Постанова
Іменем України
28 липня 2021 року
м. Київ
справа № 225/134/20
провадження № 61-18248св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Фаловської І. М.,
суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
третя особа - Роменська районна державна адміністрація Сумської області,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дзержинського міського суду Донецької області від 27 квітня 2020 року у складі судді Скиби М. М. та постанову Донецького апеляційного суду від 21 жовтня 2020 року у складі колегії суддів: Новікової Г. В., Азевича В. Б., Мальованого Ю. М.,
Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.
У січні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа - Роменська районна державна адміністрація Сумської області, про позбавлення батьківських прав та стягнення аліментів, посилаючись на те, що з 09 червня 2009 року вона перебувала в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 , під час якого ІНФОРМАЦІЯ_1 в них народилася дочка ОСОБА_3 . З 2012 року сторони припинили спільне проживання, у зв'язку з чим рішенням Роменського міськрайонного суду Сумської області від 25 грудня 2013 року у справі № 585/4197/13-ц було задоволено позов ОСОБА_2 до неї про розірвання шлюбу. Дочка ОСОБА_3 проживає з нею в селі Плавинище Роменського району Сумської області, а ОСОБА_2 - на тимчасово непідконтрольній українській владі території в Донецькій області. Після розірвання шлюбу між сторонами ОСОБА_2 деякий час телефонував та цікавився дочкою, однак з 2013 року ухиляється від виконання батьківських обов'язків, не бере участі в утриманні дитини, не цікавиться її життям і здоров'ям, розвитком та навчанням. Телефонний зв'язок з відповідачем відсутній, а іншими способами він з дочкою не контактує. Тому з 2013 року вона самостійно виховує дочку, забезпечує її матеріально, створює нормальні життєві умови для її повноцінного розвитку. Вказані обставини підтверджуються висновком органу опіки та піклування Роменської районної державної адміністрації Сумської області від 17 жовтня 2019 року № 13, в якому зазначено, що позбавлення батьківських прав ОСОБА_2 відносно його дочки ОСОБА_3 є доцільним та таким, що повністю відповідає інтересам дитини. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила позбавити ОСОБА_2 батьківських прав відносно його дочки ОСОБА_3 та стягнути з нього аліменти на дитину в розмірі 2 000 грн щомісячно з індексацією відповідно до закону, починаючи з часу пред'явлення позову і до досягнення дочкою повноліття.
Рішенням Дзержинського міського суду Донецької області від 27 квітня 2020 року позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліменти на дитину - дочку ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , в розмірі 2 000 грн щомісячно, до досягнення дитиною повноліття, починаючи з 08 січня 2020 року. Допущено негайне виконання рішення в частині стягнення аліментів у межах суми за один місяць. В решті позовних вимог відмовлено.
Рішення місцевого суду мотивоване тим, що відповідач не має інших аліментних зобов'язань та, будучи працездатним батьком дитини, має можливість і зобов'язаний надавати матеріальну допомогу на утримання дитини. Відповідач не надав до суду відомостей про свої дійсні доходи, а згідно з інформацією Державної служби статистики середня заробітна плата по Донецькій області за січень 2020 року складала 11 656 грн. Тому позовні вимоги ОСОБА_1 про стягнення з ОСОБА_2 на її користь аліментів на дитину в розмірі 2 000 грн щомісячно, починаючи з часу пред'явлення позову і до досягнення дитиною повноліття, є обґрунтованими. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог про позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав, суд виходив з того, що це крайня та недоцільна в цьому випадку міра, яка не забезпечуватиме інтересів самої дитини. В матеріалах справи відсутні докази винної поведінки відповідача, яка б свідчила про те, що він не має батьківських почуттів до дочки, не бажав та не бажає проявляти до неї батьківську турботу і любов, піклуватися про її фізичний і духовний розвиток, навчання, підготовку до самостійного життя, забезпечувати дитину необхідним харчуванням, надавати матеріальну допомогу, створювати умови для отримання нею освіти. Крім того, останнє відоме місце проживання відповідача, зі слів позивача та показань свідків, знаходиться на тимчасово непідконтрольній українській владі території в Донецькій області.
Рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення аліментів в апеляційному порядку не оскаржувалося, а тому апеляційним судом в цій частині не переглядалося.
Постановою Донецького апеляційного суду від 21 жовтня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Дзержинського міського суду Донецької області від 27 квітня 2020 року в оскаржуваній частині - без змін.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки суду першої інстанції про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про позбавлення батьківських прав є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.
02 грудня 2020 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Дзержинського міського суду Донецької області від 27 квітня 2020 року та постанову Донецького апеляційного суду від 21 жовтня 2020 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення в частині відмови в задоволенні позовних вимог про позбавлення батьківських прав і ухвалити в цій частині нове рішення, яким задовольнити позов.
Касаційна скарга подана на підставі пункту 2 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) та мотивована тим, що необхідно відступити від висновків Верховного Суду щодо застосування пункту 2 частини першої статті 164 Сімейного кодексу України (далі - СК України) у подібних правовідносинах, викладених в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 грудня 2018 року у справі № 404/6391/16-ц та від 06 травня 2020 року у справі № 641/2867/17-ц, так як висновки судів у цій справі не узгоджуються з рішенням Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 30 червня 2020 року у справі «Ілля Ляпін проти Росії» (заява № 70879/11), яка стосувалася позбавлення заявника батьківських прав і національний суд першої інстанції дійшов висновку, що сімейні зв'язки між заявником та дитиною були втрачені, хлопчик сприйняв іншу особу (нового чоловіка матері) як свого батька. За таких обставин суд визнав, що позбавлення заявника батьківських прав відповідало якнайкращим інтересам дитини та залишив хлопчика під повною опікою матері. Заявник оскаржив рішення суду в апеляційному порядку, але в червні 2011 року обласний суд залишив рішення суду першої інстанції без змін. Посилаючись на статтю 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на повагу до приватного сімейного життя), заявник скаржився на свавільне позбавлення його батьківських прав. З цього приводу ЄСПЛ дійшов висновку про відсутність порушення статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та зазначив, що позбавлення особи її/його батьківських прав є особливо кардинальним заходом, який позбавляє батька/матір сімейного життя з дитиною, та не відповідає меті їх возз'єднання. З другого боку, наявність сімейних зв'язків між подружжям та дитиною, про які вони дійсно піклуються, мають бути захищені відповідно до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Крім того, з рішень судів вбачалося, що дитина була добре інтегрована в свою родину, мала міцний зв'язок зі своєю матір'ю, братом та новим чоловіком матері (його вітчимом), з якими він фактично прожив родиною сім років. Зокрема, вітчим повною мірою взяв на себе роль батька та мав намір усиновити дитину, хлопчик також бажав бути ним усиновленим. В цій справі, так само як у справі «Ілля Ляпін проти Росії», сімейні зв'язки між відповідачем та його дочкою втрачені, при тому, що саме власна бездіяльність відповідача призвела до цього. Дочка сприйняла її нового чоловіка як свого батька, який бажає її усиновити. Тому нові сімейні зв'язки між новим чоловіком позивача та її дочкою мають бути захищені відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Рух справи в суді касаційної інстанції.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 січня 2021 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали із Дзержинського міського суду Донецької області.
23 березня 2021 року справа № 225/134/20 надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 липня 2021 року справу призначено до судового розгляду.
Позиція Верховного Суду.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
За змістом пункту 2 частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Судами встановлено, що з 09 червня 2009 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували в зареєстрованому шлюбі, який було розірвано рішенням Роменського міськрайонного суду Сумської області від 25 грудня 2013 року у справі № 585/4197/13-ц.
ІНФОРМАЦІЯ_1 у сторін народилася дочка ОСОБА_3 .
За довідкою Плавинищенської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів Роменської районної ради Сумської області від 12 вересня 2019 року № 91 ОСОБА_3 є ученицею 3 класу, за час навчання в школі батько учениці ОСОБА_2 не цікавився навчанням і вихованням доньки.
