справа № 754/2929/16-ц
провадження № 22-ц/824/7467/2021
головуючий у суді І інстанції Клочко І.В.
3 серпня 2021 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді - Писаної Т.О.
суддів - Приходька К.П., Журби С.О.
розглянув у порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 ни на заочне рішення Деснянського районного суду міста Києва від 10 вересня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення 3 % річних, інфляції за прострочення виконання грошового зобов'язання, процентів за користування чужими грошовими коштами,
У серпні 2019 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до
ОСОБА_1 про стягнення 3% річних, інфляції за прострочення виконання грошового зобов'язання, процентів за користування чужими грошовими коштами.
Позовна заява мотивована тим, що заочним рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 31 серпня 2010 року у справі № 2-5640/10 стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 90 237 грн 39 коп. Ухвалою апеляційного суду м. Києві від 9 лютого 2011 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Деснянського районного суду м. Києва від 31 серпня 2010 року залишено без змін.
На виконання зазначеного судового рішення відділом державної виконавчої служби Деснянського районного управління юстиції у м. Києві відкрито виконавче провадження №2851777, проте судове рішення не виконано.
Рішенням Деснянського районного суду м. Києві від 9 квітня 2015 року у справі №754/6554/14-ц стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 інфляційні збитки у сумі 27 782 грн 95 коп., 3% річних у сумі 11 423 грн 68 коп. за прострочення виконання грошового зобов'язання за період прострочення з 1 вересня 2010 року по 1 листопада 2014 року; проценти у розмірі 29 670 грн 14 коп. за користування чужими коштами за період з 1 вересня 2010 року по 01 листопада 2014 року. Судове рішення вступило в законну силу.
Вважав, що оскільки судове рішення у справі № 2-5641/10 ОСОБА_1 не виконано, а тому відповідач має компенсувати йому інфляційні втрати та проценти від простроченої суми за період з 1 листопада 2014 року по 31 січня 2016 року відповідно до статті 625 ЦК України.
Ураховуючи викладене, ОСОБА_2 просив суд на підставі статті 625 ЦПК України стягнути на свою користь з ОСОБА_1 інфляційні збитки у розмірі 46 742 грн 96 коп.; 3% річних у розмірі 3 388 грн 83 коп. за прострочення виконання грошового зобов'язання по поверненню безпідставно набутих коштів за період прострочення з 1 листопада 2014 року по 31 січня 2016 року; проценти за користування чужими грошовими коштами за період з 1 листопада 2014 року по 31 січня 2016 року у розмірі 26 579 грн 24 коп., а всього на загальну суму 76 711 грн 03 коп.
Заочним рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 12 липня 2016 року позов ОСОБА_2 задоволено. Стягнуто на користь ОСОБА_2 з ОСОБА_1 інфляційні збитки у розмірі 46 742 грн 96 коп.; 3% річних у розмірі 3 388 грн 83 коп. за прострочення виконання грошового зобов'язання по поверненню безпідставно набутих коштів за період прострочення з 1 листопада 2014 року по 31 січня 2016 року; проценти за користування чужими грошовими коштами у розмірі 26 579 грн 24 коп. за період з 1 листопада 2014 року по 31 січня 2016 року, а всього -76 711 грн 03 коп.
У червні 2017 року ОСОБА_1 звернулась до суду із заявою про перегляд вищезазначеного заочного рішення.
Ухвалою Деснянського районного суду м. Києва від 23 травня 2018 року заяву ОСОБА_1 про перегляд заочного рішення рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 12 липня 2016 року задоволено. Скасовано заочне рішення від 12 липня 2016 року у цивільній справі № 754/2929/16-ц за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення трьох відсотків річних, інфляції за прострочення виконання грошового зобов'язання, процентів за користування чужими грошовими коштами. Призначено підготовче засідання у справі.
