Ухвала
06 серпня 2021 року
м. Київ
справа № 937/4503/20
провадження № 61-10717ск21
Верховний Суд у складі судді Касаційного цивільного суду Усика Г. І., вирішуючи питання про відкриття касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 14 січня 2021 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 02 червня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Позика» про визнання недійсним кредитного договору та договору застави,
Короткий зміст заявлених позовних вимог
У червні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Позика» (далі - ТОВ «ФК «Позика») про визнання недійсним кредитного договору та договору застави.
На обґрунтування позовних вимог зазначав, що 11 грудня 2006 року між ним та Публічним акціонерним товариством «Укрсиббанк» (далі - ПАТ «УкрСиббанк», банк), правонаступником якого є ТОВ «ФК «Позика», укладено кредитний договір № 1109299600, за умовами якого банк зобов'язувався надати йому кредит у розмірі 40 000,00 дол. США.
Цього ж дня на забезпечення виконання зобов'язань за указаним кредитним договором, між ним та ПАТ «УкрСиббанк» укладено договір іпотеки, за умовами якого він передав в іпотеку банку нежитлове приміщення - об'єкт нерухомості, розташований за адресою:
АДРЕСА_1 .
Зазначав, що зміст указаного кредитного договору суперечить положенням статей 11, 18, 19 Закону України «Про захист прав споживачів». Зокрема, банк ввів його в оману щодо фактичної суми вартості кредиту та щомісячних платежів, не повідомив про повну та об'єктивну інформацію щодо кінцевої сукупної вартості кредиту.
Рішенням Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від
25 квітня 2017 року у справі №320/780/16 за позовом ОСОБА_1 до
ПАТ «УкрСиббанк» визнано недійсним додаток № 1 (графік) до кредитного договору № 1109299600 від 11 грудня 2006 року. Підставою для визнання недійсним указаного додатку стало встановлення судом невідповідності передбаченого ним обов'язку позичальника сплачувати щомісячно
303,03 дол. США на користь ПАТ «УкрСиббанк» умовам кредитного договору щодо повернення 40 000,00 дол. США зі сплатою 12,3 процентів річних у строк з 10 січня 2007 року по 08 грудня 2017 року.
Посилаючись на те, що договір кредиту є таким що не відповідає нормам чинного законодавства, а розмір щомісячних платежів не відповідає розміру зобов'язання, закріпленого його умовами, а також на те, що оскільки іпотека має похідний характер від основного зобов'язання, а забезпечення договором іпотеки виконання недійсного зобов'язання є порушенням статті 18 Закону України «Про іпотеку», просив: визнати недійсним кредитний договір № 1109299600 від
11 грудня 2006 року та договір застави № 1109299600 від 11 грудня 2006 року.
Короткий зміст ухвалених судових рішень
Рішенням Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області
від 14 січня 2021 року, залишеним без змін постановою Запорізького апеляційного суду від 02 червня 2021 року, в задоволенні позовних вимог
ОСОБА_1 відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що позивач не надав доказів на підтвердження наявності обставин, що мають наслідком визнання правочину недійсним з підстав, передбачених статтею 229 Цивільного кодексу України
(далі - ЦК України), та доказів, які б свідчили про порушення сторонами вимог статті 203 ЦК України. Указані ОСОБА_1 підстави визнання недійсним кредитного договору №11092996000 від 11 грудня 2006 року спростовуються обставинами, встановленими рішенням Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 19 жовтня 2015 року у справі № 320/11983/13-ц за позовом ПАТ «УкрСиббанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором та зустрічним позовом ОСОБА_1 до ПАТ «УкрСиббанк» про визнання договору кредиту не виконаним, частково недійсним його умов, недійсними додаткових угод, визнання дій незаконними та рішенням Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області 04 квітня 2018 року у справі №320/780/16-ц за позовом
ОСОБА_1 до ТОВ «ФК «Позика», третя особа - ПАТ «УкрСиббанк», про визнання недійсним кредитного договору, які набрали законної сили, та відповідно до приписів частини четвертої статті 82 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), не підлягають доведенню. Урахував, що зазначеними рішеннями встановлено, що спірний договір споживчого кредиту повністю відповідає нормам цивільного законодавства України, підписуючи його позичальник ОСОБА_1 та банк засвідчили, що ними узгоджені всі істотні умови договору, цей договір відображає повне розуміння сторонами його предмету та інших питань в ньому зазначених, при оформленні споживчого кредиту та договору іпотеки позичальнику було відомо про орієнтовну сукупну вартість кредиту, він належним чином виконував свої обов'язки з оплати кредиту та процентів до 18 липня 2011 року, не ставив питання про визнання вказаного договору недійсним. З огляду на те, що інших підстав для визнання недійним кредитного договору, позивач не зазначив, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову.
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
У червні 2021 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга
ОСОБА_1 на рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 14 січня 2021 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 02 червня 2021 року.
