05 серпня 2021 рокуЛьвівСправа № 380/11401/20 пров. № А/857/10071/21
Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі :
головуючого судді : Кухтея Р.В.,
суддів : Іщук Л.П., Онишкевича Т.В.
з участю секретаря судового засідання: Максим Х.Б.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові апеляційну скаргу Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 26 лютого 2021 року (ухвалене головуючим-суддею Брильовським Р.М. в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження у м. Львові) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити дії,
У грудні 2020 року ОСОБА_1 звернувся в суд із зазначеним позовом, в якому просив визнати протиправними дії Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного (далі - Академія, відповідач) щодо невиплати йому середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні - невиплату індексації грошового забезпечення за період із 29.11.2019 по день фактичної виплати заборгованості індексації грошового забезпечення, тобто по 05.11.2020, з розрахунку 925,18 грн в день та зобов'язати відповідача нарахувати та виплатити йому середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні - невиплату індексації грошового забезпечення за вказаний період, з одночасною компенсацією при виплаті сум податку з доходів фізичних осіб (далі - ПДФО) відповідно до п.2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №44 від 15.01.2004 (далі - Порядок №44).
Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 26.02.2021 позовні вимоги були задоволені повністю.
Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, Академія подала апеляційну скаргу, в якій через неправильне застосування норм матеріального та порушення норм процесуального права просить його скасувати та прийняти постанову, якою відмовити позивачу у задоволенні позову.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначає, що спірні правовідносини регулюються не Кодексом законів про працю України, а спеціальним законодавством, а тому порядок, встановлений нормами цього Кодексу стосовно оплати праці та відповідальності за порушення цього порядку, до цих правовідносин не застосовується. Таким чином, суд першої інстанції дійшов упередженого висновку у цій справі не надавши правильної оцінки усім наявним в матеріалах справи доказам щодо розміру середнього заробітку, який належить до виплати позивачу за час затримки розрахунку при звільненні. Суд першої інстанції також не застосував принцип співмірності відповідно до ст.117 КЗпП України.
У відзиві на апеляційну скаргу позивач просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення без змін.
Заслухавши суддю-доповідача, представника відповідача Бречка О.А., який підтримав апеляційну скаргу, представника позивача Матушяк В.К., який заперечив проти її задовлення, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги у їх сукупності, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін, виходячи з наступного.
З матеріалів справи видно, що 28.11.2019 наказом Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного №312 (по стройовій частині) підполковника ОСОБА_1 було звільнено з посади начальника науково-дослідного відділу (підготовки військ) Наукового центру Сухопутних військ Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, знято з усіх видів забезпечення та виключено зі списків особового складу з 28.11.2019.
Вважаючи, що при звільненні з військової служби та виключення зі списків особового складу Академії 28.11.2019, з ним не проведено розрахунків, а саме, не було нараховано та виплачено індексації грошового забезпечення, позивач звернувся до Львівського окружного адміністративного суду.
Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 11.06.2020 по справі №380/3760/20, залишеним без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 11.08.2020 адміністративний позов ОСОБА_1 до Академії було задоволено повністю. Зобов'язано відповідача нарахувати та виплатити позивачу індексацію грошового забезпечення за період з 01.01.2016 по 28.11.2019 у сумі 123576,39 грн.
На виконання вищевказаного рішення, Академією 05.11.2020 було нараховано та виплачено позивачу індексації грошового забезпечення у сумі 123576,39 грн.
Вважаючи наявним право на отримання середнього заробітку за весь період затримки такого розрахунку, ОСОБА_1 звернувся до суду з вказаним позовом.
Задовольняючи позовні вимоги у повному обсязі, суд першої інстанції виходив з того, що не здійснення остаточного розрахунку у визначені законодавством строки відбулось з вини власника, або уповноваженого ним органу, що є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, зокрема, виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, а тому вважав, що позивач набув право на отримання відшкодування за затримку виплати компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки на підставі ст.117 КЗпП України.
Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, вважає їх вірними та такими, що ґрунтуються на правильному застосуванні норм матеріального права та з дотриманням норм процесуального права, а також при повному, всебічному та об'єктивному з'ясуванні всіх обставин, що мають значення для справи, виходячи з наступного.
Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
За змістом ст.17 Конституції України держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.