19 вересня 2018 року до суду від ОСОБА_2 надійшла заява про збільшення позовних вимог, у якій позивач просив стягнути на свою користь з ОСОБА_1 61 977,05 грн інфляційних збитків та 3% річних за прострочення виконання грошового зобов'язання по поверненню безпідставно набутих коштів за період прострочення з 1 листопада 2014 року по 1 вересня 2018 року. Позовні вимоги у частині стягнення процентів за користування чужими грошовими коштами за період з 1 листопада 2014 року по 31 січня 2016 року у розмірі 26 579 грн 24 коп. позивач просив залишити без розгляду.
Ухвалою судді Деснянського районного суду м. Києва від 19 березня 2019 року позовну заяву ОСОБА_2 до ОСОБА_1 у частині позовних вимог про стягнення процентів в розмірі облікової ставки Національного банку України за користування чужими коштами за період з 1 листопада 2014 року по 31 січня 2016 року у сумі 26 579 грн 24 коп. залишено без розгляду.
Заочним рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 10 вересня 2020 року позов задоволено.
Стягнено з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 грошові кошти у розмірі 61 977 грн 05 коп. інфляційних збитків та 3% річних за прострочення виконання грошового зобов'язання по поверненню безпідставно набутих коштів за період прострочення з 1 листопада 2014 року по 1 вересня 2018 року.
Стягнено з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати по сплаті судового збору у розмірі 767 грн 11 коп.
Не погоджуючись із указаним рішенням суду ОСОБА_1 звернулась до суду із апеляційною скаргою, в якій просить скасувати заочне рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову в повному обсязі.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначає, що ні її ні адвоката не було належним чином повідомлено про розгляд справи.
У доводах апеляційної скарги також зазначає, що позовна заява була подана позивачем та зареєстрована судом 1 березня 2016 року, тобто через 12 місяців після проведення електронних торгів (10 березня 2015 року), а отже знаючи, що відбулись торги та майно відповідача примусово реалізоване (4 червня 2015 року), позивач зловживаючи своїм процесуальним правом подав позов щоб протиправно отримати з відповідача додаткові кошти.
Звертає увагу суду, що відповідно до Розпорядження Відділу державної виконавчої служби Деснянського РУЮ у м. Києві від 26 квітня 2016 року (наданого позивачем разом з заявою про збільшення позовних вимог) на виконання виконавчого листа №2-5640 від 5 квітня 2011 року, виданого Деснянським районним судом м. Києва, грошові кошти у розмірі 80 000 грн, 2 184, 88 грн надійшли на рахунок ВДВС 8 червня 2015 року. Оскільки через три місяці після реалізації майна відповідача з торгів грошові кошти вже були зараховані на депозитний рахунок виконавчої служби, вважає, що саме з 10 березня 2015 року слід визнати фактичне виконання первісного рішення, та безпідставне нарахування позивачем суми трьох відсотків річних та інфляційних нарахувань по 31 січня 2016 року.
Вказує також, що позивачем безпідставно нараховано до стягнення проценти на рівні облікової ставки НБУ відповідно до ст. 1048 ЦК України, які не підлягають застосуванню до спірних правовідносин.
22 червня 2021року до Київського апеляційного суду надійшов відзив на апеляційну скаргу від представника позивача ОСОБА_2 - адвоката Поліщука С.В., в якому позивач заперечує проти доводів апеляційної скарги та просить рішення суду першої інстанції залишити без змін, апеляційну скаргу залишити без задоволення.
Згідно з ч.ч.1, 2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
За ч.1 ст.369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.
Крім того, практика Європейського суду з прав людини з питань гарантій публічного характеру провадження у судових органах в контексті пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, свідчить про те, що публічний розгляд справи може бути виправданим не у кожному випадку (рішення від 08 грудня 1983 року у справі «Axen v. Germany», заява №8273/78, рішення від 25 квітня 2002 року «Varela Assalino contre le Portugal», заява № 64336/01).
