Номер справи 623/1703/14-ц
Номер провадження 2/623/3/2021
іменем України
04 серпня 2021 року м. Ізюм
Ізюмський міськрайонний суд Харківської області в складі
головуючого судді Одарюка М.П.,
секретаря судового засідання Костенко В.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Ізюмі цивільну справу № 623/1703/14-ц за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики та за позовом ОСОБА_3 , ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про усунення перешкод в користування власним будинком, вселення в будинок, виселення особи без надання іншого житлового приміщення, про визнання права власності на житловий будинок з господарськими будівлями в порядку поділу майна подружжя,
22 травня 2014 року позивач звернувся до суду з позовом до ОСОБА_4 , в якому просив суд: стягнути з ОСОБА_4 борг за договором позики у сумі 79880,00 грн та судові витрати у сумі 798,80 грн. В обґрунтування позову зазначив, що за усним договором позики між ним та відповідачем , позивач передав відповідачу кошти у сумі 10000,00 доларів США, які відповідач зобов'язався повернути, але строк виконання зобов'язання встановлений не був. 30 квітня 2014 року позивач вручив відповідачу під особистий підпис вимогу сплатити вказані кошти, яка відповідачем не виконана, а тому позивач змушений звернутися до суду з відповідним позовом.
В судове засідання позивач вдруге поспіль не з'явився, причини неявки суду не повідомив, заяви про розгляд справи за його відсутності суду не надсилав.
Відповідачі в судове засідання не з'явились, через канцелярію суду надали заяву про розгляд справи за їх відсутності,в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 просили відмовити в повному обсязі, свій позов підтримали та просили його задовольнити в повному обсязі.
Суд розглядає позов ОСОБА_1 в межах первісних позовних вимог, оскільки після перерозподілу справи та розгляду справи спочатку, в межах підготовчого судового засідання позивач не надав доказів на підтвердження підтримання уточнених позовних вимог.
Дослідивши матеріали справи, суд вважає позов ОСОБА_1 таким, що не підлягає задоволенню з огляду на наступне.
Судом встановлено, що 04 березня 2012 року позивач надав відповідачу кошти у розмірі 10000,00 доларів США, які відповідач зобов'язався повернути ( том 1 а.с.10).
25 квітня 2014 року позивач звернувся до відповідача з вимогою повернути надані йому кошти ( том 1 а.с.11).
Ухвалою Ізюмського міськрайонного суду Харківської області від 24 червня 2014 року затверджено мирову угоду, укладену між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , за якою: визнано за ОСОБА_1 право власності на житловий будинок під літ. «А-1», загальною площею 63,9 кв. м., житловою площею 38,6 кв.м. з надвірними будівлями: прибудова під літ.«а», веранда під літ.«а-1», ганок під літ. «а-2», колодязь під літ. «К», паркан № 1, на земельній ділянці розміром 2036 кв.м., який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 в рахунок погашення боргу в сумі 79880 грн., який виник у ОСОБА_4 перед позивачем ОСОБА_1 ( а.с.31-32 том 1).
Ухвалою апеляційного суду Харківської області від 08 грудня 2016 року ухвалу Ізюмського міськрайонного суду Харківської області від 24 червня 2014 року скасовано та справу направлено на новий розгляд.
Встановлено, що боргові зобов'язання перед позивачем у встановлений умовами договору строк ОСОБА_4 не виконав.
ІНФОРМАЦІЯ_1 відповідач ОСОБА_4 помер ( а.с.142 том 1).
28 квітня 2017 року ухвалою Ізюмського міськрайонного суду Харківської області до справи у якості відповідача залучено сина ОСОБА_4 - ОСОБА_2 ( а.с.183 том 1).
За правилами ст.ст. 1050, 1054 ЦК України, за кредитним договором банк або інша фінансова установа зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. При цьому, якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами, то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому.
