Номер провадження: 22-ц/813/3315/21
Номер справи місцевого суду: 947/3673/20
Головуючий у першій інстанції Салтан Л. В.
Доповідач Комлева О. С.
28.07.2021 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд у складі:
Головуючого-судді Комлевої О.С.,
суддів: Гірняк Л.А., Цюри Т.В.,
з участю секретаря Воронової Є.Р.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань Одеського апеляційного суду апеляційні скарги Офісу Генерального прокурора та Головного управління Державної казначейської служби України в Одеській області на рішення Київського районного суду м. Одеси від 19 травня 2020 року, по цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Державної казначейської служби України, Офісу Генерального Прокурора, Управління Служби Безпеки України в Закарпатській області про відшкодування шкоди, -
У лютому 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Державної казначейської служби України, Офісу Генерального Прокурора України, Управління Служби Безпеки України в Закарпатської області, в якому просив стягнути з Державної казначейської служби України за рахунок Державного бюджету України шляхом списання коштів з єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_1 , відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої внаслідок незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, затримання та тримання під вартою, відсторонення від посади, у розмірі 4 083 077 грн., зобов'язати Державну казначейську службу України списати у безспірному порядку з єдиного казначейського рахунку Державного бюджету України кошти у розмірі 4 083 077 грн., на відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої внаслідок незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, затримання та тримання під вартою, відсторонення від посади.
На обґрунтування позову посилався на те, що незаконно перебував під кримінальним переслідуванням 4 роки 2 місяці 7 днів, внаслідок чого втратив заробіток за місцем роботи. Також, перебування під слідством негативно вплинуло на його почуття та душевний стан і завдало йому душевних страждань.
З урахуванням наведеного позивач вважав, що має право на відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду, та зазначав, що йому завдана матеріальна шкода у розмірі 1 083 077 грн., яка складається з недоплаченої суми втраченого заробітку в розмірі 800 000 грн., знаходження у орендованому житлі у розмірі 64 676 грн., придбання квитків у розмірі 17 401 грн., сплати гонорарів адвокатам у розмірі 201 000 грн., неотриманої заробітної плати у розмірі 472 796 грн. та моральна шкода у розмірі 1 000 000 грн. (виходячи з розрахунку 20 000 грн. за кожний місяць х 50 місяців), та додаткова шкода у розмірі 200 0000 грн. за страждання, які позивач зазнав від ушкодження здоров'я.
Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 19 травня 2020 року, позов ОСОБА_1 задоволений частково, стягнуто з Державної казначейської служби України за рахунок Державного бюджету України шляхом списання коштів з єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_1 відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої внаслідок незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, затримання та тримання під вартою, відсторонення від посади, у розмірі 2 900 000 грн.
Зобов'язано Державну казначейську службу України списати у безспірному порядку з єдиного казначейського рахунку Державного бюджету України кошти у розмірі 2 900 000 грн., на відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої внаслідок незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, затримання та тримання під вартою, відсторонення від посади.
Не погоджуючись із вказаним рішенням суду, представник Офісу Генерального Прокурора подав до суду апеляційну скаргу, у якої посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права просить суд змінити рішення Київського районного суду м. Одеси від 19.05.2020 року в частині задоволення позовних вимог, зменшивши суму відшкодування матеріальної та моральної шкоди.
Головне управління Державної казначейської служби України в Одеській області не погоджуючись із вказаним рішенням суду, подало до суду апеляційну скаргу, у якої посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права просить суд скасувати рішення Київського районного суду м. Одеси від 19.05.2020 року та ухвалити нове, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити у повному обсязі.
На адресу апеляційного суду відзив на апеляційні скарги від сторін не надходив, однак відповідно до положень ч.3 ст. 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
В судове засідання 28 липня 2021 року представники Державної казначейської служби України, Управління Служби Безпеки України в Закарпатській області не з'явилися про розгляд справи були сповіщені належним чином (а.с. 214-215, 220-221 т. 2).
