Провадження № 22-ц/803/7081/21 Справа № 213/1089/21 Суддя у 1-й інстанції - Нестеренко О. М. Суддя у 2-й інстанції - Бондар Я. М.
03 серпня 2021 року м.Кривий Ріг
Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді - Бондар Я.М.
суддів - Барильської А.П., Зубакової В.П.
сторони:
позивач - ОСОБА_1
відповідач - Приватне акціонерне товариство «Інгулецький гірничо - збагачувальний комбінат»
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження згідно ч.13 ст.7,ч.1 ст.369 ЦПК України без повідомлення осіб цивільну справу за апеляційними скаргами позивача ОСОБА_1 та Приватного акціонерного товариства «Інгулецький гірничо-збагачувальний комбінат» на рішення Інгулецького районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 04 червня 2021 року, яке ухвалено суддею Нестеренко О.М. у місті Кривому Розі Дніпропетровської області та повне судове рішення складено 04 червня 2021 року, -
У березні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Приватного акціонерного товариства «Інгулецький гірничо-збагачувальний комбінат» (надалі - ПрАТ «ІнГЗК») про відшкодування моральної шкоди, завданої працівнику внаслідок ушкодження його здоров'я.
В обґрунтування доводів позовної заяви зазначив, що у період з 15.02.1983 року по 31.03.1999 року позивач перебував у трудових відносинах з ПрАТ «ІнГЗК», який є правонаступником «ІнГЗК ім.50-ти річчя СРСР», ВАТ «ІнГЗК».. Згідно акту розслідування професійного захворювання від 24.03.1999, ДУ «Український НДІПМ» позивачу встановлено професійне захворювання: вібраційна хвороба І-ІІ стадії. Висновком МСЕК від 19.05.1999 року позивачу вперше встановлено ступінь втрати професійної працездатності 25%, визначено необхідність в санаторному лікуванні.
В подальшому 22.05.2000 року, 12.07.2001 року, 23.05.2002 року, 08.06.2004 року, 05.06.2006 року, 26.05.2008 року позивач повторно проходив огляд МСЕК, якою йому встановлено та підтверджено ступінь втрати професійної працездатності 40% та ІІІ групу інвалідності,визначено необхідність в санаторному та медикаментозному лікуванні. Уисновком МСЕК від 01.06.2010 року позивачу встановлено ступінь втрати професійної працездатності 40% та ІІІ групу інвалідності безстроково, визначено необхідність в санаторному та медикаментозному лікуванні.
Позивач вважає, що відповідач, не створивши безпечні та нешкідливі умови праці на робочому місці, заподіяв шкоду його здоров'ю, що призвело до професійних захворювань. Через хворобливий стан, позивач має регулярно обстежуватись у лікарів та проходити лікування, що призводить до глибоких моральних страждань, оскільки він відчуває постійний біль, недостатність рухливості, та як наслідок відчуває психологічний дискомфорт, порушення душевної рівноваги, вираженої у почуттях розпачу, тривоги, дратівливості, почуттях страху та поганому сні на фоні сильних больових відчутті. Він позбавлений можливості реалізовувати свої звички та бажання, що, в свою чергу призводить до зниження якості життя та зменшення благ, які мав до професійного захворювання. Тривалий процес лікування позбавляє його вести повноцінний спосіб життя. Тому позивач просить суд стягнути з ПрАТ «ІнГЗК» на свою користь 150 000, 00 гривень у рахунок відшкодування моральної шкоди, завданої ушкодженням здоров'я, без урахування податку з доходів фізичних осіб.
Рішенням Інгулецького районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 04 червня 2021 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.
Стягнуто з Приватного акціонерного товариства «Інгулецький гірничо - збагачувальний комбінат», на користь ОСОБА_1 на відшкодування моральної шкоди 120 000 гривень, без урахування утримання податку з доходів фізичних осіб.
В іншій частині позовних вимог - відмовлено.
Стягнуто з Приватного акціонерного товариства «Інгулецький гірничо - збагачувальний комбінат», судовий збір у дохід держави у розмірі 1200,00 гривень.
В апеляційній скарзі позивач ОСОБА_1 , ставить питання про зміну рішення суду в частині розміру моральної шкоди, стягнутої на користь позивача, просить збільшити її розмір до заявленого ним у позові, оскільки він значно занижений та не відповідає глибині моральних страждань позивача та принципу розумності, виваженості і справедливості.
