Справа № 420/1158/19
22 липня 2021 року м. Одеса
Одеський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді - Глуханчука О.В.,
секретар судового засідання - Любімова О.Є.
за участі сторін:
представника позивача - Маркочевої Н.В. (адвокат, за ордером)
представника відповідача - Талишханової Ф.М. (за службовим посвідченням та довіреністю)
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання неправомірним та скасування наказу від 14 лютого 2019 року № 31 та зобов'язання вчинити певні дії,
26 лютого 2019 року до Одеського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області про визнання неправомірним та скасування наказу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області від 14 лютого 2019 року № 31 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов'язання розглянути заяву ОСОБА_1 щодо вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
17 квітня 2019 року позивачем подано до суду заяву про уточнення позовних вимог (а.с. 191, том 1), згідно якої позовні вимоги викладені у наступній редакції, а саме:
визнати наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області №31 від 14 лютого 2019 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, неправомірним та скасувати його;
зобов'язати Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області у відповідності з процедурою, передбаченою ст. 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 17 квітня 2019 року, залишеним без змін постановою П'ятого апеляційного адміністративного суду від 08 серпня 2019 року, у задоволенні адміністративного позову відмовлено.
Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 07 квітня 2020 року, рішення Одеського окружного адміністративного суду від 17 квітня 2019 року та постанову П'ятого апеляційного адміністративного суду від 08 серпня 2019 року скасовано, а справу № 420/1158/19 направлено на новий судовий розгляд до Одеського окружного адміністративного суду.
16 квітня 2020 року за вхідним №15869/20 адміністративна справа № 420/1158/19 надійшла до Одеського окружного адміністративного суду та відповідно до протоколу автоматизованого розподілу справи між суддями від 16 квітня 2020 року, передана судді Глуханчуку О.В.
Ухвалою суду від 21 квітня 2020 року справу № 420/1158/19 прийнято до провадження та призначено до розгляду за правилами загального позовного провадження.
Обґрунтування позову
Під час нового судового розгляду справи, 01 червня 2020 року представником позивача подані додаткові письмові пояснення по справі (а.с. 143-159, том 2).
В обґрунтування заявлених вимог позивачем зазначено про те, що за зверненням ОСОБА_1 в порядку Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту", наказом ГУ ДМС України в Одеській області від 14 лютого 2019 року № 31 на підставі статті 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту" йому відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
21 лютого 2019 року позивач отримав повідомлення № 5/1-44 від 14 лютого 2019 року видане ГУ ДМС України в Одеській області, про відмову в оформлені документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Причиною відмови відповідач визначає очевидну необґрунтованість заяви позивача та відсутність елементів загрози життю відповідно до інформації по країні походження.
Позивач вважає рішення ГУ ДМС України в Одеській області неправомірним, хибним та необґрунтованим, оскільки це рішення приймалось без урахування та без дослідження всіх обставин, які мають значення, а тому звернувся до суду із зазначеним позовом.
У поясненнях, поданих під час нового судового розгляду справи, представник позивача акцентував увагу на ситуації, яка склалася в країні походження позивача, а саме триваючому військовому конфлікту, який охоплює всю територію країни (Сирія), про що інформують численні засоби масової інформації і обговорюють міжнародні організації, отже, ці обставини доказуванню у цій справі не потребують.
Також представник позивача зазначив, що оскаржений наказ ГУ ДМС України в Одеській області від 14 лютого 2019 року № 31 прийнятий за відсутності передумов, визначених ч. 6 ст. 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту".
Вказані доводи представник позивача мотивував тим, що рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, натомість, на його переконання, заява позивача була цілком обґрунтованою обставинами, визначеними пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону.
Також представник вказав на те, що позивач не видає себе за іншу особу та йому не було раніше відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відтак заява ОСОБА_1 не носить характер зловживання.
З цих підстав представник позивача наполягав на тому, що підстави для прийняття відповідачем рішення про відмову ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, були відсутні, а отже оскаржений наказ ГУ ДМС України в Одеській області від 14 лютого 2019 року № 31 є протиправним.
Позиція відповідача
Відповідач, згідно наявного у матеріалах справи відзиву на позовну заяву (а.с. 34-45, том 1), з позовними вимогами не погоджується, вважає їх безпідставними, з огляду на наступне.