Частиною 2 статті 372 ЦПК України передбачено, що неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Апеляційний суд з метою дотримання строків розгляду справи, вважає можливим слухати справу за відсутність сторін, які своєчасно і належним чином повідомлені про час і місце розгляду справи.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення ОСОБА_1 , представника Офісу Генерального Прокурора, перевіривши доводи апеляційних скарг, дослідивши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційних скарг і заявлених вимог, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга Офісу Генерального прокурора та апеляційна скарга Головного управління Державної казначейської служби України в Одеській області підлягають частковому задоволенню, з наступних підстав.
Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Відповідно до ст. 376 ЦПК України суд апеляційної інстанції підставами для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення або зміни рішення є:
1) неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи;
2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд визнав встановленими;
3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду обставинам справи;
4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Норми матеріального права вважаються порушеними або неправильно застосованими, якщо застосовано закон, який не поширюється на ці правовідносини, або не застосовано закон, який підлягав застосуванню.
Порушення норм процесуального права можуть бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи та у випадках встановлених ч. 3 цієї статті.
Згідно ст. 263 ЦПК України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права, з дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог або заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені у судовому засіданні.
Оскаржуване рішення суду в повній мірі не відповідає зазначеним вимогам, з огляду на наступне.
Відповідно до ч. 4 ст. 82 ЦПК України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Судом встановлено та матеріалами справи підтверджується, що вироком Краматорського міського суду Донецької області від 23 жовтня 2017 року, встановлено, що ОСОБА_1 розпочав проходження військової служби з серпня 1992 року.
Наказом Голови СБУ №1144-ос від 30.09.2013 року полковник ОСОБА_1 зарахований у розпорядження начальника Управління СБУ в Закарпатській області на посаду заступника начальника Управління.
Відповідно до рішення керівництва СБУ та з метою виконання завдань в рамках антитерористичної операції, наказом начальника Управління СБУ в Закарпатській області №3-ос від 16.01.2015 року полковник ОСОБА_1 був направлений у службове відрядження в м. Краматорськ Донецької області з 16 січня по 16 квітня 2015 року.
Згідно наказу першого заступника керівника Антитерористичного центру при СБУ (керівника Антитерористичної операції на території Донецької та Луганської областей) №52ог від 07.02.2015 року співробітника СБУ полковника ОСОБА_1 включено до складу Координаційної групи в секторі «Б» в якості керівника групи.
Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 включено до складу групи, а не призначено на посаду як випливає з п.3.1 Положення про Координаційні групи.
Наказом Голови СБУ №10/148-ос від 02.03.2015 року полковник ОСОБА_1 з 25.02.2015 року зарахований в діючий резерв СБУ на посаду начальника відділу в головному відділі контр розвідувального захисту інтересів держави у сфері економічної безпеки УСБУ в Одеській області. На даний час полковник ОСОБА_1 зі списків особового складу УСБУ в Закарпатській області не виключений, до виконання службових обов'язків в УСБУ в Одеській області не приступив у зв'язку з тим, що перебуває у відрядженні в зоні проведення АТО. Наказом Голови СБУ №10/237-ос від 30.03.2015 року попередній наказ від 02.03.2015 року вважається нереалізованим.
Наказом №146ог/1 від 21.03.2015 року ОСОБА_1 виключено зі складу Координаційної групи «сектору Б» та включено її новим керівником полковника ОСОБА_2 .
Наказом Голови СБУ №10/309-ос від 21.04.2015 року полковника ОСОБА_1 з 16.03.2015 року зараховано у розпорядження начальника Управління СБУ в Закарпатській області на посаду заступника начальника Управління.
Згідно наказу першого заступника керівника Антитерористичного центру при СБУ (керівника Антитерористичної операції на території Донецької та Луганської областей) №87ог від 02.03.2015 року затверджені Положення про Координаційний центр, а також про Координаційні групи, з питань режиму та економічної діяльності на територіях, прилеглих до смуги безпеки вздовж лінії розмежування .