В мотивування доводів апеляційної скарги посилається на те, що судом не враховано, що відсутність у позивача можливості в достатній мірі реалізовувати свої звички та бажання призводить до зниження якості життя позивача та зменшення благ. Тривалий процес лікування позбавляє позивача можливості вести повноцінний спосіб життя. З моменту отримання ушкоджень здоров'я, позивач постійно відчуває фізичні страждання та біль, обґрунтовані важкістю самопочуття та особливостями лікування. На сьогоднішній день позивач позбавлений можливості повноцінно працювати, реалізовувати свої наміри в професійній сфері, реалізовувати свої звички та бажання, змушений залучати додаткові зусилля та ресурси для організації життя.
При цьому, наводить в апеляційній скарзі, як приклад, Постанову Великої Палати Верховного Суду від 05.12.2018 року у справі № 210/5258/16-ц, якою з відповідача на користь позивача в рахунок відшкодування моральної шкоди стягнуто 275 000 гривень, за умови, що позивачем втрачено 100 % професійної працездатності.
Також, на постанову Верховного Суду від 14 листопада 2019 року у справі № 522/3388/18, якою визнано розумним, виваженим та справедливим грошове відшкодування моральної шкоди у сумі 233 000 грн., яке стягнуто з відповідача-роботодавця на користь позивача за умови втрати ним 75% професійної працездатності.
В апеляційній скарзі представник ПрАТ «Ін ГЗК», посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, ставить питання про скасування рішення суду та ухвалення нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.
На думку апелянта, визначений судом розмір моральної шкоди є значно завищеним, таким, що не відповідає засадам розумності та справедливості.
Вважає, що судом залишено поза увагою роз'яснення викладені в п. 3 Пленуму ВС України у Постанові № 4 від 31.03.1995 року «Про судову практику у справах про відшкодування моральної шкоди».
Скаржник зазначає, що в матеріалах справи відсутні докази підтвердження факту заподіяння позивачу моральної шкоди та судом не враховано відсутність вини підприємства у спричиненні шкоди позивачу, вважає, що акт розслідування причин виникнення хронічного професійного захворювання та довідка МСЕК є лише документами, які підтверджують виникнення професійного захворювання, проте не можуть бути беззаперечним доказом заподіяння моральної шкоди позивачу.
При працевлаштуванні позивач був повідомлений про умови праці, наявність небезпечних та шкідливих виробничих факторів, та усвідомлював можливість ушкодження здоров'я.
Справа розглядається без повідомлення учасників справи, в порядку ч. 13 ст. 7, ч. 1 ст. 369 ЦПК України, оскільки ціна позову менше 100 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах заявлених позовних вимог та доводів апеляційних скарг, наданого відзиву, за наявними матеріалами справи, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги підлягають залишенню без задоволенню, з наступних підстав.
Судом встановлено, та вбачається з трудової книжки, що позивач ОСОБА_1 з 15.02.1983 року по 01.04.1988 року працював на посаді бурильника свердловин з 01.04.1988 року по 18.06.1990 року машиністом бурової установки, з 18.06.1990 року по 19.08.1991 року ремонтно-будівельний цех, з 19.08.1991 року по 31.03.1999 року машиністом бурової установки ПрАТ «ІнГЗК», який є правонаступником «ІнГЗК ім.50-ти річчя СРСР», ВАТ «ІнГЗК», 31.03.1999 року переведений слюсарем черговим та з ремонту обладнання руднику, на поверхні, 4 розряду .. 30.11.2009 року звільнений з посади за ст.. 38 КЗпП України. (а.с.11-13).
Відповідно до акті розслідування професійного захворювання від 24.03.1999 року форми П-4 зазначено, що ДУ «Український НДІПМ» встановив ОСОБА_1 професійне захворювання: вібраційна хвороба І-ІІ стадії (а.с.14).
Згідно п.15 Акту, причиною виникнення професійного захворювання є тривала робота в умовах виникнення вібрації доза якої перевищувала допустиму у 2 рази (а.с.14).
Висновком ЛТЕК від: 19.05.1999 року ОСОБА_1 первинно встановлено ступінь втрати професійної працездатності 25%, визначено необхідність в санаторному лікуванні;
При повторному переогляді висновком ЛТЕК від 22.05.2000 року, позивачу встановлено ступінь втрати професійної працездатності 40% та ІІІ групу інвалідності.
Висновками ЛТЕК від 12.07.2001 року, 23.05.2002 року, 08.06.2004 року позивачу підтверджено встановлену ступінь втрати професійної працездатності 40% та ІІІ групу інвалідності.