Згідно з ст.ст. 526, 527, 530 ЦК України, зобов'язання повинні виконуватись належним чином і у встановлений строк відповідно до умов договору та вимог закону, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Відповідно до ст. 509 ЦК України, в силу зобов'язання одна особа (боржник) зобов'язана вчинити на користь іншої особи (кредитора) певну дію, як то: передати майно, виконати роботу, сплатити гроші тощо або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Із листа Ізюмської державної нотаріальної контори Харківської області від 09 листопада 2018 року за вих.. № 3630/01-16 за заявою ОСОБА_2 заведена спадкова справа № 352/2016 після смерті ОСОБА_4 ( а.с.117-120 том 2).
Як вбачається із матеріалів спадкової справи, син померлого - ОСОБА_2 прийняв спадщину після смерті ОСОБА_4 .
Відповідно до статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).
За правилом статті 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
Відповідно до частини першої статті 1296 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину.
Згідно з частиною першою статті 1297 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, зобов'язаний звернутися до нотаріуса за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно.
Разом з тим, незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини (частина п'ята статті 1268 ЦК України).
З точки зору закону в разі пред'явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов'язання.
Для цього, з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України, суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за кредитним договором, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення кредитного договору і його умов.
При спадкуванні борги спадкодавця - це майнові зобов'язання, які прийняв на себе спадкодавець перед фізичними або юридичними особами-кредиторами, але смерть позбавила його можливості виконати це зобов'язання. Обов'язок доказувати борги померлого накладається на самого кредитора.
Тобто, кредитор, що звернувся до спадкоємців, зобов'язаний представити документи, що підтверджують його вимоги.
На підтвердження укладеного з померлим ОСОБА_4 кредитним договором та передачу йому грошових коштів позивачем надано суду копію розписки.
Порядок пред'явлення кредитором спадкодавця вимог до спадкоємців і порядок їх задоволення регулюються нормами ст.ст.1281,1282 ЦК України.
Відповідно до статті 1281 ЦК України, кредиторові спадкодавця належить протягом шести місяців від дня, коли він дізнався або міг дізнатися про відкриття спадщини, пред'явити свої вимоги до спадкоємців, які прийняли спадщину, незалежно від настання строку вимоги. Якщо кредитор спадкодавця не знав і не міг знати про відкриття спадщини, він має право пред'явити свої вимоги до спадкоємців, які прийняли спадщину, протягом одного року від настання строку вимоги. Кредитор спадкодавця, який не пред'явив вимоги до спадкоємців, що прийняли спадщину, у строки, встановлені частиною другою та третьою цієї статті, позбавляється права вимоги.
Відповідно до ч. 1 ст. 1281 ЦК України спадкоємці зобов'язані повідомити кредитора спадкодавця про відкриття спадщини, якщо їм відомо про його борги.
Кредитор вправі протягом шести місяців від дня, коли він дізнався або міг дізнатися про відкриття спадщини, звернутися зі своїми вимогами по боргах спадкодавця до його спадкоємців незалежно від наступу строків вимоги.
Згідно зі статтею 1282 ЦК України спадкоємці зобов'язані задовольнити вимоги кредитора повністю, але в межах вартості майна, одержаного у спадщину. Кожен зі спадкоємців зобов'язаний задовольнити вимоги кредитора особисто, у розмірі, який відповідає його частці у спадщині.
Вимоги кредитора вони зобов'язані задовольнити шляхом одноразового платежу, якщо домовленістю між спадкоємцями і кредитором не встановлено інше.
У разі відмови від одноразового платежу суд за позовом кредитора накладає стягнення на майно, яке було передано спадкоємцям у натурі.
Зазначена правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 12 квітня 2017 року у справі № 6-2962цс16, яка з точки зору ч. 4 ст. 263 ЦПК України, має враховуватись судами.
Виходячи з даної правової позиції звернення до суду кредитора спадкодавця з позовом до спадкоємців про стягнення заборгованості за договором позики не може вважатися належним способом захисту порушеного права кредитора, оскільки правовідносини між кредитором і позичальником припинилися у зв'язку зі смертю останнього, а його спадкоємці сторонами даного договору не були.
На правовідносини між кредитором і спадкоємцями позичальника не поширюються норми закону, які врегульовують загальні наслідки невиконання стороною договірних зобов'язань, зокрема право на пред'явлення в судовому порядку вимоги про стягнення заборгованості за кредитним договором.
З точки зору закону задоволення вимоги кредитора до спадкоємців шляхом одноразового платежу, тобто шляхом сплати грошових коштів, можливе лише в позасудовому порядку.
Судовий же спосіб захисту порушеного права кредитора, у разі відмови спадкоємців від одноразового платежу, полягає у пред'явленні до спадкоємців позову про накладення стягнення на майно, яке було передане їм у натурі.
При цьому закон не передбачає форму, в якій має бути здійснена відмова спадкоємців задовольнити вимоги кредитора шляхом одноразового платежу. Тому саме по собі невиконання спадкоємцями вказаної вимоги може свідчити про їх відмову.
Доказом відмови спадкоємців від виконання вимоги кредитора в даній справі є невизнання ними пред'явленого до них позову про стягнення заборгованості за договором позики.
Зазначена позиція закріплена в ухвалі Верховного Суду від 21 березня 2018 року, яка, з точки зору ч.4 ст.263 ЦПК України, має враховуватися судом.
Відповідно до ч.1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.
З точки зору закону при вирішенні спору суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до суду.
Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові.
Виходячи з викладеного вище, суд приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення вимог позивача ОСОБА_1 , оскільки останнім пропущено строк звернення до спадкоємця, не надано суду доказів, які підтверджують, яке саме майно прийняв у спадок відповідач та яка його вартість, що унеможливлює стягнення з нього заявлених позивачем грошових коштів.
Стосовно позовних вимог ОСОБА_2 та ОСОБА_3 суд зазначає наступне.
У грудні 2017 року ОСОБА_3 , ОСОБА_2 звернулись до суду з позовом, в якому просять суд:
1)Визнати за ОСОБА_3 (ідентифікаційний код
НОМЕР_1 ) право приватної власності на 1/2 частину житлового будинку з надвірними будівлями, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 та складається з : житлового будинку під літ. А-1, загальною площею 63,9 кв.м., житловою площею 38,4 кв.м., сіні під літ. а, , веранда літ. а-1, сарай під літ. Б, сарай під літ. Г , огорожа № 1, колодязь під лі. К, в порядку поділу майна подружжя, після смерті ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .
2)Виселити ОСОБА_1 (ідентифікаційний код НОМЕР_2 ) з
будинку АДРЕСА_1 , без надання іншого житлового приміщення.
3)Усунути перешкоди в користуванні будинком
АДРЕСА_1 ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , вселити ОСОБА_2 (паспорт серія НОМЕР_3 ) та ОСОБА_3 (ідентифікаційний код НОМЕР_1 ) в житловий будинок АДРЕСА_1 .
В обґрунтування своїх вимог зазначають, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_4 , якій є колишнім чоловіком ОСОБА_3 та батьком ОСОБА_2 . Після його смерті відкрилась спадщина у вигляді житлового будинку, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 . Вказаний будинок належав померлому на праві власності на підставі договору купівлі - продажу від 21 червня 1993 року. Позивачка стверджує, що є співвласником спірного будинку , так як на день його придбання 21 червня 1993 року перебувала у шлюбі з померлим ОСОБА_4 , шлюбі був розірваний 02 грудня 2006 року. ОСОБА_2 зареєстрований у спірному будинку з дитинства. Відповідач самоуправно зайняв спірний будинок, оскільки ухвала суду від 24 червня 2014 року, якою визнано право власності за ОСОБА_5 на спірний житловий будинок скасована ухвалою апеляційного суду Харківської області від 08 грудня 2016 року.
