79014, м. Львів, вул. Личаківська, 128
28.07.2021 справа № 914/1496/21
Господарський суд Львівської області у складі
Головуючого судді Фартушка Т.Б. за участю секретаря судового засідання Іваночка В.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу:
за позовом: Самбірського міськрайонного центру зайнятості, Львівська область, Самбірський район, м.Самбір;
до Відповідача: Головного управління Національної поліції у Львівській області, Львівська область, м.Львів;
про: стягнення заборгованості
ціна позову: 77568,71грн.
Представники:
Позивача: Лозинська М.Я. - представник (довіреність від 06.01.2021р. №01-45/21);
Відповідача: Невелич Ю.В. - представник (посвідчення від 04.06.2020р. №096945).
31.05.2021р. на розгляд до Господарського суду Львівської області надійшла позовна заява за позовом Самбірського міськрайонного центру зайнятості від 19.05.2021р. вих. №06-908/21 (вх. №1624) до Головного управління Національної поліції у Львівській області про стягнення заборгованості; ціна позову: 77568,71грн.
Підставами позовних вимог Позивач зазначає невиконання Відповідачем обов'язку відшкодувати Позивачу суму виплаченого ним громадянці ОСОБА_1 страхового відшкодування на випадок безробіття у зв'язку із поновленням її на роботі за рішенням суду.
Ухвалою Господарського суду Львівської області від 07.06.2021р. у даній справі судом постановлено прийняти позовну заяву до розгляду та відкрити провадження у справі; здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження; призначити судове засідання з розгляду справи по суті на 22.06.2021р.; визнати явку повноважних представників Учасників справи в судове засідання для надання пояснень по суті справи обов'язковою; викликати в судове засідання повноважних представників Учасників справи.
Ухвалою Господарського суду Львівської області від 22.06.2021р. у даній справі судом постановлено відкласти судове засідання з розгляду спору по суті на 28.07.2021р.; явка повноважних представників Учасників справи в судове засідання визнається обов'язковою; викликати повноважних представників Учасників справи в судове засідання для надання пояснень по суті спору.
Ухвалою Господарського суду Львівської області від 28.07.2021р. у даній справі суд постановив клопотання Головного управління Національної поліції у Львівській області від 13.07.2021р. вх. №16166/21 про поновлення строку для подання відзиву на позовну заяву задоволити; поновити Головному управлінню Національної поліції у Львівській області строк для подання відзиву по 13.07.2021р.
В порядку ч.3 ст.63 ГПК України за дорученням головуючого судді обов'язки секретаря судового засідання виконує помічник судді Фартушка Т.Б. Іваночко Василь Володимирович.
Представникам Сторін роз'яснено право під час здійснення таких повноважень заявити відвід помічнику судді з підстав, передбачених цим Кодексом для відводу секретаря судового засідання.
Процесуальні права та обов'язки Учасників справи, відповідно до ст.ст. 42, 46 ГПК України, як підтвердили представники Учасників справи в судовому засіданні, їм відомі, в порядку ст.205 ГПК України клопотання від Учасників справи про роз'яснення прав та обов'язків до суду не надходили.
Заяв про відвід головуючого судді чи секретаря судового засідання не надходило та не заявлялось.
Представник Позивача в судове засідання з'явилась, в судовому засіданні надала усні пояснення.
15.07.2021р. за вх. №16524/21 від Позивача до суду засобами поштового зв'язку надійшла Відповідь на відзив від 13.07.2021р. вих. №06-1248/21, у якій наводить свої доводи та міркування з приводу викладених Відповідачем у відзиві на позовну заяву заперечень проти заявлених позовних вимог. Вказану відповідь на відзив оглянуто судом та долучено до матеріалів справи.
Представник Відповідача в судове засідання з'явилась, в судовому засіданні надала усні пояснення.
13.07.2021р. за вх. №16166/21 надіслала на електронну адресу суду клопотання від 12.07.2021р. б/н, у якому просить суд поновити строк для подання відзиву на позовну заяву, прийняти та долучити до матеріалів справи відзив на позовну заяву.
До вказаного клопотання Відповідачем долучено Відзив на позовну заяву від 09.07.2021р. б/н, у якому вважає заявлений позов безпідставним та необґрунтованим і просить суд відмовити Позивачу в його задоволенні.