Так, у випадках, коли мають бути вирішені тільки питання права, то розгляд письмових заяв, на думку ЄСПЛ, є доцільнішим, ніж усні слухання, і розгляд справи на основі письмових доказів є достатнім. В одній із зазначених справ заявник не надав переконливих доказів на користь того, що для забезпечення справедливого судового розгляду після обміну письмовими заявами необхідно було провести також усні слухання. Зрештою, у певних випадках влада має право брати до уваги міркування ефективності й економії. Зокрема, коли фактичні обставини не є предметом спору, а питання права не становлять особливої складності, та обставина, що відкритий розгляд не проводився, не є порушенням вимоги пункту 1 статті 6 Конвенції про проведення публічного розгляду справи.
Суд апеляційної інстанції створив учасникам процесу належні умови для ознайомлення з рухом справи шляхом надсилання процесуальних документів та апеляційної скарги, а також надав сторонам строк для подачі відзиву.
Крім того, кожен з учасників справи має право безпосередньо знайомитися з її матеріалами, зокрема з аргументами іншої сторони, та реагувати на ці аргументи відповідно до вимог ЦПК України.
Бажання сторони у справі викласти під час публічних слухань свої аргументи, які висловлені нею в письмових та додаткових поясненнях, не зумовлюють необхідність призначення до розгляду справи з викликом її учасників (ухвала Великої Палати Верховного Суду у справі №668/13907/13-ц).
За таких обставин апеляційний розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження, відповідно до приписів ч.13 ст.7 ЦПК України, якою передбачено, що розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи апеляційної скарги, законність та обґрунтованість рішення суду в межах апеляційного оскарження, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, ураховуючи наступне.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Судом встановлено,що заочним рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 31 серпня 2010 року у справі № 2-5640/10 стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 90 237 грн 39 коп. Ухвалою апеляційного суду м. Києва від 9 лютого 2011 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Деснянського районного суду м. Києва від 31 серпня 2010 року залишено без змін (том 1, а. с. 8-11).
Рішенням Деснянського районного суду м. Києві від 9 квітня 2015 року у справі №754/6554/14-ц стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 інфляційні збитки у сумі 27 782 грн 95 коп., 3% річних у сумі 11 423 грн 68 коп. за прострочення виконання грошового зобов'язання у період прострочення з 1 вересня 2010 року по 1 листопада 2014 року; проценти у розмірі 29 670 грн 14 коп. за користування чужими коштами за період з 1 вересня 2010 року по 1 листопада 2014 року. Судове рішення вступило в законну силу (том 1, а. с. 21-27).
Рішення Деснянського районного суду м. Києва від 31 серпня 2010 року у справі №2-5640/10 про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 грошових коштів у розмірі 90 237 грн 39 коп. в повному обсязіне виконане. У підтвердження часткового виконання рішення шляхом перерахування 8 червня 2015 року грошових коштів у розмірі 73 649 грн 56 коп., які були перераховані стягувачу29 квітня 2016 року, що підтверджується розпорядженням відділу державної виконавчої служби Деснянського районного управління юстиції у м. Києві від 26 квітня 2016 року № 258 51777/16 про (том 1, а. с. 229).
Частина боргу, що залишилась у розмірі 16587,83 грн, станом на 01 вересня 2018 року, по яке позивачем здійснено нарахування заявлених до стягнення сум, сплачена не була, матеріали справи таких доказів не містять.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що наявні підстави для стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат на грошові кошти за неналежне виконання судового рішення.
Такий висновок суду першої інстанції є правильним.
Згідно ст. 11 ЦК України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є: договори та інші правочини. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки можуть виникати з рішення суду.
Відповідно до ч. 1, ч. 2 ст. 18 ЦПК України, судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом.
Статтею 610 ЦК України передбачено, що порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Предметом позову у цій справі є стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат, нарахованих відповідно до статті 625 ЦК України у зв'язку з неналежним виконанням судових рішень про стягнення грошових коштів.
Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплати гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
За змістом статей 524, 533-535 і 625 ЦК України грошовим є зобов'язання, виражене у грошових одиницях (національній валюті України чи у грошовому еквіваленті зобов'язання, вираженого в іноземній валюті), що передбачає обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов'язку. Тобто, грошовим є будь-яке зобов'язання, в якому право кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов'язок боржника з такої сплати.
Відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
За змістом цієї норми закону нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
Стаття 625 ЦК України розміщена у розділі І «Загальні положення про зобов'язання» книги 5 ЦК України. Відтак, приписи розділу І книги 5 ЦК України поширюються як на договірні зобов'язання (підрозділ 1 розділу III книги 5 ЦК України), так і на недоговірні (деліктні) зобов'язання (підрозділ 2 розділу III книги 5 ЦК України), а тому її приписи поширюються на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов'язань.
Такий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 14-16цс18 (686/21962/15-ц).
Ухвалюючи рішення про застосування положень статті 625 ЦК України, суд виходив з того, що у зв'язку зі стягненням на підставі заочного рішення Деснянського районного суду міста Києва від 31 серпня 2010 року з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 грошових коштів між сторонами виникли грошові зобов'язання, та що відповідач допустила прострочення виконання грошового зобов'язання перед позивачем.
Таким чином, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що на підставі судового рішення між сторонами виникло грошове зобов'язання у зв'язку зі стягненням суми інфляційних витрат та 3% річних від простроченої суми боргу; невиконання такого зобов'язання зумовлює застосування положень частини другої статті 625 ЦК України, що свідчить про правильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права.
Відповідачка знала про грошове зобов'язання, що підтверджується ухваленим заочним рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 31 серпня 2010 року у справі №2-5640/10, яке набрало законної сили 10 березня 2010 року, та за яким з неї було стягнуто на користь позивача грошові кошти у розмірі 90 237 грн 39 коп. проте, порушила вказане грошове зобов'язання, у позивача виникло право на застосування наслідків такого порушення відповідно до частини 2 статті 625 ЦК України.
Як убачається із розрахунку за період прострочення з 1 листопада 2014 року до 29 квітня 2016 року відповідачу нараховано інфляційні збитки в сумі 52 355,51 грн та 3% річних в сумі 4 039,71 грн, виходячи з простроченої суми заборгованості 90 237,39 грн, а всього 56 395,22 грн (52 355,51+4 039,71). В зв'язку з частковою сплатою боргу 29 квітня 2016 року в сумі 73 649,56 грн, за наступний період прострочення з 29 квітня 2016 року до 1 вересня 2018 року відповідачу нараховано інфляційні збитки в сумі 4 417,12 грн та 3% річних в сумі 1 164,71 грн, виходячи із суми залишку простроченої суми заборгованості 16 587,83 грн, а всього 5 581,83 грн (4 417,12+1 164,71).
Всього за весь період прострочення з 1 листопада 2014 року до 1 вересня 2018 року відповідачу нараховані інфляційні збитки та 3% річних на загальну суму 61 977,05 грн, яку позивач просив стягнути з відповідача.
Розрахунок суми заборгованості, є законний та обґрунтований і доводами апеляційної скарги не спростовується.
Колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги, про те, що фактичне виконання первісного рішення відбулось 10 березня 2015 року, оскільки матеріали справи таких доказів не містять. Крім того, колегія апеляційного суду не може визнати обґрунтованими доводи апеляційної скарги про необхідність при перевірці розрахунку враховувати часткове виконання зобов'язань саме 08 червня 2015 року (дати реалізації майна у виконавчому провадженні з торгів) чи 10 березня 2015 року (дати зарахування на рахунок виконавчої служби грошей), оскільки стягувач отримав часткове виконання саме 29 квітня 2016 року.