Конституційний Суд України у пункті 3 мотивувальної частини Рішення від 20.03.2002 № 5-рп/2002, посилаючись на своє ж Рішення від 06.07.1999 № 8-рп/99, зауважив, що «служба в міліції, державній пожежній охороні передбачає ряд специфічних вимог, які дістали своє відображення у законодавстві. Норми, що регулюють суспільні відносини у цих сферах, враховують екстремальні умови праці, пов'язані з постійним ризиком для життя і здоров'я, жорсткі вимоги до дисципліни, професійної придатності, фахових, фізичних, вольових та інших якостей. Це повинно компенсуватись наявністю підвищених гарантій соціальної захищеності, тобто комплексу організаційно-правових та економічних заходів, спрямованих на забезпечення добробуту саме цієї категорії громадян як під час проходження служби, так і після її закінчення. Частина п'ята статті 17 Конституції України покладає на державу обов'язки щодо соціального захисту не тільки таких громадян, а й членів їхніх сімей. Конституційний Суд України вважає, що ці положення поширюються і на службу в Збройних Силах України, Військово-Морських Силах України, в органах Служби безпеки України, прокуратури, охорони державного кордону України, податкової міліції, Управління державної охорони України, Державного департаменту України з питань виконання покарань тощо».
Відповідно до ст.1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі - Закон №2011-ХІІ) соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.
Відповідно до частини другої статті 1-2 Закону №2011-ХІІ у зв'язку з особливим характером військової служби, яка пов'язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.
Частиною першою статті 9 Закону № 2011-ХІІ установлено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Відповідно до частини другої статті 9 Закону № 2011-XII до складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.
Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця. Грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону (частина третя статті 9 Закону № 2011-XII).
У рішенні Конституційного Суду України від 15.10.2013 у справі №9-рп/2013 (далі - Рішення № 9-рп/2013) за конституційним зверненням громадянина щодо офіційного тлумачення положення частини другої статті 233 Кодексу законів про працю України зазначено, що індексація заробітної плати як складова належної працівникові заробітної плати спрямована на забезпечення реальної заробітної плати з метою підтримання достатнього життєвого рівня громадян та купівельної спроможності заробітної плати у зв'язку з інфляційними процесами та зростанням споживчих цін на товари та послуги. Тому системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що індексація грошового забезпечення, як складова грошового забезпечення військовослужбовців, є однією з основних державних гарантій щодо оплати їх праці, а отже підлягає обов'язковому нарахуванню і виплаті.
Як зазначено Верховним Судом у постановах від 19.06.2019 у справі №825/1987/17, від 20.11.2019 у справі № 620/1892/19, від 05.02.2020 у справі № 825/565/17 індексація грошового забезпечення, як складова грошового забезпечення військовослужбовців, є однією з основних державних гарантій щодо оплати їх праці, а отже підлягає обов'язковому нарахуванню і виплаті.
Відтак, індексація грошового забезпечення є однією із основних державних гарантій щодо оплати праці, проведення індексації у зв'язку зі зростанням споживчих цін (інфляцією) є обов'язковим для всіх юридичних осіб-роботодавців, незалежно від форми власності та виду юридичної особи. Сума індексації грошового забезпечення є складовою частиною грошового забезпечення і відповідно до Закону України «Про індексацію грошових доходів населення» підлягає обов'язковому нарахуванню та виплаті.
З огляду на викладене, доводи відповідача про те, що індексація грошового забезпечення не входить до складу грошового забезпечення військовослужбовця, а є самостійним видом компенсаційних виплат, є безпідставними та до уваги судом не беруться.
Отже, чинним законодавством України гарантована індексація грошового забезпечення військовослужбовців та передбачено її виплату. При цьому, граничним строком її виплати, як і проведення усіх інших виплат, які здійснюються військовослужбовцям під час їхнього звільнення зі служби, є день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини.
Водночас, питання відповідальності Національної академії в разі несвоєчасного проведення розрахунку з військовослужбовцем при звільненні не врегульоване спеціальним законодавством у сфері соціального і правового захисту військовослужбовців та членів їх сімей.
У зв'язку з цим суд першої інстанції правильно вважав за можливе застосувати норми трудового законодавства при вирішенні спірної ситуації.
За статтею 47 Кодексу законів про працю України роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Варто зауважити на тому, що, аналізуючи положення статей 116, 117 Кодексу законів про працю України, Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 26.02.2020 (справа 821/1083/17) зазначила таке.