Положенням про Координаційні групи визначені основні завдання, функції та права групи, зокрема по отриманню, розгляду та обліку заяв фізичних та юридичних осіб, які звернулись за отриманням перепустки для переміщення через лінію зіткнення в межах відповідного сектору в районі проведення АТО, перевірки за обліками баз даних, прийняттю рішення щодо надання перепустки або відмови у її наданні, а також повноваження керівника групи. Згідно Положенню (п.2.4) однією із форм роботи групи є засідання, що проводяться по мірі необхідності; рішення приймаються простою більшістю голосів, голос головуючого (керівника або визначеної їм особи) є вирішальним; рішення групи оформлюється протоколом (п.2.5).
Як вбачається з п.3 наказу він повинен бути доведений до відома осіб, яких стосується, однак докази виконання цього положення зокрема по ОСОБА_1 відсутні. Згідно п.3.1 Положення про Координаційні групи, керівник Групи призначається наказом керівника АТО з числа залучених до проведення АТО співробітників СБУ за поданням керівника Координаційного центру, однак такого наказу про призначення ОСОБА_1 немає.
ОСОБА_1 , проходив службу у розпорядженні Начальника Управління служби безпеки України в Закарпатській області у званні «полковник».
На підставі наказу № 3-ос від 16 січня 2015 року відряджений в місто Київ та в подальшому перебував на посаді керівника координаційної групи в секторі «Б» Координаційного центру при штабі АТО.
В січні-лютому 2015 року ОСОБА_1 перебував в АТО та отримував грошове забезпечення відповідно до попередньої посади заступника начальника Управління СБУ з відповідними іншими додатковими видами грошового забезпечення.
19 березня 2015 року позивача було затримано в порядку ст. 208 КПК України за підозрою у скоєнні злочину, передбаченого ч. 3 ст. 368 КК України, протокол про затримання було складено 20 березня 2015 року о 00 годин 10 хвилин.
21 березня 2015 року ухвалою Краматорського міського суду Донецької області до позивача було застосовано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою у Краматорському Слідчому Ізоляторі з визначенням застави у розмірі 730800 грн. 00 коп. та в разі її внесення, покладення обов'язків, в тому числі, не відлучатися з місця дислокації штабу АТО в Донецькій і Луганській областях.
23 березня 2015 року за позивача внесено заставу в розмірі 730800 грн. 00 коп.
30 березня 2015 року ухвалою Краматорського міського суду Донецької області до позивача застосовано захід забезпечення у вигляді відсторонення від посади на строк 2 місяці.
17 травня 2015 року ухвалою Краматорського міського суду Донецької області строк дії обов'язків запобіжного заходу продовжено до 15 липня 2015 року.
14 червня 2015 року ухвалою Краматорського міського суду Донецької області строк дії обов'язків запобіжного заходу продовжено до 20 липня 2015 року.
17 липня 2015 ухвалою Краматорського міського суду Донецької області строк дії обов'язків запобіжного заходу продовжено до 18 вересня 2015 року.
16 вересня 2015 року ухвалою Краматорського міського суду Донецької області строк дії обов'язків запобіжного заходу продовжено до 26 жовтня 2015 року.
22 жовтня 2015 року ухвалою Краматорського міського суду Донецької області строк дії обов'язків запобіжного заходу продовжено до 20 листопада 2015 року.
18 листопада 2015 року ухвалою Краматорського міського суду Донецької області строк дії обов'язків запобіжного заходу продовжено до 20 грудня 2015 року.
17 грудня 2015 року ухвалою Краматорського міського суду Донецької області строк дії обов'язків запобіжного заходу продовжено до 20 лютого 2016 року.
17 лютого 2016 року обвинувальний акт у кримінальному провадженні № 42015000000000405 від 14 березня 2015 року за обвинуваченням позивача у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 368 КК України, направлено до Краматорського міського суду Донецької області.
07 червня 2016 року ухвалою Краматорського міського суду Донецької області у задоволенні клопотання прокурора військової прокуратури сил антитерористичної операції про встановлення обов'язків позивачу відмовлено у підготовчому судовому засіданні.
Вироком Краматорського міського суду Донецької області від 23 жовтня 2017 року позивача, обвинуваченого у скоєнні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 368 КК України, визнано невинуватим та виправдано. Запобіжний захід у вигляді застави, застосований до позивача скасовано, а внесену згідно чеку № 23032015103247 від 23 березня 2015 року грошову суму в розмірі 730800 грн. 00 коп. повернуто заставодавцю. Скасовано арешт майна, накладений ухвалами слідчих суддів Краматорського міського суду від 24 березня 2015 року та від 25 березня 2015 року.
