08.06.2021 р. на поштову адресу суду від представника відповідача надійшла заява про застосування позовної давності.
09.06.2021 р. через канцелярію суду позивачем подано пояснення на заяву відповідача про застосування наслідків спливу позовної давності та пояснення на заяви відповідача про закриття провадження та про залучення третьої особи.
15.06.2021 р. через канцелярію суду відповідачем подано заперечення на пояснення позивача.
Ухвалою господарського суду Київської області від 16.06.2021 р. ухвалено розгляд справи здійснювати за правилами загального позовного провадження, в межах провадження у справі № 911/3034/15 про банкрутство Товариства з обмеженою відповідальністю Фірма “Лезіс”, підготовче засідання призначено на 07.07.2021 р.
29.06.2021 р. через канцелярію суду позивачем подано документи на виконання вимог ухвали від 16.06.2021 р. для долучення до матеріалів справи.
05.07.2021 р. через канцелярію суду відповідачем подано додаткові пояснення щодо пропуску позивачем позовної давності.
Ухвалою господарського суду від 07.07.2021 р. закрито підготовче провадження; призначено розгляд справи по суті в судовому засіданні на 14.07.2021 р.
В судове засідання з'явився позивач та представник третьої особи, водночас відповідач, належним чином повідомлений про місце, дату та час розгляду справи не з'явився, уповноваженого представника в судове засідання не відправив, про причини неявки суд не повідомив.
Відповідно до пунктів 1, 2 частини третьої ст. 202 ГПК України, якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи.
З огляду на вищевказане, суд дійшов висновку, що неявка відповідача в дане судове засідання, без надання пояснень щодо поважності причин не перешкоджає розгляду даного спору по суті.
Судом встановлено, що відповідач звернувся до суду із клопотанням про залучення до участі у справі в якості третьої особи, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача гр. ОСОБА_3 .
Вказане клопотання вмотивоване тим, що відповідач набула право власності на спірне майно на підставі договору купівлі-продажу від 13.09.2016 р., укладеного між ОСОБА_2 , в особі представника ОСОБА_3 та ОСОБА_1 (відповідач). Таким чином, на переконання відповідача, зазначені обставини, а саме те, що правочин від особи продавця було підписано представником - ОСОБА_3 , з урахуванням положень ст.ст. 50-51 ГПК України є підставою для залучення останньої до участі у справі в якості третьої особи.
Частиною першою статті 50 ГПК України визначено, що треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача до закінчення підготовчого провадження у справі або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження, у разі коли рішення у справі може вплинути на їхні права або обов'язки щодо однієї із сторін. Їх може бути залучено до участі у справі також за заявою учасників справи.
Положеннями частини першої статті 51 ГПК України встановлено, що якщо в результаті ухвалення судового рішення сторона може набути право стосовно третьої особи або третя особа може пред'явити вимоги до сторони, така сторона зобов'язана сповістити цю особу про відкриття провадження у справі і подати до суду заяву про залучення її до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору. До такої заяви повинні бути додані докази про направлення її копії особі, про залучення якої як третьої особи подана заява.
Проаналізувавши вищевказані положення чинного процесуального законодавства, врахувавши те, що позивачем не доведено, що рішення в даній справі якимсь чином вплине на права або обов'язки ОСОБА_3 , або, що остання в результаті ухвалення рішення в даній справі може набути право стосовно третьої особи або третя особа може пред'явити вимоги до ОСОБА_3 , судом не встановлено наявності правових підстав для залучення вказаної особи до участі у даній справі в якості третьої особи, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача, у зв'язку із чим, зазначене клопотання залишається судом без задоволення.
Окрім наведеного, матеріали справи також містять клопотання відповідача про закриття провадження у справі № 911/3692/20. Дане клопотання вмотивоване тим, що відповідно до положень статті 42 Кодексу України з процедур банкрутства заява про витребування майна не може бути подана до ОСОБА_1 , так як остання не є кредитором позивача або його боржником. Таким чином, на переконання відповідача, вимоги до ОСОБА_1 не підлягають розгляду у порядку статті 42 Кодексу, що є підставою для закриття провадження у справі.
Відповідно до положень частини першої статті 231 ГПК України господарський суд закриває провадження у справі, якщо: спір не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства; відсутній предмет спору; суд встановить обставини, які є підставою для відмови у відкритті провадження у справі відповідно до пунктів 2, 4, 5 частини першої статті 175 цього Кодексу, крім випадків, передбачених частиною другою статті 175 цього Кодексу; позивач відмовився від позову і відмову прийнято судом; після відкриття провадження у справі між сторонами укладено угоду про передачу спору на вирішення до міжнародного комерційного арбітражу або третейського суду, якщо тільки суд не визнає, що така угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана; настала смерть фізичної особи або оголошено її померлою чи припинено юридичну особу, які були однією із сторін у справі, якщо спірні правовідносини не допускають правонаступництва; сторони уклали мирову угоду і вона затверджена судом.
В даному випадку, судом враховано правову позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену в постанові від 04.12.2019 р. у справі № 917/1739/17, відповідно до якої, суди, з'ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини (аналогічну правову позицію викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15 (провадження № 12-15гс19)).
З урахуванням вищевказаного, також врахувавши те, що ухвалою господарського суду Київської області від 16.06.2021 р. ухвалено розгляд даної справи здійснювати за правилами загального позовного провадження, в межах провадження у справі № 911/3034/15 про банкрутство ТОВ Фірма “Лезіс”, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення зазначеного клопотання відповідача, у зв'язку із чим, таке клопотання залишається судом без задоволення.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, проаналізувавши заперечення, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, заслухавши аргументи присутніх учасників судового процесу, суд
встановив:
07.05.2015 р. між ТОВ фірми “Лезіс” в особі директора - Копилова Василя Миколайовича (продавець) та ОСОБА_2 (покупець) укладено договір купівлі-продажу нежитлової будівлі, відповідно до умов якого продавець продав, а покупець купив об'єкт нерухомості, що відповідно до правовстановлюючого документа значиться як: нежитлова будівля, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Опис об'єкта: загальна площа 89,2 кв.м. (п. 1 договору).
Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 37244608 від 07.05.2015 р. приватним нотаріусом Мельник Мариною Володимирівною внесено запис, згідно якого власником нежитлової будівлі за адресою: АДРЕСА_1 є ОСОБА_2 .
У подальшому, 13.09.2016 р. між ОСОБА_2 (продавець) та ОСОБА_1 (покупець) укладено договір купівлі-продажу нежитлової будівлі, відповідно до умов якого продавець продав, а покупець купив об'єкт нерухомості, який відповідно до правовстановлюючого документа значиться як: нежитлова будівля, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , Опис об'єкта: загальна площа 89,2 кв.м. (п. 1 договору).
Згідно із п. 4 вищезазначеного договору оціночна вартість нежитлової будівлі згідно з Висновком про вартість майна, складеним ФОП Ковачова С.І. від 13.09.2016 р., що відчужується за цим договором, складає 454940 (чотириста п'ятдесят чотири тисячі дев'ятсот сорок) гривень 00 копійок. Сертифікат суб'єкта оціночної діяльності виданий Фондом державного майна України № 16057/14 від 21.02.2014 р.
Пунктом 5 даного договору передбачено, що продаж вчинено за 454940 (чотириста п'ятдесят чотири тисячі дев'ятсот сорок) гривень 00 копійок. Покупець здійснив розрахунок з продавцем до моменту підписання цього договору.
Положеннями п. 7 договору купівлі-продажу нежитлової будівлі закріплено, що відповідно до вимог частини четвертої ст. 334 Цивільного кодексу України право власності на нежитлову будівлю, що є предметом цього договору, виникає у покупця з моменту державної реєстрації.
Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна від 16.09.2016 р. № 68252960 приватним нотаріусом Мельник Мариною Володимирівною внесено запис, згідно якого власником нежитлової будівлі за адресою: АДРЕСА_1 є ОСОБА_1 .
Вищенаведені обставини встановлено ухвалою господарського суду Київської області від 15.07.2020 р. у справі № 911/3034/15, якою заяву Головного управління ДПС у Київській області б/д, б/н (вх. № 18082/19, 23.09.2019 р.) про визнання недійсним договору, визнання права власності та витребування майна задоволено частково; визнано недійсним договір від 07.05.2015 р., укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю Фірма “Лезіс” та гр. ОСОБА_2 щодо продажу об'єкту нерухомості за адресою: АДРЕСА_1 , площею 89,2 кв.м.; в іншій частині в задоволені заяви відмовлено.
Зазначена ухвала суду залишена без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 09.12.2020 р. у справі № 911/3034/15 і є відповідно такою, що набрала законної сили.
Таким чином, як зазначає позивач, з урахуванням того, що правочин, на підставі якого майно вибуло із володіння ТОВ Фірма “Лезіс” визнано в судовому порядку недійсним, майно має бути повернено у власність банкрута та включено в ліквідаційну масу ТОВ Фірма “Лезіс” у справі про банкрутство останнього, у зв'язку із чим, позивачем заявлено позов про витребування із чужого незаконного володіння ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю Фірма “Лезіс” об'єкту нерухомого майна із реєстраційним номером 631873032231 - нежитлова будівля загальною площею 89,2 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ; а також визнання за ТОВ Фірма “Лезіс” права власності на вказаний об'єкт нерухомого майна.
Відповідачем, в свою чергу, подано відзив на позов, в якому остання вказує на те, що нею придбано зазначене майно законно за договором купівлі-продажу від 13.09.2016 р., посвідченим приватним нотаріусом Обухівського районного нотаріального округу Мельник М.В. та зареєстрованим в реєстрі за № 2397, зі здійсненням сплати його вартості в сумі, визначеній за результатами оцінки майна, у особи, яка законно володіла на момент відчуження відповідним майном, а відтак, на переконання відповідача дії позивача з урахуванням заявлених ним позовних вимог щодо витребування у відповідача, як у добросовісного набувача та законного власника приміщення, за яке відповідач повністю розрахувався порушують баланс інтересів відповідача, оскільки завдають шкоди останньому, а саме, мають намір залишити відповідача без приміщення та реальної можливості компенсувати завдану такими діями шкоду. Врахувавши наведене, відповідач вказує на те, що перекладання на третіх осіб - на добросовісного набувача ОСОБА_1 наслідків визнання недійсним договору від 06.01.2015 р. матиме наслідком порушення справедливого балансу та покладатиме надмірний індивідуальний тягар на ОСОБА_1 і таким чином становитиме порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції (постанова КЦС ВС від 27.05.2020 р. у справі № 641/9904/16-ц).
Позивачем подано письмові пояснення на зазначений вище відзив, в яких він наголошує на тому, що відповідачем не подано доказів здійснення оплати вартості придбаного спірного майна. Крім цього, позивач зазначає, що відповідач, вказує про те, що вона була обізнана із тим, що ОСОБА_2 було придбано майно у ТОВ Фірма “Лезіс” за договором купівлі-продажу від 07.05.2015 р., а відтак відповідач також була обізнана про те, що на дату укладення з нею договору купівлі-продажу ТОВ Фірма “Лезіс” було відкрито провадження у справі про банкрутство, що свідчить про обізнаність відповідача, що майно боржником було відчужено у підозрілий період, а саме: за три місяці до відкриття провадження у справі про банкрутство ТОВ Фірма “Лезіс”.
Також від відповідача до суду надійшли додаткові пояснення, в яких відповідач наголошує на тому, що ним придбано майно за оплатним договором.
Позивачем, в свою чергу, також подано письмові пояснення, в яких вказано, що відповідач підтверджує, що він є добросовісним набувачем майна, однак, не спростовує позицію ліквідатора про застосування ч. 3 ст. 388 ЦК України, а саме витребування майна від добросовісного набувача, яке вибуло із володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння не з їхньої волі іншим шляхом.
Крім зазначеного, відповідачем подано двічі заяву про застосування строку позовної давності та відмову в задоволенні позову.