Ухвалою Господарського суду Львівської області від 28.07.2021р. у даній справі суд постановив клопотання Головного управління Національної поліції у Львівській області від 13.07.2021р. вх. №16166/21 про поновлення строку для подання відзиву на позовну заяву задоволити; поновити Головному управлінню Національної поліції у Львівській області строк для подання відзиву по 13.07.2021р.
Розгляд і вирішення питання про поновлення строку для подання відзиву відбувався із виходом суду до нарадчої кімнати.
Позиція Позивача:
Позивач просить суд стягнути з Відповідача на користь Позивача 77568,71грн. виплаченого Позивачем громадянці ОСОБА_1 страхового відшкодування на випадок безробіття у зв'язку із поновленням її на роботі за рішенням суду.
У поданій 15.07.2021р. за вх. №16524/21 Відповіді на відзив Позивач зазначає, що сплачена Позивачем сума страхового відшкодування і стягнуті судовим рішенням з Відповідача на користь ОСОБА_1 кошти за своєю природою є різними видами юридичної відповідальності, а відтак, твердження Відповідача про подвійне стягнення з нього грошових коштів є безпідставними і необґрунтованими.
Також Позивач зазначає, що обов'язок Відповідача як роботодавця відшкодувати Позивачу суму виплаченого забезпечення та вартість наданих соціальних послуг безробітному у разі поновлення його на роботі за рішенням суду виникає тільки у випадку невиконання власником або уповноваженим органом законодавства про працю, яке потягло за собою незаконне звільнення з роботи застрахованої особи, і саме через цю подію ця особа втратила заробітну плату, була вимушена звернутись до служби зайнятості, зареєструватись як безробітна та отримувати страхові виплати.
Позиція Відповідача:
Відповідач у поданому 13.07.20201р. за вх. №16166/21 Відзиві на позовну заяву проти позову заперечує з підстав того, що рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 18.02.2021р. у справі №380/2243/20, зокрема, стягнуто з Відповідача на користь ОСОБА_1 190080,31грн. середнього заробітку за час вимушеного прогулу без урахування податків, зборів та обов'язкових платежів.
Крім того, як на підставу своїх заперечень, Відповідач покликається на те, що у вказаний час ОСОБА_1 не проходила військову службу, не виконувала жодних доручень, жодних обов'язків на неї роботодавцем не було покладено. Відтак, на думку Відповідача, ОСОБА_1 отримала переплату коштів за час вимушеного прогулу внаслідок стягнення судовим рішенням з Відповідача коштів та сплатою Позивачем страхового відшкодування.
Також, Відповідач зазначає, що є бюджетною установою, утримується за рахунок коштів бюджету, а стягнення коштів призведе до збитковості Відповідача.
Відповідно до ч.ч.1, 3 ст.13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін; кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Стаття 43 Господарського процесуального кодексу України зобов'язує сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами.
Відповідно до ч.1 ст.76 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
Відповідно до ч.10 ст.81 ГПК України у разі неподання учасником справи витребуваних судом доказів без поважних причин або без повідомлення причин суд, залежно від того, яка особа ухиляється від їх подання та яке ці докази мають значення, може визнати обставину, для з'ясування якої витребовувався доказ, або відмовити у її визнанні, або розглянути справу за наявними в ній доказами, а у разі неподання таких доказів позивачем - також залишити позовну заяву без розгляду.
Згідно ч.1 ст.86 Господарського процесуального кодексу України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Враховуючи вищенаведене, суд зазначає, що судом, згідно вимог Господарського процесуального кодексу України, надавалась в повному обсязі можливість Учасникам справи щодо обґрунтування їх правової позиції по суті справи та подання доказів, чим забезпечено принцип змагальності.
Враховуючи те, що норми статті 81 Господарського процесуального кодексу України щодо обов'язку господарського суду витребувати у сторін документи і матеріали, необхідні для вирішення спору, кореспондуються з диспозитивним правом Учасників справи подавати докази, а пункт 4 частини 3 статті 129 Конституції України визначає одним з принципів судочинства - свободу в наданні сторонами суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, суд вважає, що господарським судом створені належні умови для надання сторонами доказів в обґрунтування своєї правової позиції.
