м. Вінниця
30 липня 2021 р. Справа № 120/3641/21-а
Суддя Вінницького окружного адміністративного суду Альчук М.П., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання адміністративну справу ОСОБА_1 до Гатненської сільської ради Фастівського району Київської області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії,-
ОСОБА_1 звернулась з адміністративним позовом до Гатненської сільської ради Фастівського району Київської області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії.
В обґрунтування позовних вимог позивачем зазначено, що вона звернулась із клопотанням до Гатненської сільської ради Фастівського району Київської області про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення садівництва, комунальної форми власності, орієнтовною площею 0,12 га, на території с. Юрівка, Києво-Святошинського району Київської області. Однак відповідач рішенням № 69 від 11.02.2021 року відмовив в наданні такого дозволу, а відмову мотивував тим, що заявлена ініціатива суперечить містобудівній документації, а саме земельна ділянка розташована за межами населеного пункту с. Юрівка.
Не погоджуючись з позовними вимогами відповідачем надано відзив яким зазначено, що в прийнятому рішенні № 69 від 11.02.2021 року, сільською радою допущено описку в частині обгрунтування відмови (а саме земельна ділянка розташована за межами населеного пункту с. Юрівка). Однак підставою відмови було те, що заявлена ініціатива з отримання дозволу суперечить містобудівній документації, оскільки позивач зазначає, що бажає отримати земельну ділянку для ведення садівництва, тоді як, на поданих графічних матеріалах із зазначенням бажаної земельної ділянки, вказано, що така ділянка має цільове призначення для ведення особистого селянського господарства.
Позивачем надано відповідь на відзив, яка за своєю суттю відповідає твердженням викладеним у позовній заяві.
Дослідивши матеріали справи, оцінивши надані докази в їх сукупності, суд встановив, що ОСОБА_1 19.11.2020 року звернулась із клопотанням до Гатненської сільської ради Фастівського району Київської області про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення садівництва, комунальної форми власності, орієнтовною площею 0,12 га, на території с. Юрівка, Києво-Святошинського району Київської області.
За наслідком розгляду вказаного звернення, відповідачем 11.02.2021 року прийнято рішення № 69 "Про відмову у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки гр. ОСОБА_1 ", відмова мотивована тим, що заявлена ініціатива з отримання дозволу суперечить містобудівній документації, а саме земельна ділянка розташована за межами населеного пункту с. Юрівка.
Не погоджуючись із прийнятим рішенням позивач звернулась до суду з адміністративним позовом про визнання його протиправним та скасування.
Надаючи правову оцінку рішенню від 11.02.2021 року № 69, суд зазначає наступне.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам та встановленим обставинам справи, суд керується такими мотивами.
Відповідно до ст. 14 Конституції України право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.
Згідно із ст. 3 Земельного кодексу України земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.
Частиною першою статті 19 ЗК України передбачено, що землі України за основним цільовим призначенням поділяються на такі категорії: а) землі сільськогосподарського призначення; б) землі житлової та громадської забудови; в) землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; г) землі оздоровчого призначення; ґ) землі рекреаційного призначення; д) землі історико-культурного призначення; е) землі лісогосподарського призначення; є) землі водного фонду; ж) землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення.
Віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень (ч. 1 ст. 20 ЗК України).
Відповідно до ч. 1 ст. 22 ЗК України землями сільськогосподарського призначення визнаються землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури, у тому числі інфраструктури оптових ринків сільськогосподарської продукції, або призначені для цих цілей.
Згідно з ч. 2 ст. 22 ЗК України до земель сільськогосподарського призначення належать: а) сільськогосподарські угіддя (рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища та перелоги); б) несільськогосподарські угіддя (господарські шляхи і прогони, полезахисні лісові смуги та інші захисні насадження, крім тих, що віднесені до земель інших категорій, землі під господарськими будівлями і дворами, землі під інфраструктурою оптових ринків сільськогосподарської продукції, землі тимчасової консервації тощо).