Позивачем, в свою чергу, подано письмові пояснення на заяву відповідача про застосування строку позовної давності, в яких позивач пояснює, що, в даному випадку, строк позовної давності переривався, оскільки із позовом, в тому числі про витребування майна із чужого незаконного володіння звертався попередній ліквідатор - ТОВ Фірма “Лезіс”, крім цього, кредитором - ГУ ДПС у Київській області було подано позов про визнання недійсним договору, на підставі якого вибуло майно із володіння позивача та витребування такого майна з чужого незаконного володіння. Також, позивач просить суд, у разі встановлення, що строк не переривався, визнати поважними причини пропуску строку позовної давності.
Відповідачем подано заперечення на вищевказані пояснення позивача, в яких відповідач наголошує на тому, що позиція позивача відносно переривання строку позовної давності суперечить висновку Верховного Суду, викладеному в постанові від 09.04.2020 р. у справі № 10/б-743. Крім цього, також відповідач вказує на те, що позивач має намір витребувати безоплатно у відповідача - добросовісного набувача майно, що було набуте в законний спосіб.
Окрім всього вищевказаного, відповідачем було також подано додаткові пояснення, в яких відповідач вказує на те, що позивачу станом на 10.02.2017 р. було відомо про набуття спірного майна та реєстрацію на нього права власності за ОСОБА_1 , а відтак, початком перебігу позовної давності є 10.02.2017 р.
Проаналізувавши вищенаведені вимоги позивача та заперечення відповідача, повно та всебічно дослідивши подані докази, а також здійснивши аналіз положень чинного законодавства, суд зазначає таке:
Статтею 41 Конституції України визначено, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Аналогічне положення закріплено у статті 321 ЦК України.
Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція)).
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три правила: 1) у першому реченні першого абзацу - загальне правило, що фіксує принцип мирного володіння майном; 2) у другому реченні того ж абзацу - охоплює питання позбавлення майна й обумовлює таке позбавлення певними критеріями; 3) у другому абзаці - визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друге та третє правила, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, мають тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного у першому правилі (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), § 166-168).
Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право:
Втручання держави у право мирного володіння майном повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними.
Якщо можливість втручання у право мирного володіння майном передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів чи штрафів.
Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 р. у справі N 183/1617/16).
Також слід зазначити, що відповідно до позиції Великої Палати Верховного Суду викладеної в зазначеній постанові, будь-які приписи, зокрема і приписи Конвенції, слід застосовувати з урахуванням обставин кожної конкретної справи, оцінюючи поведінку обох сторін спору.
Право позивача на витребування майна, у разі доведення незаконності і безпідставності вибуття його із володіння позивача передбачене чинним законодавством України.
Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).
Статтею 388 ЦК України визначено, що якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.
Таким чином, можливість власника реалізувати його право витребувати майно від добросовісного набувача згідно зі статтею 388 ЦК України залежить від того, на якій підставі добросовісний набувач набув це майно у власність, а у разі набуття його за оплатним договором - також від того, як саме майно вибуло з володіння власника чи особи, якій власник це майно передав у володіння. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (частина третя статті 388 ЦК України). Коло підстав, за яких власник має право витребувати майно від добросовісного набувача, є вичерпним (частини перша - третя статті 388 ЦК України).
Слід зазначити, що у спорі між особою, яка вважає себе власником спірного майна, та особою, яка вважає себе законним володільцем (користувачем) спірного майна, сторонами спору є особи, які претендують на спірне майно. Тому для правильного вирішення спору суду слід з'ясувати та перевірити, зокрема факт наявності майна у незаконному володінні відповідача; факт відсутності у відповідача правових підстав для володіння майном; факт добросовісного (недобросовісного) володіння чужим майном.
При цьому незаконним володільцем може бути і добросовісний, і недобросовісний набувач.
Добросовісним набувачем є особа, яка не знала і не могла знати про те, що майно придбане в особи, яка не мала права його відчужувати.
Недобросовісний набувач, навпаки, на момент здійснення угоди про відчуження спірного майна знав або міг знати, що річ відчужується особою, якій вона не належить і яка на її відчуження не має права.
Слід зазначити, що від недобросовісного набувача майно може бути витребувано в будь-якому випадку. Від добросовісного - лише в передбачених законом випадках, а саме відповідно до статті 388 ЦК України.
Предметом регулювання статті 1 Першого протоколу є втручання держави в право на мирне володіння майном. У практиці ЄСПЛ (наприклад, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 7 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 2 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати, аналізуючи сумісність втручання в право особи на мирне володіння майном з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи можна вважати втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) є пропорційним визначеним цілям.
Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі закону, нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним щодо застосування та наслідків дії його норм.
Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення суспільного, публічного інтересу, за наявності об'єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.
Критерій «пропорційності» передбачає, що втручання в право власності буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар».
Згідно з статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» практика Європейського суду з прав людини є обов'язковою для застосування судами України як джерела права.
При цьому ЄСПЛ у питаннях оцінки «пропорційності», як і в питаннях наявності «суспільного», «публічного» інтересу, визнає за державою достатньо широку «сферу розсуду», за винятком випадків, коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах.
Для розкриття критерію «пропорційності» вагоме значення має визначення судами добросовісності/ недобросовісності набувача майна.
Так, Верховний Суд (Касаційний цивільний суд) у постановах від 18.03.2020 р. у справі № 199/7375/16-ц та від 20.05.2020 р. у справі № 199/8047/16-ц дійшов висновків, що «конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною.
З'ясування питання добросовісності/ недобросовісності набувача є визначальним для застосування положень статей 387, 388 ЦК України, так і для визначення критерію «пропорційності» втручання у право власності набувача майна.
Слід зазначити, що можливість витребування майна, придбаного за відплатним договором, з чужого незаконного володіння закон ставить у залежність, насамперед, від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним його набувачем. Одночасно добросовісність (недобросовісність) володільця характеризує його суб'єктивне ставлення до обставин вибуття майна з володіння власника та правомірність його придбання.
Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (у редакції Закону чинної, як станом на дату вибуття із володіння ТОВ Фірма “Лезіс”, так і станом на дату набуття, в подальшому, ОСОБА_1 спірного майна) визначав у статті 1 термін «заінтересована особа стосовно боржника» - юридична особа, створена за участю боржника, керівник боржника, особи, що входять до складу органів управління боржника, головний бухгалтер (бухгалтер) боржника, у тому числі і звільнені з роботи за рік до порушення провадження у справі про банкрутство, а також особи, які знаходяться у родинних стосунках із зазначеними особами та підприємцем (фізичною особою) - боржником, а саме: подружжя та їх діти, батьки, брати, сестри, онуки.
У статті 1 Закону України «Про захист економічної конкуренції» міститься поняття контролю - це вирішальний вплив однієї чи декількох пов'язаних юридичних та/або фізичних осіб на господарську діяльність суб'єкта господарювання чи його частини, який здійснюється безпосередньо або через інших осіб, зокрема завдяки: праву володіння чи користування всіма активами чи їх значною частиною; праву, яке забезпечує вирішальний вплив на формування складу, результати голосування та рішення органів управління суб'єкта господарювання; укладенню договорів і контрактів, які дають можливість визначати умови господарської діяльності, давати обов'язкові до виконання вказівки або виконувати функції органу управління суб'єкта господарювання; заміщенню посади керівника, заступника керівника спостережної ради, правління, іншого наглядового чи виконавчого органу суб'єкта господарювання особою, яка вже обіймає одну чи кілька із зазначених посад в інших суб'єктах господарювання; обійманню більше половини посад членів спостережної ради, правління, інших наглядових чи виконавчих органів суб'єкта господарювання особами, які вже обіймають одну чи кілька із зазначених посад в іншому суб'єкті господарювання. Пов'язаними особами є юридичні та/або фізичні особи, які спільно або узгоджено здійснюють господарську діяльність, у тому числі спільно або узгоджено чинять вплив на господарську діяльність суб'єкта господарювання. Зокрема, пов'язаними фізичними особами вважаються такі, які є подружжям, батьками та дітьми, братами та (або) сестрами.
З'ясування «заінтересованості», «контролю», «пов'язаності» набувача майна з боржником (попередніми набувачами майна) у межах справи про банкрутство безпосередньо пов'язане з визначенням критерію добросовісності/ недобросовісності набувача та, на переконання суддів, повинно досліджуватися за наявними у матеріалах справи доказами.
Вищенаведеного висновку дотримується Верховний Суд у складі палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у постанові від 08.02.2021 р. у справі № 14/5026/1020/2011.
Слід також врахувати, що набувач визнається добросовісним, якщо при вчиненні правочину він не знав і не міг знати про відсутність у продавця прав на відчуження майна, наприклад, вжив усіх розумних заходів, проявив обережність та обачність для з'ясування правомочностей продавця на відчуження майна. При цьому в діях набувача не повинно бути і необережної форми вини, оскільки він не лише не усвідомлював і не бажав, а й не допускав можливості настання будь-яких несприятливих наслідків для власника (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 22.06.2021 р. справа № 916/820/20).
Судом встановлено, що договір купівлі-продажу майна на підставі якого спірне майно вибуло із володіння ТОВ Фірма “Лезіс” на користь гр. ОСОБА_2 в судовому порядку визнано недійсним, а відтак, з огляду на положення частини першої статті 216 ЦК України, вказаний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. Дані обставини свідчать, що спірне майно вибуло із володіння власника - ТОВ Фірма “Лезіс” поза його волею.
Поряд із зазначеним, судом встановлено, що постановляючи ухвалу від 15.07.2020 р. у справі № 911/3034/15 про визнання недійсним договору від 07.05.2015 р., укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю Фірма “Лезіс” та гр. ОСОБА_2 щодо продажу об'єкту нерухомості за адресою: АДРЕСА_1 , площею 89,2 кв.м., суд виходив із наступного:
По-перше, оспорюваний договір було укладено від ТОВ Фірма “Лезіс” директором - ОСОБА_4 , який також є засновником боржника (продавець) та гр. ОСОБА_2 (покупець), тобто дочкою особи, що діяла від імені боржника, а відтак між заінтересованими особами стосовно боржника (продавця).
По-друге, матеріали справи не містять документів, якими відповідно до законодавства мають бути підтверджені відповідні обставини, а саме: здійснення оплати придбаного майна за договором купівлі-продажу; викладені свідком в заяві свідчення щодо здійснення відповідних розрахунків не можуть, як самостійний доказ, підтверджувати відповідні обставини.
Вищевказані обставини, з урахуванням положень частини четвертої статті 75 ГПК України, є такими що підтверджені рішенням суду, що набрало законної сили, а відтак, з урахуванням того, що і позивач, і відповідач також приймали участь в розгляді спору у справі № 911/3034/15, такі обставини не потребують доведенню.
Поряд із зазначеним, відповідач вказує на те, що відповідно до п. 5 договору купівлі-продажу від 13.09.2016 р. продаж майна було вчинено за 454940,00 грн. та робить висновок, що ОСОБА_1 набуто право власності на спірну нерухомість на підставі дійсного, а головне - оплатного договору.
Відповідач додає до відзиву копію договору купівлі-продажу від 13.09.2016 р. та інформаційну довідку від 16.09.2016 р. про реєстрацію за нею права власності на спірну нерухомість, а також вказує на те, що вона є добросовісним набувачем спірного майна адже воно було придбане за відплатним договором у ОСОБА_2 , а на момент придбання останньою нерухомості будь-які обмеження щодо спірного майна були відсутні. Поряд із цим, відповідачем не надано доказів оплати спірної нерухомості за договором купівлі-продажу від 13.09.2016 р., у відповідності до положень частини першою ст. 74 ГПК України.
Слід також зазначити, що відповідно до умов договору купівлі-продажу від 13.09.2016 р., укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , сторони визначили, що нежитлова будівля, що відчужується належить продавцю на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Обухівського районного нотаріального округу Мельник М.В. 07.05.2015 р. за реєстровим № 1288 (п. 2 договору).