Статтею 116 Кодексу законів про працю України на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов'язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 Кодексу законів про працю України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена статтею 117 Кодексу законів про працю України відповідальність.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника (військовослужбовця) у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
За змістом частини першої статті 117 Кодексу законів про працю України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Як встановлено з матеріалів справи, позивач у зв'язку з порушенням відповідачем його права на нарахування та виплату індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2016 по 28.11.2019, що встановлено рішенні Львівського окружного адміністративного суду 11.06.2020 по справі №380/3760/20, просив стягнути на його користь суму середньомісячного грошового забезпечення за час затримки виплати індексації грошового забезпечення.
Так, на виконання судового рішення виплату індексації грошового забезпечення ОСОБА_1 відповідач здійснив 05.11.2020 в сумі 123576,39 грн.
Таким чином, Національною академією проведено фактичний розрахунок з ОСОБА_1 щодо виплати індексації грошового забезпечення поза межами строку, встановленого статтею 116 Кодексу законів про працю України. Строк затримки розрахунку з позивачем при звільненні становить 343 днів, а саме з 28.11.2019 по 04.11.2020.
Враховуючи викладене, непроведення з вини Національної академії розрахунку з позивачем у день виключення зі списків особового складу та усіх видів забезпечення є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу законів про працю України, а саме виплати військовослужбовцю його середнього грошового забезпечення за весь час затримки виплати індексації по день фактичного розрахунку.
Відповідно до наданої суду позивачем довідки про види та розміри грошового забезпечення ОСОБА_1 , виданої відповідачем, розмір грошового забезпечення позивача за два останні місяці служби перед звільненням для обрахунку середньомісячного грошового забезпечення становив 54586,20 грн (за жовтень 2019 року 28234,25 грн, 26351,95 грн за листопад 2019 року), відтак, середньоденне грошове забезпечення позивача за два останні місяці служби перед звільненням складає 925,18 грн за день (54586,20 грн/58 кількість календарних днів у жовтні, листопаді 2019 року), що відповідає правилам обчислення середнього заробітку, закріпленим у Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України №100 від 08.02.1995.
Середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку становить: 317336,74 грн (925,18 грн х 343 дні).
Апеляційний суд враховує, що розрахунок стягнутої на користь позивача суми середнього грошового забезпечення відповідач в апеляційній скарзі не оскаржував, відсутні відповідні доводи і у відзиві на позовну заяву та апеляційну скаргу позивача.
Натомість, суд першої інстанції вказані обставини не враховував, що призвело до помилкового застосування критеріїв зменшення розміру відшкодування.
Апеляційний суд звертає увагу, що доводи відповідача зводяться виключно до заперечення права позивача на виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку з огляду на непоширення норм Кодексу законів про працю України на спірні правовідносини.
Слід зауважити, що непоширення норм Кодексу законів про працю України на військовослужбовців стосується саме порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) та порядку вирішення спорів щодо оплати праці.
Питання ж відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати індексації грошового забезпечення на виконання рішення суду) не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що визначає порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення. В той же час такі питання врегульовані Кодексом законів про працю України, норми якого і підлягають застосуванню.
Що стосується покликання відповідача на те, що при звільненні зі служби ОСОБА_1 не заявляв жодних претензій щодо проведеного розрахунку, то такі є безпідставними та не підтвердженими жодними доказами, а наявна в матеріалах справи копія аркушу бесіди доводить ставлення позивача до наступного звільнення та не може містити заперечень щодо проведеного розрахунку.
Згідно ст.316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Таким чином, колегія суддів приходить до висновку, що оскаржуване рішення ухвалене відповідно до норм матеріального та процесуального права, а висновки суду першої інстанції ґрунтується на всебічному, повному та об'єктивному з'ясуванні всіх обставин, що мають значення для справи, які не спростовані доводами апеляційної скарги, у зв'язку з чим відсутні підстави для її задоволення.
Керуючись ст.ст. 308, 310, 315, 316, 321, 325, 326-329 КАС України, суд,
Апеляційну скаргу Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного залишити без задоволення, а рішення Львівського окружного адміністративного суду від 26 лютого 2021 по справі №380/11401/20 - без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених п.2 ч.5 ст.328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий суддя Р. В. Кухтей
судді Л. П. Іщук
Т. В. Онишкевич
Повне судове рішення складено 06.08.2021.