Справа №127/24777/20
Провадження № 2/127/4213/20
29.07.2021 року м. Вінниця
Вінницький міський суд Вінницької області в складі: головуючого судді Жмудя О.О., при секретарі Матвійчук А.В.,
за участі представника позивача ОСОБА_1 ,
представника відповідача Вінницької обласної прокуратури Колівошко С.М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до Державної казначейської служби України, Вінницької обласної прокуратури про відшкодування моральної шкоди, -
До Вінницького міського суду Вінницької області надійшла позовна заява ОСОБА_2 до Державної казначейської служби України, Вінницької обласної прокуратури про відшкодування моральної шкоди.
В обґрунтування позову вказано, що 27.09.2018 року заступником начальника СВ Літинського ВП Калинівського ВП ГУНП у Вінницькій області старшим лейтенантом поліції Костюком О.В. за погодженням начальника Літинського відділу Калинівської місцевої прокуратури Михальнюк С.В. позивачу було повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст.393 КК України.
На час вручення підозри позивач відбував покарання в Державній установі Літинська виправна колонія Вінницької області за вчинення кримінального правопорушення за ч.2 ст. 121, ч.2 ст. 296 КК України.
Вироком Літинського районного суду Вінницької області від 20.03.2019 року ОСОБА_2 було засуджено та визнано винним у скоєнні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 393 КК України, за що було призначено покарання у виді 5 років позбавлення волі. На підставі ч. 1 ст. 71 КК України позивачу було призначено остаточне покарання у виді 5 років та 1 місяць позбавлення волі шляхом часткового приєднання невідбутої частини покарання за вироком Апеляційного суду Хмельницької області від 12.10.2017 року, зміненого постановою Верховного суду від 2018 року.
Ухвалою Вінницького Апеляційного суду від 16.09.2019 року вирок Літинського районного суду Вінницької області від 20.03.2019 року залишено без змін.
19.05.2020 року Верховний суд ухвалою колегії суддів першої судової палати Касаційного кримінального суду вирок Літинського районного суду Вінницької області від 20.03.2019 року та ухвалу Вінницького Апеляційного суду від 16.09.2019 року скасував, а кримінальне провадження закрив на підставі частини 2 статті 11 КК та пункту 2 ч. 1 ст. 284 КПК України.
На підставі вироку Літинського районного суду Вінницької області від 20.03.2019 року та ухвали Вінницького Апеляційного суду від 16.09.2019 року позивач відбував призначене покарання в державній установі «Вінницька установа виконання покарань (№1) (з 30.07.2019 року по 07.10.2019 року) та в державній установі «Райківецька виправна колонія (№78)» (з 08.10.2019 року по 20.05.2020 року).
Таким чином, позивач за обвинуваченням у вчиненні кримінального правопорушення за ч. 2, ст. 393 перебував під досудовим слідством та судом починаючи з дня повідомлення про підозру, тобто з 27.09.2018 року по 30.07.2019 pоку, та відбував реальне покарання будучи позбавлений волі - з 30.07.2019 року по 20.05.2020 року.
Всього ОСОБА_2 перебував під слідством та судом 19 місяців та 29 дні, що становить 20 повних місяців.
Внаслідок незаконного перебування під слідством і судом, незаконного притягнення позивача до кримінальної відповідальності, йому заподіяно моральної шкоди, з приводу чого, він змушений був весь час присвячувати захисту від безпідставного обвинувачення та необґрунтованого покарання. Перебування під слідством і судом протягом тривалого часу негативно вплинуло на стан його здоров'я, на сімейні стосунки та стосунки з оточуючими. За цей період він мав обмеження вільно пересуватися по території України та її межами, так як реально був позбавлений волі, що є обмеженням прав людини. Ці обставини призвели до порушення нормальних життєвих зв'язків позивача. Крім того, перебуваючи під слідством та судом він добивався довести малозначність пред'явленому обвинуваченню, звертаючись із апеляційною скаргою на вирок Літинського районного суду та Касаційною скаргою до Верховного Суду, перебуваючи при цьому у стані безперервного нервового стресу, що вимагало значних фізичних та моральних зусиль в реалізації свого права. Через це не мав змоги бути вільним та влаштовувати своє життя, спілкуватися з рідними та близькими йому людьми, працювати та отримувати від праці дохід, виховувати свою малолітню дитину, бути поряд з своєю молодою дружиною. Зазначені обставини призвели до порушення нормальних життєвих зв'язків позивача та вимагають додаткових зусиль для організації свого життя після звільнення з місця позбавлення волі.