Вказані обставини свідчать, що ОСОБА_1 на дату - 13.09.2016 р. укладення договору купівлі-продажу спірного майна з ОСОБА_2 була обізнана щодо підстав, на яких продавець вважав себе власником та, відповідно, щодо особи, у якої вибуло із володіння спірне майно на користь ОСОБА_2 , а відтак, з урахуванням дати порушення провадження у справі про банкрутство ТОВ фірма «Лезіс» - 12.08.2015 р., станом на 13.09.2016 р. ОСОБА_1 була також обізнана (або могла бути обізнана), що договір купівлі-продажу спірного майна між ТОВ фірма «Лезіс» та ОСОБА_2 було укладено у "підозрілий період" - три місяці до відкриття провадження у справі про банкрутство, а отже могла і мала усвідомлювати ризики придбання спірного майна, що вибуло із володіння боржника в зазначений період.
Крім того, з урахуванням зазначених умов договору, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , остання була обізнана або могла бути обізнана, що договір купівлі-продажу, на підставі якого ОСОБА_2 вважала, на дату відчуження спірного майна на користь ОСОБА_5 , себе законним власником, укладено між заінтересованими особами стосовно боржника - ТОВ фірма «Лезіс» та, більше того, між пов'язаними між собою особами за відсутності здійснення оплати придбаного майна (доказів протилежного матеріали справи № 911/3034/15 не мають, що встановлено ухвалою господарського суду Київської області від 15.07.2020), а відтак, ОСОБА_1 (відповідач) в силу вимог чинного законодавства, з урахуванням позиції Верховного Суду у складі палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду, викладеної у постанові від 08.02.2021 р. у справі № 14/5026/1020/2011 не є добросовісним набувачем спірного майна.
Окрім наведеного, щодо посилання відповідача на здійснення нею розрахунків за договором купівлі-продажу нежитлової будівлі від 13.09.2016 р., слід зазначити наступне:
В обґрунтування того, що підтвердженням здійснення ОСОБА_1 розрахунків за договором купівлі-продажу нежитлової будівлі від 13.09.2016 р. в повному обсязі є п. 5 зазначеного договору, відповідач посилається на правову позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену в постанові від 08.09.2020 р. у справі № 916/667/18.
Так, сторони договору купівлі-продажу нежитлової будівлі, укладеного між ОСОБА_2 (продавець) та ОСОБА_1 (покупець), посвідченого приватним нотаріусом Обухівського нотаріального округу Мельник М.В., погодили умовами договору, що покупець здійснив розрахунок з продавцем до моменту підписання цього договору (п. 5 договору).
Відповідно до статті 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Відповідно до частини першої статті 691 ЦК України покупець зобов'язаний оплатити товар за ціною, встановленою у договорі купівлі-продажу, або, якщо вона не встановлена у договорі і не може бути визначена виходячи з його умов, - за ціною, що визначається відповідно до статті 632 цього Кодексу, а також вчинити за свій рахунок дії, які відповідно до договору, актів цивільного законодавства або вимог, що звичайно ставляться, необхідні для здійснення платежу.
Відповідно до статті 1087 ЦК України розрахунки за участю фізичних осіб, не пов'язані із здійсненням ними підприємницької діяльності, можуть провадитися у готівковій або в безготівковій формі за допомогою розрахункових документів у електронному або паперовому вигляді. Розрахунки між юридичними особами, а також розрахунки за участю фізичних осіб, пов'язані із здійсненням ними підприємницької діяльності, провадяться в безготівковій формі. Розрахунки між цими особами можуть провадитися також готівкою, якщо інше не встановлено законом. Граничні суми розрахунків готівкою для фізичних та юридичних осіб, а також для фізичних осіб-підприємців відповідно до цієї статті встановлюються Національним банком України.
Станом на 13.09.2016 р. (дата укладення договору) була чинною Постанова № 210, відповідно до пункту 1 якої (в редакції від 06 червня 2013 року) було установлено граничну суму розрахунків готівкою фізичних осіб між собою за договорами купівлі-продажу, які підлягають нотаріальному посвідченню, у розмірі 150 000 грн. При цьому пунктом 2 Постанови № 210 було визначено право фізичних осіб здійснювати розрахунки на суму, яка перевищує 150 000 грн., шляхом перерахування коштів з поточного рахунку на поточний рахунок, унесення та/або перерахування коштів на поточні рахунки (у тому числі у депозит нотаріуса на окремий поточний рахунок у національній валюті).
Оскільки сума розрахунку за спірним договором купівлі-продажу нежитлової будівлі від 13.09.2016 р. перевищувала 150 000 грн., то з урахуванням положень Постанови № 210 розрахунки за цим договором мали відбуватися лише в безготівковій формі.
Поряд із наведеним, матеріали справи не містять належних доказів здійснення покупцем за договором купівлі-продажу нежитлової будівлі від 13.09.2016 р. розрахунків з продавцем за придбане майно в безготівковій формі.
Проте порушення встановленої законодавством граничної суми розрахунків може мати наслідком передбачені законодавством заходи відповідальності, але не впливає на чинність розрахунків і не заперечує самого факту проведення розрахунків. Отже, ані встановлення факту нездійснення розрахунків у безготівковій формі, ані наявність законодавчої заборони на здійснення розрахунків готівкою понад певну граничну суму, не може вважатись підтвердженням того, що фактичні розрахунки сторонами в готівковій формі не здійснювались (постанова Великої Палати Верховного Суду від 08.09.2020 р. у справі № 916/667/18).