15 серпня 2018 року ухвалою Апеляційного суду Донецької області апеляційна скарга прокурора у кримінальному провадженні військової прокуратури сил антитерористичної операції залишено без задоволення, а вирок Краматорського міського суду Донецької області від 23 жовтня 2017 року - без змін.
21 травня 2019 року постановою Касаційного кримінального суду в складі Верховного Суду - касаційну скаргу прокурора залишено без задоволення, а вирок Краматорського міського суду від 23 жовтня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Донецької області від 15 серпня 2018 року - без змін.
Задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_1 про стягнення моральної шкоди, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_1 незаконно перебував під кримінальним переслідуванням 4 роки 2 місяця та 7 днів, а тому вимоги позивача щодо стягнення моральної шкоди обґрунтовані та підлягають частковому задоволенню.
З таким висновком суду першої інстанції колегія суддів погоджується не в повній мірі, з наступних підстав.
ОСОБА_1 було затримано 19.05.2015 року, ухвалою Апеляційного суду Донецької області від 15.08.2018 залишено без змін вирок Краматорського міського суду Донецької області від 23.10.2017 року, яким виправдано позивача у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 368 КК України, вирок суду про визнання невинуватим позивача у вчиненні злочину набрав законної сили 15.08.2018 року.
Внесення касаційної скарги прокурором не зупиняє дію набрання законної сили судового рішення, а тому строк розгляду справи в суді касаційної інстанції не входить у період перебування особи під слідством та судом.
Таким чином, саме 15.08.2018 року є кінцевою датою перебування ОСОБА_1 під слідством і судом. Вказане свідчить, що загальний період, з якого підлягає стягненню моральна шкода становив з 19.05.2015 по 15.08.2018 року.
ОСОБА_1 перебував під слідством та судом 3 роки 4 місяці та 27 днів (40 місяців та 27 днів), з яких під вартою знаходився 3 дні (з 21.03.2015 по 23.03.2015).
Обґрунтовуючи свої позовні вимоги про стягнення моральної шкоди у розмірі 3 000 000 грн., ОСОБА_1 виходив з наступного: розрахунку за період з 14.03.2015 року по 21.05.2019 року, виходячи з розрахунку 20 000 грн. за кожний місяць незаконного перебування під слідством і судом (50 місяців) та 12 000 грн. за 4 дні перебування в СІЗО із розрахунку по 3000 грн. за кожний день та додатково 2 000 000 грн. - моральна шкода.
Колегія суддів вважає, що позовні вимоги ОСОБА_1 про стягнення моральної шкоди, шляхом стягнення з Державної казначейської служби України за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом безспірного списання з єдиного казначейського рахунку Державного бюджету України відшкодування моральної шкоди на його користь в розмірі 3 000 000 грн. підлягають частковому задоволенню, за таких підстав.
Конституція України, як основний закон, закріплює в Україні засади державної політики, спрямованої, насамперед, на забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя.
Стаття 3 Конституції України визначає, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Як принцип всієї практичної діяльності держави, всіх її органів та посадових осіб за статтею 3 Конституції України права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість функціонування держави, їх утвердження і забезпечення і є головним обов'язком держави.
На забезпечення ефективного захисту прав та свобод людини направлені норми Конституції України про розповсюдження юрисдикції судів на всі правовідносини, які виникають у державі, а також на відшкодування моральної та матеріальної шкоди, як результат порушених прав фізичних та юридичних осіб.
Згідно зі ст. 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Відповідно до ст. 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. У разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням.
Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, завдання моральної шкоди іншій особі (пункт 3 частини другої статті 11 ЦК України).
Відповідно до ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Одним із способів захисту цивільних прав та інтересів може бути відшкодування моральної (немайнової) шкоди.
