06 серпня 2021 року Справа № 160/8426/21
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Олійника В. М.
розглянувши у письмовому провадженні у місті Дніпрі адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до відповідача-1: Міністерства оборони України, відповідача-2: Військової частини НОМЕР_1 , відповідача-3: Військової частини НОМЕР_2 про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії,-
26 травня 2021 року ОСОБА_1 звернувся до Дніпропетровського окружного адміністративного суду із позовною заявою до відповідача-1: Міністерства оборони України, відповідача-2: Військової частини НОМЕР_1 , відповідача-3: Військової частини НОМЕР_2 , в якій просить:
визнати протиправними дії Міністерства оборони України (код ЄДРПОУ 00034022), Військової частини НОМЕР_1 (код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ), Військової частини НОМЕР_2 (код ЄДРПОУ НОМЕР_4 ) у відношенні ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , код РНОКПП - НОМЕР_5 , щодо неналежних:- речового забезпечення; - нарахування та виплати компенсації вартості недоотриманого речового майна у сумі 33161 гривні 31 копійки; - нарахування та виплати грошового забезпечення; - нарахування та виплати індексації грошового забезпечення; - нарахування і сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування; - нарахування та виплати середнього заробітку (середнього грошового забезпечення) за час затримки розрахунку при звільненні;
стягнути солідарно з Міністерства оборони України (код ЄДРПОУ 00034022); Військової частини НОМЕР_1 (код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ); Військової частини НОМЕР_2 (код ЄДРПОУ НОМЕР_4 ); на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , (код РНОКПП - НОМЕР_5 ) - компенсацію вартості недоотриманого речового майна у сумі 33161 гривні 31 копійки; - моральну шкоду в сумі 300000 гривень 00 копійок; всього на загальну суму 333161(триста тридцять три тисячі сто шістдесят одну) гривню 31 копійку;
зобов'язати Військову частину НОМЕР_2 (код ЄДРПОУ НОМЕР_4 ), належним чином нарахувати і виплатити ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , (код РНОКПП - НОМЕР_5 ) грошове забезпечення з урахуванням: - індексації грошового забезпечення: за період з 01.01.2016 року по 28.02.2018 року включно, з урахуванням індексу інфляції відповідно до приписів статті 3 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати», починаючи з 01.01.2016 року, доплативши з вказаних сум єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування;
зобов'язати Військову частину НОМЕР_2 (код ЄДРПОУ НОМЕР_4 ), належним чином нарахувати і виплатити ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , (код РНОКПП - НОМЕР_5 ) грошове забезпечення з урахуванням: - посадового окладу в розмірі 5360 гривень; - окладу за військовим званням «майор» в розмірі 1410 гривень; - індексації грошового забезпечення; за період з 01.03.2018 року по 31.12.2018 року включно, з урахуванням індексу інфляції відповідно до приписів статті 3 Закону України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати", починаючи з 01.03.2018 року, доплативши з вказаних сум єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування;
зобов'язати Військову частину НОМЕР_2 (код ЄДРПОУ НОМЕР_4 ), належним чином нарахувати і виплатити ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , (код РНОКПП - НОМЕР_5 ) грошове забезпечення з урахуванням: - посадового окладу в розмірі 6010 гривень; - окладу за військовим званням «майор» в розмірі 1590 гривень; - індексації грошового забезпечення; за період з 01.01.2019 року по 19.07.2019 року включно, з урахуванням індексу інфляції відповідно до приписів статті 3 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати», починаючи з 01.01.2019 року, доплативши з вказаних сум єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування;
зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 (код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ), належним чином нарахувати і виплатити ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , (код РНОКПП - НОМЕР_5 ) грошове забезпечення з урахуванням: - посадового окладу в розмірі 6010 гривень; - окладу за військовим званням «майор» в розмірі 1590 гривень; - індексації грошового забезпечення; за період з 19.07.2019 року по 31.12.2019 року включно, з урахуванням індексу інфляції відповідно до приписів статті 3 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати», починаючи з 19.07.2019 року, доплативши з вказаних сум єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування;
зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 (код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ), належним чином нарахувати і виплатити ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , (код РНОКПП - НОМЕР_5 ) грошове забезпечення з урахуванням: - посадового окладу в розмірі 6800 гривень; - окладу за військовим званням «майор» в розмірі 1790 гривень; - індексації грошового забезпечення; за період з 01.01.2020 року по 23.02.2021 року включно, з урахуванням індексу інфляції відповідно до приписів статті 3 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати», починаючи з 01.01.2020 року, доплативши з вказаних сум єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування;
зобов'язати Міністерство оборони України (код ЄДРПОУ 00034022), Військову частину НОМЕР_1 (код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ); Військову частина НОМЕР_2 (код ЄДРПОУ НОМЕР_4 ) належним чином нарахувати і виплатити ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , (код РНОКПП - НОМЕР_5 ) середній заробіток (середнє грошове забезпечення) за час затримки розрахунку при звільненні з 23.02.2021 року по день набрання рішенням суду законної сили включно, з проведенням необхідних відрахувань відповідно до чинного законодавства.
В обґрунтування позовної заяви позивачем зазначено, що ОСОБА_1 з 23 лютого 2021 року звільнено у запас за пунктом "а" (у зв'язку із закінченням строку контракту) п.2 ч.5 ст.26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу".
Щодо грошової компенсації за неотримань речове майно, позивач зазначив, що відповідно до п.3-5 Порядку виплати військовослужбовцям Збройних Сил, Національної гвардії, Служби безпеки, Служби зовнішньої розвідки, Державної прикордонної служби, Державної спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації і Управління державної охорони грошової компенсації вартості за не отримане речове майно, затвердженого постановою КМУ №178 від 16.03.2016 року, грошова компенсація виплачується військовослужбовцям з моменту виникнення права на отримання предметів речового майна відповідно до норми забезпечення у разі звільнення з військової служби; загибелі військовослужбовця.
У зв'язку із тим, що грошова компенсація не була виплачена позивачу на момент його звільнення, вартість не отриманого речового майна складає 33161 гривні 31 копійки.
Відповідно до примітки до Додатку №1 Постанови КМУ №704 від 30.08.2017 року вказано, що посадові оклади за розрядами тарифної сітки визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб на 1 січня календарного року на відповідний тарифний коефіцієнт. Таким чином, розмір посадового окладу позивача в 2018 році мав складати 2,88 (т.к.) помножений на 1861,50 грн. - 50% мінімальної заробітної плати станом на 01.01.2018 року, що згідно ст.8 Закону України "Про державний бюджет на 2018 рік" складає 5361,12 грн., у 2019 році складав - 6009,12 грн., у 2020 році складав - 6801,72 грн.
Коефіцієнт для розрахунку окладу за військове звання "майор" - 0,76 згідно з додатку №14 Постанови КМУ №704, тобто, з розрахунку коефіцієнта помноженого на 50% мінімальної заробітної плати станом на 01.01.2018 року, що згідно ст.8 Закону України "Про державний бюджет на 2018 рік" складає 1414,74 грн., станом на 01.01.2019 року - 1585,74 грн, станом на 01.01.2020 року 1794,74 грн.
Щодо індексації грошового забезпечення, то відповідно до статті 2 Закону України №1282-ХІІ визначено, що індексації підлягають грошові доходи громадян, одержані ними в гривнях на території України і які не мають разового характеру.
Відповідно до абз.8 п.4 порядку №1078 у разі несвоєчасної виплати сум індексації грошових доходів громадянам проводиться їх компенсація.
Позивачу згідно з довідкою №ФЕС-185 від 08.04.2021 року та довідкою №234/ФЕС від 12.04.2021 року індексація грошового забезпечення не нараховувалась та не виплачувалась.
Щодо нарахування та сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, то відповідно до п.8 розділу ІІІ Інструкції про порядок нарахуванням і сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, затвердженої наказом Міністерства фінансів України від 20.04.2015 року №449, для військових частин та органів, які виплачують грошове забезпечення, якщо база нарахування єдиного внеску не перевищує розміру мінімальної заробітної плати, встановленої на місяць, за яким отримано дохід (прибуток) та встановленої ставки єдиного внеску.
Таким чином, на думку позивача, відповідачі не сплачували ЄСВ, і внаслідок чого обмежили право на пенсійне забезпечення позивача з 01.01.2016 року по 28.02.2018 року, з 01.03.2018 року по 31.12.2018 року, з 01.01.2019 року по 19.07.2019 року, з 19.07.2019 року по 31.12.2019 року, з 01.01.2020 року по 23.02.2021 року.
Щодо нарахування середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, то відповідно до ст.116 Кодексу законів про працю України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум належних працівникові при звільненні власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
З урахуванням викладеного, позивач просить стягнути на його користь середній заробіток за весь період затримки розрахунку при звільненні з 03.02.2021 року по день набрання рішенням суду законної сили, з проведенням відповідних відрахувань.
З приводу не врахуванням індексу інфляції, який не було враховано, позивач зазначив, що його обчислення здійснюється відповідно до ст.3 Закону України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку із порушенням строків їх виплати" - сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого доходу за відповідний місяць на індекс інфляції в період невиплати доходу.
Окрім того, на думку позивача, йому також з вини відповідачів завдано моральної шкоди, оскільки порушено право на своєчасний розрахунок, що в подальшому призвело до моральних страждань і потрясінь, які позивачем розцінено у розмірі моральної шкоди у сумі 300000 грн.
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 31 травня 2021 року відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без виклику учасників справи.
09 червня 2021 року представник позивача звернувся на електронну адресу суду вх.№9185/21-ел та до канцелярії суду вх.№47448/21 із заявою-клопотанням про здійснення розгляду справи за правилами загального позовного провадження та призначенням психологічної експертизи.
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 10 червня 2021 року у задоволенні клопотання представника позивача Чернеша Д.С. про розгляд справи №160/8426/21 за правилами загального позовного провадження та про призначення психологічної експертизи у справі відмовлено.
29 червня 2021 на адресу суду від представника Міністерства оборони України надійшов відзив на позовну заяву вх.№53527/21, в якому представник проти позову заперечує з наступних підстав.
Щодо виплати грошового забезпечення, то відповідно до наказу Міністерства оборони України №260 від 07.06.2018 року «Про затвердження Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам» (зареєстрований в Міністерстві юстиції України №745/32197 від 26.06.2018 року) затверджено Порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам.
Пунктом 8 Порядку встановлено, що грошове забезпечення виплачується за місцем перебування військовослужбовців на грошовому забезпеченні на підставі наказу командира (начальника, керівника).
Тому, виплата грошового забезпечення Міністерством оборони України здійснюється лише військовослужбовцям, які проходять службу лише в апараті Міністерства оборони, а отже позивачу виплата грошового забезпечення повинна здійснюватись військовою частиною в якій він проходив військову службу.
Щодо розміру посадового окладу, то пунктом 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року №704 встановлено, що розміри посадових окладів, окладів військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткове мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 року на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1,12,13 і 14.
Щодо виплати компенсації вартості недоотриманого речового майна, представник відповідача-1 зазначив, що пунктом 4 Порядку встановлено, що грошова компенсація виплачується військовослужбовцям за місцем військової служби за їх заявою (рапортом) на підставі наказу командира (начальника) військової частин територіального органу, територіального підрозділу, закладу, установ організації (далі - військова частина), а командирам (начальникам) військової частини - наказу старшого командира (начальника), у якому зазначається розмір грошової компенсації на підставі довідки про вартість речового майна, що належить до видачі, оригінал якої додається до відомості щодо виплат грошової компенсації.
Посилання позивача на вимоги Кодексу законів про працю України є невірним, оскільки на позивача вони не застосовуються. Кодекс Законів про працю України, Закон України «Про оплату праці» та інші на військовослужбовців не розповсюджується, оскільки військовослужбовці не працюють (не перебувають у трудових відносинах з роботодавцем), останні проходять військову службу; військовослужбовці не отримують заробітну плату, а перебувають на грошовому забезпеченні у військовій частині, в якій проходять військову службу.
Щодо стягнення солідарно моральної шкоди, то відповідно до позиції Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 09.09.2015 року у справі №6-322цс15, зазначено, що у разі, якщо події, які породили цивільне право позивача на відшкодування моральної шкоди та стали підставою для звернення до суду з позовними вимогами, відбулися після 1 січня 2004 року, тобто після набрання чинності Цивільного кодексу України 2003 року, то такі позовні вимоги підлягають розгляду згідно з положеннями статей 1167, 1168 цього кодексу.
Відповідно до ст. 1167 ЦК України, моральна шкода, завдана фізичній чи юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка ії спричинила.
Вирішуючи питання щодо наявності спричинення потерпілому моральної шкоди та визначення розміру шкоди, що підлягає стягненню на користь позивача, необхідно враховувати, що у позовній заяві про відшкодування моральної (немайнової) шкоди має бути зазначено, в чому полягає ця шкода, якими неправомірними діями чи бездіяльністю її заподіяно позивачеві, з яких міркувань він виходив визначаючи розмір шкоди, та якими доказами це підтверджується.
Стверджуючи про те, що відповідачами завдано моральну шкоду позивачем не обґрунтовано в чому полягає ця шкода, не доведено факт завдання немайнових втрат, спричинених моральними та фізичними стражданнями, які спричинили негативні зміни у житті позивача. Окрім того позивачем належним чином не обґрунтовано розміру відшкодування моральне шкоди, ступінь відповідальності відповідачів.
Крім того, причинний зв'язок між протиправною поведінкою особи та завданою шкодою є обов'язковою умовою відповідальності, яка передбачає, що шкода стала об'єктивним наслідком поведінки заподіювача шкоди.
28 липня 2021 року на адресу суду звернувся представник Військової частини НОМЕР_1 із відзивом на позовну заяву вх.№63857/21, в якому просить відмовити в задоволенні адміністративного позову повністю, з огляду на таке.
З приводу доводів позивача щодо виплати компенсації вартості недоотриманого речового майна у сумі 33161 гривні 31 копійки.
Позивач звільнений з військової служби 23.02.2021, лише з цього час у позивача виникло право на отримання компенсації за не отримане речове майно.
При нарахуванні грошової компенсації за окремим видами речового майна необхідно обов'язково враховувати такі складові як момент виникнення права на отримання майна.
Відповідно до рішення командувача Сухопутних військ Збройних сил України від 23.05.2017 №12626 Військова частина НОМЕР_1 з 01.06.2017 знаходиться на фінансовому забезпеченні в Військовій частині НОМЕР_2 .
З метою розрахунку здійснення фактичної виплати за не отримане речове майно позивач після звільнення повинен був звернутись до Військової частини НОМЕР_2 з відповідним рапортом. Тому питання своєчасності розрахунку за не отримане речове майно не відноситься до компетенції Військової частини НОМЕР_1 та не може бути віднесено до виплат, які є обов'язковими в день звільнення.
Відповідно до Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого Наказом Міністерства Оборони України №260, компенсації є видом виплат, які не входять до переліку виплат грошового забезпечення в цілому, а тому не зобов'язана виплачуватись у день звільнення. Вказані виплати здійснюються в межах наявності додаткового фінансування.
Довідка про суму компенсації за невикористане грошове майно позивачу видана на підставі наказу про звільнення лише 24.02.2021, а тому фактично не могла бути виплачена у день звільнення.
З приводу виплати індексації грошового забезпечення: за період з 01.01.2016 року по 28.02.2018 року включно та за період з 01.03.2018 року по 31.12.2018, з урахуванням індексу інфляції відповідно до приписів статті 3 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати», починаючи з 01.01.2016 року.
Індексація грошових доходів населення проводиться відповідно до Закону України «Про індексацію грошових доходів населення» та Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 липня 2003 року №1078.
Пунктом 14 Порядку визначено, що роз'яснення про застосування порядку проведення індексації грошових доходів населення надає Міністерство соціальної політики України.
Відповідно до роз'яснень Мінсоцполітики механізм нарахування та виплати індексації за попередні роки Порядком не передбачений. Зазначене підтверджено роз'ясненнями Мінсоцполітики від 16.07.2015 №10685/0/14-15/10, від 09.06.2016 №252/10/136-16, від 08.08.2017 №15966/0/2-17/16 та від 08.08.2017 №78/0/66/17.
Нарахування та виплата індексації грошового забезпечення у Військовій частині НОМЕР_2 здійснювалася відповідно до роз'яснення департаменту фінансів Міністерства України від 24.09.2018 року №248/8294, в якому зазначено, що відповідно до ст.51 Бюджетного Кодексу України керівники бюджетних установ здійснюють фактичні видатки на грошове забезпечення лише в межах фонду грошового забезпечення. Фінансування на виплату індексації не здійснювалося.
Протягом 2015 - 2018 років за фондом Військової частини НОМЕР_2 , затвердженого вищим розпорядником бюджетних коштів, видатки на виплату індексації грошового забезпечення не було передбачено.
Відповідно, підстав для нарахування індексації за період з 01.01.2016 року по 28.02.2018 та за період за період з 01.03.2018 року по 31.12.2018 не було.
Щодо посадового окладу, окладу за військове звання та недоплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування.
Відповідно до п.4 Постанови Кабінету Міністрів України №704 від 30.07.2017 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 р., на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1 і 14., чим і керувалося командування військової частини під час встановлення окладу за військове звання та посадового окладу позивачу.
На момент виникнення спірних правовідносин пункт 4 постанови КМУ № 704 (в редакції постанови КМУ № 103) визначав, що при обчисленні розмірів посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу використовується такий показник, як "розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 р.", тоді як згідно приміток до вказаних додатків розрахунковою величиною визначено процентний показник від розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року.
Тобто, лише з 29.01.2020 року відновлена дія п.4 постанови КМУ №704 у первісній редакції, котра запроваджувала у якості однієї із величин алгоритму розрахунку показника окладу за посадою - мінімальний розмір заробітної плати.
В той же час пунктом 3 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 06.12.2016 №1774-УІІІ "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" (надалі також Закон №1774-УІІІ), який набрав чинності 01.01.2017, установлено, що після набрання чинності цим Законом мінімальна заробітна плата не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат.
Тобто, помилковою є позиція позивача щодо не застосування відповідачем при обчисленні посадового окладу та окладу за військовим званням, що враховуються для перерахунку його пенсії, такої розрахункової величини як мінімальна заробітна плата, оскільки зміст приміток до Додатків 1 та 14 до Постанови № 704 не узгоджуються з пунктом 3 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 06.12.2016 №1774-VIII "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України".
Зміст приміток до Додатків 1 та 14 до Постанови Кабінету Міністрів України №704 не був приведений у відповідність з нормою пункту 4 цієї ж постанови.
З огляду на вищевикладене доводи позивача про необхідність застосування при обчисленні посадового окладу та окладу за військовим званням такої розрахункової величини як мінімальна заробітна плата є безпідставними.
Щодо індексації за період з 01.01.2019 року по 19.07.2019, з 19.07.2019 року по 31.12.2019 та 01.01.2020 року по 23.02.2021.
За вказані періоди позивачу індексація була сплачена, що підтверджується довідкою №401 від 19 липня 2021 року.
З приводу виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з 23.02.2021 року по день набрання рішенням суду законної сили включно, з проведенням необхідних відрахувань відповідно до чинного законодавства.
Так, статтею 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» та наказом МОУ №260 від 07.06.2018 року «Про затвердження Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам», визначено механізм та умови виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України, одноразових допомог та інше.
Відносини військової служби (трудові відносини) з позивачем припинені, а отже затримка виплат боргу за рішенням суду не має жодного відношення до розрахунків по заробітній платі та, тим більше, не є втратою частини доходу з врахуванням фактичного припинення трудових відносин.
Розрахунок з відповідачем 12 березня 2021 року проведений в повному обсязі відповідно до вимог діючого законодавства.
Грошове забезпечення виплачується, зокрема, щомісячні основні та додаткові види - в поточному місяці за минулий.
Позивачем не конкретизована сума втраченого доходу, відсутнє правове обґрунтування такої суми.
З приводу доводів позивача щодо виплати моральної шкоди в сумі 300000 гривень 00 копійок.
Відповідно до п.3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року №4 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди", під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.
Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.
Моральна шкода, завдана неправомірними діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини. Незалежно від наявності вини відшкодовується шкода у випадках, передбачених ч.2 ст.1176 ЦК України.
Враховуючи викладене, позивачем не наведено достатніх підстав та доказів порушення його прав або завдання будь-яких страждань для стягнення моральної шкоди.
Дослідивши матеріали справи, проаналізувавши норми чинного законодавства України, суд встановив наступні обставини.
ОСОБА_1 - позивач, ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_5 , за званням "майор", за посадою - заступник командира батальйону ВЧ НОМЕР_1 .
Наказом командира Військової частини НОМЕР_6 ( по особовому складу) від 08 лютого 2021 року №31 та Наказом командира Військової частини НОМЕР_1 №54 (по стройовій частині) позивача звільнено у запас за підпунктом "а" "у зв'язку із закінченням строку контракту" пункту другого частини п'ятої статті 26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу".
23 лютого 2021 року позивач виключений із списків особового складу частини та всіх видів забезпечення та направлений до зарахування на військовий облік до Соборного РТЦК та СП міста Дніпро.
Вислуга років у Збройних Силах України: календарна - 24 роки 10 місяців 04 дні, пільгова - 14 років 04 місяці 03 дні, загальна - 39 років 02 місяці 07 днів.
Згідно з Наказом командира Військової частини №54 під підпис із позивачем проведено остаточний розрахунок.
З доводів позивача вбачається, що при його звільненні 23 лютого 2021 року відповідачами не було проведено повного розрахунку, а саме: не було здійснено виплату грошової компенсації за не отримане речове майно особистого користування у сумі 33161,31 коп., не здійснено вірного нарахування грошового забезпечення за період з 01.03.2018 по 31.12.2018 року, з 2019 по дату фактичного звільнення 23.02.2021 року, не сплачено грошове забезпечення з урахуванням ЄСВ, не здійснено індексації з 01.03.2018 по 31.12.2018, з 01.01.2019 по 19.07.2019 року, з 19.07.2019 року по 31.12.2019 року та з 01.01.2020 по 23.02.2021 та не виплачено середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Вказані обставини і стали підставою для звернення позивача до суду.
Вирішуючи спір по суті, суд виходить з наступного.
Щодо позовної вимоги про компенсацію вартості нестриманого речового майна у сумі 31161,31 грн.
Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право, зокрема, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Згідно ч.1 ст.2 Закону України від 25.03.1992 № 2232-ХІІ “Про військовий обов'язок і військову службу” військовою службою є державна служба особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України, пов'язана із захистом Вітчизни. У зв'язку з особливим характером військової служби військовослужбовцям надаються передбачені законом пільги, гарантії та компенсації.
Військова служба є особливим видом публічної служби, тому її проходження передбачає особливе регулювання праці військовослужбовців, а саме межі реалізації ними своїх трудових прав у зв'язку з специфікою їх правового статусу, відносини щодо звільнення та проходження військової служби врегульовані як загальним законодавством України про працю, так і спеціальним законодавством. При цьому, пріоритетними є норми спеціального законодавства, а норми трудового законодавства підлягають застосуванню лише у випадках, якщо спеціальними нормами не врегульовано спірних відносин, та коли про можливість такого застосування прямо зазначено у спеціальному законі.
Так, ч.ч.1-4 ст.9 Закону України від 20.12.1991 №2011-ХІІ “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей” встановлено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Відповідно до частини 1 статті 9-1 Закону України №2011-ХІІ речове забезпечення військовослужбовців здійснюється за нормами і в терміни, що визначаються відповідно Міністерством оборони України, у тому числі для Державної спеціальної служби транспорту, іншими центральними органами виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні військові формування, Головою Служби безпеки України, начальником Управління державної охорони України, Головою Служби зовнішньої розвідки України, Головою Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, а порядок грошової компенсації вартості за не отримане речове майно визначається Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до п.2 Інструкції №232 від 29 квітня 2016 року "Про організацію речового забезпечення військовослужбовців Збройних Сил України в мирний час та особливий період" основним завданням речового забезпечення є задоволення потреб військовослужбовців Збройних Сил України (далі - Збройні Сили) в обмундируванні, взутті, натільній і теплій білизні, теплих і постільних речах, спорядженні, спеціальному одязі, спеціальному одязі та спорядженні для виконання спеціальних завдань, предметах індивідуального захисту, тканинах, нагрудних та нарукавних знаках і знаках розрізнення, санітарно-господарському майні, спортивному інвентарі та лазне-пральному обслуговуванні, що сприяють успішному веденню військами (силами) бойових дій та виконанню інших завдань, як у мирний час, так і в особливий період.
Згідно з пунктом 4 розділу ІІІ Інструкції, військовослужбовці, які звільняються в запас або відставку, за їх бажанням отримують речове майно, яке не було отримане під час проходження служби, або грошову компенсацію за нього, виходячи із закупівельної вартості такого майна.
Порядок виплати грошової компенсації здійснюється відповідно до вимог постанови Кабінету Міністрів України від 16 березня 2016 року №178 “Про затвердження Порядку виплати військовослужбовцям Збройних Сил, Національної гвардії, Служби безпеки, Служби зовнішньої розвідки, Державної прикордонної служби, Державної спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації і Управління державної охорони грошової компенсації вартості за не отримане речове майно”.
Грошова компенсація замість речового майна, що підлягає видачі, виплачується на підставі довідки про вартість речового майна, що належить до видачі, форма якої наведена у додатку до Порядку виплати військовослужбовцям Збройних Сил, Національної гвардії, Служби безпеки, Служби зовнішньої розвідки, Державної прикордонної служби, Державної спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації і Управління державної охорони грошової компенсації вартості за не отримане речове майно, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16 березня 2016 року №178, яка видається речовою службою військової частини, виходячи із заготівельної вартості цих предметів.
Відповідно до п.1 затвердженого Порядку №178 "Про затвердження порядку виплати військовослужбовцям Збройних Сил, Національної гвардії, Служби безпеки, Служби зовнішньої розвідки, Державної прикордонної служби, Державної спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації і Управління державної охорони грошової компенсації вартості неотриманого речового майна", останній визначає механізм виплати військовослужбовцям Збройних Сил, Національної гвардії, СБУ, Служби зовнішньої розвідки, Держприкордонслужби, Держспецтрансслужби, Держспецзв'язку і Управління державної охорони (далі - військовослужбовці) грошової компенсації вартості за не отримане речове майно.
Пунктами 4,5 зазначеного Порядку визначено, що грошова компенсація виплачується військовослужбовцям за місцем військової служби за їх заявою (рапортом) на підставі наказу командира (начальника) військової частини, територіального органу, територіального підрозділу, закладу, установи, організації (далі - військова частина), а командирам (начальникам) військової частини - наказу старшого командира (начальника), у якому зазначається розмір грошової компенсації на підставі довідки про вартість речового майна, що належить до видачі, оригінал якої додається до відомості щодо виплати грошової компенсації.
Довідка про вартість речового майна, що належить до видачі, видається речовою службою військової частини виходячи із закупівельної вартості такого майна, розрахованої Міноборони, МВС, Головним управлінням Національної гвардії, СБУ, Службою зовнішньої розвідки, Адміністрацією Держприкордонслужби, Адміністрацією Держспецтрансслужби, Адміністрацією Держспецзв'язку, Головним управлінням розвідки Міноборони та Управлінням державної охорони станом на 1 січня поточного року.
Судом встановлено, що заборгованість відповідача-2 перед позивачем за не отримане речове майно не виплачено.
У зв'язку з цим підлягають задоволенню позовні вимоги в частині щодо визнання протиправною бездіяльності Військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_5 ) грошової компенсації вартості за не отримане речове майно та зобов'язання Військової частини НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_5 ) грошову компенсацію за не отримане під час проходження військової служби речове майно.
Щодо позовної вимоги про нарахування індексації позивачу за періоди: з 01.01.2016 по 28.02.2018 року, з 01.01.2019 року по 19.07.2019, з 19.07.2019 року по 31.12.2019 та 01.01.2020 року по 23.02.2021.
Індексація грошових доходів населення проводиться відповідно до Закону України «Про індексацію грошових доходів населення» та Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 липня 2003 року №1078.
Пунктом 14 Порядку визначено, що роз'яснення про застосування порядку проведення індексації грошових доходів населення надає Міністерство соціальної політики України.
Відповідно до роз'яснень Мінсоцполітики механізм нарахування та виплати індексації за попередні роки Порядком не передбачений.
Нарахування та виплата індексації грошового забезпечення у Військовій частині НОМЕР_2 здійснювалася відповідно до роз'яснення департаменту фінансів Міністерства України від 24.09.2018 року №248/8294, в якому зазначено, що відповідно до ст. 51 Бюджетного Кодексу України керівники бюджетних установ здійснюють фактичні видатки на грошове забезпечення лише в межах фонду грошового забезпечення. Фінансування на виплату індексації не здійснювалося.
Протягом 2015 - 2018 років за фондом Військової частини НОМЕР_2 , затвердженого вищим розпорядником бюджетних коштів, видатки на виплату індексації грошового забезпечення на було передбачено. Відповідно, підстав для нарахування індексації за період з 01.03.2018 року по 31.12.2018 не було.
За інші періоди позивачу індексація була сплачена, що підтверджується довідкою від 19 липня 2021 року №401 ТВО командира Військової частини НОМЕР_2 .
Таким чином, судом встановлено, що нарахування індексації здійснювалось у відповідності до Закону України «Про індексацію грошових доходів населення» та Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 липня 2003 року №1078, виходячи з чого, суд не вбачає законних підстав для задоволення позовної вимоги - нарахування індексації за періоди: з 01.01.2016 по 28.02.2018 року, з 01.01.2019 року по 19.07.2019, з 19.07.2019 року по 31.12.2019 та 01.01.2020 року по 23.02.2021.
Щодо позовних вимог, що стосуються посадового окладу, окладу за військове звання та недоплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування.
Відповідно до п.4 Постанови Кабінету Міністрів України №704 від 30.07.2017 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 р., на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1 і 14, чим і керувалося командування військової частини під час встановлення окладу за військове звання та посадового окладу позивачу.
На момент виникнення спірних правовідносин пункт 4 постанови КМУ № 704 (в редакції постанови КМУ №103) визначав, що при обчисленні розмірів посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу використовується такий показник, як "розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 р.", тоді як згідно приміток до вказаних додатків розрахунковою величиною визначено процентний показник від розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року.
Отже, спірним у справі є правомірність застосування відповідачем при обчисленні посадового окладу та окладу за військовим званням позивача такого показника, як "розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 р."
Посадовий оклад та оклад за військове звання розраховувались на підставі Постанови КМУ від 30.08.2017 р. №704, яка чітко встановлює який саме прожитковий мінімум використовується для розрахунку посадових окладів та окладів за військове звання. У п.4 Постанови КМУ від 30.08.2017 року №704 зазначено: «Установити, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 р., на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1 і 14».
На момент набрання чинності постановою КМУ №704 п.4 вказаного нормативного акту викладений у редакції згідно з п.6 постанови КМУ від 21.02.2018р. №103, а саме: "Установити, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 р., на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1 і 14".
В подальшому пункт 6 постанови КМУ №103 втратив чинність у зв'язку із набуттям законної сили постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29.01.2020 р. по справі №826/6453/18.
Тобто, лише з 29.01.2020 року відновлена дія п.4 Постанови КМУ №704 у первісній редакції, котра запроваджувала у якості однієї із величин алгоритму розрахунку показника окладу за посадою - мінімальний розмір заробітної плати.
В той же час слід зауважити, що пунктом 3 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 06.12.2016 №1774-УІІІ "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" (надалі також Закон № 1774-УІІІ), який набрав чинності 01.01.2017, установлено, що після набрання чинності цим Законом мінімальна заробітна плата не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат.
Тому згідно з постановою Кабінету Міністрів України №704 (в редакції постанови Кабінету Міністрів України №103) розрахунковою величиною для визначення розмірів посадових окладів та окладів за військовим званням, як складових грошового забезпечення військовослужбовців, що проходять військову службу, є стала величина - розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, визначений законом на 01.01.2018, а мінімальна заробітна плата (чи її частина) для розрахунків розмірів цих окладів не застосовується.
Виходячи з викладено, суд встановив, що у спірних правовідносинах, позивачем при вирахуванні посадового окладу та окладу за військовим званням помилково застосовано величину (розмір мінімальної заробітної плати встановлений на 01 січня 2018, 2019, 2020 років), яка не застосовується для розрахунку розміру грошового забезпечення військовослужбовця.
Таким чином, в цій частині позовні вимоги задоволенню не підлягають.
Щодо вимоги позивача стягнути з Військової частини НОМЕР_1 та Військової частини НОМЕР_2 середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні (невиплата компенсації за речове майно) на його користь за період з 23.02.2021 по день винесення судового рішення по вказаній справі, суд має зазначити наступне.
Відповідно до статті 3 Кодексу законів про працю України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.
При цьому за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду в своїх рішеннях, зокрема, у справах №806/2164/16 (постанова від 30.01.2019 року), №814/2563/16 (постанова від 12.12.2018р.) неодноразово висловлював позицію, що при розбіжності між загальним і спеціальним нормативно-правовим актом перевага надається спеціальному. При цьому загальні норми можуть застосовуватися субсидіарно, тобто, в тих випадках, коли спірні правовідносини не врегульовані нормами спеціального законодавства або врегульовані не повністю.
Можливість субсидіарного застосування загальних правових норм до відносин публічної служби, як правило, закріплена у спеціальному законі, що регулює такий вид публічної служби. Подібна законодавча техніка спрямована на усунення прогалин у правовому регулюванні.
Таким чином, у даному випадку пріоритетними є норми спеціальних законів, а норми трудового законодавства підлягають застосуванню лише у випадках, якщо нормами спеціальних законів не врегульовано спірних відносин, та коли про можливість такого застосування прямо зазначено у спеціальному законі.
Подібна правова позиція також викладена Верховним Судом у постанові від 25.04.2018 року у справі №823/64/16.
В даному випадку суд звертає увагу, що питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні позивача не врегульовані положеннями спеціального законодавства.
В той же час такі питання врегульовані Кодексом законів про працю України.
Відповідно до ст.116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Згідно ст.117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Враховуючи те, що станом на день звільнення позивача спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці військових, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, суд вважає можливим застосувати норми статей 116 та 117 КЗпП України, як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення працівника з військової служби.
Аналогічну правову позицію зазначив Верховний Суд у постанові від 19 квітня 2018 року по справі № 806/1183/16.
Також, згідно до позиції Конституційного Суду України у рішенні від 22 лютого 2012 року №4-рп/2012 щодо офіційного тлумачення положень статті 233 КЗпП України у взаємозв'язку з положеннями статей 117, 237-1 цього Кодексу роз'яснено, що за статтею 47 КЗпП України роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про проведення розрахунку. Не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Аналіз наведених норм матеріального права з урахуванням висновків, що викладені в Рішенні Конституційного Суду України від 22 лютого 2012 року №4-рп/2012, дає підстави вважати, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.
Верховний Суд України у постанові від 15 вересня 2015 року (справа № 21-1765а15) дійшов до висновку, що передбачений частиною 1 статті 117 КЗпП обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені статтею 116 КЗпП, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.
Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, що викладена в справі 6-144ц13, не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум.
Згідно пункту 20 Постанови Пленуму Верховного Суду України №13 від 24.12.1999 "Про практику застосування судами законодавства про оплату праці", установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі, - наступного дня після пред'явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі ст.117 КЗпП стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а при не проведенні його до розгляду справи - по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не виключає його відповідальності.
Судом встановлено, що позивача було звільнено 23 лютого 2021 року, однак остаточний розрахунок не відбувся.
Таким чином, відповідач-2 допустив протиправні дії щодо ненарахування та невиплати позивачу грошової компенсації за не отримане речове майно особистого користування, чим порушив права позивача.
Враховуючи вищевказане, суд приходить до висновку, що положення статей 116,117 КЗпП України підлягають застосуванню до спірних правовідносин.
Однак, суми виплати позивачу середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні суд вважає не співмірною та не пропорційною сумі, яка не виплачена за не отримане речове майно.
В пункті 71 постанови від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв встановлення справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця.
Вирішуючи вимогу позивача про стягнення з Військової частини НОМЕР_1 , Військової частини НОМЕР_2 грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні суд враховує висновки Верховного Суду України, що висловлені у постанові від 27 квітня 2016 року у справі №6-113цс16, висновки Великої Палати Верховного Суду, висловлені у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, щодо відступлення від частини висновків Верховного Суду України, наведених у постанові від 27 квітня 2016 року у справі №6-1113с16.
У пункт 91 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц зафіксовано, що зменшуючи розмір відшкодування, визначений відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, необхідно враховувати таке:
- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
- ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність можливого розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
В постанові від 30 листопада 2020 року у справі №480/3105/19 (провадження №К/9901/5696/20) Верховний Суд застосовує критерії зменшення розміру відшкодування, визначеного відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, пропорційно загальному розміру належних позивачеві при звільненні виплат.
Виходячи з наведеного, оскільки грошову компенсацію за не отримане речове майно позивачу не було виплачено, суд вважає за необхідне зобов'язати відповідача нарахувати та виплатити позивачу грошову компенсацію за не отримане під час проходження військової служби речове майно та стягнути компенсацію за несвоєчасний розрахунок при звільненні у розмірі суми за не отримане під час проходження військової служби речове майно.
Щодо позовних вимог в частині стягнення з відповідачів моральної шкоди в сумі 300000 гривень 00 копійок.
Моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Відповідно до п.3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року №4 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди", під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.
Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.
Під немайновою шкодою, заподіяною юридичній особі, слід розуміти втрати немайнового характеру, що настали у зв'язку з приниженням її ділової репутації, посяганням на фірмове найменування, товарний знак, виробничу марку, розголошенням комерційної таємниці, а також вчиненням дій, спрямованих на зниження престижу чи підрив довіри до її діяльності. Підставами для відшкодування моральної шкоди можуть бути:
- порушення майнових (ст.386, ст.396 ЦК України);
- особистих немайнових прав особи(ст.280 ЦК України), а також зобов'язань у випадках, передбачених договором або законом або розірвання договору (ст.611 ЦК України);
- прийняття неправомірних рішень, а також дій чи бездіяльності органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб (ст.1167 ЦК України);
- заподіяння каліцтва, іншого ушкодження здоров'я або смерті особи (ст.1168 ЦК України) тощо.
Моральна шкода, завдана неправомірними діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини. Незалежно від наявності вини відшкодовується шкода у випадках, передбачених ч.2 ст.1176 ЦК України.
Питання про відшкодування моральної (немайнової) шкоди, зокрема, вирішується, у таких випадках:
- поширення, у тім числі через засоби масової інформації, відомостей, що не відповідають дійсності або викладені неправдиво;
- відшкодування шкоди, завданої майну та здоров'ю (наприклад, у зв'язку з дорожньо-транспортною пригодою, залиттям квартири);
- порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища;
- прийняття незаконних рішень, а також дії чи бездіяльність органу дізнання, судового слідства, прокуратури або суду;
- вчинення корупційного діяння;
- вчинення злочину;
- пошкодження майна;
- завдання шкоди джерелом підвищеної небезпеки;
- та інші випадки порушення прав особи.
Враховуючи вищевказане, суд вважає за необхідне також відмовити у задоволенні позову в цій частині, так як позивачем протягом судового розгляду справи не наведено достатніх підстав та доказів порушення його прав, або завдання будь-яких страждань для стягнення моральної шкоди, а отже позовні вимоги в частині стягнення моральної шкоди задоволенню не підлягають.
Відповідно до ч.2 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:
1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України;
2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано;
3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії);
4) безсторонньо (неупереджено);
5) добросовісно;
6) розсудливо;
7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації;
8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);
9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення;
10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Відповідно до ч.2 ст.77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Приймаючи рішення у справі, суд також враховує положення Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява №65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), «Проніна проти України» (Заява №63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява №4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v.) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).
Враховуючи вищевказане, суд приходить до висновку про часткове задоволення адміністративного позову.
Позивач звільнений від сплати судового збору на підставі пункту 13 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір», як учасник бойових дій, у зв'язку із чим розподіл судових витрат судом не здійснюється.
Керуючись ст. ст.241-246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Адміністративний позов ОСОБА_1 до відповідача-1: Міністерства оборони України, відповідача-2: Військової частини НОМЕР_1 , відповідача-3: Військової частини НОМЕР_2 про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 (код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_5 ) грошової компенсації вартості за не отримане речове майно.
Зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 (код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_5 ) грошову компенсацію за не отримане під час проходження військової служби речове майно.
Стягнути з Військової частини НОМЕР_1 (код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_5 ) грошову компенсацію за несвоєчасний розрахунок при звільненні у розмірі суми, яка дорівнює грошовій компенсації за не отримане під час проходження військової служби речове майно.
У задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.
До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи рішення суду оскаржується до Третього апеляційного адміністративного суду через Дніпропетровський окружний адміністративний суд відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 Розділу VII Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя В.М. Олійник