Справа № 120/8074/20-а Головуючий суддя 1-ої інстанції - Дончик В.В.
Суддя-доповідач - Полотнянко Ю.П.
05 серпня 2021 року м. Вінниця
Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючого судді: Полотнянка Ю.П.
суддів: Ватаманюка Р.В. Драчук Т. О. ,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 на рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 23 лютого 2021 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності неправомірною та зобов'язання вчинити дії,
в грудні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності неправомірною та зобов'язання вчинити дії.
Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 23.02.2021 позов задоволено частково:
- визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не проведення нарахування та виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 30.12.2018 року по 20.11.2020 року включно;
- стягнуто з Військової частини НОМЕР_2 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки повного розрахунку при звільненні за період з 30.12.2018 року по 20.11.2020 року включно у розмірі 17254,27 грн.;
- в іншій частині позовних вимог, відмовлено.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог, відповідачем подано апеляційну скаргу, в якій останній просить рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.
Враховуючи, що в матеріалах справи достатньо доказів для правильного вирішення апеляційної скарги, колегія суддів, враховуючи припини п.3 ч.1 ст.311 КАС України, визнала за можливе розглянути справу в порядку письмового провадження.
Заслухавши, суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.
Як встановлено судом першої інстанції, наказом командира Військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 29.12.2018 року № 291, старшого сержанта ОСОБА_1 звільненого Наказом командира Військової частина НОМЕР_1 від 27.12.2018 року №44-РС з військової служби у запас, з 29.12.2018 року виключено зі списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення.
Під час виключення зі списків військової частини позивачу не виплачено грошову компенсацію за невикористану додаткову відпустку, як учаснику бойових дій, що зумовило його звернення з адміністративним позовом до Вінницького окружного адміністративно суду.
Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 17.09.2020 року у справі №120/3333/20-а, Військову частину НОМЕР_1 зобов'язано нарахувати та виплатити позивачу грошову компенсацію за всі невикористані ді додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2018 роки (56 днів), виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 29.12.2018 року.
На виконання зазначеного рішення, 20.11.2020 Військовою частиною НОМЕР_1 перераховано на картковий рахунок ОСОБА_1 , грошову компенсацію за невикористану додаткову відпустку, як учаснику бойових дій, в сумі 17247,15 грн.
Вважаючи бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не здійснення з ним остаточного розрахунку при виключенні зі списків особового складу частини, у періодз 29.12.2018 року по 20.11.2020 року такою, що дає йому право на виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, звернувся з цим позовом до суду.
Приймаючи оскаржуване рішення суд першої інстанції виходив з того, що оскільки остаточний розрахунок з позивачем проведено лише 20.11.2020, то позивач має право на застосування статті 117 КЗпП України в частині стягнення з відповідача середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Крім того зазначив, що істотність частки невиплачених сум індексації грошового забезпечення (17247,15 грн.) в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку за період з 30.12.2018 року по 20.11.2020 року становить 8,12 % (17247,15 : 212517,05 грн. х 100%).
При цьому, сума яка підлягає відшкодуванню з урахуванням істотності частки 8,12 % розраховується наступним чином: 307,55 грн. (середньоденний заробіток позивача) х 8,12 % = 24,97 грн. середньоденна сума відшкодування з урахуванням істотності частки; 24,97 грн. х 691 ( днів затримки розрахунку) = 17254,27 грн.
З урахуванням принципу розумності, справедливості та співмірності, суд вважає, що середній заробіток за час затримки розрахунку має бути виплачений позивачу у розмірі 17254,27 грн., з урахуванням істотності частки несвоєчасно виплачених сум в порівнянні із середнім заробітком позивача.
Колегія суддів в призмі ст.308 КАС України погоджується з висновками суду першої інстанції, з огляду на наступне.
Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їхніх сімей визначені Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі Закон № 2011-ХІІ).
Статтею 1 Закону №2011-ХІІ встановлено, що соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.
Відповідно до ст. 2 Закону №2011-XII ніхто не вправі обмежувати військовослужбовців та членів їх сімей у правах і свободах, визначених законодавством України.
Згідно Рішення Конституційного Суду України від 07.05.2002 №8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов'язаних із спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, встановивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми Кодексу Законів про працю України, у якому визначені основні трудові права працівників.
Таким чином, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини.
Слід зауважити, що непоширення норм КЗпП України на військовослужбовців стосується саме порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) та порядку вирішення спорів щодо оплати праці.
Питання ж відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати коштів за період вимушеного прогулу на виконання рішення суду, одноразової грошової допомоги при звільненні, компенсації за невикористану відпустку, які не є складовими грошового забезпечення) не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення.
В той же час такі питання врегульовані Кодексом законів про працю України.
Разом з тим спеціальним законодавством, яке регулює грошове забезпечення військовослужбовців, не встановлено дату проведення остаточного розрахунку зі звільненими працівниками та відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, тому суд приходить до висновку про можливість застосування норм статті 116 та 117 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення з військової служби.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 31.10.2019 по справі № 2340/4192/18, яка була застосована судом першої інстанції та в подальшому у постанові від 20.05.2020 у справі № 816/1640/17.
Крім того, суд апеляційної інстанції враховує висновки Великої Палати Верховного Суду викладені у постанові від 26.02.2020 у справі № 821/1083/17, де ВП зазначила, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
Зазначено також, що з огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Таким чином, доводи відповідача викладені у його апеляційній скарзі щодо відсутності підстав для застосування до спірних відносин норм Кодексу законів про працю України є необґрунтованими.
Згідно з ст. 47 КЗпП України, власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Відповідно до ст. 116 КЗпП України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму.
При цьому суд зазначає, що під "належними звільненому працівникові сумами" необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем.
Статтею 117 КЗпП України передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Отже, статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність, а саме обов'язок колишнього роботодавця виплатити середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Закріплені у статтях 116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов'язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.
В даному ж випадку, відповідач добровільно виконав рішенням суду по справі №120/3333/20-а, виплативши 20.11.2020 позивачу присуджену компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки в розмірі 17247,15 грн., що не оспорюють сторони, і підтверджується матеріалами справи.
Отже, відповідачем не заперечується факт того, що остаточний розрахунок при звільненні з позивачем проведено лише 20.11.2020, а тому, позивач, як наслідок, має право на середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Оскільки позивачем та відповідачем не оскаржується рішення суду першої інстанції в частині присудження суми, в розмірі 17254,27 грн., а тому судом апеляційної інстанції у відповідності до приписів ст. 308 КАС України не надається оцінка рішення в цій частині.
За таких обставин, колегія суддів суду апеляційної інстанції дійшла висновку про те, що рішення суду першої інстанції в межах ч.1 ст.308 КАС України є законними та обґрунтованими і не підлягає скасуванню, оскільки доводи апеляційної скарги не спростовують висновки суду першої інстанції.
Відповідно до п.1 ч.1 ст.315, 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
На підставі викладеного та приймаючи до уваги, що суд першої інстанції при ухваленні оскаржуваної постанови вірно встановив фактичні обставини справи, дослідив наявні докази, надав їм належну оцінку, та прийняв законне і обґрунтоване рішення, висновки суду відповідають обставинам справи, а тому підстав для його скасування не вбачається.
Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд
апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 залишити без задоволення, а рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 23 лютого 2021 року - без змін.
Постанова суду набирає законної сили відповідно до ст. 325 КАС України та оскарженню не підлягає, крім випадків передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.
Головуючий Полотнянко Ю.П.
Судді Ватаманюк Р.В. Драчук Т. О.