Статтею 23 ЦК України визначено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно з п. 2 ст. 2 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» передбачено, що право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає у випадках закриття кримінального провадження за відсутністю події кримінального правопорушення, відсутністю у діянні складу кримінального правопорушення або не встановленням достатніх доказів для доведення винуватості особи у суді і вичерпанням можливостей їх отримати.
Відповідно до п. 5 ст.3 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» відшкодуванню громадянинові підлягає моральна шкода.
Відповідно до частини 3 статті 13 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом проводиться виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць на момент перебування під слідством чи судом, при цьому суд при вирішенні цього питання має виходити з такого розміру мінімальної заробітної плати чи неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, що діють на час розгляду справи.
Судом встановлено, що внаслідок незаконних дій працівників слідства та прокуратури ОСОБА_1 заподіяно моральну шкоду, яка проявилась в порушенні нормальних життєвих стосунків, нанесення шкоди діловій репутації, тобто незаконне перебування позивача під слідством та судом, знаходження його під вартою вочевидь мали негативні наслідки пов'язані з цим душевні та моральні страждання і переживання.
При визначенні розміру моральної шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду, суд повинен визначити ступінь страждань, заподіяних громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливостей реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру.
При цьому, визначаючи розмір відшкодування суд має виходити із засад поміркованості, розумності, виваженості та справедливості.
Розмір відшкодування моральної шкоди має бути не більш аніж достатнім для розумного задоволення потреб потерпілої особи і не повинен призводити до її збагачення.
Згідно зі статтею 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
У відповідності до ст. 1176 ЦК України, шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду.
Пунктом 14 Постанови Пленуму Верхового суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» від 31.03.1995 №4, згідно яких: розмір моральної шкоди визначається з урахуванням обставин справи, але за час незаконного перебування громадянина під слідством чи судом він має бути не меншим однієї мінімальної заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством або судом. Відшкодування моральної шкоди в цих випадках провадиться за рахунок коштів державного бюджету, незалежно від вини посадових осіб органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду.
Право на відшкодування шкоди в повному обсязі гарантоване й ч. 5 ст. 5 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, норми якої згідно із ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» є джерелом національного права.
Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (ст. 3 Конституції України). Відповідно до ч. 5 ст. 9, ч. 6 ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, ст. 38 Декларації прав і свобод людини та громадянина, ч. 5 ст. 5 Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини, враховуючи рішення Європейського Суду від 08 червня 1976 року у справі «Енгель та інші проти Нідерландів» та рішення від 02 грудня 1986 року у справі «Боцано проти Франції», кожен, хто став жертвою арешту, затримання, засудження, має право на відшкодування шкоди.
Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основних свобод, ратифікованої Україною, передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Кожен, кого обвинувачене у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку.
Відповідно до частин 2 та 3 ст. 13 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду», розмір моральної шкоди визначається з урахуванням обставин справи в межах, встановлених цивільним законодавством. Відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом провадиться, виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом.
Таким чином, у зазначеному Законі України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» передбачено, що розмір відшкодування моральної шкоди повинен визначатися та обґрунтовуватися судом із урахуванням мінімального розміру заробітної плати на час розгляду справи.
Відповідно до ст. 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2021 рік» розмір мінімальної заробітної плати з 1 січня 2020 року був встановлений в розмірі 6000 гривень.
Відтак, суд апеляційної інстанції вбачає наявність всіх складових підстав для стягнення моральної шкоди: неправомірних дій, пов'язаних із кримінальним переслідуванням позивача, якого в подальшому було визнано невинуватим у вчиненні злочину, наявність шкоди та причинний зв'язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою.
Водночас, визначаючи розмір відшкодування, суд враховує вимоги розумності і справедливості. На думку суду, визначений розмір моральної шкоди (3 000 000 грн.) не в повній мірі обґрунтований, не відповідає засадам розумності та є завищеним.
З огляду на період перебування ОСОБА_1 під слідством та судом (3 років 4 місяця та 27 днів) розмір відшкодування моральної шкоди гарантований позивачу, який підлягає стягненню складає 245 400 грн. (6000х 40 місяців (3 роки 4 місяця)+6000/30х 27(27) днів =245 400).
Однак, на наведене суд першої інстанції уваги не звернув та враховував строк перебування під слідством та судом 4 роки 2 місяця та 7 днів, нехтуючи нормам процесуального права, та враховуючи у цей строк перебування справи на розгляді у суді касаційної інстанції.
Аналогічні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 12.02.2020 року у справі № 95/692/17, в якій зазначено, що особа перебуває під слідством чи судом до набрання законної сили судовим рішенням, яким закрито провадження, а не до завершення його перегляду судом касаційної інстанції.
Також суд першої інстанції, в порушенні норм процесуального права не навів в рішенні ані мотивування, ані розрахунку суми моральної шкоди, обмежившись лише стягненням шкоди у загальному розмірі.
Щодо позовних вимог в частині відшкодування сум, сплачених у зв'язку з поданням юридичної допомоги в розмірі 201 000 грн., колегія суддів зазначає наступне.
Витрати на юридичну допомогу підлягають відшкодуванню на підставі п. 4 статті 3 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду».
На підтвердження вказаних витрат позивачем було надано договір про надання правової допомоги від 20.03.2015 року, укладеним між ОСОБА_3 , в інтересах ОСОБА_1 з адвокатом Фещук М.Г., акти прийому-передачі виконаних робіт, квитанції про сплату адвокату Фещуку М.Г. гонорару у розмірі 26.000 грн., 30 000 грн., 28 000 грн., 27 000 грн., а всього 111 000 грн. (а.с. 41-52 т. 1).
Договір про надання правової допомоги від 26.03.2015 року, укладеним між ОСОБА_1 з адвокатом Ковальовим Є.О., акту наданих послуг, квитанції про сплату адвокату Ковальову Є.О. гонорару у розмірі 20 000 грн. (а.с. 54 -60 т. 1).
Договір про надання правової допомоги від 08.06.2016 року, укладеним між ОСОБА_1 з адвокатом Кішенько С.В., акту наданих послуг, квитанції про сплату адвокату Кішенько С.В. гонорару у розмірі 30 000 грн. (а.с. 69 т. 1).
Сукупність вказаних договорів та угод свідчить про надання адвокатами правової допомоги в рамках кримінальної справи за підозрою позивача у вчиненні злочину, передбаченого ч. З ст. 368 КК України.
Фактичне понесення позивачем витрат на правову допомогу підтверджується прибутковими касовими ордерами та квитанціями на загальну суму 161 000 грн.
Також ОСОБА_1 було заявлено позовні вимоги про стягнення на його користь суму сплачено гонорару адвокату Самохіну В.В. у розмірі 40 000 грн., однак колегія суддів не вбачає підстав, для задоволення позовних вимог в цій частині, з огляду на те, що долучена угода про надання правової допомоги від 20.03.2015 та квитанції №№ 785110 та 785112 від 20.03.2015 на суму 40 000 грн. не свідчать про те, що вказані суми сплачені саме ОСОБА_1 та на виконання вищевказаної угоди від 20.03.2015 (а.с. 61, 65 т. 1).
Колегія суддів приходить висновку про те, що витрати на правову допомогу на загальну суму 161 000 грн. є співмірною обсягу наданих юридичних послуг. Оцінюючи належність та достовірність вказаних доказів, суд бере до уваги значний період кримінального переслідування позивача та відповідно тривалий період надання вказаних послуг.
Відтак, суд вбачає наявність правових підстав для часткового задоволення позовних вимог в частині стягнення сум, сплачених позивачем у зв'язку з наданням йому юридичної допомоги.
Задовольняючи позовні вимоги позивача ОСОБА_1 та стягуючи на користь останнього суму втраченого заробітку у розмірі 800 000 грн., суд першої інстанції виходив з того, що позивачу було відшкодовано заробіток, який він втратив внаслідок незаконних дій, в межах посадового окладу без відповідних доплат.
Однак, колегія суддів з таким висновком суду не погоджується в повній мірі з огляду на таке.
Відповідно до наказу № 189-ОС від 08 листопада 2018 року ОСОБА_1 зараховано в діючий резерв СБУ та вирішено виплатити грошове забезпечення за період з 01.03.2015 року по 28.02.2018 року включно, виходячи з раніше встановленої надбавки в розмірі 100% посадового окладу з урахуванням окладу за військове звання та надбавки за вислугу років, преміювання в розмірі 133 % посадового окладу з урахуванням окладу за військове звання та вислугу років. (а.с. 10-11 т. 2).
Відповідно до цього наказу ОСОБА_1 з 01.03.2015 року по 28.02.2018 року отримав грошове забезпечення, виходячи з посадового окладу, надбавок та преміювання.
З 01 березня 2018 року по 14 серпня 2018 року ОСОБА_1 отримав грошове забезпечення у розмірі посадового окладу, окладу за військове звання та надбавки за вислугу років.
З позовної заяви ОСОБА_1 вбачається, що позивачу сплачували лише посадовий оклад, а тому 800 000 грн., які він просить стягнути це грошові кошти, які були недоплачені.
Однак, матеріали справи не містять доказів того, що наказ № 189-ОС від 08 листопада 2018 року не був виконаний, а також, що ОСОБА_1 не погоджується з цим наказом, з якого вбачається, що грошові виплати, які здійснені ОСОБА_1 складаються з посадового окладу, надбавок, премій.
За наведених підстав, колегія суддів дійшла висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 в частині стягнення 800 000 грн., як недоплачена сума втраченого заробітку, задоволенню не підлягають за недоведеністю.
Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 в частині стягнення компенсації за договором оренди житла та витрати на придбання квитків на залізничний транспорт, суд виходив з обґрунтованості вимог.
Однак з таким висновком суду, колегія судді не погоджується в повному обсязі з наступних підстав.
Судом встановлено та матеріалами справи підтверджується, що 27 березня 2015 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 укладено договір оренди.
Однак колегія суддів вважає даний доказ неналежним, таким, що не підтверджує понесені витрати у розмірі 64676 грн. з тих підстав, що долучений договір оренди житлового приміщення жодним чином не підтверджує права власності орендодавця на це майно, у зв'язку з чим неможливо встановити дійсність укладення такого договору та належну сторону укладення цього договору, також матеріали справи № 947/3673/20 не містять жодних фінансових документів (квитанції, платіжні доручення), які б підтверджували сплату орендної плати за вказане житлове приміщення.
Що стосується стягнення витрат на придбання квитків на залізничний транспорт, колегія суддів зазначає наступне.
Позивачем зазначено, що ним на загальну суму у розмірі 17401 грн. були придбані квитки сполученням м. Одеса - Краматорськ, іноді Одеса - Константинівка та в зворотньому напрямку для себе особисто, також позивач купував квитки і для своїх адвокатів Фещук М.Г. та ОСОБА_5 .
Надаючи в якості доказів квитки на залізничний транспорт, ОСОБА_1 не надав жодного доказу з приводу підтвердження того факту, що позивач здійснював проїзд саме до місця проведення слідчих дій чи до суду.
За наведених підстав колегія суддів дійшла висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 в частині стягнення витрат на оренду житла та придбання квитків, задоволенню не підлягають за недоведеністю.
Також, колегія суддів прийшла висновку про те, що доводи апеляційної скарги Державної казначейської служби України про неврахування судом першої інстанції правових висновків, викладених Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 19 червня 2018 року у справі № 910/23967/16 (провадження № 12-110гс18) заслуговують на увагу.
Кошти державного бюджету належать на праві власності державі. Отже, боржником у зобов'язанні зі сплати коштів державного бюджету є держава Україна як учасник цивільних відносин (частина друга статті 2 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 170 ЦК України держава набуває і здійснює права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом.
Згідно з пунктом 1 Положення про Державну казначейську службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 квітня 2015 року № 215 (далі - Положення), Державна казначейська служба України (Казначейство) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра фінансів України і який реалізує державну політику у сферах казначейського обслуговування бюджетних коштів, бухгалтерського обліку виконання бюджетів.
Відповідно до покладених завдань Казначейство України здійснює безспірне списання коштів державного бюджету та місцевих бюджетів або боржників на підставі рішення суду (підпункт 3 пункту 4 Положення).
Таким чином, відповідачем у справі є держава, яка бере участь у справі через відповідний орган державної влади. Кошти на відшкодування шкоди державою підлягають стягненню з Державного бюджету України, тому відсутня необхідність зазначення у резолютивній частині рішення таких відомостей, як орган, через який грошові кошти мають перераховуватись, або номер чи вид рахунку, з якого має бути здійснено стягнення/списання, оскільки такі відомості не впливають ні на підстави, ні на обов'язковість відновлення права позивача у разі встановлення судом його порушення, та за своєю суттю є регламентацією способу та порядку виконання судового рішення, що має відображатися у відповідних нормативних актах, а не резолютивній частині рішення (пункт 6.21 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2018 року у справі № 910/23967/16 (провадження № 12-110гс18)).
Таким чином, зазначення судами у резолютивній частині рішення відомостей про суб'єкта його виконання, вид рахунку, з якого буде здійснено безспірне списання, є помилковим.
Отже, колегія суддів дійшла висновку, що стягнення коштів повинно відбуватися не з Державної казначейської служби України, а з держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України.
Однак, на наведене суд першої інстанції уваги не звернув та задовольнив частково позовні вимоги ОСОБА_1 у розмірі 2 900 000 грн.
Оскільки, інші зазначені апелянтами доводи апеляційних скарг не є суттєвими, колегія суддів не приймає їх до уваги, з підстав викладених вище.
Згідно з ч.2 ст.77 ЦПК України, предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Відповідно до ч.2 ст.43 ЦПК України обов'язок надання усіх наявних доказів до початку розгляду справи по суті покладається саме на осіб, які беруть участь у справі.
За вимогами ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи.
Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Одночасно, апеляційний суд звертає увагу на те, що за положеннями ч.ч. 1-4 ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
За правилами ст.76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч.1 ст.77 ЦПК України), а доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч.6 ст.81 ЦПК України).
При цьому, належність доказів - правова категорія, яка свідчить про взаємозв'язок доказів з обставинами, що підлягають встановленню, як для вирішення всієї справи, так і для здійснення окремих процесуальних дій.
Правила допустимості доказів визначають легітимну можливість конкретного доказу підтверджувати певну обставину в справі. Правила допустимості доказів встановлені з метою об'єктивності та добросовісності у підтвердженні доказами обставин у справі, виходячи з того, що нелегітимні засоби не можуть використовуватися для досягнення легітимної мети, а також враховуючи те, що правосудність судового рішення, яке було ухвалене з урахуванням нелегітимного доказу, завжди буде під сумнівом.
Допустимість доказів є важливою ознакою доказів, що характеризує їх форму та означає, що обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами.
Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
За ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 374, п. п. 3, 4 ст. 376 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги скасовує судове рішення, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення при невідповідності висновків суду обставинам справи, з порушенням норм процесуального права або неправильному застосуванні норм матеріального права.
Оскільки, висновки суду першої інстанції зроблені при невідповідності висновків суду обставинам справи, що призвело до неправильного вирішення справи, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги підлягають частковому задоволенню, а рішення суду першої інстанції скасуванню з ухвалення нового рішення про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1 .
Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 376, 381-384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу Головного управління Державної казначейської служби України в Одеській області - задовольнити частково.
Апеляційну скаргу Офісу Генерального прокурора - задовольнити частково.
Рішення Київського районного суду м. Одеси від 19 травня 2020 року - скасувати.
Прийняти постанову, якою позов ОСОБА_1 до Державної казначейської служби України, Офісу Генерального Прокурора, Управління Служби Безпеки України в Закарпатській області про відшкодування шкоди - задовольнити частково.
Стягнути з держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 245 400 (двісті сорок п'ять тисяч чотириста) гривень на відшкодування моральної шкоди.
Стягнути з держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 161 000 (сто шістдесят одну тисячу) гривень на відшкодування витрат на професійну правничу допомогу.
В задоволені решти позовних вимог - відмовити.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена шляхом подання касаційної скарги до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст судового рішення складений 04 серпня 2021 року.
Головуючий ______________________________________ О.С. Комлева
Судді ______________________________________ Л.А. Гірняк
______________________________________ Т.В. Цюра