З огляду на відсутність підстав для відкладення розгляду справи, передбачених статтями 202, 216 та 252 Господарського процесуального кодексу України, надання Відповідачу можливості для подання відзиву на позов, суд вважає за можливе розглянути справу по суті за наявними у справі матеріалами.
За результатами дослідження наведених Учасниками справи доводів, поданих доказів та матеріалів справи, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають до задоволення повністю з огляду на наступне.
Заявою від 20.02.2020р. громадянка ОСОБА_1 звернулась до Позивача із проханням надати статус безробітного відповідно до Закону України «Про зайнятість населення».
Заявою від 20.02.2020р. громадянка ОСОБА_1 звернулась до Позивача із проханням призначити виплату допомоги по безробіттю в розмірі, передбаченому Законом України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» з восьмого дня після реєстрації (27.02.2020р.).
Громадянка ОСОБА_1 перебувала на обліку в Позивача у період з 18.03.2020р. по 18.02.2021р. та їй виплачено допомогу з безробіття у сумі 77568,71грн., що підтверджується долученим Позивачем Нарахуванням допомоги по безробіттю та платежів.
Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 18.02.2021р. у справі №380/2243/20 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції у Львівській області, третя особа Первинна професійна спілка «Правозахисники України» про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу вирішено позов задоволити повністю; визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління Національної поліції у Львівській області №47о/с від 17.02.2020р. «По особовому складу»; поновити ОСОБА_1 на посаді старшого юрисконсульта сектору правового забезпечення Головного управління Національної поліції у Львівській області з 18 лютого 2020 року; стягнути з Головного управління Національної поліції у Львівській області на користь ОСОБА_1 190080,31грн. середнього заробітку за час вимушеного прогулу без урахування податків, зборів та обов'язкових платежів.
Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 23.06.2021р. судом постановлено апеляційну скаргу Головного управління Національної поліції у Львівській області залишити без задоволення, а рішення Львівського окружного адміністративного суду від 18 лютого 2021 року у справі №380/2243/20 без змін.
Наказом Відповідача від 19.02.2021р. №92о/с «По особовому складу» поновлено ОСОБА_1 на посаді старшого юрисконсульта сектору правового забезпечення Головного управління Національної поліції у Львівській області; нараховано та виплачено на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за один місяць в розмірі 16056,10грн. без урахування податків, зборів та обов'язкових платежів.
Заявою від 26.02.2021р. громадянка ОСОБА_1 звернулась до Позивача із заявою, якою повідомила про видання Відповідачем 19.02.2021р. наказу №92о/с про поновлення ОСОБА_1 на посаді старшого юрисконсульта СПЗ ГУ НП у Львівській області та проханням про зняття з обліку.
Претензією від 15.03.2021р. вих. №06-509/2021 Позивач звертався до Відповідача із вимогою про відшкодування 77568,71грн. суми виплаченого страхового відшкодування на випадок безробіття. Відповідачем вказану претензію залишено без відповіді та реагування. Докази повного або часткового задоволення претензії в матеріалах справи відсутні, станом на час вирішення спору по суті Сторонами суду не заявлені та не подані.
З підстав наведеного Позивач просить суд стягнути з Відповідача на користь Позивача 77568,71грн. виплаченого Позивачем громадянці ОСОБА_1 страхового відшкодування на випадок безробіття у зв'язку із поновленням її на роботі за рішенням суду.
Відповідач у поданому 13.07.20201р. за вх. №16166/21 Відзиві на позовну заяву проти позову заперечує з підстав того, що рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 18.02.2021р. у справі №380/2243/20, зокрема, стягнуто з Відповідача на користь ОСОБА_1 190080,31грн. середнього заробітку за час вимушеного прогулу без урахування податків, зборів та обов'язкових платежів.
Крім того, як на підставу своїх заперечень, Відповідач покликається на те, що у вказаний час ОСОБА_1 не проходила військову службу, не виконувала жодних доручень, жодних обов'язків на неї роботодавцем не було покладено. Відтак, на думку Відповідача, ОСОБА_1 отримала переплату коштів за час вимушеного прогулу внаслідок стягнення судовим рішенням з Відповідача коштів та сплатою Позивачем страхового відшкодування.
Також, Відповідач зазначає, що є бюджетною установою, утримується за рахунок коштів бюджету, а стягнення коштів призведе до збитковості Відповідача.
