30 липня 2021 року
м. Київ
справа № 347/439/20
провадження № 61-4020ск21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Олійник А. С. (суддя-доповідач), Погрібного С. О., Яремка В. В.,
розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Косівського районного суду Івано-Франківської області від 27 листопада 2020 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 09 лютого 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням,
У лютому 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, обґрунтовуючи позов тим, що йому на підставі свідоцтва про право власності від 24 листопада 1999 року належить будинок на АДРЕСА_1 . У цьому будинку зареєстрована колишня дружина ОСОБА_2 , яка 27 років не проживає за місцем реєстрації, участі в утриманні та благоустрої будинку не бере, комунальні платежі не сплачує. За відомою йому інформацією, відповідачка проживає у Сполучених Штатах Америки. Рішенням Косівського районного суду від 13 жовтня 2017 року шлюб між сторонами розірвано.
Просив визнати ОСОБА_2 такою, що втратила право користування будинком.
Рішенням Косівського районного суду Івано-Франківської області від 27 листопада 2020 року, яке залишене без змін постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 09 лютого 2021 року, у позові відмовлено.
Відмовивши у позові, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що квартира визнана спільним сумісним майном подружжя і рішенням суду за відповідачем визнано право власності на 1/2 частини квартири, отже, вона є співвласником спірного житлового приміщення.
Врахувавши норми статті 405 ЦК України, яка передбачає, що член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом, відповідач не втратила право власності на вказану квартиру відповідно до статтей 319, 321 ЦК України (відсутність відповідача не свідчить про її відмову від права власності на нерухоме майно та не є підставами для припинення права власності на нього).
У березні 2021 року ОСОБА_1 засобами поштового зв'язку направив до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Косівського районного суду Івано-Франківської області від 27 листопада 2020 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 09 лютого 2021 року.
Ухвалою Верховного Суду від 02 квітня 2021 року відмовлено ОСОБА_1 у задоволені клопотання про звільнення від сплати судового збору, касаційну скаргу залишено без руху, надано строк для усунення її недоліків, а саме надати належні та допустимі докази на підтвердження скрутного майнового стану.
Недоліки касаційної скарги усунені. Заявник повторно просить звільнити його від сплати судового збору з урахуванням його річного доходу, що становить 32 460,01 грн, вказує, що сума судового збору за подання касаційної скарги перевищує 5 відсотків розміру його річного доходу.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 8 Закону України «Про судовий збір» враховуючи майновий стан сторони, суд може своєю ухвалою за її клопотанням відстрочити або розстрочити сплату судового збору на певний строк, але не довше ніж до ухвалення судового рішення у справі, якщо розмір судового збору перевищує 5 відсотків розміру річного доходу позивача - фізичної особи за попередній календарний рік.
Відповідно до частини другої статті 8 Закону України «Про судовий збір» встановлено, що суд може зменшити розмір судового збору або звільнити від його сплати на підставі, зазначеній у частині першій цієї статті.
Враховуючи те, що інформація щодо майнового стану ОСОБА_1 підтверджується наданими заявником документами, а сума судового збору перевищує 5 відсотків розміру річного доходу позивача, суд вважає за необхідне звільнити ОСОБА_1 від сплати судового збору.
Касаційна скарга обґрунтована тим, що суд першої та апеляційної інстанції неправильно застосували норми матеріального та порушили норми процесуального права, неповно з'ясували обставини, що мають значення у справі.
Підставою касаційного оскарження судових рішень, заявник зазначає, що суди попередніх інстанції не застосували правовий висновок Великої Палати Верховного Суду у подібних правовідносинах, викладені у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17, а саме втрата сімейних зв'язків є підставою для виселення колишнього члена сім'ї та припинення сервітуту на житлове приміщення. Суд не дослідив зібрані у справі докази.
У відкритті касаційного провадження необхідно відмовити з таких підстав.
Право на касаційне оскарження судових рішень передбачене статтею 389 ЦПК України.
Підставами касаційного оскарження судових рішень є те, що суди попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях застосували норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17; суд не дослідив зібрані у справі докази (пункти 1, 4 частини другої статті 389, пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).
Згідно з пунктом 5 частини другої статті 394 ЦПК України у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).
Проаналізувавши зміст оскаржуваних судових рішень, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою, а наведені в ній доводи не дають підстав для висновків щодо незаконності та неправильності судових рішень.
Суди встановили, що сторони у справі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували в зареєстрованому шлюбі, який розірвано в судовому порядку, що підтверджується рішенням Косівського районного суду Івано-Франківської області від 13 жовтня 2017 року. За час шлюбу сторони набули будинковолодіння, а саме квартиру АДРЕСА_1 .