Так, відповідач зазначив, що за результатами аналізу та перевірки відповідності підстав, викладених в заяві, анкеті та протоколах співбесід з позивачем, вимогам п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" встановлено, що позивач не має обґрунтованих побоювать стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Перевіркою також підтверджено відсутність умов, передбачених п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", в контексті надання позивачу додаткового захисту, через недоведеність фактів побоювання застосування смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Відповідач вказує, що позивач не зміг належним чином обґрунтувати заяву про набуття міжнародного захисту в контексті наявності в нього ознак, передбачених пунктами 1, 13 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту". Так, твердження позивача носять загальний характер, не містять належної аргументації та деталізації, суперечливі та непослідовні. Також, позивач не зміг повідомити обставини, які б вказували, що причини його виїзду за межі країни громадянської належності пов'язані з ймовірними переслідуваннями за ознаками визначення статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту. Додатково, позивач не надав належного обґрунтування ймовірним побоюванням стосовно існування загрози для його життя та безпеки у випадку повернення на Батьківщину.
Відповідач повідомив стосовно виїзду з країни постійного проживання, а саме позивач з Сирії вибув легально на весні 2011 року, автобусом м. Ракка (Сирія) - Стамбул (Туреччина), де проживав на квартирі у знайомих 1,5-2 місяці. Далі з Туреччини вибув влітку 2011 року авіарейсом Стамбул (Туреччина) - Сімферополь (Україна), на підставі паспортного документу та оформленої студентської візи. В Сімферополі проживав 2,5-3 роки нелегально (нічим не займався). В аспірантуру не поступив через брак коштів. Після захоплення Криму в 2014 році виїхав до м. Одеса, де мешкає його брат, який має громадянство України.
Відповідач звертає увагу, що позивач з 01.08.2011 до 31.01.2019 (більше 7 років) не звертався за міжнародним захистом до органів ДМС України, що, на переконання відповідача, свідчить про те, що звернення позивача із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до ГУ ДМС України в Одеській області не обумовлене потребою у міжнародному захисті, а пов'язане лише з бажанням легалізації власного перебування в Україні та подальшого документування.
Відповідач зазначає, що спроба легалізації на території України шляхом подання заяви про визнання біженцем при інших існуючих підставах для законного перебування іноземця в Україні вважається зловживанням процедурою.
Відповідач вважає, що ситуація в Сирії кардинально змінилась, а саме в країні походження позивача відбулося поліпшення політичного та соціального становища, відтак відповідач стверджує, що Управлінням з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області складено обґрунтований висновок від 14 лютого 2019 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, який підтриманий Наказом від 14 лютого 2019 року № 31, у зв'язку із чим, на думку відповідача, підстави для задоволення позову відсутні.
Процесуальний рух справи
У підготовче засідання 13 травня 2020 року учасники справи не з'явились, судом повідомлені належним чином про дату, час та місце судового засідання.
13 травня 2020 року до суду від позивача надійшла заява, в якій позивач просив забезпечити участь перекладача у судових засіданнях з арабської мови, у зв'язку із чим відкласти судове засідання.
Також 13 травня 2020 року до суду від представника позивача надійшло клопотання про відкладення судового засідання та надання можливості ознайомитись з матеріалами справи.
Ухвалою суду від 13 травня 2020 року, занесеною до протоколу судового засідання від 13 травня 2020 року, судом задоволено заяву позивача та клопотання представника позивача про відкладення підготовчого засідання; постановлено забезпечити участь у судових засіданнях перекладача з арабської мови; підготовче засідання відкладено на 03 червня 2020 року - 11.00 год.
У підготовче засідання, призначене на 03 червня 2020 року учасники справи не з'явились, судом повідомлені належним чином про дату, час та місце судового засідання.
03 червня 2020 року до суду від представника відповідача засобами електронної пошти надійшло клопотання про перенесення судового засідання, обґрунтоване запровадженням з 12 березня 2020 року на усій території України карантину.
Крім того, у підготовче засідання не з'явився перекладач з арабської мови, забезпечений судом позивачу, який повідомив про те, що не володіє українською мовою. Відповідно до листа Департаменту перекладів вих.№16 від 03.06.2020 року повідомляється, що перекладач не має змоги бути присутнім на судовому засіданні через від'їзд з міста до 25.06.2020 року.
Від представника позивача 03 червня 2020 року через канцелярію суду надійшла заява, в якій представник позивача просив проводити підготовчі засідання без участі перекладача та забезпечити участь перекладача під час розгляду справи по суті.
На підставі викладеного, підготовче засідання 03 червня 2020 року було відкладено на 16 червня 2020 року - 12.00 год.
У підготовче засідання 16 червня 2020 року учасники справи не з'явились, судом повідомлені належним чином про дату, час та місце його проведення.
Від представника відповідача 15 червня 2020 року через канцелярію суду засобами електронної пошти надійшло клопотання про відкладення розгляду справи у зв'язку з запровадженням на території України карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19).
Ухвалою суду від 16 червня 2020 року зупинено провадження у справі № 420/1158/19 - до завершення обмежувальних протиепідемічних заходів.
18 травня 2021 року від представника позивача через канцелярію суду надійшло клопотання про поновлення провадження у справі.
Ухвалою від 30 червня 2021 року, занесеною до протоколу судового засідання від 30 червня 2021 року, поновлено провадження у справі №420/1158/19. Розгляд справи продовжено зі стадії, на якій його було зупинено (підготовче провадження).
Ухвалою від 30 червня 2021 року, занесеною до протоколу судового засідання від 30 червня 2021 року, продовжено шістдесятидений строк проведення підготовчого провадження у справі №420/1158/19 на тридцять днів.
Підготовче засідання 30 червня 2021 року відкладене на 12 липня 2021 року.
Ухвалою від 12 липня 2021 року, занесеною до протоколу судового засідання від 12 липня 2021 року, закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 22 липня 2021 року - 10 год. 00 хв.
Під час розгляду справи по суті у судовому засіданні 22 липня 2021 року сторони у вступному слові надали свої пояснення щодо змісту та підстав своїх вимог і заперечень щодо предмета позову.
Представник позивача позовні вимоги підтримав у повному обсязі та просив їх задовольнити з викладених у позові, відповіді на відзив та вступному слові підстав.
Представник відповідача проти задоволення позову заперечував.
Позивач особисто у судове засідання не прибув, про дату, час та місце його проведення був повідомлений належним чином на своєчасно.
Заслухавши учасників справи, розглянувши подані сторонами заяви по суті справи та докази для їх обґрунтування, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини справи, судом встановлено наступні обставини та факти.
Як встановлено судом з матеріалів особової справи № 2019OD0023, позивач - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є особою без громадянства, уродженцем міста Ракка (Сирія), за національністю араб, за віросповіданням мусульманин-суніт, за сімейним станом - неодружений.
На території Сирії позивач з 2008 року по 2011 рік працював фармацевтом.
Виїзд із Сирії позивача відбувся легально на весні 2011 року, автобусом м. Ракка (Сирія) - Стамбул (Туреччина), де проживав на квартирі у знайомих 1,5-2 місяці.
З Туреччини позивач вибув влітку 2011 року авіарейсом Стамбул (Туреччина) - Сімферополь (Україна), на підставі паспортного документу та оформленої студентської візи. У Сімферополі проживав 2,5-3 роки нелегально (нічим не займався). В аспірантуру не поступив через брак коштів. Після захоплення Криму в 2014 році виїхав до м. Одеса, де мешкає його брат, який має громадянство України.
Постановою від 31 січня 2019 року ПН МОД № 005126 на позивача накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу у розмірі 1700 грн. відповідно до частини 1 статті 203 Кодексу України про адміністративне правопорушення за проживання без документів на право проживання з 01 серпня 2011 року.
31 січня 2019 року ОСОБА_1 звернувся до Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
В обґрунтування вказаної заяви ОСОБА_1 щодо причин не повернення до країни постійного проживання позивач вказав на те, що на території Сирії розпочався військовий конфлікт та його можуть арештувати, так як теперішня влада вважає, що через те, що він тривалий час знаходився за кордоном, то має відношення до опозиції.
14 лютого 2019 року, за результатами розгляду заяви позивача та його особової справи № 2019OD0023, Управлінням з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області був складений висновок про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 134-144, том 1).
У наведеному висновку зазначено, що аналізом матеріалів особової справи неможливо обґрунтувати причини виїзду особи з Сирії, небажання його повернення до регіону попереднього постійного проживання з позиції визнання заявника біженцем в Україні, оскільки, ані під час проживання в Сирії, ані перебуваючи поза її межами заявник не зазнавав і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог пункту 1 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме у нього відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Також, у висновку управління вказано, що проведеним аналізом матеріалів особової справи заявника також можливо визначити відсутність підстав у контексті можливого визнання його особою, яка потребує додаткового захисту на території України через наявність ознак, передбачених пунктом 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», з огляду на відсутність доведених фактів загрози його життю, безпеці чи свободі в регіоні попереднього постійного проживання через побоювання застосування до нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальногопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини.
Наказом Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області від 14 лютого 2019 року № 31 підтримано вищевказаний висновок, та відмовлено ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі п.п. 4, 6 статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (а.с. 145, том 1).
Повідомлення Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, від 14 лютого 2019 року №5/1-44 позивач отримав 21 лютого 2019 року, що засвідчив особистим підписом (а.с. 146, том 1).
Не погоджуючись з Наказом Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області від 14 лютого 2019 року № 31 про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 17 квітня 2019 року, залишеним без змін постановою П'ятого апеляційного адміністративного суду від 08 серпня 2019 року, у задоволенні адміністративного позову відмовлено.
Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 07 квітня 2020 року, рішення Одеського окружного адміністративного суду від 17 квітня 2019 року та постанову П'ятого апеляційного адміністративного суду від 08 серпня 2019 року скасовано, а справу № 420/1158/19 направлено на новий судовий розгляд до Одеського окружного адміністративного суду.
У п. 59 постанови Верховного Суду від 07 квітня 2020 року зазначено, що суди попередніх інстанцій, так само як і відповідач при прийнятті спірного рішення, не встановили всіх обставин у справі та не надали оцінки ситуації, яка склалася в країні його походження, а саме триваючому військовому конфлікту, який охоплює всю територію країни. Суди не обґрунтували недостатності наявних у позивача підстав для покладення на Головне управління ДМС України в Одеській області обов'язку визнати його особою, яка потребує додаткового захисту.
У п. 70 постанови від 07 квітня 2020 року Верховний Суд зазначив, що суду під час нового розгляду справи необхідно взяти до уваги викладене в мотивувальній частині цієї постанови, установити наведені в ній обставини, що входять до предмета доказування у цій справі, дати правильну юридичну оцінку встановленим обставинам і постановити рішення відповідно до вимог статті 242 КАС України.
Відповідно до ч. 5, ч. 6 ст. 353 КАС України, висновки і мотиви, з яких скасовані рішення, є обов'язковими для суду першої або апеляційної інстанції при новому розгляді справи.
Постанова суду касаційної інстанції не може містити вказівок для суду першої або апеляційної інстанції про достовірність чи недостовірність того чи іншого доказу, про переваги одних доказів над іншими, про те, яка норма матеріального права повинна бути застосована і яке рішення має бути прийнято за результатами нового розгляду справи.
Вирішуючи під час нового розгляду справи питання щодо правомірності Наказу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області від 14 лютого 2019 року № 31 про відмову позивачу в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, суд виходить з наступного.
Як вбачається з особової справи ОСОБА_1 , в основу спірного рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, покладено Висновок Управлінням з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області від 14 лютого 2019 року.
Зі змісту зазначеного висновку вбачається, що посадові особи міграційної служби дійшли висновку про те, що зазначені заявником у матеріалах справи факти не дають підстав вважати, що він переслідувався в Сирії, як конвенційний біженець, оскільки ані під час перебування на Батьківщині, ані перебуваючи за межами країни свого громадянського походження заявник не зазнавав і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками. Ситуація в Сирії є загальновідомим фактом, але військові дії заполонили не всі міста Сирії, залишились і ті які живуть та функціонують у звичайному ритмі.
Також співробітники міграційної служби дійшли висновку про можливість підтвердження відсутності умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання заявникові додаткового захисту в Україні через відсутність доведених фактів серйозної і не вибіркової загрози життю, фізичній цілісності чи свободі в країні громадянського походження. Також не встановлено жодних фактів щодо можливості застосування до заявника нелюдського поводження або катування у разі повернення на Батьківщину.
Окрім того, співробітники міграційної служби виходили із того, що позивач прибув в Україну у 2011 році, однак вперше із заявою про визнання його біженцем або особою яка потребує додаткового захисту звернувся лише 31.01.2019 року, що вказує на необґрунтованість ймовірних побоювань позивача зазнати переслідування у Сирії, та на відсутність першочергової потреби саме у міжнародному захисті.
З наведених підстав та відповідно до ч. 6 ст. 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", відповідач вважав заяву ОСОБА_1 очевидно необґрунтованою внаслідок відсутності умов, зазначених у пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, що стало підставою прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Однак, суд не погоджується із таким висновком та рішенням міграційної служби, з огляду на наступне.
Вирішуючи спірні правовідносини в межах заявлених позовних вимог, надаючи юридичну кваліфікацію встановленим обставинам справи, суд виходить з наступного.
Згідно з ст. 14 Загальної декларації прав людини, кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах.
Відповідно до ст. 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, жодна людина не може бути піддана катуванням, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначає Закон України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 08.07.2011 року №3671-VI (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).
Відповідно до п.1 ч.1 ст.1 вказаного Закону, біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
У статті 1А (2) Конвенції про статус біженців від 28 липня 1951 року також дано поняття "біженець", який означає особу, що внаслідок подій, які відбулися до 01 січня 1951 року, і через обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознакою расової належності, релігії, громадянства, належності до певної соціальної групи чи політичних поглядів знаходиться за межами країни своєї національної належності і не в змозі користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися таким захистом внаслідок таких побоювань; або, не маючи визначеного громадянства і знаходячись за межами країни свого колишнього місця проживання в результаті подібних подій, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок таких побоювань.
Відповідно до частини другої статті 1 Протоколу щодо статусу біженців від 04 жовтня 1967 року для цілей цього Протоколу термін "біженець", за винятком випадків, щодо застосування пункту 3 цієї статті, означає будь-яку особу, яка підпадає під визначення статті 1 Конвенції з вилученням слів "в результаті подій, які сталися до 1 січня 1951 року..." та слів "...внаслідок таких подій" у статті 1A (2).
Згідно з п. 4 ч.1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", додатковий захист - це форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, які загрожують їх життю, безпеці чи свободі.
У свою чергу, особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання (п. 12 ч. 1 ст. 1 Закону).
Як передбачено у частині п'ятій статті 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.
Умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, визначені статтею 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
Так, не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
Згідно з частиною першою статті 7 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.
Як вбачається з матеріалів справи, позивач звернувся до органів міграційної служби, мотивуючи свою заяву неможливістю виїзду на Батьківщину через громадянську війну, а також побоювання бути насильно мобілізованим до лав армії.
Також з матеріалів справи судом встановлено, що позивач Державний кордон України перетинав легально (у 2011 році авіарейсом Стамбул (Туреччина) - Сімферополь (Україна), на підставі паспортного документу та оформленої студентської візи).
З цього часу до країни громадянського походження не повертався.
31 січня 2019 року ОСОБА_1 звернувся до Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
З 01 серпня 2011 року до моменту звернення до міграційної служби 31 січня 2019 року позивач перебував на території України нелегально.
Постановою від 31 січня 2019 року ПН МОД № 005126 на позивача накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу у розмірі 1700 грн. відповідно до частини 1 стастті 203 Кодексу України про адміністративне правопорушення за проживання без документів на право проживання з 01 серпня 2011 року.
Відповідно до порядку попереднього розгляду заяв, визначеного ст. 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання (ч. 1).
Рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту (ч. 4).
Згідно з ч. 6 ст. 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону.
Судом встановлено, що позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту саме з мотивів відсутності для цього підстав, визначених пунктами 1 і 13 частини першої статті 1 Закону №3671-VI.
Пункт 42 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця (згідно Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року, що стосуються статусу біженців) Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, видання 1992 року (далі - Керівництва) передбачає, що знання умов країни походження прохача - якщо не основна мета, то вельми важливий елемент в оцінці достовірності відомостей, наданих прохачем. Загалом, побоювання прохача повинні вважатися цілком обґрунтованими, якщо він може довести в межах розумного, що його тривале перебування в країні походження стало нестерпним для нього з причин, вказаних у визначенні, чи з тих же причин було б нестерпним, якби він повернувся назад.
Відповідно до пунктів 45 та 66 Керівництва для того, щоб уважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Відповідно до пункту 195 Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані, в першу чергу, самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Відповідно до частини першої статті 5 Директиви 2011/95/EU від 13 грудня 2011 року "Про стандарти для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту, єдиного статусу для біженців, або для осіб, які підпадають під додатковий захист, а також змісту цього захисту" обґрунтовані побоювання зазнати переслідування або ризику постраждати від серйозної шкоди можуть ґрунтуватися на подіях, які сталися після виїзду заявника з країни походження.
У липні 2012 року Міжнародний Комітет Червоного Хресту визнав конфлікт у Сирії збройним конфліктом не міжнародного характеру. Кількість осіб, які постраждали під час конфлікту на даний момент дуже висока та продовжує зростати. ООН постійно інформує про акти насилля та вбивствах у Сирії. З початку березня 2011 року постійно надходять відомості щодо порушення права людини та основних свобод, у тому числі страти без суду, тортури, арешти, застосування тяжкої зброї проти мирного населення.
Станом на час прийняття відповідачем оскаржуваного рішення щодо відмови позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, офіційною позицією УВКБ ООН державам-членам ООН рекомендовано у зв'язку з проведенням постійних бойових дій у Сирії з березня 2011 року, які продовжуються і до тепер, ввести тимчасовий мораторій на всі повернення до Сирії до моменту, коли ситуація в країні дозволятиме безпечне та гідне повернення (http://unhcr.org.ua/).
За інформацією Департаменту імміграційних питань Великобританії (Методичні рекомендації з розгляду справ шукачів притулку із Сирії. Січень 2013 року. United Kingdom: Home Office, Operational Guidance Note: Syria, 15 January 2013, Syria OGN v 8, доступно за адресою: http://www.refworld.org/docid/50f55c8d2.html [accessed 21 May 2013]), враховуючи ситуацію в Сирії та рішучість влади утримувати контроль над усією країною, альтернатива внутрішнього переміщення в основному не вважається реальним способом уникнути переслідувань, які підтримуються владою чи які дозволяються владою. Переміщення також не буде раціональною опцією в тих регіонах, де вираження народного незадоволення вирішується із застосуванням сили із смертельним результатом. Також все частіше з'являються дані про порушення прав людини з боку озброєних опозиційних груп, включаючи тортури та страти, в Алеппо, Ідлібі та інших містах. Також є повідомлення про використання опозиційними групами смертоносної сили, в тому числі й в житлових районах.
В Рекомендаціях УВКБ ООН з питання міжнародного захисту осіб, що покинули Сирійську Арабську Республіку (редакція ІV від 15.11.2015 року) зазначено, що численні антиурядові озброєні групи - з різними ідеологічними та політичними поглядами і що примикають до постійно мінливих альянсів - діють переважно в південних провінціях Дераа і Ель-Кунейтра, провінції Риф Дамаск, на півночі провінції Хомс, в сільській місцевості провінції Латакія, а також в провінціях Ідліб і Алеппо. Як повідомляється, антиурядові озброєні групи досягли помітних тактичних успіхів в діях проти урядових сил в провінціях Дераа, Алеппо і Ідліб, зокрема, в кінці березня 2015 року вони повністю взяли під свій контроль центр провінції Ідліб. Крім того, антиурядові озброєні групи продовжують періодично вступати в сутички з ИГИШ в сільській місцевості провінції Алеппо і в південному регіоні провінції Дамаск. Фронт "Ан-Нусра" (ФАН), за повідомленнями, грає домінуючу роль серед антиурядових збройних груп і прагне нав'язати свою екстремістську ідеологію общинам.
Відповідно до актуальної інформації про країну походження в допомогу при використанні рекомендацій УВКБ ООН по Сирії за лютий 2017 року, вбачається, що у відповідності з "Рекомендаціями з питання міжнародного захисту" УВКБ ООН (Редакція IV), виданими в листопаді 2015 року, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців вважає, що "більшість громадян Сирії, які звертаються за міжнародним захистом, найімовірніше, відповідають критеріям визначення "біженець", наведеного в ст. 1А (2) Конвенції 1951 р, оскільки у них будуть цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за однією з ознак, зазначених у Конвенції ". УВКБ ООН також зазначає, що по відношенню до багатьох цивільних осіб, які залишили країну, "зв'язок з підставами, описаними в Конвенції 1951 року полягатиме в прямій або непрямій, реальної або приписується підтримок однієї зі сторін конфлікту". УВКБ ООН вважає, що тільки у виняткових випадках шукачі притулку з Сирії можуть не відповідати критеріям визначення біженця Конвенції 1951 року і в таких випадках слід розглядати можливість надання інших видів міжнародного захисту, в тому числі - в державах, пов'язаних зобов'язаннями щодо дотримання кваліфікаційної Директиви, - додаткового захисту.
Суд звертає увагу, що побоювання особи є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї в її країні. Ситуація у країні походження є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.
При цьому, побоювання можуть ґрунтуватися не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової, соціальної чи політично групи тощо).
Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.
Оцінка таким побоюванням обов'язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, зі звітів Міністерства закордонних справ України тощо.
Ситуація в країні походження при визнанні статусу біженця чи особою, яка потребує додаткового захисту є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні.
При цьому, відповідач погодився з тим, що ситуація в країні походження позивача суттєво змінилася відтоді, як він прибув в Україну, але достатніх підстав вважати, що він потребує захисту в розумінні пункту 13 частини першої статті 13 Закону № 3671-VI, на переконання відповідача, немає.
З цих підстав суд вважає, що відповідач формально здійснив перевірку усіх обставин, викладених позивачем. Зокрема, не надано належної уваги та оцінки поясненням позивача про ситуацію, яка склалася після його виїзду у зв'язку з розгортанням збройного конфлікту в країні його походження.
Так, твердження про те, що в Сирії існує тривалий збройний конфлікт, який супроводжується обстрілами і бомбардуванням населених пунктів та об'єктів соціальної інфраструктури, і що ситуація в цій країні є вкрай небезпечною і складною є загальновідомим фактом. Збройні зіткнення між військами офіційної влади Сирії та опозиційно налаштованими воєнізованими збройними угрупуваннями охопили значну територію цієї країни і її населення, відтак ситуація там є дуже напруженою і небезпечною для життя і безпеки людей, які там перебувають. Про події в Сирії інформують численні засоби масової інформації і ситуацію в цій країні обговорюють міжнародні організації, отже, ці обставини доказуванню у цій справі не потребують.
Незважаючи на те, що позивач прибув в Україну до того, коли збройний конфлікт у Сирії став таким інтенсивним, це не заперечує того, що ситуація в країні його походження суттєво змінилася після його виїзду і стала небезпечною для життя та безпеки, що також слід враховувати при прийнятті рішення, надаючи оцінку поясненням позивача, чому він просить залишитися в Україні як особа, яка потребує додаткового захисту.
Отже, станом на час прийняття відповідачем оскаржуваного рішення від 14 лютого 2019 року щодо відмови позивачу в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідач не надав належної оцінки ситуації, яка склалася в країні походження позивача, а саме триваючому військовому конфлікту, який охоплює всю територію країни.
Ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в Україні, через деякий час після від'їзду з країни походження (тобто, ситуація в країні походження змінилася після від'їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від'їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно бути на цей час.
Аналогічна позиція викладена у постанові Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25 червня 2009 року № 1 "Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця, видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні", зі змінами і доповненнями, внесеними постановою Пленуму Вищого адміністративного суду України від 20 червня 2011 року № 3.
Правовий висновок також змісту щодо шукачів притулку з Сирії наданий Верховним Судом у поставах від 26 травня 2020 року у справі № 815/7109/16, від 23 лютого 2021 року у справі № 815/3558/17.
Враховуючи викладене, суд критично оцінює позицію відповідача у висновку про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, стосовно того, що внутрішній конфлікт в країні походження позивача не розглядається в якості основної причини звернення за захистом.
Відповідно до пункту 10 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України, суди можуть використовувати інформацію про країни походження, розміщену на офіційних сайтах Державної міграційної служби України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, а також на інформаційних носіях, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні, та інших носіях.
При розгляді справ щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового захисту, примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні, необхідно враховувати, що інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації.
Відповідно до частини 3 статті 78 КАС України обставини, визнані судом загальновідомими, не потрібно доказувати.
Отже відповідачем не взято до уваги інформацію по країні походження позивача. Зокрема, того факту, що на час звернення позивача за захистом в Україні у Сирії тривав збройний конфлікт, систематично порушуються права людини та основні свободи, відтак беззмістовним є висновок відповідача про те, що позивач не пов'язує свої особисті проблеми з загальними проблемами в аспекті критичного стану в Сирії, оскільки позивач мотивував своє звернення до влади України за захистом саме побоюваннями повертатися у країну громадянської належності через бойові дії.
У своїх рекомендаціях УВКБ ООН також зазначило, що в тих випадках, коли особи не відповідають конвенційним критеріями, належить застосовувати критерії для надавання додаткових форм захисту, у т.ч. тих, що розроблені в обов'язкових або факультативних регіональних принципах або режимах надання захисту, а також ситуаційно обумовлені критерії надання статусу біженця.
Однак, формальне ставлення відповідача до перевірки усіх обставин, викладених позивачем порушило принцип рівності перед законом, що призвело до прийняття противоправного рішення в частині відмови ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Вирішуючи спір, судом встановлено, що відповідач при прийнятті спірного рішення не діяв обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для справи, чим порушив вимоги ст. 19 Конституції України та ч. 2 ст. 2 КАС України, та грубо порушив права ОСОБА_1 , фактично не допустивши останнього до процедури вирішення питання щодо визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
За таких обставин, суд вважає обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню позовні вимоги щодо скасування неправомірного наказу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області від 14 лютого 2019 року № 31 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
Адміністративний суд у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, виконуючи завдання адміністративного судочинства щодо перевірки відповідності їх прийняття (вчинення) не втручається та не може втручатися у дискрецію (вільний розсуд) суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями.
Згідно з Рекомендаціями Комітету Міністрів Ради Європи № R (80) 2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980, під дискреційними повноваженнями необхідно розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Повноваження відповідача щодо прийняття відповідних рішень, в тому числі щодо надання статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту, за своєю правовою природою є дискреційними.
Водночас, правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 пункту 9 Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року №3-рп/2003).
Стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) гарантує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
При цьому, під ефективним засобом (способом) необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тобто ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
Аналізуючи встановлені фактичні обставини справи, суд вважає, що зобов'язання відповідача розглянути клопотання позивача повторно не захистить порушені права ефективно, відтак ефективним засобом юридичного захисту прав позивача у спірних правовідносинах є саме зобов'язання відповідача - Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області у відповідності з процедурою, передбаченою ст. 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Згідно з ч. 1 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Водночас, відповідно до ч. 2 ст. 77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідно до ч.1 ст. 90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
З огляду на зазначене, оцінивши докази, які є у справі, суд дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог ОСОБА_1 та необхідність їх задоволення.
Керуючись ст.ст. 2, 5-9, 72, 74-78, 90, 243-246, 250, 255, 257, 258, 262, 295, 297 КАС України,
Адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання неправомірним та скасування наказу від 14 лютого 2019 року № 31 та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити повністю.
Визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області від 14 лютого 2019 року № 31 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Зобов'язати Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області у відповідності з процедурою, передбаченою ст. 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 08.07.2011 № 3671-VI, прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Рішення суду може бути оскаржене до П'ятого апеляційного адміністративного суду через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове рішення. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції.
Позивач - ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ).
Відповідач - Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області (код ЄДРПОУ 37811384; 65045, м. Одеса, вул. Преображенська, 44).
Повний текст рішення складений та підписаний судом 02 серпня 2021 року.
Суддя О.В. Глуханчук