Висновком МСЕК від 05.06.2006 року, 26.05.2008 року встановлено ступінь втрати професійної працездатності 40% та ІІІ групу інвалідності, визначено необхідність в санаторному та медикаментозному лікуванні;
Висновком МСЕК від 01.06.2010 року позивачу встановлено ступінь втрати професійної працездатності 40% та ІІІ групу інвалідності безстроково, визначено необхідність в санаторному та медикаментозному лікуванні (а.с.15-17).
У зв'язку з отриманим хронічним професійним захворюванням позивач періодично проходить лікування, що підтверджується виписками із історії хвороби та з медичної карти (а.с.19-36).
Суд, частково задовольняючи позов, виходив з доведеності позовних вимог та вірно встановив, що між сторонами склалися трудові правовідносини, оскільки професійне захворювання отримано позивачем під час виконання ним трудових обов'язків і пов'язане з виробництвом, і наявності у зв'язку з цим підстав, для відшкодування моральної шкоди.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду, так як їх суд першої інстанції дійшов на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилались, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтвердженими тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Так, відповідно до ст. 264 ЦПК України, суд під час ухвалення рішення, серед інших питань, вирішує які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин та яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Відповідно до вимог ст. 173 КЗпП України шкода, заподіяна працівникам каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, пов'язаним з виконанням трудових обов'язків, відшкодовується у встановленому законодавством порядку.
Відповідно до роз'яснень, які містяться в пунктах 1 - 14 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 р. N 6 "Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди", відшкодування шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням його здоров'я від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, провадиться згідно із законодавством про страхування від нещасного випадку. Це законодавство складається з Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування, Закону України від 23 вересня 1999 р. N 1105-XIV "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності", Закону України від 14 жовтня 1992 р. N 2694-XII "Про охорону праці", КЗпП України, а також законодавчих та інших нормативно-правових актів. Спори про відшкодування шкоди повинні вирішуватися за законодавством, яке було чинним на момент виникнення у потерпілого права на відшкодування шкоди. Право на відшкодування шкоди настає з дня встановлення потерпілому МСЕК стійкої втрати професійної працездатності.
Оскільки позивачу первинно висновком МСЕК встановлено стійку втрату професійної працездатності у зв'язку з професійним захворюванням та травмою на виробництві у 1999 році, тобто встановлено наявність пошкодження здоров'я на виробництві, що надало йому право на відшкодування моральної шкоди роботодавцем, колегія суддів приходить до висновку, що до правовідносин сторін мають застосовуватися Правила відшкодування власником підприємства, установи і організації або уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров'я пов'язаним з виконанням ним трудових обов'язків, затверджені Постановою КМУ №472 від 23.06.1993 року, в редакції станом на 1999 рік.
У відповідності до положень п.11 цих Правил моральна шкода відшкодовується за заявою потерпілого про характер моральної втрати чи висновком медичних органів у вигляді одноразової грошової виплати або в іншій матеріальній формі, розмір якої визначається в кожному конкретному випадку на підставі: домовленості сторін (власника, профспілкового органу і потерпілого або уповноваженої ним особи); рішення суду.
Згідно зі ст. 440-1 ЦК Української РСР (у редакції 1963 року, що була чинною на час виникнення спірних правовідносин) моральна шкода відшкодовується в грошовій або іншій матеріальній формі за рішенням суду незалежно від відшкодування майнової шкоди. Розмір відшкодування визначається судом з урахуванням суті позовних вимог, характеру діяння особи, яка заподіяла шкоду, фізичних чи моральних страждань потерпілого, а також інших негативних наслідків, але не менше п'яти мінімальних розмірів заробітної плати.
Таким чином, згідно зі ст. 440-1 ЦК Української РСР (у редакції 1963 року, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) було встановлено обмеження мінімального розміру відшкодування моральної шкоди - не менше п'яти мінімальних розмірів заробітної плати та максимального розміру відшкодування моральної шкоди, що не може перевищувати двохсот мінімальних розмірів заробітної плати (п. 11 Правил).
Відповідно до ст. 3 Закону України "Про оплату праці" мінімальна заробітна плата - це законодавчо встановлений розмір заробітної плати за просту, некваліфіковану працю, нижче якого не може провадитися оплата за виконану працівником місячну, а також погодинну норму праці (обсяг робіт).
Мінімальна заробітна плата є державною соціальною гарантією, обов'язковою на всій території України для підприємств усіх форм власності і господарювання та фізичних осіб, які використовують працю найманих працівників.