Рішенням Виконавчого комітету Косівської міської ради від 20 жовтня 1999 року житловий будинок на АДРЕСА_1 визнано двоквартирним, згідно документації, виданої Косівської архітектурою за № 326-58: квартира АДРЕСА_3 належить ОСОБА_3 , квартира АДРЕСА_4 - ОСОБА_1 .
Згідно зі свідоцтвами про право власності від 30 листопада1999 року № НОМЕР_1 та № НОМЕР_2, половина житлового будинку, який розташований на АДРЕСА_1 належить на праві приватної власності ОСОБА_3 та ОСОБА_1 .
Рішенням Косівського районного суду Івано-Франківської області від 14 червня 2018 року задоволено позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя. У порядку поділу майна визнано квартиру АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю подружжя, та в порядку розподілу майна визнано за ОСОБА_2 та ОСОБА_1 право власності кожного на 1/2 частини цієї квартири.
Згідно з довідкою від 22 січня 2020 року № 201, виданою Виконавчим комітетом Косівської міської ради Косівського району Івано-Франківської області та інформацією наданою на запит суду у квартирі АДРЕСА_1 зареєстрована ОСОБА_2 (колишня дружина позивача).
Спірні правовідносини між сторонами виникли у зв'язку з наявністю в позивача перешкод у користуванні належним йому на праві власності житловим приміщенням через зареєстроване місце проживання у ньому колишньої дружини - ОСОБА_2 .
Згідно зі статтею 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд учиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Згідно зі статтею 9 ЖК Української РСР ніхто не може бути виселений із займаного приміщення або обмежений у праві користування ним інакше як на підставах і в порядку, передбаченому законодавством.
Відповідно до частини першої статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Згідно зі статтею 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.
Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Згідно з частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Згідно зі статтею 405 ЦК України члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
Відповідно до статті 150 ЖК Української РСР громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.
Суди також встановили, що відповідач дійсно не проживає у вищезазначеній квартирі тривалий час, понад один рік. Разом з тим відповідач ОСОБА_2 не втратила права користування квартирою відповідно до статей 319, 321 ЦК України, оскільки є співвласником цього житла, а право користування є складовою права власності.
На підставі вищевикладеного, суди попередніх інстанцій встановили, що квартира є спільним сумісним майном, набутим подружжям у шлюбі. Вирішуючи вимоги щодо наявності підстав для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, обґрунтовано виходив з того, що відповідач не втратила право власності на вказану квартиру в силу вимог статей 319, 321 ЦК України.
За таких обставин, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, оскільки положення частини другої статті 405 ЦК України не розповсюджуються на спірні правовідносини.
Доводи касаційної скарги про те, що відповідач не є власником спірної квартири, не ґрунтуються на законі, оскільки суди встановили, що на момент виникнення спірних правовідносин, спірна квартира є спільним сумісним майном, набутим подружжям у шлюбі.
Отже, зазначені позивачем обставини про те, що відповідач була відсутня в квартирі за місцем своєї реєстрації понад один рік, не свідчать про відмову ОСОБА_2 від права власності на нерухоме майно та не є підставами для припинення права власності на нього.
Сам факт не звернення ОСОБА_2 до суду із позовом про розподіл майна подружжя не є підставою, з якою закон пов'язує (визначає) припинення права власності на спільну сумісну власність.
Судові рішення містять вичерпні висновки, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи, та обґрунтування щодо кожного доводу сторін по суті позову, що є складовою вимогою частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Недоліків, які призводять до порушення основних принципів цивільного процесуального судочинства та охоронюваних законом прав та інтересів осіб, які беруть участь у справі, та впливають на суть ухвалених рішень під час розгляду справи у суді касаційної інстанції не встановлено.
Посилання заявника на висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17, Верховний Суд не бере до уваги, оскільки у зазначеній справі встановлені інші обставини справи.
Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
З огляду на викладене, у відкритті касаційного провадження необхідно відмовити, оскільки касаційна скарга є необґрунтованою, а правильне застосовування судами норми права є очевидним і не викликає розумних сумнівів щодо її застосування чи тлумачення.
Доводи касаційної скарги не спростовують висновків судів та не впливають на законність і обґрунтованість судових рішень, а є лише незгодою заявника з їх змістом.
Керуючись статтями 389, 394 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду,
Звільнити ОСОБА_1 від сплати судового збору.
У відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Косівського районного суду Івано-Франківської області від 27 листопада 2020 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 09 лютого 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщеннямвідмовити.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Судді: А. С. Олійник
С. О. Погрібний
В. В. Яремко