В силу положень п. "а" ч. 3 ст. 22 ЗК України громадянам землі сільськогосподарського призначення передаються у власність та надаються у користування для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва.
Відповідно до ч. 1, 3 ст. 35 ЗК України громадяни України із земель державної і комунальної власності мають право набувати безоплатно у власність або на умовах оренди земельні ділянки для ведення індивідуального або колективного садівництва. Земельні ділянки, призначені для садівництва, можуть використовуватись для закладання багаторічних плодових насаджень, вирощування сільськогосподарських культур, а також для зведення необхідних будинків, господарських споруд тощо.
Отже, законом передбачено право громадян України на безоплатне набуття у власність земельних ділянок під індивідуальне садівництво із земель державної і комунальної власності сільськогосподарського призначення.
Порядок набуття відповідного права визначається главою 19 Розділу IV Земельного кодексу України.
Так, згідно із ст. 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.
Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.
Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі:
а) приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян;
б) одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій;
в) одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом.
Передача земельних ділянок безоплатно у власність громадян у межах норм, визначених цим Кодексом, провадиться один раз по кожному виду використання.
Як встановлено з матеріалів справи, позивач вирішив скористатися своїм законним правом на безоплатну приватизацію земельної ділянки для ведення садівництва та з цією метою звернулась до Гатненської сільської ради з відповідним клопотанням про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення садівництва, комунальної форми власності, орієнтовною площею 0,12 га, з метою подальшої передачі безоплатно у власність, в межах населеного пункту с. Юрівка.
Порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами врегульований положеннями статті 118 ЗК України. Зокрема, частиною шостою цієї статті визначено, що громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.
Згідно з ч. 7 ст. 118 ЗК України відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.
Відповідно до ч. 1 ст. 122 ЗК України сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.
В цьому контексті суд зазначає, що згідно з ч. 1 ст. 144 Конституції України органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території.
Крім того, частиною першою статті 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" передбачено, що рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень.
Таким чином, повноваження сільських, селищних, міських рад щодо передачі земельних ділянок у власність або у користування із земель комунальної власності реалізуються у формі прийняття відповідного рішення.
Судом встановлено, що за результатами розгляду клопотання позивача сільська рада прийняла рішення про відмову у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення садівництва, оскільки заявлена ініціатива з отримання дозволу суперечить містобудівній документації, а саме земельна ділянка розташована за межами населеного пункту с. Юрівка.
З метою перевірки обґрунтованості зазначених мотивів для відмови, судом досліджено надані матеріали справи та публічну кадастрову карту України.
З наявних матеріалів стає зрозуміло, що бажана для позивача земельна ділянка є вільною, відноситься до земель сільськогосподарського призначення, також зазначена земельна ділянка розташована в межах села Юрівка.
Таким чином, висновок відповідача, що бажана земельна ділянка для позивач знаходиться за межами села Юрівка є безпідставним та небгрунтованим.
Стосовно тверджень представника відповідача, що в рішенні 69 від 11.02.2021 року сільською радою допущено описку та мотивами відмови у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою слугувало те, що заявлена ініціатива з отримання дозволу суперечить містобудівній документації, а саме, бажана земельна ділянка згідно публічної кадастрової карти України передбачена з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства, а не для ведення садівництва, слід зазначити наступне.
У постанові № 925/929/19 від 01.06.2021 року Велика палата Верховного Суду відступила від висновку, викладеного в постановах Верховного Суду України від 05 березня 2013 року у справі № 21-417а12, від 08 квітня 2015 року у справі № 6-32цс15, постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року у справі № 712/10864/16-а та постановах Касаційного цивільного суду від 26 червня 2019 року у справі № 701/902/17-ц, від 03 червня 2019 року у справі № 708/933/17, від 24 лютого 2020 року у справі № 701/473/17, про те, що зміна виду використання землі в межах її цільового призначення повинна проводитися в порядку, встановленому для зміни цільового призначення такої землі.
Та прийшла до переконання, що види використання земельних ділянок сільськогосподарського призначення, зокрема для фермерського господарства, для ведення особистого селянського господарства, для сінокосіння і випасання худоби, для ведення індивідуального або колективного садівництва, для городництва, для ведення підсобного господарства. Власники або користувачі земельних ділянок сільськогосподарського призначення певного виду використання мають використовувати їх виключно в межах вимог, встановлених статтями 31, 33 - 37 ЗК України для такого виду використання.
Оскільки, зазначені норми права розрізняють категорії земель за їх цільовим призначенням та види використання земельної ділянки в межах кожної категорії земель. Зміна цільового призначення земельних ділянок сільськогосподарського призначення на іншу категорію цільового призначення здійснюється за погодженими проектами землеустрою щодо їх відведення. При цьому такої процедури для зміни виду використання земельної ділянки, зокрема на землі фермерського господарства, без зміни її категорії цільового призначення (землі сільськогосподарського призначення) чинним законодавством не передбачено.
Таким чином, суд приходить до переконання, що висновок відповідача стосовно заявленої ініціативи, яка суперечить містобудівній документації свідчить про безпідставність та не обгрунтованність.
За таких обставин, суд доходить висновку, що оскаржуваний наказ, не ґрунтується на нормах закону, є протиправним, відповідно, підлягає скасуванню.
Щодо вимоги про зобов'язання відповідача надати дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення садівництва, комунальної форми власності, орієнтовною площею 0,12 га, на території села Юрівка, Фастівського району, Київської області, то суд зазначає наступне.
Згідно частини 3 статті 245 КАС України, у разі скасування індивідуального акта суд може зобов'язати суб'єкта владних повноважень вчинити необхідні дії з метою відновлення прав, свобод чи інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду.
Виходячи із обставин цієї справи суд враховує, що у своєму відзиві відповідач вказує, що бажана земельна ділянка згідно публічної карти України передбачена з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства, а не для ведення садівництва.
В той же час, відповідач відмовляючи у задоволенні клопотання позивачки про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, зазначив, що земельна ділянка розташована за межами населеного пункту села Юрківка.
Отже, відповідачем при розгляді клопотання позивачки не надана належна оцінка зазначеним вище обставинам, як і не перевірено зміст такого клопотання на предмет відповідності в цілому і іншим вимогам статті 118 ЗК України, так як оскаржувана відмова ґрунтувалася на зовсім інших обставинах. При цьому, суд не уповноважений здійснювати перевірку наявності чи відсутності усіх визначених Законом підстав у випадку, якщо відповідач цього не здійснив, оскільки у такому разі це не входить до предмету судової перевірки. Тобто, в межах розгляду цієї справи суд не може дійти остаточного висновку про те, чи є ті обставини, які зазначені в оскаржуваному рішенні вичерпними і чи дотримано позивачкою усіх інших умов для надання відповідного дозволу. А прийняття судом рішення про зобов'язання відповідача видати дозвіл на розробку проекту землеустрою, без перевірки наявності чи відсутності усіх названих підстав для відмови у видачі дозволу, може бути необґрунтованим та призвести до видачі такого дозволу з порушенням закону.
Саме такий правовий висновок із подібного питання був зроблений Верховним Судом у постанові від 03.12.2019 року по справі № П/811/2541/17.
З урахуванням викладеного, суд знаходить підстави для часткового задоволення цієї позовної вимоги у спосіб зобов'язання відповідача повторно розглянути клопотання позивачки про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення садівництва, комунальної форми власності, орієнтовною площею 0,12 га, на території села Юрівка, Фастівського району, Київської області
Що ж до встановлення судового контролю за виконанням судового рішення шляхом подання звіту, то суд зазначає наступне.
Відповідно до ч. 1 ст. 382 КАС України суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, може зобов'язати суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.
Отже, встановити судовий контроль за виконанням рішення суб'єктом владних повноважень - відповідачем у справі суд першої чи апеляційної інстанції може під час прийняття постанови у справі. Тобто, питання щодо зобов'язання відповідача подати такий звіт вирішується судом під час постановлення судового рішення.
Таким чином, встановлення строку на подачу звіту про виконання судового рішення є правом суду, який ухвалив судове рішення, а не його обов'язком.
В даному ж випадку, суд не знаходить підстав для встановлення судового контролю за виконанням зазначеного рішення.
У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку (ч. 2 ст. 2 КАС України).
В силу приписів ч. 2 ст. 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідно до частин першої - другої статті 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість доводів сторін, оцінивши докази суб'єкта владних повноважень на підтвердження правомірності своїх дій та докази, надані позивачкою, суд дійшов висновку, що заявлений адміністративний позов підлягає частковому задоволенню.
Визначаючись щодо розподілу судових витрат суд виходив з того, що згідно положень ч. 3 статті 139 КАС України судові витрати підлягають відшкодуванню пропорційно задоволеним позовним вимогам.
Що стосується відшкодуванню витрат на професійну правничу допомогу, то суд зазначає наступне.
Згідно з частиною 1 статті 134 КАС України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
Відповідно до частини 2 статті 134 КАС України за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат (частина 3 статті 134 КАС України).
Приписами частини 4-6 статті 134 КАС України передбачено, що для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Суд також зазначає, що при визначенні суми відшкодування суд повинен виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Так у справі "Схід/Захід Альянс Лімітед" проти України" (заява № 19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (п. 268).
Вказаний правовий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс-19).
Отже, з аналізу змісту статті 134 КАС України вбачається, що на підтвердження витрат, понесених на професійну правничу допомогу, мають бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг тощо), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені.
Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.
Аналогічна правова позиція викладена в постановах Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16 та в постановах Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 17 вересня 2019 року у справі № 810/3806/18, від 31 березня 2020 року у справі № 726/549/19.
Враховуючи те, що представником позивача лише зазначено у позовній заяві орієнтовний розрахунок суми судових витрат в межах 20000 грн. Однак, ні до матеріалів справи під час звернення до суду з адміністративним позовом, ні підчас розгляду справи по суті в межах 60 днів, представником не було долучено жодного визначеного законодавцем документу на підтвердження понесених витрат позивачем. Також судом враховано, що матеріали справи не містять заяви позивача, поданої в порядку ч. 7 ст. 139, ч. 3 ст. 143 КАС України про подання відповідних доказів після ухвалення рішення по суті вимог.
За наведених вище обставин судові витрати позивача пов'язані з правничою допомогою адвоката відшкодуванню не підлягають.
Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постановах від 09.10.2020 у справі № 509/5043/17 та від 23.11.2020 у справі № 638/7748/18.
Керуючись ст.ст. 73, 74, 75, 76, 77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, суд -
Позовну заяву ОСОБА_1 (с. Борівка, Чернівецький район, Вінницька область, ідент.номер НОМЕР_1 ) до Гатненської сільської ради Фастівського району Київської області (вул. Київська, 138, с. Гатне, Фастівський район, Київська область, ЄДРПОУ 04358508) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії задовольнити частково.
Визнати протиправним та скасувати рішення 5 сесії 8 скликання від 11.02.2021 року № 69 Гатненської сільської ради Фастівського району Київської області.
Зобов'язати Гатненську сільську раду Фастівського району Київської області повторно розглянути клопотання ОСОБА_1 про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення садівництва, комунальної форми власності, орієнтовною площею 0,12 га, з метою подальшої передачі безоплатно у власність, на території села Юрівка, Фастівського району Київської області із урахуванням правових висновків суду.
В решті позовних вимог відмовити.
Стягнути на користь ОСОБА_1 (с. Борівка, Чернівецький район, Вінницька область, ідент.номер НОМЕР_1 ) понесені витрати зі сплати судового збору у сумі 454 грн. за рахунок бюджетних асигнувань Гатненської сільської ради Фастівського району Київської області (вул. Київська, 138, с. Гатне, Фастівський район, Київська область, ЄДРПОУ 04358508).
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Суддя Альчук Максим Петрович