Листом Плавинищенської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів Роменської районної ради Сумської області від 15 жовтня 2019 року № 119 підтверджено, що ОСОБА_3 з 1 класу 2017-2018 навчального року є ученицею цієї школи, дівчинка живе з мамою ОСОБА_1 і бабусею, всім необхідним для навчання забезпечена за рахунок мами. За час навчання дитини в школі батько донькою не цікавився, не брав участі у вихованні та підготовці дитини до школи, мама регулярно відвідує загальношкільні та класні батьківські збори, позакласні заходи, опікується здоров'ям, повноцінним харчуванням, вихованням та навчанням доньки.
За актом обстеження умов проживання, складеним 16 жовтня 2019 року спеціалістами сектору опіки та піклування Служби у справах дітей Роменської районної державної адміністрації Сумської області, ОСОБА_3 проживає за адресою: АДРЕСА_1 разом з ОСОБА_1 (мати дитини), ОСОБА_4 (бабуся дитини), ОСОБА_5 (чоловік матері). В будинку створені належні умови для проживання дитини. Зі слів сусідів та представників сільської ради за дитиною доглядає лише мати, а батька дитини вони ніколи не бачили, як їм відомо, з дитиною він не спілкується.
Згідно з довідкою-характеристикою від 18 лютого 2020 року № 125, виданою сільським головою Плавинищенської сілької ради, ОСОБА_1 працює як фізична особа-підприємець, зареєстрована та проживає разом зі своєю дочкою ОСОБА_3 на території Плавинищенської сільської ради, виховує дитину одна. За даними сільської ради батько ОСОБА_2 не приймає участі в її вихованні. ОСОБА_1 характеризується позитивно.
Органом опіки та піклування Роменської районної державної адміністрації Сумської області було складено висновок від 17 жовтня 2019 року № 13, в якому зазначено, що позбавлення батьківських прав ОСОБА_2 відносно його доньки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , є доцільним та таким, що повністю відповідає інтересам дитини.
Частиною першою статті 9 Конституції України передбачено, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
Відповідно до пункту 1 статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року в редакції зі змінами, схваленими резолюцією 50/155 Генеральної Асамблеї Організації Об'єднаних Націй від 21 грудня 1995 року (далі - Конвенція про права дитини), в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
Згідно з частинами другою, восьмою, дев'ятою, десятою статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, непрацездатних членів сім'ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства. Кожен учасник сімейних відносин має право на судовий захист.
За змістом статті 141 СК України мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини.
Відповідно до пункту 1 статті 18 Конвенції про права дитини держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.
Мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, крім випадків, коли таке право обмежене законом (стаття 153 СК України).
Згідно з частинами першою, другою статті 155 СК України здійснення батьками своїх прав та виконання обов'язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини.
Пунктами 1, 3 статті 9 Конвенції про права дитини передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини. Держави-учасниці поважають право дитини, яка розлучається з одним чи обома батьками, підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадків, коли це суперечить найкращим інтересам дитини.
Згідно з частинами другою, третьою статті 157 СК України той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.
Окрім прав батьків щодо дітей, діти теж мають рівні права та обов'язки щодо батьків (стаття 142 СК України), в тому числі, й на рівне виховання батьками.
У рішенні ЄСПЛ від 07 грудня 2006 року № 31111/04 у справі «Хант проти України» зазначено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага (рішення у справі «Olsson v. Sweden» (№ 2) від 27 листопада 1992 року, Серія A, № 250, ст. 35-36, § 90) і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Зокрема, стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не надає батькам права вживати заходів, які можуть зашкодити здоров'ю чи розвитку дитини (рішення у справі «Johansen v. Norway» від 07 серпня 1996 року, § 78).
