печерський районний суд міста києва
Справа № 757/75512/17-ц
02 березня 2021 року Печерський районний суд міста Києва в складі:
головуючого - судді Ільєвої Т.Г.,
при секретарі - Ємець Д.О.,
за участю представника позивача - ОСОБА_1 ,
розглянувши у судовому засіданні в спрощеному провадженні в залі суду в місті Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Форінт» про визнання договору відступлення права вимоги недійсним,
18.12.2017 року до Печерського районного суду м. Києва надійшла позовна заява ОСОБА_2 , в якій остання просить суд визнати недійсним договір про відступлення права вимоги № 30 від 11 жовтня 2017 року, укладений між товариством з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Форінт» та ОСОБА_3 .
В обґрунтування заявлених вимог позивач вказує, що 10.04.2008 р. між ВАТ «Райффайзен банк Аваль» та ОСОБА_2 було укладено кредитний договір № 014/08-112/77060, та 18.08.2008 р. кредитний договір № 014/0028/73/127779.
ТОВ ФК «Форінт», на підставі договору відступлення права вимоги № 30 від 11.10.2017 р. відступило ОСОБА_3 права вимоги заборгованості за кредитним договором № 014/08-112/77060 від 10.04.2008 р. та за кредитним договором № 014/0028/73/127779 від 18.08.2008 р., укладеними між ВАТ «Райффайзен банк Аваль» та ОСОБА_2 .
Проте, на переконання позивача, договір про відступлення права вимоги № 30 від 11.10.2017 р., підлягає визнанню недійсним з підстав порушення положень ч. 1 ст. 203, ч. 2 ст. 1083, ч. 3 ст. 1079 ЦК України.
08 лютого 2018 року суддею Цокол Л.І. відкрито провадження у даній цивільній справі та призначено підготовче засідання.
03.05.2018 представник відповідача ТОВ ФК «Форінт» надав відзив на позовну заяву, мотивуючи тим, що при укладенні договору відступлення прав вимоги права або охоронювані законом інтереси позивача не були порушені.
14.05.2018 до суду надійшов відзив ОСОБА_3 на позовну заяву, в якому відповідач просить відмовити в задоволенні позовних вимог, вказуючи на їх не обґрунтованість.
13.08.2018 закрито підготовче провадження у цивільній справі.
13.08.2018 позивач подав відповідь на відзиви відповідачів.
08.02.2019 відповідно до розпорядження № 76 від 08.02.2019 року проведено повторний автоматизований розподіл судової справи між суддями, у зв'язку з відстороненням від посади судді Цокол Л.І .
Відповідно до ст. ст. 14, 33 ЦПК України справу було розподілено до розгляду судді Печерського районного суду Ільєвій Т.Г.
Ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 13.02.2019 року суддею Ільєвою Т.Г. справу прийнято до свого провадження та призначено розгляд за правилами загального позовного провадження.
В судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримав та просив задовольнити.
Відповідачі та їх представники в судове засідання не з'явилися, про місце і час судового розгляду повідомлені належним чином, заяв, клопотань до суду не подано.
Дослідивши письмові докази, наявні у матеріалах справи, всебічно перевіривши обставини, на яких вони ґрунтуються у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, суд встановив наступні обставини та дійшов до наступних висновків.
За загальним правилом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес у один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом.
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Вказані принципи знайшли своє втілення і в нормах цивільного процесуального законодавства, а саме ст. ст. 2, 12, 13 ЦК України.
Судовим розглядом встановлено, що 10.04.2008 р. між ВАТ «Райффайзен банк Аваль» та ОСОБА_2 було укладено кредитний договір № 014/08-112/77060, та 18.08.2008 р. кредитний договір № 014/0028/73/127779.
У подальшому право вимоги набув ПАТ «Кристалбанк» за цими кредитними договорами, який на підставі договору факторнигу від 25.05.2017 року, передав це право відповідачу ТОВ «ФК «Форінт».
ТОВ ФК «Форінт», на підставі договору відступлення права вимоги № 30 від 11.10.2017 р., відступило ОСОБА_3 права вимоги заборгованості за кредитним договором № 014/08-112/77060 від 10.04.2008 р., та за кредитним договором № 014/0028/73/127779 від 18.08.2008 р., укладеними між ВАТ «Райффайзен банк Аваль» та ОСОБА_2 .
Відповідно до статей 512, 514 ЦК України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.
Одним із випадків відступлення права вимоги є факторинг (фінансування під відступлення права грошової вимоги).
Визначення факторингу міститься у статті 49 Закону України «Про банки і банківську діяльність», у якій зазначено, що факторинг - це придбання права вимоги на виконання зобов'язань у грошовій формі за поставлені товари чи надані послуги, приймаючи на себе ризик виконання таких вимог і прийом платежів.
У статті 1077 ЦК України зазначено, що, за договором факторингу одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов'язання клієнта перед фактором. Зобов'язанняфактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов'язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає.