У відзиві, наданому на адресу суду відповідач ОСОБА_1 , вказує на те, що позивачі не надали суду жодного належного та допустимого доказу на підтвердження того, що вони є власниками та користувачами спірного будинку, ОСОБА_3 отримала від ОСОБА_4 після розірвання шлюбу кошти за 1/2 частину спірного житлового будинку, про що вона надала розписку ОСОБА_4 і дана розписка знаходилась у нього. З початку 2011 року ОСОБА_1 мешкав у спірному будинку та з 02.07.2013 року офіційно зареєстрував своє місце проживання за адресою: АДРЕСА_1 . Ухвалою Ізюмського міськрайонного суду Харківської області від 24 червня 2014 року у цивільній справі № 623/1703/14-ц за ним визнано право власності на спірний будинок. Тобто з 24 червня 2014 року він став власником спірного будинку. Проте на сьогоднішній день ОСОБА_2 , який є спадкоємцем померлого ОСОБА_4 має бажання отримати у спадщину даний будинок, тому відповідно до вимог чинного законодавства він повинен повернуту 10000 доларів США та усі кошти, які були витрачені відповідачем на ремонт вказаного будинку, а потім ставити питання про виселення ОСОБА_1 із вказаного будинку та вселення позивачів.
У відповіді на відзив, позивачка вказує на те, що про порушення свого права вона дізналась в жовтні 2016 року, з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, де вказано, що власником її будинку є ОСОБА_1 , який заволодів будинком незаконно. Про незаконність відповідача свідчить ухвала апеляційного суду Харківської області від 08 грудня 2016 року у справі № 623/1703/14-ц про стягнення боргу за договором позики за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 , якою скасована ухвала суду про укладення мирової угоди про визнання права власності на будинок позивачки, а також рішенням Ізюмського міськрайонного суду Харківської області від 27 квітня 2017 року, яке набрало законної сили та яким скасована право власності ОСОБА_6 в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
Дослідивши матеріали справи, суд вважає позов ОСОБА_2 та ОСОБА_3 таким, що підлягає задоволенню з огляду на наступне.
Судом встановлено, що ОСОБА_3 перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_4 з 02 червня 1978 року. Шлюб розірвано 02 грудня 2006 року, що підтверджується копією Витягу з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про шлюб щодо підтвердження дошлюбного прізвища ( том 3 а.с.15).
Як вбачається з матеріалів справи, відповідно до договору купівлі-продажу від 21 червня 1993 р. ОСОБА_4 придбано будинок за адресою: АДРЕСА_1 (том 3 а.с. 18-19).
Відповідно до ч. ч. 1, 3 ст. 5 ЦК України, акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності; якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.
Згідно з ч. 1 ст. 22 КпШС України, чинного на час придбання будинку за адресою: АДРЕСА_1 , майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном.
Згідно із ч. ч. 1 - 3 ст. 368 Цивільного кодексу України (надалі ЦК України) що діє сьогодні, спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.
Ч. ч. 1 - 2 ст. 60 Сімейного кодексу України (надалі СК України) майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Згідно ч. ч. 1, 3 ст. 61 СК України, об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Ч. 1 ст. 68 СК України, передбачено, що розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу.
Таким чином, є встановленим, що будинок за адресою: АДРЕСА_1 , який був придбаний ОСОБА_4 під час зареєстрованого шлюбу з ОСОБА_3 , є об'єктом права спільної сумісної власності даного подружжя, яке не припинилось після розірвання шлюбу.
Згідно з ст. 28 КпШС (чинного на час придбання будинку за адресою: АДРЕСА_1 ), в разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними. В окремих випадках суд може відступити від начала рівності часток подружжя, враховуючи інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу.
Така ж правова позиція закріплена і в ст. 70 СК України, а саме, у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 372 ЦК України, майно, що є у спільній сумісній власності, може бути поділене між співвласниками за домовленістю між ними, крім випадків, установлених законом. У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом.
Відповідно до п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22.12.1995 року № 20 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності», розглядаючи позови, пов'язані з спільною власністю громадян, суди повинні виходити з того, що відповідно до чинного законодавства спільною сумісною власністю є: майно, нажите подружжям за час шлюбу (ст. 16 Закону «Про власність», ст. 22 Кодексу про шлюб та сім'ю України…Частка учасника спільної сумісної власності визначається при поділі майна, виділі частки з спільного майна, зверненні стягнення на майно учасника спільної власності за його боргами, відкритті після нього спадщини… Розмір часток у спільній сумісній власності подружжя визначається за нормами Кодекса про шлюб та сім'ю. При відсутності доказів про те, що участь когось з учасників спільної сумісної власності (крім сумісної власності подружжя) у надбанні майна була більшою або меншою - частки визначаються рівними».