Відповідно до пункту 1.4 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 року №14 "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань" роз'яснено, що з урахуванням пункту 30.1 ст. 30 Закону України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні" моментом виконання грошового зобов'язання є дата зарахування коштів на рахунок кредитора або видачі йому готівкою.
Доводи апеляційної скарги про те, що таке затримання відбулось не із-за її винних дій не є підставою для здійснення перерахунку заявлених до стягнення сум та відмови у задоволенні позову, оскільки обставини щодо правомірності чи неправомірності дій виконавчої служби не є предметом доведення у цій справі.
Щодо доводів апеляційної скарги про нарахування процентів в порядку ст. 1048 ЦК України в розмірі облікової ставки НБУ за користування чужими коштами, колегія апеляційного суду визнала їх безпідставними.
Такі проценти не були предметом встановлення у оскаржуваному заочному рішенні суду від 10 вересня 2020 року, оскільки за заявою сторони позивача в порядку п. 5 ст. 257 ЦПК України такі вимоги були залишені без розгляду ухвалою суду від 19 березня 2019 року, що безпосередньо зазначено в судовому рішенні.
Перевіряючи доводи апеляційної скарги про те, що відповідачка не була належним чином повідомлена про розгляд справи, колегія апеляційного суду також визнала їх безпідставними.
Відповідно до ч.ч.1, 2, п.10 ч.3 ст.2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Однією з основних засад здійснення цивільного судочинства є розумність строків розгляду справи судом.
Окрім того, розгляд справи упродовж розумного строку є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, про що неодноразово вказував у своїх рішенням Європейський суд з прав людини. Зокрема, Європейський суд з прав людини в рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватись від використання прийомів, які пов'язані зі зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.
Дана справа не знаходить свого вирішення близько п'яти років, що не відповідає встановленим процесуальним законом строкам.
Відповідач, так само як і три її адвокати (Цирен О.К., Аліфанов П.В., Морозов Є.О.) повідомлялись судом про розгляд справи (а.с. т.1, а.с. 36-37,68, 189, 232-233, 253, Т. 2, а.с. 7, 16, 28-34). Неодноразово розгляд справи відкладався за клопотанням відповідачки (Т. 1, а.с. 242-243, Т. 2, а.с. 28, 21-22, 46). Таким чином, судом першої інстанції забезпечено право відповідачки доступу до правосуддя.
Суд звертає увагу також, що відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду,основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представника чи сторони, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.
Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 24 січня 2018 року у справі №907/425/16.
Ураховуючи наведене доводи апеляційної скарги про те, що судом першої інстанції було розглянуто справу та ухвалено рішення за її відсутності та без задоволення клопотання про відкладення розгляду справи є безпідставні.
Відповідачкою як у суді першої інстанції так і у суді апеляційної інстанції використане право надання письмових пояснень, власних міркувань та доводів щодо помилковості оскаржуваного рішення. Жодних доводів про необхідність надання нею чи здобуття за її клопотанням судом нових доказів не заявлено.
Висновки суду першої інстанції належним чином вмотивовані, відповідають встановленим судом обставинам справи, які ґрунтуються на наявних у справі доказах, та наведеним нормам матеріального права, і доводами скарги не спростовані.
З огляду на те, що при ухваленні рішення районним судом було додержано норм матеріального і процесуального права, доводи скарги висновків суду не спростовують, колегія суддів на підставі ст. 375 ЦПК України залишає скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення без змін.
В зв'язку з тим, що ціна позову в даній справі не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, справа згідно п. 1 ч. 6 ст. 19 ЦПК України є малозначною і в силу вимог п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України ухвалене по ній апеляційним судом судове рішення не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п.п. а) г) п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України.
Керуючись ст.ст. 367,368, 374, 375, 381-384, 389-391 ЦПК України, апеляційний суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Заочне рішення Деснянського районного суду міста Києва від 10 вересня 2020 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, зазначених в статті 389 ЦПК України.
ГоловуючийТ.О. Писана
СуддіК.П. Приходько
С.О. Журба