Пунктом 1 розпорядження Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг від 06 лютого 2014 року № 352«Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг та внесення змін до розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 03 квітня 2009 року № 231» до фінансової послуги факторингу віднесено сукупність таких операцій з фінансовими активами (крім цінних паперів та похідних цінних паперів): фінансування клієнтів - суб'єктів господарювання, які уклали договір, з якого випливає право грошової вимоги; набуття відступленого права грошової вимоги, у тому числі права вимоги, яке виникне в майбутньому, до боржників за договором, на якому базується таке відступлення; отримання плати за користування грошовими коштами, наданими у розпорядження клієнта, у тому числі шляхом дисконтування суми боргу, розподілу відсотків, винагороди, якщо інший спосіб оплати не передбачено договором, на якому базується відступлення.
Таким чином, у ЦК України, як вбачається зі змісту його статей 512, 1077, проведено розмежування правочинів, предметом яких є відступлення права вимоги, а саме: правочини з відступлення права вимоги (цесія) та договори факторингу.
З аналізу статей 512-518 ЦК України можна зробити такий висновок щодо суб'єктного складу правочинів з відступлення права вимоги: відповідно до статті 2 цього Кодексу учасниками цесії можуть бути будь-яка фізична або юридична особа.
Разом з тим, із частини першої статті 1077 ЦК України, та частини п'ятої статті 5 Закону України «Про банки і банківську діяльність» вбачається, що суб'єктний склад у договорі факторингу має три сторони: клієнта, яким може бути фізична чи юридична особа, яка є суб'єктом підприємницької діяльності (частина друга статті 1079 ЦК України), фактора, яким може бути банк або інша банківська установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції (частина третя статті 1079 ЦК України) та боржник, тобто набувач послуг чи товарів за первинним договором.
У пункті 1 частини 1 статті 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», норми якого є спеціальними, вказано, що фінансовими установами є банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди й компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг, а у випадках, прямо передбачених законом, - інших послуг (операцій), пов'язаних із наданням фінансових послуг. У частинах першій, другій статті 7 Закону зазначено, що юридична особа, яка має намір надавати фінансові послуги, зобов'язана звернутися до відповідного органу державного регулювання ринків фінансових послуг протягом тридцяти календарних днів з дати державної реєстрації для включення її до державного реєстру фінансових установ.
У разі, якщо відповідно до закону надання певних фінансових послуг потребує ліцензування, фінансова установа має право на здійснення таких послуг лише після отримання відповідних ліцензій.
Отже, фактор для надання фінансової послуги повинен бути включеним до Державного реєстру фінансових установ.
Щодо розмежування за предметом договору, то під час цесії може бути відступлене право як грошової, так і не грошової (роботи, товари, послуги) вимоги. ЦК України передбачає лише перелік зобов'язань, у яких заміна кредитора не допускається (статті 515 цього Кодексу).
Предметом договору факторингу може бути лише право грошової вимоги (як такої, строк платежу за якою настав, так і майбутньої грошової вимоги (стаття 1078 ЦК України).
Згідно з пунктом 5 частини першої статті 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг'фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.
За змістом пункту 11 частини першої статті 4 цього ж Закону факторинг є фінансовою послугою.
Метою укладення договору відступлення права вимоги є безпосередньо передання такого права. Метою договору факторингу є отримання клієнтом фінансування (коштів) за рахунок відступлення права вимоги до боржника.При цесії право вимоги може бути передано як за плату, так і безоплатно. За договором факторингу відступлення права вимоги може відбуватися виключно за плату.
Ціна договору факторингу визначається розміром винагороди фактора за надання клієнтові відповідної послуги. Розмір винагороди фактора може встановлюватись по-різному, наприклад, у твердій сумі; у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається; у вигляді різниці між номінальною вартістю вимоги, зазначеної у договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю.
Якщо право вимоги відступається «за номінальною вартістю» без стягнення фактором додаткової плати, то в цьому випадку відносини факторингу відсутні, а відносини сторін регулюються загальними положеннями про купівлю-продаж з урахуванням норм стосовно заміни кредитора у зобов'язанні (частина третя статті 656 ЦК України).
Договір факторингу спрямований на фінансування однією стороною другої сторони шляхом надання в її розпорядження певної суми грошових коштів. Вказана послуга за договором факторингу надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором. При цьому, сама грошова вимога, передана клієнтом фактору, не може розглядатись як плата за надану останнім фінансову послугу.
Плата за договором факторингу може бути у формі різниці між реальною ціною вимоги і ціною, передбаченої в договорі, право вимоги за яким передається.
Згідно з частиною першою статті 1084 ЦК України якщо відповідно до умов договору факторингу фінансування клієнта здійснюється шляхом купівлі у нього фактором права грошової вимоги, фактор набуває права на всі суми, які він одержить від боржника на виконання вимоги, а клієнт не відповідає перед фактором, якщо одержані ним суми є меншими від суми, сплаченої фактором клієнтові.