Відповідно до частини першої статті 164 СК України мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він: 1) не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров'я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування; 2) ухиляються від виконання своїх обов'язків щодо виховання дитини та/або забезпечення здобуття нею повної загальної середньої освіти; 3) жорстоко поводяться з дитиною; 4) є хронічними алкоголіками або наркоманами; 5) вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва; 6) засуджені за вчинення умисного кримінального правопорушення щодо дитини.
Тлумачення пункту 2 частини першої статті 164 СК України дозволяє зробити висновок, що ухилення від виконання своїх обов'язків з виховання дитини може бути підставою для позбавлення батьківських прав лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов'язками. Ухилення батьків від виконання своїх обов'язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти. Зазначені фактори як кожен окремо, так і в сукупності можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов'язками.
Позбавлення батьківських прав є виключною мірою, яка тягне за собою серйозні правові наслідки як для батька (матері), так і для дитини (стаття 166 СК України).
ЄСПЛ в рішенні у справі «Хант проти України» вказав, що питання позбавлення батьківських прав мають ґрунтуватися на оцінці особистості відповідача та його поведінці. Факт заперечення відповідачем проти позбавлення його батьківських прав може свідчити про його інтерес до дитини.
Відповідно до частин п'ятої, шостої статті 19 СК України орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв'язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи. Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав відносно його дочки ОСОБА_3 , суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, обґрунтовано виходив з того, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, необхідність застосування якого за обставин цієї справи позивач не довела, і матеріали справи не містять доказів, які б свідчили про винну та свідому поведінку ОСОБА_2 щодо ухилення від виконання своїх батьківських обов'язків.
При цьому суди правильно не взяли до уваги висновок органу опіки та піклування про доцільність позбавлення відповідача батьківських прав з огляду на те, що його складено без врахування всіх обставин, а саме без з'ясування думки ОСОБА_2 про позбавлення його батьківських прав та без перевірки обставин, які можуть створювати перешкоди відповідачу у виконанні ним своїх батьківських обов'язків. Вказаний висновок має рекомендаційний характер, не є обов'язковим для суду та суперечить інтересам дитини.
Посилання заявника нате, що з 2013 року відповідач ухиляється від виконання батьківських обов'язків, не бере участі в матеріальному утриманні дитини, не цікавиться її життям та здоров'ям, розвитком та навчанням, не можуть бути підставою для скасування оскаржуваних судових рішень, так як ОСОБА_1 визнала, що відповідач проживає на тимчасово непідконтрольній українській владі території в Донецькій області, та під час розгляду справи судами попередніх інстанцій не довела, що відповідач умисно ухиляється від участі у вихованні дитини і що позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав відносно його дочки ОСОБА_3 необхідне в якнайкращих інтересах дитини.
Аргументи заявника про необхідність відступлення від правових висновків, викладених в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 грудня 2018 року у справі № 404/6391/16-ц та від 06 травня 2020 року у справі № 641/2867/17-ц, не заслуговують на увагу з огляду на таке.
В постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 грудня 2018 року у справі № 404/6391/16-ц та від 06 травня 2020 року у справі № 641/2867/17-ц зроблено правові висновки про те, що позбавлення батьківських прав є виключною мірою, яка тягне за собою серйозні правові наслідки як для батька (матері), так і для дитини. Зважаючи на те, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, суд може у виняткових випадках при доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи відмовити в задоволенні позову про позбавлення цих прав, попередивши відповідача про необхідність змінити ставлення до виховання дитини (дітей) і поклавши на органи опіки та піклування контроль за виконанням ним батьківських обов'язків. Таким чином, позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише за наявності вини у діях батьків.
Відповідно до частин другої, п'ятої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати, передає справу на розгляд об'єднаної палати, якщо ця колегія або палата вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з іншої палати або у складі іншої палати чи об'єднаної палати. Суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
Як зазначила Велика Палата Верховного Суду в ухвалі від 30 жовтня 2018 року у справі № 757/172/16-ц (провадження № 14-475цс18), виключна правова проблема має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів. Кількісний ілюструє той факт, що вона наявна не в одній конкретній справі, а у невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності. З погляду якісного критерію про виключність правової проблеми свідчать такі обставини, як відсутність сталої судової практики в питаннях, що визначаються як виключна правова проблема; невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема; необхідність застосування аналогії закону чи права; вирішення правової проблеми необхідне для забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі. Метою вирішення виключної правової проблеми є формування єдиної правозастосовчої практики та забезпечення розвитку права.