Необхідний і достатній розмір відшкодування моральної шкоди, зважаючи на засади верховенства права, вимоги розумності, виваженості і справедливості, позивач визначив в сумі 500 000,00 грн.
Вище викладене й стало підставою звернення до суду.
Ухвалою суду від 16.11.2020 року призначено справу до розгляду у загальному позовному провадженні. Окрім того, відповідачам було надано строк для подання відзиву на позовну заяву.
09.12.2020 року до суду надійшов відзив на позовну заяву від представника Державної казначейської служби України, з якого вбачається, що Державна казначейська служба України заперечує проти задоволення позову ОСОБА_2 і вважає його безпідставним та необґрунтованим.
10.12.2020 року до суду надійшов відзив на позовну заяву від прокурора Вінницької обласної прокуратури, з якого вбачається, що прокуратура області заперечує проти задоволення позову ОСОБА_2 і вважає його безпідставним та необґрунтованим.
25.01.2021 року до суду надійшли заперечення на відзив на позовну заяву Державної казначейської служби України та Вінницької обласної прокуратури, відповідно до яких позивач вважає, що відзиви на позовну заяву необґрунтовані та аргументував мотивами, викладеними в позовній заяві.
Ухвалою суду від 02.02.2021 року клопотання представника позивача задоволено, витребувано з Літинського районного суду Вінницької області матеріали кримінальної справи №137/1651/18.
Ухвалою суду від 02.02.2021 року закрито підготовче провадження та призначено цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до Державної казначейської служби України, Вінницької обласної прокуратури про відшкодування моральної шкоди до розгляду по суті.
В судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримав в повному обсязі, аргументуючи мотивами, викладеними в позовній заяві.
Представник відповідача Вінницької обласної прокуратури проти позову заперечила, посилаючись на обставини, зазначені у відзиві.
Представник Державної казначейської служби України в судове засідання не з'явився, хоча про дату, час та місце розгляду справи повідомлявся завчасно та належним чином. Про причини неявки суд не повідомлено.
Дослідивши обставини справи, оцінивши докази в їх сукупності, суд вважає, що позов задоволенню не підлягає з наступних підстав.
Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Частиною 1 ст. 15 ЦК України встановлено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.
Статтею 56 Конституції України кожному гарантовано право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
На підставі вказаної норми права, відшкодуванню за рахунок держави підлягає шкода у випадку встановлення факту заподіяння такої шкоди незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади.
Загальні підстави відповідальності за завдану майнову та моральну шкоду передбачені ст. 1166, 1167 ЦК України, відповідно до яких шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності вини.
Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану органом державної влади, зокрема органами дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, визначені ст. 1176 ЦК України. Ці підстави характеризуються особливостями суб'єктного складу заподіювачів шкоди, серед яких законодавець виокремлює посадових чи службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органи досудового розслідування, прокуратури або суду, та особливим способом заподіяння шкоди. Сукупність цих умов і є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу.
Шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою лише у випадках вчинення незаконних дій, вичерпний перелік яких охоплюється частиною першою статті 1176 ЦК України, а саме: у випадку незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт.
Відповідно до ч .2 ст.1176 ЦК України право на відшкодування шкоди завданої незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду виникає у випадках передбачених Законом.
Згідно із ч. 7 ст.1176 ЦК України порядок відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, встановлюється Законом.
Крім того, частиною 6 ст. 1176 ЦК України визначено, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі внаслідок іншої незаконної дії або бездіяльності чи незаконного рішення органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується на загальних підставах, тобто виходячи із загальних правил про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовими та службовими особами (ст. ст. 1173, 1174 цього Кодексу).
В деліктних правовідносинах саме на позивача покладається обов'язок довести наявність шкоди та її розмір, протиправність поведінки заподіювача шкоди та причинний зв'язок такої поведінки із заподіяною шкодою. Отже, позивач повинен довести не тільки протиправність поведінки відповідача, а й наявність самої моральної шкоди та причинний зв'язок між поведінкою відповідача та заподіяною шкодою.
Моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливостей реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру.
Відповідно до положень ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, установлених цим Кодексом.
Згідно із ч. 6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Статтею 80 ЦПК України визначено, що достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Згідно із ст. 1 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» відшкодуванню підлягає шкода, завдана громадянинові внаслідок:
1) незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян;
2) незаконного застосування адміністративного арешту чи виправних робіт, незаконної конфіскації майна, незаконного накладення штрафу;
3) незаконного проведення оперативно-розшукових заходів, передбачених законами України», та іншими актами законодавства.
У випадках, зазначених у частині першій цієї статті, завдана шкода відшкодовується в повному обсязі незалежно від вини посадових осіб органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду.
Відповідно до ст. 2 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає у випадках:
1) постановлення виправдувального вироку суду;
1-1) встановлення в обвинувальному вироку суду чи іншому рішенні суду (крім ухвали суду про призначення нового розгляду) факту незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують чи порушують права та свободи громадян, незаконного проведення оперативно-розшукових заходів;
2) закриття кримінального провадження за відсутністю події кримінального правопорушення, відсутністю у діянні складу кримінального правопорушення або невстановленням достатніх доказів для доведення винуватості особи у суді і вичерпанням можливостей їх отримати;
4) закриття справи про адміністративне правопорушення.
При цьому вказані статті знаходяться між собою у логічному зв'язку, є взаємопов'язаними, тобто право на відшкодування у випадку прийняття процесуальних рішень, вказаних у ст. 2 Закону, не є безумовним, а виникає за наявності указаних у цій статті процесуальних рішень лише за умови вчинення відносно громадянина конкретних дій, наведених у ст. 1 Закону, та за умови їх незаконності, яка має бути встановлена у належний спосіб.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 КПК України в редакції, чинній на момент повідомлення про підозру (від 05.08.2018), завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура.
Відповідно до такої засади кримінального провадження як публічність (ч. 1 ст. 25 КПК України) прокурор, слідчий зобов'язані в межах своєї компетенції розпочати досудове розслідування в кожному випадку безпосереднього виявлення ознак кримінального правопорушення (за виключенням випадків, коли кримінальне провадження може бути розпочате лише на підставі заяви потерпілого) або в разі надходження заяви (повідомлення) про вчинення кримінального правопорушення, а також вжити всіх передбачених законом заходів для встановлення події кримінального правопорушення та особи, яка його вчинила.
Кримінальним процесуальним законодавством передбачена можливість обмеження прав громадян з метою досягнення завдань кримінального провадження, отже кримінально-процесуальна діяльність прокурора зумовлена завданнями кримінального провадження та покладеними на нього кримінальним процесуальним законодавством обов'язками та здійснюється у порядку та на підставі, встановлених Кримінальним процесуальним кодексом України, яким допускається встановлене ним обмеження прав громадян.
Отже, незаконність прийнятих прокурором процесуальних рішень має бути доведена та встановлена.
Так, кримінальне провадження за № 12018020210000237 внесено до Єдиного реєстру досудових розслідувань 07.09.2018 року за ч. 2 ст. 393 КК України.
Заступником начальника СВ Літинського ВП Калинівського ВП ГУНП у Вінницькій області 27.09.2018 року ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 повідомлено про підозру у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 393 КК України.
Прокурором Калинівської місцевої прокуратури 28.09.2018 року затверджено обвинувальний акт і направлено його до Літинського районного суду Вінницької області для розгляду по суті.
