ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
06 серпня 2021 року м. Київ № 826/15486/18
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Літвінової А.В., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1
до Міністерства юстиції України
третя особа Державна пенітенціарна служба України
про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити дії
ОСОБА_1 (далі - позивач) звернулась до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовною заявою до Міністерства юстиції України (далі - відповідач), третя особа Державна пенітенціарна служба України, в якій просить суд:
- визнати бездіяльність Міністерства юстиції України в частині невжиття заходів щодо евакуації засуджених з тимчасово непідконтрольної території України та переведення їх до установ відбування покарання на території України;
- зобов'язати Міністерство юстиції України повідомити Апеляційний суд Харківської області про неможливість виконання вироку суду по справі від 30.11.2001 №2-95-01.
В обґрунтування заявлених вимог позивач посилається на те, що її син ОСОБА_2 , засуджений вироком Апеляційного суду Харківської області від 30.11.2001 у справі №2-95-01 до довічного позбавлення волі з конфіскацією всього майна, відбував покарання в колонії №60 Луганської області, Словяносербського району с. Лозовське. Проте з початком дій на сході у 2014 році її син, через бездіяльність відповідача, залишився на непідконтрольній території України.
На думку позивача, відбування покарання на непідконтрольній території України не передбачено чинним законодавством та по суті призводить до неконтрольованого виконання покарання, оскільки органи виконавчої влади, на які покладено відповідні обов'язки, їх не виконують, дій направлених на вирішення ситуації, що склалася державними органами не вживається.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 18.10.2018 відкрито провадження в адміністративній справі та вирішено, що розгляд справи буде здійснюватися в порядку спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання та виклику осіб.
Відповідач у відзиві проти позовних вимог заперечив, вказуючи на відсутність протиправної бездіяльності з його боку. Також відповідач звертає увагу на відсутність повноважень у позивача діяти в інтересах іншої особи, а також на відсутність порушеного права з боку позивача.
Третя особа у наданих поясненнях проти позову заперечує та просить відмовити в задоволенні позовних вимог.
Позивач скористався правом та надав відповіді на відзив відповідача та третьої особи.
Розглянувши подані сторонами документи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов та відзив, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд,
Як вбачається з матеріалів справи, вироком Апеляційного суду Харківської області від 30.11.2001 у справі № 2-95-01 ОСОБА_2 засуджено до довічного позбавлення волі з конфіскацією всього майна.
Відповідно до свідоцтва про народження № НОМЕР_1 від 23.01.1982 ОСОБА_2 є сином ОСОБА_1 .
Відбування покарання ОСОБА_2 здійснюється в колонії № 60 Луганської області, Словяносербського району с. Лозовське.
Згідно з розпорядженням Кабінету Міністрів України від 07.11.2014 №1085-р (зі змінами) населені пункти Луганської області, зокрема, Слов'янський район, де розташована Слов'яносербська виправна колонія (№ 60) включено до переліку населених пунктів, на території яких органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження, та переліку населених пунктів, що розташовані на лінії зіткнення.
Починаючи з 2017 року ОСОБА_1 неодноразово зверталась з листами до різноманітних установ органів державної влади з приводу переміщення на підконтрольну органам державної влади України територію її засудженого сина.
На що були надані наступні відповіді: від 13.06.2017 №2/9-292902.17/7/Д-119 Уповноваженої Верховної ради України з прав людини; від 08.08.2018 №27/166 Державної установи «Центр пробації»; від 23.06.2018 №2/3/1-4710-16/С-3510 Державної пенітенціарної служби України; від 01.06.2018 №22-819-18/С-322 Північно-Східним міжрегіональним управлінням з питань виконання кримінальних покарань та пробації; від 27.06.2017 №24416/1035-0-1-17/23 Міністерства юстиції України, від 08.06.2017 №02/7-298 першого заступника Голови Верховної Ради України, в яких повідомлялось, що механізм практичної реалізації норм законодавства України, що регулюють правові відносини у сфері виконання кримінальних покарань на зазначеній території України наразі відсутній.
Не погоджуючись з таким рішенням відповідача позивач і звернувся з даним позовом.
Розглядаючи справу по суті, суд виходить з наступного.
Правовий статус тимчасово окупованої території України встановлюється Законами України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» та «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, принципами та нормами міжнародного права (стаття 2 Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях»).
Відповідно до положень статті 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території У країни» тимчасово окупована територія України є невід'ємною частиною території України, на яку поширюється дія Конституції та законів України.
З огляду на викладені норми, безпідставними та необґрунтованими є вимоги позивача про переведення засуджених на територію України, оскільки виправні колонії, в тому числі ті, які розташовані на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях, є такими, що розташовані на території України, на яку поширюється дія Конституції та законів України.
В позовній заяві позивач вказує на бездіяльність Міністерства юстиції України, зокрема, в частині невжиття заходів щодо евакуації засуджених з тимчасово непідконтрольної території України.
Визначення терміну «евакуація» наводиться у статті 2 Кодексу цивільного захисту.
Так, евакуація - це, зокрема, організоване виведення чи вивезення із зони надзвичайної ситуації або зони можливого ураження населення, якщо виникає загроза його життю або здоров'ю.