Окрім наведеного, Велика Палата Верховного Суду в зазначеній постанові вказує на те, що вважає, що пункт договору, який містить відомості: "про отримання покупцями грошей, суму цих грошових коштів та пропорції, в якій вони отримані кожним з продавців", є даними, на підставі яких суд установлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи. Отже, положення договору, які містять зазначені відомості, відповідають визначенню доказів, наведеному в частині першій статті 73 ГПК України, а тому вони є доказом. Відповідно до пункту 1 частини другої статті 73 ГПК України вони є письмовим доказом. Щодо правової оцінки пункту 5 спірного договору як розписки Велика Палата Верховного Суду, в зазначеній постанові, звертає увагу на те, що під розпискою на практиці, як правило, розуміється письмовий документ, який містить відомості про певні обставини, наприклад про отримання однією особою від іншої грошей, іншого майна тощо. Розписка у такому значенні є письмовим доказом згідно із частиною першою, пунктом 1 частини другої статті 73 ГПК України. Таке розуміння узгоджується із законом. Так, відповідно до частини першої статті 545 ЦК України, прийнявши виконання зобов'язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі. Відповідно до частини першої статті 545 ЦК України в разі відмови кредитора повернути борговий документ або видати розписку боржник має право затримати виконання зобов'язання; у цьому разі настає прострочення кредитора. Відповідно до абзацу третього частини першої статті 937 ЦК України письмова форма договору зберігання вважається дотриманою, якщо прийняття речі на зберігання посвідчено розпискою, квитанцією або іншим документом, підписаним зберігачем. Відповідно до частини другої статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Виходячи із наведеного, згідно висновку, який містить постанова від 08.09.2020 р. у справі № 916/667/18, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що пункт 5 спірного договору в тій його частині, у якій він містить відомості про отримання покупцями грошей до підписання договору, суму цих грошових коштів та пропорції, у якій вони отримані кожним з продавців, є розпискою. При цьому, Великою Палатою Верховного Суду в зазначеній постанові наведено наступне:
Відповідно до частини першої статті 77 ГПК України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Водночас законом не встановлено, що факт отримання грошових коштів має бути підтверджений певними засобами доказування. Тому кожна зі сторін може доводити таку обставину або спростовувати її будь-якими доказами. Зокрема, таким доказом може бути положення договору про одержання однією стороною від іншої грошових коштів. Натомість заінтересована сторона може спростовувати цю обставину іншими доказами, які, наприклад, свідчать про підписання договору або розписки, якщо вона втілена в окремому документі, під впливом помилки, обману, насильства тощо. Відповідно до частин першої, третьої статті 86 ГПК України суд має оцінити докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів; суд надає оцінку як зібраним у справі доказам у цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Правове значення розписки може не обмежуватися посвідченням певних обставин. Наприклад, відповідно до наведених вище положень абзацу третього частини першої статті 937 та частини другої статті 1047 ЦК України розписка може підтверджувати укладення договору зберігання в письмовій формі, підтверджувати укладення договору позики та його умов.
Поряд із зазначеним, договір купівлі-продажу є консенсуальним договором. Відповідно до статті 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. Вислів у цій нормі «передає або зобов'язується передати», «приймає або зобов'язується прийняти» не означає, що договір купівлі-продажу може бути реальним або консенсуальним за вибором сторін, залежно від того, чи визначили сторони в договорі, що продавець передає майно, чи що він зобов'язується його передати. Натомість це означає, що договором може бути передбачено виконання зобов'язання, що виникає з договору купівлі-продажу, одночасно з укладенням договору або в майбутньому.
При цьому ані реальним, ані консенсуальним договором не передбачається виконання зобов'язання, що виникає з договору, в минулому.
Водночас відповідно до частини третьої статті 631 ЦК України сторони можуть встановити, що умови договору застосовуються до відносин між ними, які виникли до його укладення.
Таким чином, як зазначає Велика Палата Верховного Суду, в постанові від 08.09.2020 р. у справі № 916/667/18, положення договору про те, що сторона договору отримала належні їй платежі до підписання договору, свідчить про те, що сторони домовилися вважати сплату коштів, здійснену раніше за відсутності правових підстав, виконанням укладеного договору стороною, яка за цим договором мала сплатити гроші.
Велика Палата Верховного Суду, в постанові від 08.09.2020 р. у справі № 916/667/18, звертає увагу, що включення в договір купівлі-продажу положення про одержання однією стороною від іншої грошових коштів, у тому числі до підписання договору, є звичайною діловою практикою, зокрема при укладенні договорів фізичними особами, і така практика не суперечила закону в правовідносинах, щодо яких виник спір.
Виходячи із наведеного, згідно позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної в постанові від 08.09.2020 р. у справі № 916/667/18 (на яку посилається відповідач) у відповідності до частини третьої статті 631 ЦК України сторони можуть встановити, що умови договору застосовуються до відносин між ними, які виникли до його укладення. Поряд із цим, Великою Палатою Верховного Суду у зазначеній постанові не встановлено, що за відсутності чіткої умови в договорі, що його положення діють також на відносини, які виникли до його укладення, - саме зазначення в договорі про те, що розрахунки за договором було здійснено до укладення договору - слід розцінювати, як домовленість сторін у відповідності до положень частини третьої статті 631 ЦК України про те, що умови договору мають зворотну силу.
За таких обставин, в даному випадку, відповідач не обґрунтовано посилається на позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену в постанові від 08.09.2020 р. у справі № 916/667/18, на підтвердження того, що доказом здійснення оплати за договором купівлі-продажу нежитлової будівлі від 13.09.2016 р. є лише умова зазначеного договору, викладена в п. 5 про те, що покупець здійснив розрахунок з продавцем до моменту підписання цього договору, оскільки обставини справи № 916/667/18 (згідно змісту вказаної постанови), а також обставини даної справи не є аналогічними. В даному випадку, слід врахувати, що алгоритм та порядок встановлення фактичних обставин кожної конкретної справи не є типовим та залежить, насамперед, від позиції сторін спору, а також доводів і заперечень, якими вони обґрунтовують свою позицію. Всі юридично значущі факти, які складають предмет доказування, що формується, виходячи з підстав вимог і заперечень сторін та норм матеріального права. Підстави вимог і заперечення осіб, які беруть участь у справі, конкретизують предмет доказування у справі, який може змінюватися в процесі її розгляду.
З огляду на вищевказане, судом враховано, що позивач заперечує факт здійснення розрахунків покупцем перед продавцем за вищевказаним правочином, водночас, відповідач не довів здійснення таких розрахунків.
Окрім наведеного, судом, в даному випадку, також враховано, що якщо після укладення недійсного правочину було укладено ще декілька, то вбачається правильним визнавати недійсними не всі правочини, а лише перший і заявляти позов про витребування майна в останнього набувача. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду 22.03.2018 р. у справі №910/22788/15.