Досудовим розслідуванням встановлено, що ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , відбуваючи покарання у виді позбавлення волі в Державній установі Літинської виправної колонії № 123, розташованої по другому провулку Богдана Хмельницького, 9-А, в смт. Літин Вінницької області, перебуваючи на дільниці соціальної реабілітації, куди були переведені на підставі постанови начальника виправної установи, будучи письмово ознайомленими з адміністративними межами такої, попередженими про кримінальну відповідальність за втечу з місць позбавлення волі відповідно до ст. 393 КК України, свідомо порушуючи правила поведінки відбування покарання у дільниці, перебуваючи в стані алкогольного сп'яніння, діючи умисно за попередньою змовою, без відповідного дозволу, усвідомлюючи те, що не мають будь-яких законних підстав для залишення місця позбавлення волі, таємно, з особистих спонукань, маючи умисел на вчинення втечі, усвідомлюючи суспільно небезпечний характер своїх дій, передбачаючи настання суспільно небезпечних наслідків та бажаючи їх настання, доводячи свої злочинні наміри до кінця, скориставшись відсутністю належного нагляду з боку працівників колонії, 07.09.2018, близько 02.00 год., відчинили металопластикове вікно у кімнаті для вживання їжі, на якому були відсутні металеві грати, та вийшли на вулицю з тильної сторони будівлі, яка не огороджувалась.
У подальшому, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 залишили адміністративні межі дільниці соціальної реабілітації і пішли на АЗК № ВН 41 ТОВ «ОККО Рітейл», яка розташована на автошляху «Львів-Кропивницький-Знамянка» в с. Сосни Літинського району Вінницької області, де придбали алкогольні напої та вживали їх в лісопосадці неподалік АЗК. Вранці 07.09.2018 вищезазначені засуджені самостійно повернулись до дільниці соціальної реабілітації Літинської виправної колонії № 123.
Вироком Літинського районного суду Вінницької області від 20.03.2019 року ОСОБА_3 визнано винним у скоєнні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 393 ч. 2 КК України і призначено йому покарання у виді 5 років позбавлення волі. На підставі ст.71 ч.1 КК України ОСОБА_3 призначено остаточне покарання у виді 5 років 1 місяця позбавлення волі шляхом часткового приєднання невідбутої частини покарання за вироком Вінницького міського суду Вінницької області від 07.11.2014 року. Строк відбуття покарання ОСОБА_3 визначено рахувати з дня ухвалення даного вироку. ОСОБА_2 визнано винним у скоєнні кримінального правопорушення, передбаченого ст.393 ч.2 КК України і призначено йому покарання у виді 5 років позбавлення волі. На підставі ст.71 ч.1 КК України ОСОБА_2 призначено остаточне покарання у виді 5 років 1 місяця позбавлення волі шляхом часткового приєднання невідбутої частини покарання за вироком Апеляційного суду Хмельницької області від 12.10.2017 року зміненого Постановою Верховного суду від 18.10.2018 року. Строк відбуття покарання ОСОБА_2 визначено рахувати з дня ухвалення даного вироку. ОСОБА_4 визнано винним у скоєнні кримінального правопорушення, передбаченого ст.393 ч.2 КК України і призначено йому покарання у виді 5 років позбавлення волі. На підставі ст.71 ч.1 КК України ОСОБА_4 призначено остаточне покарання у виді 5 років 1 місяця позбавлення волі шляхом часткового приєднання невідбутої частини покарання за вироком Козятинського міськрайонного суду Вінницької області від 02.05.2015 року. Строк відбуття покарання ОСОБА_4 визначено рахувати з дня ухвалення даного вироку.
Так, як вбачається з вище вказаного вироку, обвинуваченні ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 визнали повністю свою винуватість у тому, що вони 07.09.2018 року близько 02.00 год., перебуваючи в стані алкогольного сп'яніння, через незаґратоване вікно залишили установу, де відбували покарання та придбавши їжу, маючи алкогольні напої, вживали їх у лісопосадці неподалік АЗК «ОККО» в с. Сосни Літинського району Вінницької області.
Вирок Літинського районного суду Вінницької області від 20.03.2019 року було оскаржено в апеляційному порядку захисником обвинуваченого ОСОБА_2 , захисником обвинуваченого ОСОБА_3 та обвинуваченим ОСОБА_4 .
В апеляційних скаргах захисники обвинувачених ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , а також обвинувачений ОСОБА_4 , не оспорюючи доведеності винуватості, погоджуючись з кваліфікацією вчиненого ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 кримінального правопорушення та не заперечуючи обставин його скоєння, вважали, що вирок суду відносно обвинувачених необхідно змінити та призначити їм покарання за ч. 2 ст. 393 КК України із застосуванням положень ч. 1 ст. 69 КК України.