У поданій 15.07.2021р. за вх. №16524/21 Відповіді на відзив Позивач зазначає, що сплачена Позивачем сума страхового відшкодування і стягнуті судовим рішенням з Відповідача на користь ОСОБА_1 кошти за своєю природою є різними видами юридичної відповідальності, а відтак, твердження Відповідача про подвійне стягнення з нього грошових коштів є безпідставними і необґрунтованими.
Також Позивач зазначає, що обов'язок Відповідача як роботодавця відшкодувати Позивачу суму виплаченого забезпечення та вартість наданих соціальних послуг безробітному у разі поновлення його на роботі за рішенням суду виникає тільки у випадку невиконання власником або уповноваженим органом законодавства про працю, яке потягло за собою незаконне звільнення з роботи застрахованої особи, і саме через цю подію ця особа втратила заробітну плату, була вимушена звернутись до служби зайнятості, зареєструватись як безробітна та отримувати страхові виплати.
У відповідності з пунктами 1, 3 частини першої статті 129 Конституції України, основними засадами судочинства є: рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Згідно ч.1 ст.74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Відповідно до ч.2 ст.4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Згідно ст.3 ЦК України, загальними засадами цивільного законодавства зокрема є свобода договору; свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом; справедливість, добросовісність та розумність.
Відповідно до ч.1 ст.11 ЦК України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.
Серед підстав виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є юридичні факти (п. 4 ч. 2 ст. 11 ЦК України).
Згідно ч.1 ст.15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Статтею 16 ЦК України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Відповідно до ч.1 ст.173 Господарського кодексу України, господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати відзобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
У відповідності до вимог ст.174 Господарського кодексу України, господарські зобов'язання можуть виникати з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.
Згідно ч.1 ст.509 Цивільного кодексу України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати відборжника виконання його обов'язку.
У відповідності до вимог ч.1 ст.510 Цивільного кодексу України, сторонами у зобов'язанні є боржник і кредитор.
Статтею 193 Господарського кодексу України передбачено, що господарські зобов'язання повинні виконуватись належним чином відповідно до закону, інших правових актів і договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог , що у певних умовах звичайно ставляться; кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу; до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом України.
Згідно із ст.526 Цивільного кодексу України, зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства. Статтею 525 Цивільного кодексу України передбачено, що одностороння відмова відзобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Приписами ч.1 ст.527 ЦК України передбачено, що боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок.
Статтею 530 ЦК України встановлено, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.
Якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.
Суд зазначає, і аналогічну правову позицію викладено, зокрема у пункті 7 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013р. №14 «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань», що за відсутності інших підстав припинення зобов'язання, передбачених договором або законом, зобов'язання, в тому числі й грошове, припиняється його виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).
Статтею 599 Цивільного кодексу України визначено, що зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
Відповідно до положень ст. 19 Конституції України, правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством; органи державної влади, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до п.1 ст.1 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття», система прав, обов'язків і гарантій, яка передбачає матеріальне забезпечення на випадок безробіття з незалежних від застрахованих осіб обставин та надання соціальних послуг за рахунок коштів Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття.
Згідно із п.8 ст.1 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття», страховим випадком є подія, через яку застраховані особи втратили заробітну плату (грошове забезпечення) або інші передбачені законодавством України доходи внаслідок втрати роботи з незалежних від них обставин та зареєстровані в установленому порядку як безробітні, готові та здатні приступити до підходящої роботи і дійсно шукають роботу.
Відповідно до п.п.10, 11 ст.1 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» роботодавцем є власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання та фізичні особи, які використовують найману працю, найманий працівник - це фізична особа, яка працює за трудовим договором (контрактом) на підприємстві, в установі та організації або у фізичної особи.
Нормами ч.1 ст.4 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» передбачено, що страхуванню на випадок безробіття підлягають особи, які працюють на умовах трудового договору (контракту), включаючи тих, які проходять альтернативну (невійськову) службу, цивільно-правового договору чи на інших підставах, передбачених законом, військовослужбовці (крім військовослужбовців строкової служби) та інші особи, які проходять службу та отримують грошове забезпечення (далі - військовослужбовці), особи, які провадять незалежну професійну діяльність, фізичні особи - підприємці, члени фермерського господарства, якщо вони не належать до осіб, які підлягають страхуванню на інших підставах.
Право на матеріальне забезпечення на випадок безробіття (далі - забезпечення) та соціальні послуги мають застраховані особи (ч.1 ст.4 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття»).
Відповідно до ч.1 ст.22 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» право на допомогу по безробіттю залежно від страхового стажу мають застраховані особи, визнані в установленому порядку безробітними, страховий стаж яких протягом 12 місяців, що передували реєстрації особи як безробітної, становить не менше ніж шість місяців за даними Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Згідно ч.3 вказаної статті допомога по безробіттю виплачується з 8 дня після реєстрації застрахованої особи в установленому порядку в державній службі зайнятості.
Приписами ч.1 ст.23 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» встановлено, що застрахованим особам, зазначеним у частині першій статті 22 цього Закону, розмір допомоги по безробіттю визначається у відсотках до їх середньої заробітної плати (доходу), визначеної відповідно до порядку обчислення середньої заробітної плати (доходу) для розрахунку виплат за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням, затвердженого Кабінетом Міністрів України, залежно від страхового стажу, але не менше ніж мінімальний розмір допомоги по безробіттю, встановлений правлінням Фонду для цієї категорії осіб: до 2 років - 50 відсотків; від 2 до 6 років - 55 відсотків; від 6 до 10 років - 60 відсотків; понад 10 років - 70 відсотків. Допомога по безробіттю виплачується залежно від тривалості безробіття у відсотках до визначеного розміру: перші 90 календарних днів - 100 відсотків; протягом наступних 90 календарних днів - 80 відсотків; у подальшому - 70 відсотків.
Згідно п.2 ч.1 ст.31 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» виплата допомоги по безробіттю припиняється у разі поновлення безробітного на роботі за рішенням суду.
Відповідно до ч.1 ст.34 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття'фонд має право стягувати з роботодавця суму страхових коштів та вартість соціальних послуг, наданих безробітному в разі поновлення його на роботі за рішенням суду, а також незаконно виплачені безробітному суми матеріального забезпечення в разі неповідомлення роботодавцем Фонду про прийняття його на роботу.
Із роботодавця утримуються сума виплаченого забезпечення та вартості наданих соціальних послуг безробітному у разі поновлення його на роботі за рішенням суду; незаконно виплачена безробітному сума забезпечення у разі неповідомлення про його прийняття на роботу; незаконно отримана сума допомоги по частковому безробіттю (ч.4 ст.35 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття»).
З врахуванням наведеного суд зазначає, що статтями 34, 35 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття», передбачено право Фонду стягувати з роботодавця суму страхових коштів та вартість соціальних послуг, наданих безробітному в разі поновлення його на роботі за рішенням суду та обов'язок роботодавця відшкодувати суму виплаченого забезпечення та вартості наданих соціальних послуг безробітному у разі поновлення його на роботі за рішенням суду.
Самбірський міськрайонний центр зайнятості є органом Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття, що діє від імені Фонду відповідно до Законів України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття», «Про зайнятість населення».
Обов'язок роботодавця відшкодувати Фонду вартість послуг, наданих безробітному в разі поновлення його на роботі за рішенням суду виникає тільки у випадку, коли працівника звільнено незаконно і саме через цю подію застрахована особа втратила заробітну плату і була вимушена стати на облік як безробітна та отримувати страхові виплати.
Як встановлено судом у рішенні Львівського окружного адміністративного суду від 18.02.2021р. у справі №380/2243/20за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції у Львівській області, третя особа Первинна професійна спілка «Правозахисники України» про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу «… при звільненні позивача не була дотримана процедура звільнення, доказів надання пропозицій позивачу щодо інших вакантних посад з наданням терміну для визначення і подання відповідного рапорту про призначення із запропонованою посадою не надано, позивачу не були запропоновані всі вакантні посади, з урахуванням досвіду роботи, освітнього рівня, стану здоров'я, ставлення до виконання службових обов'язків. Отже, звільнення є неправомірним, а відтак позовні вимоги в частині визнання протиправним та скасування спірного наказу підлягають задоволенню з підстав не дотримання процедури звільнення передбаченої ч.3 ст.68 Закону України «Про Національну поліцію» …».
Відповідно до ч.4 ст.75 ГПК України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Відповідно до статей 73, 74 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність чи відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів.