Вищезазначені вимоги закону у поєднанні зі статтями 3 і 8 Конституції України дають підстави для висновку про те, що у випадках, коли межі відшкодування моральної шкоди визначаються у кратному співвідношенні з мінімальним розміром заробітної плати чи неоподатковуваним мінімумом доходів громадян, суд при вирішенні цього питання має виходити з такого розміру мінімальної заробітної плати чи неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, що діють на час розгляду справи, та враховувати засади розумності, виваженості й справедливості.
Такий підхід цілком узгоджується з положенням ст. 83 ЦК Української РСР про те, що позовна давність не поширюється, зокрема, на вимоги, які випливають з порушення особистих немайнових прав, крім випадків, передбачених законом.
Аналогічний правовий висновок міститься й у постановах Верховного Суду України № 6-156цс14, № 6-188цс14 та № 6-207цс14 від 24 грудня 2014 року.
Згідно статті 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2021 рік» мінімальна заробітна плата у місячному розмірі, станом на час розгляду справи, становить 6 000 00 грн., тобто мінімальний розмір відшкодування моральної шкоди, який відповідає 100% стійкої втрати працездатності, дорівнює 30 000,00 грн., а максимальний - 1 200 000,00 грн.
Відповідно до роз'яснень Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди)» з наступними змінами, факт заподіяння моральної шкоди пов'язують не лише зі станом напруженості під впливом сильнодіючого впливу, яким є стрес, а із наявністю втрат фізичного і психічного характеру, які тягнуть за собою порушення нормальних життєвих зв'язків потерпілого, зменшення його суспільної активності, потребують від нього додаткових зусиль для організації життя.
Як зазначено в п. 4.1. Рішення Конституційного Суду України від 27 січня 2004 року по справі № 1-9/2004 ушкодження здоров'я, заподіяні потерпілому під час виконання трудових обов'язків, незалежно від ступеня втрати професійної працездатності, спричинюють йому моральні та фізичні страждання. У випадку каліцтва потерпілий втрачає працездатність і зазнає значно більшої моральної шкоди, ніж заподіяна працівникові, який не втратив професійної працездатності.
В судовому засіданні встановлено, що у зв'язку з професійним захворюванням позивачу заподіяно моральну шкоду, яка полягає в тому, що він втратив професійну працездатність у загальному розмірі 40%, який згодом було встановлено безстроково. Крім того, позивач визнаний людиною з інвалідністю третьої групи. Після втрати працездатності, у позивача змінилися умови життя, він періодично проходить лікування, незважаючи на постійні курси лікування покращення в стані здоров'я відсутнє.
Виходячи із наведених вище обставин, колегія суддів вважає, що позивачу ОСОБА_1 заподіяно моральну шкоду, і він має право на її відшкодування.
Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що професійне захворювання позивача, яке завдає йому фізичного болю та душевних страждань, виникло з вини відповідача, яким не було виконано вимоги законодавства щодо створення на робочому місці працівника умов праці відповідно до нормативно-правових актів.
Колегія суддів вважає, що не заслуговують на увагу доводи апеляційної скарги відповідача про те, довідка МСЕК є лише документом, який підтверджує виникнення професійного захворювання, проте він не може бути беззаперечним доказом заподіяння моральної шкоди позивачу, оскільки висновок МСЕК є одним із доказів, а не єдиним доказом, який розглядається в комплексі з іншими документами і наявними відомостями про потерпілого. Матеріали справи містять достатньо доказів щодо спричинення позивачу в результаті ушкодження здоров'я, моральної шкоди, оскільки у зв'язку з професійним захворюванням у позивача порушуються нормальні життєві зв'язки, він позбавлений можливості реалізовувати свої звички та бажання, так як змушений залучати додаткові зусилля та ресурси для організації життя.
Посилання представника відповідача в апеляційній скарзі на те, що позивач був повідомлений про наявність шкідливих факторів на виробництві та з власної волі протягом тривалого часу виконував роботу в шкідливих умовах праці, не приймаються до уваги колегією суддів, оскільки здійснення відповідачем заходів для забезпечення працівникам безпечних умов праці, які не усунули впливу негативних факторів, не впливають на право позивача на відшкодування завданої моральної шкоди за умови доведеності такої шкоди.