З огляду на все вище встановлене, суд дійшов висновку про наявність правових підстав для витребування із чужого незаконного володіння відповідача, яка є недобросовісним набувачем на користь позивача майна із реєстраційним номером 631873032231 - нежитлова будівля загальною площею 89,2 кв.м., що знаходиться за адресою: Київська область, Обухівський район, м. Українка, вул. Юності, 15А. При цьому, при вирішенні питання співмірності втручання держави у право особи мирно володіти своїм майном, з урахуванням встановлених судом обставин - набуття у власність ОСОБА_1 спірного майна, судом встановлено, що у даному випадку господарський суд не вбачає порушення частини першої статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованого Законом України від 17.07.1997 № 475/97-ВР, оскільки втручання держави у право особи мирно володіти своїм майном за заявленими позивачем вимогами є законним заходом, який переслідує як особистий інтерес позивача, спрямований на захист його порушеного права власності на майно, так і суспільний інтерес, спрямований на утвердження у країні суспільного правопорядку щодо недопустимості незаконного позбавлення осіб їх прав власності на майно, і є пропорційним переслідуваним таким втручанням цілям.
Поряд із зазначеним, що стосується вимоги позивача про визнання за ним права власності на майно із реєстраційним номером 631873032231 - нежитлова будівля загальною площею 89,2 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , суд зазначає таке:
Суб'єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.
Подібні висновки викладені, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 02.07.2019 року у справі №48/340, від 22.08.2018 року у справі №925/1265/16, від 05.06.2018 року у справі №338/180/17, від 11.09.2018 року у справі №905/1926/16, від 30.01.2019 року у справі № 569/17272/15-ц.
Відповідно до висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 17.12.2014 р. у справі № 6-140цс14, захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред'явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України.
В постанові від 30.06.2020 р. у справі №19/028-10/13 Велика Палата Верховного Суду погодилась із вказаним висновком Верховного Суду України, "оскільки задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.
Захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред'явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України.
Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно, а функцією державної реєстрації права власності є оголошення належності нерухомого майна певній особі (особам). Рішення суду про витребування з незаконного володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем. Таких висновків Велика Палата Верховного Суду дійшла в постанові від 07.11.2018 р. у справі № 488/5027/14-ц.
Врахувавши наведене, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в постанові від 22.06.2021 р. справа № 916/820/20 вказав на те, що вирішуючи питання про наявність або відсутність правових підстав для захисту порушеного у справі права шляхом визнання за позивачем права власності, слід врахувати, що задоволення вимоги позивача про витребування майна з незаконного володіння відповідача, за яким воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника.
З огляду на вищевказане, суд дійшов висновку, що позивач заявивши вимогу про витребування майна з чужого незаконного володіння скористався саме ефективним способом захисту в даному випадку своїх прав та інтересів, а відтак, з урахуванням того, що судове рішення про витребування майна з чужого незаконного володіння є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем, вимога позивача про визнання права власності є неефективною, отже, необґрунтованою і задоволенню не підлягає.
Поряд із зазначеним, відповідачем, як вже зазначалось, заявлено про застосування строків позовної давності.
Позивачем, в свою чергу, подано письмові пояснення на заяву відповідача про застосування строку позовної давності, в яких позивач пояснює, що, в даному випадку, строк позовної давності переривався, оскільки із позовом, в тому числі про витребування майна із чужого незаконного володіння звертався попередній ліквідатор - ТОВ Фірма “Лезіс”, крім цього, кредитором - ГУ ДПС у Київській області було подано позов про визнання недійсним договору, на підставі якого вибуло майно із володіння позивача та витребування такого майна з чужого незаконного володіння. Також, позивач просить суд, у разі встановлення, що строк не переривався, визнати поважними причини пропуску строку позовної давності.
Відповідачем подано заперечення на вищевказані пояснення позивача, в яких відповідач наголошує на тому, що позиція позивача відносно переривання строку позовної давності суперечить висновку Верховного Суду, викладеному в постанові від 09.04.2020 р. у справі № 10/б-743.
Окрім всього вищевказаного, відповідачем було також подано додаткові пояснення, в яких відповідач вказує на те, що позивачу станом на 10.02.2017 р. було відомо про набуття спірного майна та реєстрацію на нього права власності за ОСОБА_1 , а відтак, початком перебігу позовної давності є 10.02.2017 р.
Статтею 256 ЦК України визначено, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України).
Відповідно до положень статті 260 ЦК України позовна давність обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими статтями 253 - 255 цього Кодексу. Порядок обчислення позовної давності не може бути змінений за домовленістю сторін.
Частиною першою статті 261 ЦК України визначено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Згідно із частинами третьою, четвертою та п'ятою статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.
Проаналізувавши наведені в заявах відповідача вимоги про застосування строків позовної давності та обґрунтування таких вимог, а також обґрунтування заперечень позивача на таку заяву та матеріали справи і чинне законодавство, яким врегульовано відповідні правовідносини, з огляду на позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену в постанові від 26.11.2019 р. у справі № 914/3224/16 (провадження № 12-128 гс 19), судом встановлено, що відлік строку позовної давності, в даному випадку, розпочинається із 08.05.2015 р., тобто із наступного дня незаконного вибуття із власності ТОВ фірми “Лезіс” спірного майні.
Разом з тим, судом встановлено, що, в даному випадку, мало місце переривання строку позовної давності на звернення позивача за захистом своїх прав власності на майно.
Так, відповідно до частини другої статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається у разі пред'явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач.
Позовна давність шляхом пред'явлення позову переривається саме на ту частину вимог (право на яку має позивач), що визначена ним у його позовній заяві. Що ж до вимог, які не охоплюються пред'явленим позовом, та до інших боржників, то позовна давність щодо них не переривається. Обов'язковою умовою переривання позовної давності шляхом пред'явлення позову також є дотримання вимог процесуального закону щодо форми та змісту позовної заяви, правил предметної та суб'єктної юрисдикції та інших, порушення яких перешкоджає відкриттю провадження у справі (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 24.04.2019 р. у справі № 523/10225/15-ц та постанову Великої Палати Верховного Суду від 19.11.2019 р. у справі № 911/3677/17|12-119гс19).