Згідно з ст. 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Частиною 1 статті 77 ГПК України передбачено, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
У відповідності до ст. 78 ГПК України, достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи.
Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (ст. 79 ГПК України).
17.10.2019р. набув чинності Закон України №132-IX від 20.09.2019 "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні", яким було, зокрема внесено зміни до ГПК України змінено назву статті 79 ГПК з "Достатність доказів" на нову - "Вірогідність доказів" та викладено її у новій редакції, фактично впровадивши в господарський процес стандарт доказування "вірогідності доказів". Стандарт доказування "вірогідності доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто, з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати їх саме ту кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Касаційного господарського суду в складі Верховного Суду від 02.10.2018 у справі №910/18036/17, від 23.10.2019 у справі №917/1307/18, від 18.11.2019 у справі №902/761/18, від 04.12.2019 у справі №917/2101/17). Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі №129/1033/13-ц.
Стандарт доказування - це та ступінь достовірності наданих стороною доказів, за яких суд має визнати тягар доведення знятим, а фактичну обставину - доведеною. Мова йде про достатній рівень допустимих сумнівів, при якому тягар доведення вважається виконаним.
Усталеною є практика ЄСПЛ, в якій суд посилається на “balanceofprobabilities” (“баланс ймовірностей”) для оцінки обставин справи. Наприклад, у рішенні BENDERSKIY v. Ukraine 15.11.2007 суд застосовує “баланс ймовірностей”. У рішенні J.K. AND OTHERS v. Sweden 23.08.2016 суд вказує, що цей стандарт притаманний саме цивільним справам.
У постанові Верховного Суду України від 14.06.2017 у справі №923/2075/15 відхилено висновки апеляційного суду про відмову в позові про стягнення упущеної вигоди лише з тих підстав, що її розмір не може бути встановлений з розумним степенем достовірності, оскільки апеляційний суд не дослідив інших доказів, які надані позивачем, чим фактично позбавив останнього можливості відновити його порушене право, за захистом якого подано позов.
Аналогічний підхід продемонстрував і Касаційний цивільний суд в складі Верховного Суду у своїй постанові від 06.11.2019 у справі №127/27155/16-ц (провадження №61-30580св18).
Отже, під розумним ступенем достовірності слід розуміти те, що факт є доведеним, якщо після оцінки доказів вбачається, що факт скоріше відбувся, аніж не мав місце.
У зв'язку з цим, суд першої інстанції при розгляді даної справи застосовує вищезазначений стандарт доказування.
Зазначені вище норми процесуального закону спрямовані на реалізацію статті 13 Господарського процесуального кодексу України. Згідно з положеннями цієї статті судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Відповідно до частини 5 статті 236 ГПК України обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
За приписами статті 86 ГПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Згідно із статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Трофимчук проти України» від 28.10.2010р. №4241/03 Європейським судом з прав людини зазначено, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід сторін.
Відповідно до ч.23 рішення Європейського суду з прав людини від 18.07.2006р. у справі «Проніна проти України» за заявою №63566/00 суд нагадує, що п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення.
Вимога пункту 1 статті 6 Конвенції щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітись як обов'язок суду детально відповідати на кожен довід заявника. Стаття 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами. Проте Європейський суд з прав людини оцінює ступінь умотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів стосовно прийняття чи відмови в прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи.
При цьому суд зазначає, що згідно вимог ч.1 ст.14 ГПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини, сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява №65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (заява №63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява №4909/04; пункт 58): де зазначено, що згідно з усталеною практикою Суду, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень. Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя.
Суд також враховує положення Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
За таких обставин суд дійшов висновку про те, що Відповідачем не спростовано доводів позовної заяви, хоч йому було створено усі можливості для надання заперечень, від жодного Учасника справи не надходило клопотання про витребування доказів, судом не виявлено на підставі наявних документів у справі інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору.
Враховуючи вищенаведене, в тому числі факт виплати Позивачем ОСОБА_2 страхового забезпечення у зв'язку із безробіттям, беручи до уваги встановлені рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 18.02.2021р. у справі №380/2243/20 обставини, перевіривши правильність проведеного розрахунку здійснених виплат, суд приходить до висновків, що позовні вимоги Позивача про стягнення з Відповідача на користь Позивача 77568,71грн. виплаченого ОСОБА_1 забезпечення по безробіттю є підставними та обґрунтованими, а позов підлягає до задоволення.