Колегія суддів погоджується із визначеним судом першої інстанції розміром відшкодування моральної шкоди, стягнутої з відповідача на користь позивача, який визначено ним, виходячи із засад розумності, виваженості та справедливості, відповідно до п.9 Постанови Пленуму Верховного Суду України “Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди” № 4 від 31.03.1995 року з подальшими змінами, яким передбачено, що розмір моральної шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин.
Колегія суддів вважає неприйнятними посилання як представника позивача так і представника відповідача в апеляційній скарзі щодо розміру стягнутої моральної шкоди, який на думку колегії суддів відповідає засадам розумності та справедливості.
Зокрема, враховано характер отриманого позивачем професійного захворювання, відсоток втрати ним, на теперішній час, професійної працездатності у розмірі 40% та визнання людиною з інвалідністю третьої групи, що встановлено безстроково, стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану та взагалі можливість такого відновлення, зважаючи на встановлення ступеню втрати професійної працездатності безстроково.
Посилання позивача, як приклад, на судові рішення у цивільних справах, які виникли з подібних правовідносин, а саме на Постанову Великої Палати Верховного Суду від 05.12.2018 року у справі № 210/5258/16-ц, якою стягнуто більші суми компенсації моральної шкоди, колегією суддів не приймаються, з огляду на наступні обставини.
Так, Європейський суд з прав людини в своїх рішеннях («Шевченко проти України», «Харук та інші проти України», «Скордіно проти Італії») і в Практичній інструкції по зверненню в ЄСПЛ від 28 березня 2007 року, затвердженій Головою ЄСПЛ на підставі ст. 32 Регламенту ЄСПЛ, посилається на те, що в справах про присудження морального відшкодування, суд має визначити розмір моральної шкоди з огляду на розміри присудження компенсації у подібних справах та об'єктивної оцінки психотравматичної ситуації.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
05 грудня 2018 року Велика Палата Верховного у справі № 210/5258/16-ц (провадження № 14-463цс18) прийняла постанову, у якій зробила правовий висновок про те, що у справах щодо відшкодування моральної шкоди, завданої у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, суди, встановивши факт завдання моральної шкоди, повинні особливо ретельно підійти до того, аби присуджена ними сума відшкодування була домірною цій шкоді. Сума відшкодування моральної шкоди має бути аргументованою судом з урахуванням, зокрема, визначених у частині третій статті 23 ЦК України критеріїв і тоді, коли таке відшкодування присуджується у сумі суттєво меншій, аніж та, яку просив позивач.
При цьому, суд констатував у цій справі, що характер отриманої позивачем травми, що спричинила повну втрату ним професійної працездатності, звільнення з роботи через виявлену невідповідність працівника займаній посаді або виконуваній роботі за станом здоров'я, визнання позивача особою з інвалідністю І групи безстроково, неможливість відновлення попереднього фізичного стану, тяжкість і незворотність змін у буденному житті, необхідність щорічної реабілітації, надають йому право на відшкодування моральної шкоди у розмірі 275 000,00 грн.
Отже, з урахуванням того, що позивачу ОСОБА_1 встановлено втрату професійної працездатності у розмірі 40%, що безумовно тягне за собою незворотність змін у буденному житті позивача. Самопочуття позивача не поліпшується, негативні зміни в його житті є незворотними, що завдає позивачу душевного болю та страждань, колегія суддів дійшла висновку, що визначений судом першої інстанції розмір відшкодування моральної шкоди в сумі 120 000 грн., відповідає судовій практиці Великої Палати Верховного Суду при розгляді справи з аналогічними правовідносинами, є розумним, виваженим і справедливим у його ситуації.
Вирішуючи даний спір, суд першої інстанції в достатньо повному обсязі встановив права і обов'язки сторін, обставини по справі, перевірив доводи і дав їм належну правову оцінку, ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону. Висновки суду достатньо обґрунтовані і підтверджені письмовими матеріалами справи та поясненнями учасників процесу.
За таких обставин підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду колегія суддів не вбачає. Суд не допустив порушень матеріального або процесуального закону, які могли бути підставою для скасування або зміни рішення суду.
На підставі викладеного, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційні скарги слід залишити без задоволення, а рішення суду - залишити без змін.
Керуючись ст.ст. 374, 375, 382, 384 ЦПК України, Дніпровський апеляційний суд,-
Апеляційні скарги позивача ОСОБА_1 та Приватного акціонерного товариства «Інгулецький гірничо-збагачувальний комбінат» залишити без задоволення.
Рішення Інгулецького районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 04 червня 2021 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає.
Повне судове рішення складено 03 серпня 2021 року.
Головуючий:
Судді: