02 серпня 2021 року м. Житомир справа № 240/5657/20
категорія 112030300
Житомирський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Токаревої М.С., розглянувши заяву про визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності, вчинених суб'єктом владних повноважень - відповідачем на виконання рішення суду в адміністративній справі за позовом ОСОБА_1 до Управління праці та соціального захисту населення виконавчого комітету Коростенської міської ради Житомирської області про визнати протиправним дії,
встановив:
ОСОБА_1 звернувся до Житомирського окружного адміністративного суду із заявою у якій просить:
- визнати протиправними дії Управління праці та соціального захисту населення Коростенської міської ради Житомирській області, які полягають у неналежному виконанні рішення суду в частині невиплати ОСОБА_1 щомісячної грошової допомоги у зв'язку з обмеженням споживання продуктів харчування місцевого виробництва та особистого підсобного господарства, передбачену ст. 37 Закону України "Про статус та соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" у розмірі, що дорівнює 40% від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 01 січня календарного року за період з 01.10.2019 по 31.03.2020 в сумі 4827 грн. 60 коп.;
- зобов'язати Управління праці та соціального захисту населення Коростенської міської ради Житомирській області виконати належним чином рішення суду та провести виплату ОСОБА_1 щомісячну грошову допомогу в зв'язку з обмеженням споживання продуктів харчування місцевого виробництва та особистого підсобного господарства, передбачену ст. 37 Закону України "Про статус та соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" у розмірі, що дорівнює 40% від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 01 січня календарного року за період з 01.10.2019 по 31.03.2020 в сумі 4827 грн. 60 коп.;
- постановити окрему ухвалу і направити її Управлінню праці та соціального захисту населення Коростенської міської ради Житомирської області як суб'єкту владних повноважень для вжиття заходів щодо усунення причин та умов, що сприяли порушення закону.
В обґрунтування заяви вказано, що відповідач не в повній мірі виконав рішення суду, з посиланням на відсутність відповідного фінансування, що впливає на його права.
Відповідачем було подано заперечення на заяву позивача у якій вказано, що кошти на виконання рішення суду у справі 240/5657/20 відсутні.
Надаючи оцінку заяві позивача суд виходить з наступного .
Конституційний Суд України у рішенні № 18-рп/2012 від 13.12.2012 (справа №1-26/2012) зазначив, що виконання судового рішення є невід'ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, визначений у законі комплекс дій, спрямованих на захист і поновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави.
Розглядаючи справу № 1-7/2013 Конституційний Суд України у рішенні № 5-рп/2013 від 26.06.2013 звернув увагу, що право на судовий захист є конституційною гарантією прав і свобод людини і громадянина, а обов'язкове виконання судових рішень - складовою права на справедливий судовий захист.
Таким чином, з моменту набрання законної сили судовим рішенням виникає безумовний обов'язок його виконання.
Стаття 124 Конституції України встановлює, що судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України. Суб'єктами, на яких поширюється обов'язковість судових рішень являються всі органи державної влади і органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, посадові чи службові особи та громадяни.
Відповідно до ч.2 ст.14 КАС України судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України.
Згідно з ст.370 КАС України, судове рішення, яке набрало законної сили, є обов'язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, - за її межами. Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом.
Відповідно до приписів ст.13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 02.06.2016 № 1402-VIII, судове рішення, яким закінчується розгляд справи в суді, ухвалюється іменем України. Судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України. Обов'язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається законом. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд у межах повноважень, наданих йому законом. Невиконання судових рішень має наслідком юридичну відповідальність, установлену законом.
Європейський суд з прав людини неодноразово висловлював думку в контексті тлумачення статті 6 Європейської конвенції з прав людини, що без ефективної системи виконання судових рішень існування судової системи позбавлене будь-якого сенсу. Як неодноразово підкреслював Суд, органи державної влади є одним із компонентів держави й інтереси цих органів повинні збігатися з необхідністю належного здійснення правосуддя, кінцевим етапом якого є виконання судового рішення. Так, у рішенні по справі "Горнсбі проти Греції" (Hornsby v. Greece) від 19 березня 1997 року, заява № 18357/91, Суд зазначив, що право на звернення до суду було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов'язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду одній зі сторін. Важко уявити ситуацію, щоб пункт 1 статті 6 докладно описував процедурні гарантії, які надаються сторонам цивільного судового процесу у провадженні, що є справедливим, відкритим і оперативним, і не передбачав би при цьому гарантій виконання судових рішень; тлумачення статті 6 як такої, що стосується виключно права на звернення до суду і проведення судового розгляду, могло б призвести до ситуацій, несумісних із принципом верховенства права, що його Договірні Сторони зобов'язалися дотримуватися, коли вони ратифікували Конвенцію. Отже, виконання рішення, винесеного будь-яким судом, має розглядатися як невід'ємна частина "судового процесу" для цілей статті 6.
З метою належного захисту прав щодо виконання судових рішень законодавцем нормативно врегульовано питання судового контролю за виконанням рішень в адміністративних справах, зокрема, одним із способів судового контролю є порядок визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності, вчинених суб'єктом владних повноважень відповідачем на виконання рішення суду, регламентований ст.383 КАС України.
Так, статтею 383 КАС України, зокрема, передбачено, що особа-позивач, на користь якої ухвалено рішення суду, має право подати до суду першої інстанції заяву про визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності, вчинених суб'єктом владних повноважень - відповідачем на виконання такого рішення суду, або порушення прав позивача, підтверджених таким рішенням суду.
Отже, застосування судом до суб'єкта владних повноважень приписів ст.383 КАС України є можливим у разі встановлення факту невиконання таким суб'єктом владних повноважень дій зобов'язального характеру, визначених рішенням суду на користь особи - позивача, що має бути підтверджено відповідними доказами.
З огляду на наявність судового рішення, яке в установленому законом порядку набрало законної сили, воно повинно бути виконано відповідачем без необхідності вчинення позивачем будь яких додаткових дій.
Слід відмітити, що відповідно до чіткої та усталеної практики Європейського Суду з прав людини (надалі - ЄСПЛ) право на суд, захищене ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод , було б ілюзорним, якби національні правові системи Договірних держав допускали, щоб остаточні та обов'язкові судові рішення залишалися без виконання на шкоду одній зі сторін (див. рішення від 19 березня 1997 року у справі "Горнсбі проти Греції", п. 40). Ефективний доступ до суду включає в себе право на виконання судового рішення без зайвих затримок (див. рішення у справі "Immobiliare Saffi" проти Італії", заява N 22774/93, п. 66, ECHR 1999-V).
Проблема невиконання остаточних рішень проти держави розглядалась в пілотному рішенні ЄСПЛ проти України по справі "Юрій Миколайович Іванов проти України" (рішення у справі "Юрій Миколайович Іванов проти України" від 15 жовтня 2009 року, заява N 40450/04), а також у ряді інших справ проти України, які також розглядались на основі усталеної практики Суду з цього питання.
У пунктах 46, 48, 51, 53, 54 рішення від 15.10.2009 у справі "Юрій Миколайович Іванов проти України" (заява № 40450/04) Європейський суд з прав людини зазначив, що від особи, яка домоглася винесення остаточного судового рішення проти держави, не можна вимагати ініціювання окремого провадження з його примусового виконання. Відповідний державний орган, який було належним чином поінформовано про таке судове рішення, повинен вжити всіх необхідних заходів для його дотримання або передати його іншому компетентному органу для виконання. Право на суд, захищене статтею 6, було б ілюзорним, якби національна правова система Високої Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов'язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду будь-якій зі сторін. Ефективний доступ до суду включає право на виконання судового рішення без невиправданих затримок. Відповідно необґрунтовано тривала затримка у виконанні обов'язкового для виконання судового рішення може становити порушення Конвенції. Саме на державу покладено обов'язок дбати про те, щоб остаточні рішення, винесені проти її органів, установ чи підприємств, які перебувають у державній власності або контролюються державою, виконувалися відповідно до зазначених вище вимог Конвенції (рішення у справі Войтенка; рішення у справі "Ромашов проти України" (Romashov v. Ukraine), N 67534/01, від 27 липня 2004 року; у справі "Дубенко проти України" (Dubenko v. Ukraine), N 74221/01, від 11 січня 2005 року; та у справі "Козачек проти України" (Kozachek v. Ukraine), N 29508/04, від 7 грудня 2006 року).
Невиплата особі коштів з посиланням на їх відсутність без будь-яких належних доказів, які це підтверджують порушує гарантоване статтею 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод право мирно володіти своїм майном.
Відповідно до правової позиції Європейського суду з прав людини у справі "Кечко проти України" (рішення від 08 листопада 2005 року) в межах свободи дій держави визначати, які виплати проводити громадянам з державного бюджету. Держава може вводити, призупиняти чи закінчити такі виплати, вносячи відповідні зміни в законодавство. Однак, якщо чинне правове положення передбачає виплату коштів, і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах, доки відповідні положення є чинними. Тобто органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань.
У справі "Шмалько проти України" Європейський суд з прав людини констатував, що орган державної влади не має права посилатися на брак коштів, щоб виправдати невиконання судового рішення про виплату боргу. У справі "Півень проти України" Європейський суд констатував порушення ст. 6 Конвенції та зазначив, що невиконання судового рішення не може бути виправдане недоліками законодавства, які унеможливлюють його виконання, та відсутністю у законодавстві України нормативної бази щодо завдань, покладених на органи виконавчої влади.
Згідно ч. 1 ст. 249 КАС України суд, виявивши під час розгляду справи порушення закону, може постановити окрему ухвалу і направити її відповідним суб'єктам владних повноважень для вжиття заходів щодо усунення причин та умов, що сприяли порушенню закону. В окремій ухвалі суд має зазначити закон чи інший нормативно-правовий акт (у тому числі його статтю, пункт тощо), вимоги яких порушено, і в чому саме полягає порушення (ч.4).
Враховуючи, що Управління праці та соціального захисту населення виконавчого комітету Коростенської міської ради Житомирської області, в порушення вимог ст. 129-1 Конституції України, ч. 1 ст. 370 КАС України не виплативши позивачу кошти донараховані за ст. 37 Закону України "Про статус та соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" у розмірі, що дорівнює 40% від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 01 січня календарного року за період з 01.10.2019 по 31.03.2020 в сумі 4827 грн. 60 коп., на виконання рішення суду в даній справі, яке набрало законної сили, допустило бездіяльність, заява позивача підлягає задоволенню і суд, відповідно до ч. 1 ст. 249 КАС України, вважає за необхідне постановити окрему ухвалу і направити її відповідачу для вжиття заходів щодо усунення виявлених порушень закону, причин та умов, що сприяли порушенню закону.
Керуючись статтями 243, 248, 249, 383 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
ухвалив:
Заяву ОСОБА_1 задовольнити.
Визнати протиправними дії Управління праці та соціального захисту населення Коростенської міської ради Житомирській області, які полягають у неналежному виконанні рішення суду в частині невиплати ОСОБА_1 щомісячної грошової допомоги у зв'язку з обмеженням споживання продуктів харчування місцевого виробництва та особистого підсобного господарства, передбачену ст. 37 Закону України "Про статус та соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" у розмірі, що дорівнює 40% від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 01 січня календарного року за період з 01.10.2019 по 31.03.2020 в сумі 4827 грн. 60 коп.
Зобов'язати Управління праці та соціального захисту населення Коростенської міської ради Житомирській області виконати належним чином рішення суду та провести виплату ОСОБА_1 щомісячну грошову допомогу в зв'язку з обмеженням споживання продуктів харчування місцевого виробництва та особистого підсобного господарства, передбачену ст. 37 Закону України "Про статус та соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" у розмірі, що дорівнює 40% від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 01 січня календарного року за період з 01.10.2019 по 31.03.2020 в сумі 4827 грн. 60 коп.
Встановити строк для надання відповіді щодо вжитих заходів 30 днів з дня отримання ухвали.
Ухвала суду набирає законної сили з моменту її підписання суддею та може бути оскаржена до Сьомого апеляційного адміністративного суду протягом п'ятнадцяти днів з дня її складення за правилами, встановленими статтями 293-297 Кодексу адміністративного судочинства України, з урахуванням приписів пп. 15.5 п. 15 Розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя М.С. Токарева