Крім цього, до початку апеляційного розгляду кримінального провадження від адвоката Пташника Д.Л. надійшло клопотання про звільнення його підзахисного від кримінальної відповідальності у зв'язку з малозначністю діяння та дійовим каяттям.
Ухвалою Вінницького апеляційного суду Вінницької області від 16.09.2019 року апеляційні скарги захисника обвинуваченого ОСОБА_2 , захисника обвинуваченого ОСОБА_3 та обвинуваченого ОСОБА_4 залишено без задоволення, а вирок Літинського районного суду Вінницької області від 20.03.2019 щодо ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 - без змін.
Як зазначено в ухвалі Вінницького апеляційного суду від 16.09.2019 року, в апеляційній скарзі адвокат Зазуляка І.В. не оспорював доведення вини, визнавав кваліфікацію вчиненого ОСОБА_2 кримінального правопорушення, не заперечував обставин його скоєння, а просив призначити покарання за ч. 2 ст. 293 КК України із застосуванням ч. 1 ст. 69 КК України, тобто просив призначити більш м'яке покарання, ніж передбачене законом.
Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду від 19.05.2020 року вирок Літинського районного суду Вінницької області від 20.03.2019 року та ухвалу Вінницького апеляційного суду від 16.09.2019 року щодо ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , а також в порядку ч. 2 ст. 433 КПК України щодо ОСОБА_4 скасовані, а кримінальне провадження на підставі ч. 2 ст. 11 КК України та п. 2 ч. 1 ст. 284 КПК України закрито.
Як вбачається з постанови Верховного Суду від 19.05.2020 року, ОСОБА_2 та його адвокатом у касаційних скаргах та у судовому засіданні суду касаційної інстанції зазначалось, що суд першої та апеляційної інстанції не врахував повною мірою позитивних даних про особу засудженого і пом'якшуючих обставин і всупереч вимогам ст.ст. 50, 65 КК України призначив йому покарання, яке є явно несправедливим через суворість.
Таким чином, протягом усього судового розгляду кримінального провадження № 12018020210000237 по обвинуваченню, зокрема, ОСОБА_2 у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 393 КК України, ОСОБА_2 свідомо та добровільно визнавав свою вину.
Також, вище вказаною постановою констатовано, що у матеріалах справи не міститься жодних даних, які б вказували на те, що засуджені, залишаючи територію дільниці, мали іншу мету, ніж лише порушення режиму відбування покарання, оскільки самостійно повернулись до установи виконання покарань, а тому суд не може дійти безспірного висновку про те, що діяння ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 становить ту ступінь суспільної небезпеки, на запобігання якої спрямована норма ст. 393 КК України, і вважає, що шкода, завдана нормальній діяльності органів і установ пенітенціарної системи України, як об'єкту кримінально-правової охорони, є незначною (мізерною).
За таких обставин, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду дійшов висновку, що кримінальне провадження підлягає закриттю на підставі ч. 2 ст. 11 КК України через малозначність.
Відповідно до ст. 11 КК України злочином є передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину. Не є злочином дія або бездіяльність, яка хоча формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого цим Кодексом, але через малозначність не становить суспільної небезпеки, тобто не заподіяла і не могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі.
У постанові об'єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 02.12.2019 у справі № 612/712/16-к (провадження № 2148кмо18) роз'яснено, за яких умов діяння може бути визнано малозначним.
Виходячи зі змісту положень Закону, усталеної судової практики Верховний Суд зазначив, що для встановлення малозначності діяння є обов'язковою сукупність трьох умов:
1) формальна наявність у вчиненому діянні ознак складу злочину, передбаченого КК, тобто всіх тих передбачених у законі об'єктивних та суб'єктивних ознак, що у відповідній статті (частині статті) Особливої частини цього Кодексу характеризують певний склад злочину;
2) малозначне діяння не становить суспільної небезпеки, яка є типовою для певного злочину. Це виражається в тому, що воно не заподіює взагалі шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству чи державі або заподіює їм явно незначну (мізерну) шкоду;
3) малозначне діяння не повинно бути суб'єктивно спрямовано на заподіяння істотної шкоди.