Також розмежування розглядуваних договорів здійснюється за їх формою: правочин щодо заміни кредитора у зобов'язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов'язання, право вимоги за яким передається новому кредитору (стаття 513 ЦК України).
Оскільки факторинг визначено пунктом 3 частини першої статті 49 Закону України «Про банки і банківську діяльність» кредитною операцією, вимоги до такого договору визначені у статті 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг».
Отже, купівля у банків (фінансових установ) права стягнення з позичальників заборгованостей за кредитами та фізичне стягнення цих боргів, є фактично передачею права грошової вимоги.
При вивченні оспорюваного договору судом встановлено, що він за своєю юридичною природою (незважаючи на його назву як договір відступлення права вимоги(купівлі-продажу) є договором факторингу. Цесія (уступка права вимоги) є одним з обов'язкових елементів відносин факторингу. Проте сама по собі назва оспорюваного у даній справі договору не змінює його правової природи.
З укладенням договору купівлі-продажу заставної відбулася заміна кредитодавця, який є фінансовою установою, що має право на здійснення операцій з надання фінансових послуг, на фізичну особу, яка не відноситься до фінансових установ у розумінні Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», яка може надавати фінансові послуги, у тому числі і у формі факторингу.
За таких обставин, та з огляду на те, що за змістом частини першої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а оспорюваний правочин суперечить наведеним вище приписам цивільного законодавства України щодо суб'єктного складу договору факторингу, то він підлягає визнанню недійсним відповідно до частини першої статті 215 ЦК України.
Відповідно ч.4 ст. 263 ЦПК України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного суду.
Саме такі висновки містяться у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року в справі № 909/968/16.
Відповідно до ч.1 ст. 60 Цивільного процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.
Згідно з нормами ст.ст. 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим кодексом.
Стаття 76 ЦПК України передбачає, що доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Згідно з ч. 6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях, а відповідно до ч. 2 ст. 78 цього ж Кодексу обставини справи, які за законом мають бути підтверджені засобами доказування, не можуть бути підтверджені іншими засобами доказування.
Відповідно до ст. 95 ЦПК України письмовими доказами є будь-які документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.
Відповідно до ч. 1 ст. 212 Цивільного процесуального кодексу України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Усі інші пояснення сторін, їх докази і аргументи не спростовують висновків суду, зазначених в цьому судовому рішенні, їх дослідження та оцінка судом не надало можливості встановити обставини, які б були підставою для ухвалення будь-якого іншого судового рішення.
На основі повно та всебічно з'ясованих обставин справи, підтверджених доказами, дослідженими в судовому засіданні, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин, та правові норми, які підлягають застосуванню, суд приходить до висновку про задоволення позовних вимог.
Згідно положень ст.141 ЦПК України суд покладає на відповідачів судові витрати пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Відповідно до роз'яснень постанови Пленуму Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 10 від 17 жовтня 2014 року «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах» при повному або частковому задоволенні позову майнового характеру до кількох відповідачів судовий збір, сплачений позивачем, відшкодовується ними пропорційно до розміру задоволених судом позовних вимог до кожного з відповідачів. Солідарне стягнення суми судових витрат законом не передбачено (п.35). Якщо вимогу пропорційності розподілу судових витрат при частковому задоволенні позову точно визначити неможливо (наприклад, при частковому задоволенні позову немайнового характеру), то судові витрати розподіляються між сторонами порівну (п.36).
Відповідно до ст. 141 Цивільного процесуального України, з відповідачів підлягає стягнення на користь позивача судовий збір у розмірі 640 грн.
Керуючись ст. ст. 1-23, 76-81, 89, 95, 131, 141, 258-259, 263-265, 352, 354, 355 Цивільного процесуального кодексу України, суд,
Позов ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Форінт» про визнання договору відступлення права вимоги недійсним - задовольнити.
Визнати недійсним договір про відступлення права вимоги № 30 від 11 жовтня 2017 року, укладений між товариством з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Форінт» та ОСОБА_3 .
Стягнути в рівних частинах з товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Форінт» та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 судовий збір в розмірі 320,00 грн.
Позивач: ОСОБА_2 , АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 .
Відповідач: ОСОБА_3 , 56660 Миколаївська область, Новоодеський район, с. Гур'ївка, ідентифікаційний номер НОМЕР_2 .
Відповідач: Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Форінт», 01133 м. Київ, бул. Лесі Українки 34 оф. 212, код ЄДРПОУ 40658146.
Рішення суду може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення не були вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Апеляційні скарги подаються учасниками справи до Апеляційного суду м. Києва або через Печерський районний суд м. Києва, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності ЦПК України в редакції від 15 грудня 2017 року.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повний текст судового рішення складено та підписано 02.03.2021
Суддя Т.Г. Ільєва