28 липня 2021 року
м. Київ
справа № 913/632/20
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Уркевича В. Ю.- головуючого, Мачульського Г. М., Краснова Є. В.,
за участю секретаря судового засідання Брінцової А. М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Акціонерного товариства «Укртелеком» в особі Харківської філії Акціонерного товариства «Укртелеком»
на постанову Східного апеляційного господарського суду від 01.06.2021 (головуючий суддя Лакіза В. В., судді Бородіна Л. І., Здоровко Л. М.) у справі
за позовом Публічного акціонерного товариства «Укртелеком» в особі Харківської філії Публічного акціонерного товариства «Укртелеком»
до 1) Департаменту з питань цивільного захисту та територіальної оборони Луганської обласної державної адміністрації, 2) Управління з питань цивільного захисту Луганської обласної державної адміністрації
про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном,
за участю представників:
позивача - не з'явився,
відповідача-1 - не з'явився,
відповідача-2 - не з'явився,
Короткий зміст і підстави позовних вимог
1. У листопаді 2020 року Публічне акціонерне товариство «Укртелеком» в особі Харківської філії Публічного акціонерного товариства «Укртелеком» (далі - ПАТ «Укртелеком») звернулося до Господарського суду Луганської області з позовом до Департаменту з питань цивільного захисту та територіальної оборони Луганської обласної державної адміністрації (далі - Департамент з питань цивільного захисту та територіальної оборони Луганської ОДА), Управління з питань цивільного захисту Луганської обласної державної адміністрації (далі - Управління з питань цивільного захисту Луганської ОДА), в якому просило зобов'язати відповідачів звільнити приміщення за адресою: м. Сєвєродонецьк Луганської області, вул. Вілєсова, 3, від апаратури оповіщення.
2. На обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що він є власником будинку за адресою: Луганська область, м. Сєвєродонецьк, вул. Вілєсова, 3, в приміщенні якого розміщена апаратура оповіщення Луганської територіальної підсистеми єдиної державної системи цивільного захисту, яка на час її встановлення обліковувалась на балансі Управління з питань цивільного захисту Луганської ОДА, правонаступником якого є Департамент з питань цивільного захисту та територіальної оборони Луганської ОДА. Зазначена апаратура розміщена у приміщенні позивача без жодних правових підстав, договірні відносини між сторонами відсутні у зв'язку з чим позивач позбавлений можливості безперешкодно використовувати належні йому приміщення і реалізовувати свої майнові права на них.
Короткий зміст судових рішень судів попередніх інстанцій
3. Господарський суд Луганської області рішенням від 17.02.2021 у задоволенні позову до Департаменту з питань цивільного захисту та територіальної оборони Луганської ОДА відмовив. Позов до Управління з питань цивільного захисту Луганської ОДА задовольнив та ухвалив рішення про звільнення Управлінням з питань цивільного захисту Луганської ОДА приміщення позивача від апаратури оповіщення, перелік якого викладено в резолютивній частині рішення.
4. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що у приміщенні за адресою: м. Сєвєродонецьк, вул. Вілєсова, 3, яке знаходиться у власності позивача, розташована апаратура оповіщення. Ця апаратура розміщена в приміщенні позивача без правових підстав, що призводить до перешкод у здійсненні позивачем права користування та розпоряджання своїм майном, тому суд дійшов висновку, що відповідно до положень статті 391 Цивільного кодексу України позовні вимоги до Управління з питань цивільного захисту Луганської ОДА (яке розмістило та володіє вказаною апаратурою) про звільнення приміщення від апаратури оповіщення підлягають задоволенню.
5. Східний апеляційний господарський суд постановою від 01.06.2021 рішення суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог позивача до Управління з питань цивільного захисту Луганської ОДА про зобов'язання звільнити приміщення від апаратури оповіщення скасував. Прийняв нове рішення, яким у задоволенні цієї частини позовних вимог відмовив. В іншій частині рішення Господарського суду Луганської області від 17.02.2021 залишив без змін.
6. Судове рішення суду апеляційної інстанції мотивоване тим, що відповідно до пункту 26 Положення про організацію оповіщення про загрозу виникнення або виникнення надзвичайних ситуацій та зв'язку у сфері цивільного захисту, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 27.09.2017 № 733 (далі - Положення), демонтаж технічних засобів та апаратури оповіщення є можливим лише в разі наявності відповідного погодження місцевого органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, однак в матеріалах справи відсутні жодні докази, які би свідчили про погодження органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування можливості здійснення демонтажу технічних засобів та апаратури оповіщення, які є складовою територіальної автоматизованої системи централізованого оповіщення Луганської області.