Судом встановлено, що 07.03.2018 р. через канцелярію господарського суду Київської області ТОВ фірми “Лезіс” в особі ліквідатора - Мирутенка Миколи Миколайовича подано позовну заяву, в якій останнє просило суд, зокрема визнати недійсним договір від 07.05.2015 р., укладений між ТОВ фірми “Лезіс” та ОСОБА_2 щодо продажу об'єкту нерухомого майна площею 89,2 кв.м., яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ; визнати недійсним договір від 13.09.2016 р., укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 щодо продажу об'єкту нерухомого майна площею 89,2 кв.м., яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ; визнати право власності за ТОВ фірми “Лезіс” на об'єкт нерухомого майна площею 89,2 кв.м., яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ; витребувати у ОСОБА_1 об'єкт нерухомого майна площею 89,2 кв.м., яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Ухвалою господарського суду Київської області від 19.09.2018 р. у справі № 911/3034/15 в задоволенні позовної заяви ТОВ фірми “Лезіс” про визнання недійсними договорів, визнання права власності на майно, витребування майна з підстав, викладених ліквідатором у позові відмовлено.
Окрім наведеного, в подальшому, 23.09.2019 р. Головне управління ДФС у Київській області звернулось з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю Фірма “Лезіс”, ОСОБА_2 та ОСОБА_1 про визнання недійсним договору від 07.05.2019 р., укладеного між ТОВ Фірма “Лезіс” та ОСОБА_2 щодо продажу об'єкту нерухомості за адресою: АДРЕСА_1 , площею - 89.2 кв.м.; визнання права власності за ТОВ Фірма “Лезіс” на приміщення за адресою : АДРЕСА_1 , площею - 89.2 кв.м.; витребування у ОСОБА_1 приміщення за адресою: АДРЕСА_1 , площею - 89.2 кв.м. шляхом зобов'язання ОСОБА_1 передати його ТОВ Фірма “Лезіс”. Вказану позовну заяву, виходячи з її змісту, подано в межах провадження у справі № 911/3034/15 про банкрутство Товариства з обмеженою відповідальністю Фірма “Лезіс”. Ухвалою господарського суду Київської області від 15.07.2020 р. у справі № 911/3034/15 заяву Головного управління ДПС у Київській області б/д, б/н (вх. № 18082/19, 23.09.2019 р.) про визнання недійсним договору, визнання права власності та витребування майна задоволено частково; визнано недійсним договір від 07.05.2015 р., укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю Фірма “Лезіс” та гр. ОСОБА_2 щодо продажу об'єкту нерухомості за адресою: АДРЕСА_1 , площею 89,2 кв.м.; в іншій частині в задоволенні заяви Головного управління ДПС у Київській області б/д, б/н (вх. № 18082/19, 23.09.2019 р.) про визнання недійсним договору, визнання права власності та витребування майна відмовлено.
З огляду на вищенаведені обставини встановлені судом, врахувавши положення частини третьої статті 264 ЦК України, якими визначено, що після переривання перебіг позовної давності починається заново, з огляду на те, що, в даному випадку, має місце переривання строку позовної давності в 2018 та 2019 р.р. (у зв'язку із зверненням позивача із позовом до, в тому числі ОСОБА_1 про витребування майна з чужого незаконного володіння (2018 р.), а також звернення кредитора, з метою захисту прав та інтересів своїх, як кредитора та боржника, із позовом до, в тому числі ОСОБА_1 про витребування майна з чужого незаконного володіння (2019 р.), позов поданий в 2020 році до відповідача - ОСОБА_1 про витребування майна з чужого незаконного володіння є таким, що заявлено позивачем в межах строку позовної давності.
Поряд із зазначеним, що стосується застосування строку позовної давності до вимоги про визнання права власності, суд зазначає таке:
Перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення. Таким чином, з огляду на те, що судом встановлено відсутність порушення права позивача, яке б підлягало захисту саме шляхом визнання права власності, що виключає можливість застосування строку позовної давності та відмову в задоволенні позову з цих підстав, суд відмовляє, відповідно, в застосуванні строку позовної давності, про який заявлено відповідачем до вимог позивача щодо визнання права власності.
Приписами статей 73, 74 ГПК України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Відповідно до статей 76-79 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
За результатами повного та всебічного дослідження поданих доказів, які мають значення для правильного вирішення даного спору і стосуються предмету доказування та аналізу аргументів сторін, з урахуванням поданих на їх підтвердження документів, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню частково, а саме, лише в частині витребування із чужого незаконного володіння ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю Фірма “Лезіс” об'єкту нерухомого майна із реєстраційним номером 631873032231 - нежитлова будівля загальною площею 89,2 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
Крім того, відшкодування витрат по сплаті судового збору відповідно до ст. 129 ГПК України покладається судом на сторін пропорційно задоволеним вимогам.
Керуючись ст.ст. 123, 126, 129, 231, 237-238, 240 ГПК України, суд
вирішив:
1. Позов задовольнити частково.
2. Витребувати із чужого незаконного володіння ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 ; ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю Фірма “Лезіс” (08702, Київська область, м. Обухів, вул. Миру, 13А; код ЄДРПОУ 20596199) об'єкт нерухомого майна із реєстраційним номером 631873032231 - нежитлова будівля загальною площею 89,2 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
3. Стягнути з ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 ; ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю Фірма “Лезіс” (08702, Київська область, м. Обухів, вул. Миру, 13А; код ЄДРПОУ 20596199) 6824 (шість тисяч вісімсот двадцять чотири) гривні 10 копійок судового збору.
4. В іншій частині в задоволенні позову відмовити.
5. Видати наказ.
Згідно ст. 241 Господарського процесуального кодексу України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга відповідно до ст. 256 Господарського процесуального кодексу України на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Дата підписання повного тексту рішення 11.08.2021 р.
Суддя А.В. Лопатін