У рішенні від 18 січня 2001 року у справі «Чепмен проти Сполученого Королівства» (Chapman v. the United Kingdom, заява № 27238/95, пункт 70) ЄСПЛ наголосив, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом він не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави.
У пункті 49 Висновку № 11 (2008) про якість судових рішень Консультативна рада європейських суддів вказала, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак, коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні.
З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин у певній сфері або їх правового регулювання. Такі висновки сформульовано в численних постановах Великої Палати Верховного Суду (див. постанови від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункти 43-45), від 05 грудня 2018 року у справах № 757/1660/17-ц (пункти 43-44) і № 818/1688/16 (пункти 44-45), від 15 травня 2019 року у справі № 227/1506/18 (пункт 54), від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (пункти 44-45), від 21 серпня 2019 року у справі № 2-836/11 (пункт 24)).
В оцінці застосування норм матеріального права у спірних правовідносинах Верховний Суд визнає обґрунтованим те, що позбавлення батьківських прав на підставі пункту 2 частини першої статті 164 СК України є крайнім заходом і допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише за наявності вини у діях батьків.
У справі, яка переглядається, суди попередніх інстанцій врахували положення пункту 2 частини першої статті 164 СК України, оскаржувані судові рішення не суперечать вищенаведеним правовим висновкам, викладеним в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 грудня 2018 року у справі № 404/6391/16-ц та від 06 травня 2020 року у справі № 641/2867/17-ц, хоча суди в цій справі прямо на них не послалися. При цьому суди виходили з недоведеності винної поведінки відповідача, яка б свідчила про його ухилення від виконання своїх батьківських обов'язків. Крім того, відповідач не висловив свою думку щодо позбавлення його батьківських прав відносно дочки ОСОБА_3 .
З урахування викладеного Верховний Суд в цій справі дійшов висновку про відсутність правових підстав для передачі справи на розгляд об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду, оскільки наведені заявником аргументи для відступлення від зазначених висновків Верховного Суду не є тими обставинами, що містять виключну правову проблему і необхідність забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
У рішенні від 30 червня 2020 року у справі «Ілля Ляпін проти Росії» (заява № 70879/11) ЄСПЛ наголосив на тому, що позбавлення особи її/його батьківських прав є особливо кардинальним заходом, який позбавляє батька/матір сімейного життя з дитиною, та не відповідає меті їх возз'єднання, зазначивши при цьому, що наявність сімейних зв'язків між подружжям та дитиною, про які вони дійсно піклуються, мають бути захищені відповідно Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Однак, на відміну від справи «Ілля Ляпін проти Росії» (заява № 70879/11), в якій застосований захід у вигляді позбавлення батьківських прав дозволив оформити відносини дитини з особою, яка протягом тривалого часу замість біологічного батька фактично здійснювала батьківські права та виконувала батьківські обов'язки, у справі, яка переглядається, такі обставини судами не встановлені, а підстави для позбавлення батьківських прав ОСОБА_2 позивач обґрунтовувала тим, що з 2013 року вона самостійно виховує та матеріально забезпечує дочку.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків суду першої інстанції, з якими погодився суд апеляційної інстанції, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків судів та за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.
Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Оскаржувані судові рішення в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про позбавлення батьківських прав відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Дзержинського міського суду Донецької області від 27 квітня 2020 року та постанову Донецького апеляційного суду від 21 жовтня 2020 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про позбавлення батьківських правзалишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
ГоловуючийІ. М. Фаловська
Судді:В. М. Ігнатенко
С. О. Карпенко
С. Ю. Мартєв
В. А. Стрільчук