7. Суд апеляційної інстанції також зазначив, що на території Луганської та Донецької областей триває антитерористична операція (операція об'єднаних сил), тому в цій ситуації повинно відбуватись оповіщення як органів управління та сил цивільного захисту, так і населення про загрозу виникнення надзвичайної ситуації та інформування останнього про необхідні дії у зоні надзвичайної ситуації, у зв'язку із чим є недопустимим проведення демонтажу, яке знаходиться в приміщенні позивача в силу положень статті 3 Конституції України.
Короткий зміст касаційної скарги та заперечень на неї
8. У червні 2021 року до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга Акціонерного товариства «Укртелеком» (згідно з протоколом загальних зборів акціонерів ПАТ «Укртелеком» від 22.04.2021 ПАТ «Укртелеком» перейменовано на Акціонерне товариство «Укртелеком», далі - АТ «Укртелеком»), в якій скаржник просить постанову Східного апеляційного господарського суду від 01.06.2021 скасувати, а рішення Господарського суду Луганської області від 17.02.2021 - залишити в силі.
9. Підставою касаційного оскарження є пункт 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України.
10. На обґрунтування підстави касаційного оскарження АТ «Укртелеком» посилається на те, що судами неправильно застосовано норми статей 15, 16, 391 Цивільного кодексу України та порушено норми статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) без урахування висновків Верховного Суду України щодо застосування цих норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах від 21.05.2012 у справі № 6-20цс11, від 12.06.2013 у справі № 6-32цс13, від 15.04.2015 у справі № 6-55цс15, від 25.05.2015 у справі № 6-92цс15, від 08.06.2016 у справі № 6-530цс16, від 13.06.2017 у справі № п/800/490/15 та у постановах Верховного Суду від 13.03.2018 у справі № 916/23/17, від 25.09.2018 у справі № 914/1128/16, від 14.02.2019 у справі № 916/24/18, від 20.02.2019 у справі № 826/16659/15, від 13.03.2019 у справі № 524/4478/17, від 20.03.2019 у справі № 521/8368/15-ц, від 11.10.2019 у справі № 812/1408/16, від 29.01.2020 у справі № 927/83/19, від 04.02.2020 у справі № 910/65/14, від 26.02.2020 у справі № 911/3315/17, від 04.03.2020 у справі № 639/1502/18, від 18.08.2020 у справі № 905/2262/18, від 19.08.2020 у справі № 922/804/19, від 16.09.2020 у справі № 921/262/20, від 01.10.2020 у справі № 904/4470/19, від 28.12.2020 у справі № 910/16144/19, від 15.03.2021 у справі № 639/7410/18, від 19.05.2021 у справі № 922/1830/20, від 20.05.2021 у справі № 361/953/16-ц, а також у постановах Великої Палати Верховного Суду від 30.05.2018 у справі № 923/466/17, від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц, від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц, від 02.02.2021 у справі № 925/642/19. Скаржник також посилається на правові висновки, викладені у постанові Вищого господарського суду України від 13.06.2017 у справі № 907/872/15.
11. АТ «Укртелеком» зазначає, що позивач як власник приміщення відповідно до норм чинного законодавства має право володіти, користуватися, розпоряджатися своїм майном та відповідно до положень статті 391 Цивільного кодексу України вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном, у тому числі у судовому порядку.
12. Крім того, зазначає, що обраний позивачем спосіб захисту є фактично єдиним можливим способом відновлення порушених прав АТ «Укртелеком».
13. Скаржник вказує, що апеляційним судом було порушено як статтю 1 Першого протоколу до Конвенції, так і норми національного законодавства України щодо можливих меж втручання у право мирного володіння майном.
14. У відзивах на касаційну скаргу Управління з питань цивільного захисту Луганської ОДА та Департамент з питань цивільного захисту та територіальної оборони Луганської ОДА зазначили, що станом на сьогоднішній день згідно з передавальним актом, затвердженим 01.06.2021, апаратура оповіщення передана на баланс Департаменту з питань цивільного захисту та територіальної оборони Луганської ОДА. Також зазначають, що вони не можуть самостійно приймати рішення про демонтаж та вивезення апаратури оповіщення, оскільки це буде порушенням статті 19 Конституції України.
15. Відповідно до частини першої статті 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
16. Згідно з пунктом 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
17. При цьому під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де схожі предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. Такий правовий висновок Велика Палата Верховного Суду виклала у пункті 60 постанови від 23.06.2020 у справі № 696/1693/15-ц (провадження № 14-737цс19).
18. Верховний Суд заслухав суддю-доповідача, дослідив наведені у касаційній скарзі доводи та зазначає, що обставини, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, не підтвердилися з огляду на таке.