Ухвалою Верховного Суду від 05 липня 2021 року залишено без руху, надано заявнику строк до 23 липня 2021 року, але який не може перевищувати десяти днів з дня вручення копії цієї ухвали, для подання касаційної скарги у новій редакції із зазначенням підстав касаційного оскарження судових рішень відповідно до вимог частини другої статті 389 та пункту 5 частини другої статті 392 ЦПК України
У липні 2021 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга
ОСОБА_1 у новій редакції.
Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права, без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 09 вересня
2020 року у справі № 585/754/17 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Позиція Верховного Суду та нормативно-правове обґрунтування
Серед основних засад судочинства Конституцією України встановлено забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення (пункт 8 частини другої статті 129 Конституції України).
Процесуальний порядок провадження у цивільних справах визначається ЦПК України та іншими законами України, якими встановлюється зміст, форма, умови реалізації процесуальних прав і обов'язків суб'єктів цивільно-процесуальних правовідносин та їх гарантій.
Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до статті 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Відповідно до частини першої статті 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України, який забезпечує сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом.
Призначення Верховного Суду як найвищої судової установи в Україні - це, у першу чергу, сформувати обґрунтовану правову позицію стосовно застосування всіма судами у подальшій роботі конкретної норми матеріального права або дотримання норми процесуального права, що була неправильно використана судом і таким чином спрямувати судову практику в єдине і правильне правозастосування (вказати напрямок у якому слід здійснювати вибір правової норми); на прикладі конкретної справи роз'яснити зміст акта законодавства в аспекті його розуміння та реалізації на практиці в інших справах з вказівкою на обставини, що потрібно враховувати при застосуванні тієї чи іншої правової норми, але не нав'язуючи, при цьому, нижчестоящим судам результат вирішення конкретної судової справи.
Забезпечення єдності судової практики є реалізацією принципу правової визначеності, що є одним із фундаментальних аспектів верховенства права та гарантує розумну передбачуваність судового рішення. Крім того, саме така діяльність Верховного Суду забезпечує дотримання принципу рівності всіх осіб перед законом, який втілюється шляхом однакового застосування судом тієї самої норми закону в однакових справах щодо різних осіб.
За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції.
Відповідно до пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
В уточненій касаційній скарзі, заявник посилається на не урахування судами попередніх інстанцій висновку Верховного Суду, викладеного у постанові Верховного Суду від 09 вересня 2020 року у справі № 585/754/17.
Перевіривши наведену заявником підставу для відкриття касаційного провадження у справі Верховний Суд вважає її необґрунтованою, з огляду на таке.
Постанова Верховного Суду 09 вересня 2020 року у справі № 585/754/17 ухвалена у справі про захист порушеного права споживача фінансових послуг, визнання кредитного договору та додаткового договору до нього недійсними, укладених під впливом обману. За наслідками перегляду указаної справи в касаційному порядку Верховний Суд дійшов висновку про направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції, зазначивши про необхідність встановлення обставин справи та надання оцінки умовам кредитного договору, зокрема в частині встановлення плати за обслуговування кредиту, обов'язку позичальника здійснити страхування предмета застави та страхування життя, можливості одночасного стягнення штрафу і пені за одне й те саме порушення строків виконання грошових зобов'язань за кредитним договором, права банку без добровільної згоди позивальника (споживача) змінювати розмір процентної ставки за користування кредитом, а також чи був ознайомлений позичальник у письмовій формі з відомостями, вказаними у частині другій статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» при укладенні додаткових угод до кредитного договору.
З аналізу змісту указаної постановивбачається, що направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції Верховний Суд не висловлював правовий висновок щодо застосування норм матеріального та процесуального права, а зазначив про необхідність встановлення обставин у конкретній справі та надання оцінки конкретним умовам кредитного договору. При цьому обставини, які необхідні для встановлення судами попередніх інстанцій, є відмінними від фактичних обставин у справі, яка переглядається.
Посилання на інші підстави для відкриття касаційного провадження, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України, касаційна скарга ОСОБА_1 не містить.
Таким чином, ОСОБА_1 належно не обґрунтував підстави відкриття касаційного провадження, а отже не усунув недоліки касаційної скарги, зазначені в ухвалі Верховного Суду від 05 липня 2021 року про залишення касаційної скарги без руху, що відповідно до частини третьої статті 185, частини другої статті 393 ЦПК України є підставою для визнання касаційної скарги неподаною, та її повернення заявнику.
Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини, яка є джерелом права (стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»), умови прийнятності касаційної скарги, відповідно до норм законодавства, можуть бути суворішими, ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді касаційної інстанції можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах: «Levages Prestations Services v. France» від 23 жовтня
1996 року, Reports 1996-V, p. 1544, § 45; «Brualla Gomez de la Torre v. Spain»
від 19 грудня 1997 року).
Повернення скарги не перешкоджає повторному зверненню, якщо перестануть існувати обставини, що стали підставою для її повернення.
Керуючись статтями 4, 5, 185, 389, 393 ЦПК України,
Касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 14 січня 2021 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 02 червня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Позика» про визнання недійсним кредитного договору та договору застави, повернути заявнику.
Копію ухвали та додані до скарги матеріали направити особі, яка подала касаційну скаргу.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Суддя Г. І. Усик