В свою чергу, надзвичайна ситуація, згідно з вказаною статтею - це, зокрема, обстановка на окремій території, яка характеризується порушенням нормальних умов життєдіяльності населення, спричинена катастрофою, аварією, пожежею, стихійним лихом, епідемією, епізоотією, епіфітотією, застосуванням засобів ураження або іншою небезпечною подією, що призвела (може призвести) до виникнення загрози життю або здоров'ю населення, великої кількості загиблих і постраждалих, завдання значних матеріальних збитків, а також до неможливості проживання населення на такій території чи об'єкті, провадження на ній господарської діяльності.
У стаття 5 Кодексу цивільного захисту наводиться класифікація надзвичайних ситуацій за характером походження, ступенем поширення, розміром людських втрат та матеріальних збитків.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про правовий режим надзвичайного стану» надзвичайний стан - це особливий правовий режим, який може тимчасово вводитися в Україні чи в окремих її місцевостях при виникненні надзвичайних ситуацій техногенного або природного характеру не нижче загальнодержавного рівня, що призвели чи можуть призвести до людських і матеріальних втрат, створюють загрозу життю і здоров'ю громадян, або при спробі захоплення державної влади чи зміни конституційного ладу України шляхом насильства і передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню та органам місцевого самоврядування відповідно до Закону повноважень, необхідних для відвернення загрози та забезпечення безпеки і здоров'я громадян, нормального функціонування національної економіки, органів державної влади та органів місцевого самоврядування, захисту конституційного ладу, а також допускає тимчасове, обумовлене загрозою, обмеження у здійсненні конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.
Згідно з статтею 4 Закону надзвичайний стан вводиться лише за наявності реальної загрози безпеці громадян або конституційному ладові, усунення якої іншими способами є неможливим.
Водночас, на сьогоднішній день, ані на окремих територіях Донецької та Луганської областей, ані на території України надзвичайний стан не було запроваджено.
З огляду на викладені обставини, відсутні підстави саме для евакуації населення з вказаних територій.
Також, при розгляді даної справи суд враховує наступне.
Відповідно до частини другої статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Статтею 2 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
У пункті 8 частини першої статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що позивач - це особа, на захист прав, свобод та інтересів якої подано позов до адміністративного суду, а також суб'єкт владних повноважень, на виконання повноважень якого подано позов до адміністративного суду.
Відповідно до частини першої статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.
Аналіз наведених вище норм свідчить про те, що завдання адміністративного судочинства полягає у захисті саме порушених прав особи у публічно-правових відносинах, у яких відповідач реалізує владні управлінські функції стосовно заявника.
У підпункті 4.1 пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України
№ 19-рп/2011 зазначено, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.
Аналіз наведених вище норм свідчить про те, що завдання адміністративного судочинства полягає у захисті саме порушених прав особи у публічно-правових відносинах, у яких відповідач реалізує владні управлінські функції стосовно заявника.
У справі за конституційним поданням щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес) Конституційний Суд України в Рішенні від 01.12.2004 №18-рп/2004 дав визначення поняттю «охоронюваний законом інтерес», який вживається в ряді законів України, у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «право» (інтерес у вузькому розумінні цього слова), який розуміє як правовий феномен, що: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом.
Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним. Поняття «охоронюваний законом інтерес» у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «право» має один і той же зміст.
Таким чином, обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Натомість позивачем не зазначено, а судом під час розгляду справи не встановлено, якими саме рішеннями, діями чи бездіяльністю Міністерства юстиції України порушуються права, свободи або інтереси ОСОБА_1 .
Стосовно позовних вимог позивача в частині зобов'язання повідомити Апеляційний суд Харківської області про неможливість виконання вироку суду по справі № 2-95-01 від 30.11.2001, суд зазначає наступне
Порядок і умови виконання та відбування кримінальних покарань регламентує Кримінально-виконавчий кодекс України.
Відповідно до частини першої статті 11 Кримінально-виконавчого кодексу України органами виконання покарань є: центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань та пробації, його територіальні органи управління, уповноважені органи з питань пробації.
Згідно з частиною першою статті 18 статті Кримінально-виконавчого кодексу України покарання у виді довічного позбавлення волі виконують виправні колонії.
Відповідно до Положення про Міністерство юстиції України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 02.07.2014 №228, Мін'юст є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну правову політику, зокрема, у сфері виконання кримінальних покарань та пробації.
В свою чергу, з поданій позивачем позовній заяві, в порушення вимог пункту 5 частини п'ятої статті 160 Кодексу адміністративного судочинства України, не містить викладу обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги в частині зобов'язання відповідача повідомити Апеляційний суд Харківської області про неможливість виконання вироку суду у справі № 2-95-01 від 30.11.2001.
Також позивач в цій частині позовних вимог взагалі не посилається на будь-які норми права, як на правову підставу заявлених вимог.
Отже, під час судового розгляду справи позовні вимоги не знайшли свого нормативного та документального підтвердження.
За загальним правилом, що випливає з принципу змагальності, кожна сторона повинна подати докази на підтвердження обставин, на які вона посилається, або на спростування обставин, про які стверджує інша сторона.
Згідно з частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Беручи до уваги вищенаведене в сукупності, проаналізувавши матеріали справи та надані сторонами докази, суд дійшов до висновку, що позовні вимоги задоволенню не підлягають.
Керуючись статтями 72-77, 241-246, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
В задоволенні позову відмовити.
Рішення суду набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржено до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статями 292-297 Кодексу адміністративного судочинства України, із урахуванням положень пункту 15.5 Перехідних положень (Розділу VII) Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя Літвінова А.В.