Поняття істотної шкоди у контексті ч. 2 ст. 11 КК носить оціночний характер, його зміст визначається оцінкою правозастосовними органами всіх конкретних обставин справи. На оціночний характер шкоди можна вказувати лише в тому випадку, коли законодавець у відповідних статтях (частинах статей) Особливої частини зазначеного Кодексу використовує загальні оціночні поняття: тяжкі наслідки, інші тяжкі наслідки (відносно визначені правові норми).
При вирішенні питання про те, чи є діяння малозначним, суду необхідно враховувати не тільки фактично заподіяну шкоду, але й те, на що було направлено діяння і до яких втрат могло призвести.
Як випливає із ст. 11 КК України, наведеної правової позиції Верховного Суду, малозначне діяння формально містить усі ознаки складу злочину, передбаченого КК, тобто всі ті передбачені у законі об'єктивні та суб'єктивні ознаки, що у відповідній статті (частині статті) Особливої частини цього Кодексу характеризують певний склад злочину.
Питання визначення діяння як малозначного є оціночним поняттям.
Так, органи прокуратури, вбачаючи у діянні, вчиненому, зокрема, ОСОБА_2 , ознаки злочину, передбаченого ч. 2 ст. 393 КК України, відповідно до вимог ст.ст. 2, 25 КПК України вжили всіх передбачених законом заходів для встановлення події кримінального правопорушення та особи, яка його вчинила.
Постановою Верховного Суду від 19.05.2020 року, якою закрито кримінальне провадження відносно, зокрема, ОСОБА_2 , не встановлено фактів недопустимості чи неналежності доказів у зв'язку з порушенням вимог кримінального процесуального закону, незаконності дій органів досудового розслідування та прокуратури при проведенні досудового розслідування та підтриманні обвинувачення в суді.
Отже, за відсутності факту незаконності дій органів досудового розслідування, прокуратури та суду, лише факт закриття кримінального провадження за п. 2 ч. 1 ст. 284 КПК України через встановлення відсутності в їх діянні складу кримінального правопорушення у зв'язку з малозначністю діяння, не є підставою для відшкодування моральної шкоди на підставі ч. 1, 2 ст. 1176, Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду».
У разі закриття справи за відсутністю події злочину, відсутністю в діянні складу злочину або недоведеністю участі обвинуваченого у вчиненні злочину право на відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду, дає лише встановлена незаконність дій посадових осіб вказаних органів, що порушують права громадян.
Частиною 4 статті 1176 ЦК України встановлено, що фізична особа, яка у процесі досудового розслідування або судового провадження шляхом самообмови перешкоджала з'ясуванню істини і цим сприяла незаконному засудженню, незаконному притягненню до кримінальної відповідальності, незаконному застосуванню запобіжного заходу, незаконному затриманню, незаконному накладенню адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, не має права на відшкодування шкоди.
Верховний Суд у складі Касаційного цивільного суду у постанові від 25.04.2019 справа №704/696/16-ц (провадження № 61-42166 св 18) залишив без змін рішення суду першої та апеляційної інстанцій, якими відмовлено у відшкодуванні моральної шкоди, завданої, за твердженням позивача, незаконним притягненням його до кримінальної відповідальності за ч. 1 ст. 122 КК України.
Суд вважає, що право на відшкодування шкоди у позивача відсутнє, оскільки на початку досудового слідства та під час судового розгляду він давав покази на підтвердження своєї вини, тобто шляхом самообмови, яка була добровільною й завідомо неправдивою, перешкоджав з'ясуванню істини в справі.
Самообмова, яка виключає відшкодування шкоди, має бути добровільною, завідомо неправдивою, мати на меті перешкодити з'ясуванню істини й бути зафіксованою в матеріалах справи. Оскільки позивач у справі під час досудового слідства та протягом судового розгляду давав покази на підтвердження своєї вини й така самообмова була добровільною, завідомо неправдивою та зафіксована в матеріалах кримінальної справи.
Як уже зазначалось судом вище, у ході судового розгляду як у суді першої, так і апеляційної й касаційної інстанцій ОСОБА_2 вину у вчиненні інкримінованого йому злочину визнавав.