При цьому, щодо доводів Відповідача про те, що ОСОБА_1 отримала переплату коштів за час вимушеного прогулу внаслідок стягнення судовим рішенням з Відповідача коштів та сплатою Позивачем страхового відшкодування суд зазначає, що сума страхового відшкодування і стягнуті судовим рішенням з Відповідача на користь ОСОБА_1 кошти за своєю природою є різними видами грошових виплат, підлягали виплаті на різній правовій підставі, а відтак, твердження Відповідача про подвійне стягнення з нього грошових коштів є безпідставними і необґрунтованими.
Відповідно до ч.1 ст.123 ГПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. Приписами частини другої вказаної статті встановлено, що розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.
Згідно ч. 1 ст. 4 Закону України «Про судовий збір» судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі.
Відповідно до пп.1 п.2 ч.2 ст.4 Закону України «Про судовий збір» за подання до господарського суду позовної заяви майнового характеру ставка судового збору встановлюються у розмірі 1,5 відсотка ціни позову, але не менше 1 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб і не більше 350 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Приписами статті 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2021 рік» встановлено прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку на місяць у розмірі з 1 січня 2021 року для працездатних осіб в розмірі 2270 гривень.
Приписами ч.1 ст.124 ГПК України передбачено, що разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести у зв'язку із розглядом справи.
Позивачем при поданні позовної заяви до господарського суду надано попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, згідно якого Позивач очікує понести у зв'язку із розглядом справи судові витрати в розмірі 2270грн. у вигляді сплаченого за подання позовної заяви до господарського суду судового збору.
Як доказ сплати судового збору Позивач подав Платіжне доручення від 14.05.2021р. №286 про сплату за подання позовної заяви до господарського суду судового збору в розмірі 2270грн. Оригінал вказаного Платіжного доручення є додатком №10 до позовної заяви.
Окрім того, суд зазначає що Відповідач наданим чинним законодавством правом на відшкодування документально підтверджених судових витрат не скористався.
Відповідно до п.2 ч.1 ст.129 ГПК України судовий збір у справі покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
З підстав наведеного, а також недоведення Позивачем в порядку, визначеному главою 8 розділу 1 ГПК України іншого розміру судових витрат, окрім суми сплаченого за подання позовної заяви до господарського суду судового збору в розмірі 2270грн., недоведення Відповідачем розміру понесених у справі судових витрат, суд дійшов висновків про те, що сплачений Позивачем за подання позовної заяви до господарського суду судовий збір в розмірі 2270грн. слід покласти на Сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог стягнути з Відповідача на користь Позивача 2270грн. судового збору.
Враховуючи вищенаведене, керуючись ст. 42, п. 1, 3 ч. 1 ст.129 Конституції України, ст.ст.4, 13, 27, 42, 43, 46, 73, 74, 76,-81, 86, 123, 129, 165, 178, 191, 205, 216, 222, 231, 235, 236, 238, 241, 247, 252Господарського процесуального кодексу України, ст.ст.173, 174, 179, 193 Господарського кодексу України, ст.ст.3, 6, 11, 15, 16, 509, 526, 527, 530 599 Цивільного кодексу України, суд -
1. Позов задоволити повністю.
2. Стягнути з Головного управління Національної поліції у Львівській області (79007, Львівська область, м.Львів, пл.Генерала Григоренка, буд.3; ідентифікаційний код:40108833) на користь Самбірського міськрайонного центру зайнятості (81400, вул.Шевченка, буд.55/3, м.Самбір, Львівська область; ідентифікаційний код: 22394560) 77568,71грн. виплаченого забезпечення по безробіттю та 2270грн. судового збору.
3. Наказ видати після набрання рішенням законної сили.
4. Рішення набирає законної сили в порядку та строк, передбачені ст.241 ГПК України.
5. Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку в порядку та строки, визначені главою 1 розділу IV Господарського процесуального кодексу України.
Веб-адреса Єдиного державного реєстру судових рішень, розміщена на офіційному веб-порталі судової влади України в мережі Інтернет: http://reyestr.court.gov.ua/.
Повний текст рішення складено 02.08.2021р.
Головуючий суддя Т.Б. Фартушок