В інформаційному листі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 24-753/0/4-13 від 16.05.2013 зазначено, що «...зі змісту ст. 357 ЦК вбачається, що під терміном «визначення часток» законодавець розуміє визначення (встановлення) розміру частки співвласника у спільному сумісному майні».
Як вбачається з матеріалів справи, після розірвання шлюбу з ОСОБА_4 , позивач не виділяла свою частку в спільній сумісній власності на вказаний будинок.
Відповідно до ч. 1 ст. 321 ЦК України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Відповідно до ст. 392 ЦК України, власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
Верховний Суд України 04 квітня 2011 року при розгляді справи № 3-18гс11 ухвалив постанову в якій зробив такий правовий висновок: «Згідно з вимогами статті 392 цього ж Кодексу власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності. За змістом вищезазначеної норми потреба в цьому заході захисту права власності виникає тоді, коли наявність суб'єктивного права власника не підтверджена відповідними доказами, підлягає сумніву, не визнається іншими особами або оспорюється ними».
Таким чином, якщо титульним власником спільного є лише один співвласник, а право власності іншого співвласника майна не підтверджене документально, або навіть не визнається чи заперечується, то на підставі норм ст.392 Цивільного кодексу України та приведеної вище правової позиції Верховного Суду України зацікавлена особа (співвласник право власності якого не підтверджене документально) може в судовому порядку захистити своє суб'єктивно непідтверджене, невизнане, порушене чи оспорене право власності на частку в спільному майні, оскільки з певних причин (наприклад, відсутності на це згоди титульного власника) договір про визначення часток в нотаріальному порядку не завжди може бути укладений.
Так як право власності (спільної сумісної) не зареєстроване, титульний власник квартири ОСОБА_4 помер ОСОБА_3 не має можливості поділити квартиру у договірному порядку. Не існує іншого механізму виділу належної за законом частини майна у власність крім судового, у зв'язку з чим, позивач вимушена була звернутись до суду.
Враховуючи вищевикладене, успадковуватися після смерті ОСОБА_4 може лише 1/2 частина будинку за адресою: АДРЕСА_1 . Інша 1/2 частина даного будинку має бути визнана на праві власності за ОСОБА_3 .
Відповідно до частини 3 статті 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.
Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (статі 60, 61 СК України).
Положення статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу.
Згідно із частиною 1 статті 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою.
Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї (частина 4 статті 65 СК України).
За змістом статей 69, 70 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. У разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Як роз'яснено в пунктах 23, 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК України, частина 3 статті 368 ЦК України) відповідно до частин 2, 3 статті 325 ЦК України можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.
Здійснення подружжям права спільної сумісної власності регламентується статтею 63 СК України, згідно з якою дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Розпоряджання спільним сумісним майном подружжя може відбуватися шляхом його поділу, виділення частки. Поділ майна, що є у спільній сумісній власності подружжя, є підставою набуття особистої власності кожним з подружжя.
Поділ майна подружжя здійснюється шляхом виділення його в натурі, а в разі неподільності - присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини 1, 2 статті 71 СК України), або реалізується через виплату грошової чи іншої матеріальної компенсації вартості його частки (частина 2 статті 364 ЦК України).
Відповідно до статті 1126 ЦК України частка у праві спільної сумісної власності спадкується на загальних підставах. При цьому необхідно визначити якою є доля спадкоємця у справі спільної сумісної власності.
Згідно статті 372 ЦК України майно, яке є у спільній сумісній власності, може бути поділене між співвласниками за домовленістю між ними.
Відповідно до статті 392 ЦК України власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
У силу ч.1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідачем не надано суду доказів того, що ОСОБА_4 сплатив позивачці грошову компенсацію вартості 1/2 частини спірного будинку.
Щодо позовної давності, питання про застосування якої порушено відповідачем ОСОБА_1 , суд зазначає наступне.
Статтями 256-257 та 261 Цивільного кодексу України визначено, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
У частині другій статті 72 СК України та пункті 15 постанови Пленуму Верховного Суду України № 11 від 21 грудня 2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» визначено, що до вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності.
Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності (постанова Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі № 6-258цс15).
Початок позовної давності для вимоги про поділ спільного майна подружжя, шлюб якого розірвано, обчислюється не з дати прийняття постанови державного органу РАЦС (статті 106, 107 СК України) чи з дати набрання рішенням суду законної сили (статті 109, 110 СК України), а від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності (частина друга статті 72 СК України).
Строк позовної давності обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатись про порушення свого права, тобто з моменту виникнення спору між ними.
Аналогічні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 584/1319/16-ц (провадження № 61-19445св18), від 06 листопада 2019 року у справі № 203/304/17 (провадження № 61-5400св19).
У справі, яка розглядається, суд приходить до висновку про те, що позивачем не пропущено строк звернення до суду із даним позовом, оскільки про порушення своїх прав вона дізналась лише у жовтні 2016 року під час розгляду іншої цивільної справи, що перебуває у провадженні Ізюмського міськрайонного суду Харківської області та саме тоді дізналась, що спільна з відповідачем дитина позбавлена права на користування спірним будинком у зв'язку з його відчуженням ОСОБА_1 .. При цьому, позивач довела відсутність у неї можливості дізнатися про порушення свого цивільного права раніше.
Доводи відповідача про те, що відлік строку позовної давності слід обраховувати від дати припинення шлюбних відносин 02 грудня 2006 року не підтверджено належними доказами, вказане не ґрунтується ні на обставинах справи, ні на нормах закону, адже спірний будинок придбано у 1993 році, а шлюб розірвано у 2006 році. Матеріали справи не містять доказів, які б підтверджували заперечення права позивача, як одного з подружжя, на набуте у період шлюбу майно (спірний будинок), зареєстроване за іншим подружжям - відповідачем.
Враховуючи викладене суд вважає, що позовні вимоги в цій частині підлягають задоволенню.
Відповідно до ч.1ст.317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Гарантуючи захист права власності, закон надає власнику право вимагати усунення будь-яких порушень його права, хоч би ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння. Способи захисту права власності передбачені, зокрема, нормами ст.ст.16,386,391 ЦК України.
Згідно з положеннями ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним.
Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю.
Нормою ч.1ст. 383 ЦК України та ст. 150 ЖК Української РСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.
Згідно ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Статтею 76 ЦПК України визначено, що доказами, є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Відповідно до ст.89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Суд акцентує увагу, що відповідачем не надано доказів на доведеність достовірності фактів, що він є власником спірного житлового будинку на законних підставах.
Матеріали справи не містять доказів того, що позивачі не проживають в даному будинку з власної волі.
Водночас суд не знаходить підстав вважати, що існує інший спосіб в подальшому забезпечити права позивачів на проживання в даному будинку.
Суд вважає, що за таких обставин позивачі потребують захисту їх прав, які гарантовані ст. 8 Конвенціїпро захист прав людини і основоположних свобод, якою передбачено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції, що у даному випадку можливо забезпечити шляхом саме виселення відповідача з будинку.
Крім цього, у спірних правовідносинах права позивачки, як власника будинку, захищені і ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, відповідно до якої кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
До вказаних висновків суд доходить з урахуванням дотримання принципів балансу і пропорційності у правах сторін на житло, врахувавши практику Верховного Суду та ЄСПЛ щодо вирішення таких спорів.
Виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену п. 2 ст. 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві (постанова ВП ВС від 21.08.2019, справі № 569/4373/16-ц).
У постановах Верховного Суду України: від 15.05.2017у справі № 6-2931цс16, від 29.11.2017у справі № 753/481/15-ц та постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 09.10.2019у справі № 695/2427/16-ц, від 09.10.2019у справі № 523/12186/13-ц зазначено, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім'ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.
Участь відповідача власною працею і коштами в поліпшенні будинку за час проживання в ньому не відносяться до предмету спору у даній справі, а тому ці доводи відповідача судом не приймаються. Окрім того, матеріали справи не містять доказів на підтвердження цих доводів, які самі по собі не спростовують підстав для виселення відповідача з будинку. Також не відповідають дійсності та даним правовстановлюючих документів на будинок твердження відповідача про те, що він є власником цього будинку, матеріали справи не містять будь-яких доказів про наявність у відповідача майнових прав власника будинку.
Таким чином, з наведених мотивів суд вважає доведеними вимоги позивачки про виселення відповідача з даного будинку, а отже вони підлягають задоволенню.
За вимогами ч.1 ст. 317 ЦК до правомочностей власника належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.
Під правомочністю володіння розуміється передбачена законом можливість мати (утримувати) у себе певне майно (фактично панувати над ним, зараховувати на свій баланс, тощо).Правомочності користування означають передбачену законом можливість використовувати, експлуатувати майно, отримувати від нього корисні властивості, його споживання.Правомочності розпорядження означають юридично забезпечену можливість визначення і вирішення юридичної долі майна шляхом зміни його належності, стану або призначення.
Способи захисту права власності передбачені нормами статей16,386,391 ЦК України
Згідно з нормою ст. 319 ЦК власник володіє, користується і розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
За приписами ч. 1 ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. При цьому відповідно до ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом, а припинення права власності можливе лише з підстав, передбачених статтею 346 ЦК України.
Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК УРСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб, мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд.
Оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси, то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, а якщо були, то вказати, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це.
Такими доказами на підтвердження наявності перешкод у користуванні майном, що належить особі на праві власності, зокрема у його вселенні до спірного житлового приміщення можуть бути: акти про не допуск до належного особі на праві власності майна, звернення до правоохоронних органів, пояснення осіб, які можуть підтвердити ті чи інші обставини, які мають значення для вирішення справи, показання свідків тощо.
З огляду на те, що позивачем надані належні та допустимі докази наявності у нього перешкод у користуванні своєю власністю, в силу ст. 391 ЦК України у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування своїм майном ОСОБА_3 , ОСОБА_2 можуть вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права, зокрема, із позовом про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом вселення.
За наведених вище обставин, суд вважає, що право власності позивачів підлягає захисту шляхом вселення їх у спірний будинок.
Відповідно до ч. 1ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Керуючись ст.ст.4-5,10,81,89,259,263-265,273, 352,354 ЦПК України, суд
У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики - відмовити.
Позовні вимоги ОСОБА_3 , ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про усунення перешкод в користування власним будинком, вселення в будинок, виселення особи без надання іншого житлового приміщення, про визнання права власності на житловий будинок з господарськими будівлями в порядку поділу майна подружжя - задовольнити.
Визнати за ОСОБА_3 (ідентифікаційний код НОМЕР_1 ) право приватної власності на 1/2 частину житлового будинку з надвірними будівлями, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 та складається з : житлового будинку під літ. А-1, загальною площею 63,9 кв.м., житловою площею 38,4 кв.м., сіні під літ. а, , веранда літ. а-1, сарай під літ. Б, сарай під літ. Г , огорожа № 1, колодязь під лі. К, в порядку поділу майна подружжя, після смерті ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Виселити ОСОБА_1 (ідентифікаційний код НОМЕР_2 ) з будинку АДРЕСА_1 , без надання іншого житлового приміщення.
Усунути перешкоди в користуванні будинком АДРЕСА_1 ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , вселити ОСОБА_2 (паспорт серія НОМЕР_3 ) та ОСОБА_3 (ідентифікаційний код НОМЕР_1 ) в житловий будинок АДРЕСА_1 .
Стягнути з ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 на користь ОСОБА_2 , РНОКПП НОМЕР_4 судовий збір у сумі 640,00 грн.
Стягнути з ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 на користь держави судовий збір у сумі 1280,00 грн.
З текстом рішення можна ознайомитись в Єдиному державному реєстрі судових рішень за посиланням http://reyestr.court.gov.ua
Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Харківського апеляційного суду через Ізюмський міськрайонний суд Харківської області або безпосередньо до Харківського апеляційного суду шляхом подачі у 30-денний строк з дня проголошення рішення апеляційної скарги.
Суддя Ізюмського міськрайонного суду М.П. Одарюк
Повний текст рішення складено 11 серпня 2021 року.