Така позиція обвинувачених, а саме, повне визнання вини й надання показів у судовому засіданні, у тому числі ОСОБА_2 , зумовила визнання судом недоцільним дослідження доказів стосовно фактичних обставин справи, які не заперечували проти цього та не оспорювали фактичні обставини.
Відповідно до ч. 3 ст. 349 КПК України визнаючи недоцільним дослідження доказів щодо обставин, які ніким не оспорюються, суд зобов'язаний з'ясувати правильність розуміння учасниками судового провадження змісту цих обставин, добровільність їх позиції та роз'яснити, що у такому випадку ці обставини ними не можуть бути оскаржені. Дані вимоги судом виконані, про що зазначено у вироку.
Отже, визнання фактичних обставин справи обвинуваченими та своєї вини мали наслідком зменшення обсягу досліджуваних судом доказів.
Відповідно до ст. 22 КПК України кримінальне провадження здійснюється на основі змагальності, що передбачає самостійне обстоювання стороною обвинувачення і стороною захисту їхніх правових позицій, прав, свобод і законних інтересів засобами, передбаченими цим Кодексом. Сторони кримінального провадження мають рівні права на збирання та подання до суду речей, документів, інших доказів, клопотань, скарг, а також на реалізацію інших процесуальних прав, передбачених цим Кодексом.
Відповідно до п. 4, 5 ч. 1 ст. 42 КПК України підозрюваний, обвинувачений мають право не говорити нічого з приводу підозри проти нього, обвинувачення або у будь-який момент відмовитися відповідати на запитання;давати пояснення, показання з приводу підозри, обвинувачення чи в будь-який момент відмовитися їх давати.
Однією із засад кримінального провадження є свобода від самовикриття, закріплена у ст. 18 КПК України, яка передбачає, що жодна особа не може бути примушена визнати свою винуватість у вчиненні кримінального правопорушення або примушена давати пояснення, показання, які можуть стати підставою для підозри, обвинувачення у вчиненні нею кримінального правопорушення; кожна особа має право не говорити нічого з приводу підозри чи обвинувачення проти неї, у будь-який момент відмовитися відповідати на запитання, а також бути негайно повідомленою про ці права.
Таким чином, Кримінальний процесуальний кодекс України встановлює достатньо прав та гарантій для особи, підозрюваної, обвинуваченої у вчиненні кримінального правопорушення для відстоювання своєї невинуватості, якими ОСОБА_2 як підозрюваний та обвинувачений не скористався.
Право на відшкодування шкоди за нормами чинного законодавства не є матеріальною гарантією, оскільки жоден закон не встановлює імперативний обов'язок компенсації. Зазначене право на відшкодування - це процесуальна вимога надати можливість довести наявність шкоди, визначити її розмір та отримати через судовий розгляд цього питання відповідну компенсацію.
Таким чином, позивачем в установленому порядку не надано жодного належного, допустимого, достовірного доказу щодо наявності неправомірної поведінки відповідачів та спричиненої моральної шкоди, причино-наслідкового зв'язку між діями відповідачів та шкодою, що в свою чергу виключає цивільну відповідальність за заподіяну моральну шкоду та вказує про відсутність підстав для її відшкодування, тому, з огляду на викладене, підстави для задоволення позову відсутні.
На підставі викладеного, керуючись ст. 56 Конституції України, Законом України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду», ст.ст. 22, 23, 1167, 1176 ЦК України, ст. 12, 13, 81, 89, 141, 259, 263-265, 268, 279, 354 ЦПК України, суд,-
В задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до Державної казначейської служби України, Вінницької обласної прокуратури про відшкодування моральної шкоди - відмовити.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Вінницького апеляційного суду через Вінницький міський суд Вінницької області. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Згідно вимог ст. 265 ч. 5 п. 4 ЦПК України:
Позивач: ОСОБА_2 , ІПН НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 .
Відповідач: Державна казначейська служба України, ЄДРПОУ 37567646, місце знаходження: м. Київ, вул. Бастіонна, буд. 6.
Відповідач: Вінницька обласна прокуратура, ЄДРПОУ 02909909, місце знаходження: м. Вінниця, вул. Монастирська, буд.33.
Повний текст судового рішення складено 09.08.2021 року.
Суддя О.О. Жмудь