19. Суди попередніх інстанцій у цій справі вирішили спір про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження приміщенням, яке належить позивачу, шляхом його звільнення від апаратури оповіщення.
20. Суди встановили, що позивач є власником будинку за адресою: Луганська обл., м. Сєвєродонецьк, вул. Вілєсова, 3, що підтверджуються свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 03.12.2004 САА № 827745 та витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 03.12.2004 № 5689694.
21. У приміщеннях вказаного будинку розміщена апаратура оповіщення, яка є складовою частиною територіальної автоматизованої системи централізованого оповіщення Луганської області, яка обліковується на балансі Управління з питань цивільного захисту Луганської ОДА, що підтверджується інвентаризаційним описом останнього від 20.11.2020 (т. 2, а. с. 3- 7).
22. Відповідно до Положення про Управління з питань цивільного захисту Луганської ОДА, затвердженого розпорядженням голови Луганської обласної державної адміністрації - керівником Луганської обласної військово-цивільної адміністрації від 22.05.2018 № 404, відповідач-2 є структурним підрозділом обласної державної адміністрації, юридичною особою і відповідно до покладених на нього завдань (крім іншого) забезпечує здійснення оповіщення та інформування населення про загрозу і виникнення надзвичайних ситуацій (пункт 1, 5 цього Положення).
23. Згідно з розпорядженням голови Луганської обласної державної адміністрації - керівника Луганської обласної військово-цивільної адміністрації від 29.04.2020 № 338 (далі - розпорядження № 338) внесено зміни до структури Луганської ОДА, а саме, вирішено створити з 27.05.2020 Департамент з питань цивільного захисту та територіальної оборони Луганської ОДА (пункт 1 розпорядження № 338) та припинити з 07.07.2020 Управління з питань цивільного захисту Луганської ОДА в результаті реорганізації (приєднання) до Департаменту з питань цивільного захисту та територіальної оборони Луганської ОДА (пункт 2 розпорядження № 338). Правонаступником усіх майнових і немайнових прав і зобов'язань юридичної особи Управління з питань цивільного захисту Луганської ОДА є Департамент з питань цивільного захисту та територіальної оборони Луганської ОДА (пункт 4 розпорядження № 338).
24. Пунктом 11 розпорядження № 338 встановлено, що Управління з питань цивільного захисту Луганської ОДА, що припиняється, продовжує виконувати свої функції та повноваження до завершення здійснення заходів зі створення Департаменту з питань цивільного захисту та територіальної оборони Луганської ОДА, якому передаються його повноваження та функції.
25. Державну реєстрацію Департаменту з питань цивільного захисту та територіальної оборони Луганської ОДА проведено 06.07.2020, що підтверджується відомостями з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.
26. Розпорядженнями голови Луганської обласної державної адміністрації - керівника Луганської обласної військово-цивільної адміністрації від 06.07.2020 № 470, від 06.08.2020 № 540, від 04.09.2020 № 579, від 05.10.2020 № 671, від 03.11.2020 № 765, від 03.12.2020 № 840, від 28.12.2020 № 940 та від 05.02.2021 № 48 дата припинення Управління з питань цивільного захисту Луганської ОДА та дата надання на затвердження передавального акта переносилася, останній раз - на 07.03.2021.
27. Суди встановили, що Департамент з питань цивільного захисту та територіальної оборони Луганської ОДА станом на дату розгляду справи (17.02.2021) не є правонаступником усіх майнових прав Управління з питань цивільного захисту Луганської ОДА, в тому числі прав на апаратуру оповіщення, яка обліковується на балансі останнього, що також підтверджується витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань станом на 15.02.2021.
28. ПАТ «Укртелеком» стверджує, що апаратура оповіщення, яка є складовою частиною територіальної автоматизованої системи централізованого оповіщення Луганської області, знаходиться в його приміщеннях без жодних правових підстав.
29. Позивач листом від 02.09.2020 № 10-04-1050 пропонував Департаменту з питань цивільного захисту та територіальної оборони Луганської ОДА укласти договір оренди нерухомого майна для розміщення обладнання та апаратури оповіщення та надіслав проект договору оренди. Крім того, ПАТ «Укртелеком» попереджав, що у разі відмови у підписанні договору оренди Департаменту з питань цивільного захисту та територіальної оборони Луганської ОДА слід розпочати демонтаж та вивезення обладнання та апаратури з технологічних приміщень позивача.
30. Департамент з питань цивільного захисту та територіальної оборони Луганської ОДА листом без дати та номера (т. 1, а. с. 24) у відповідь на лист позивача від 02.09.2020 № 10-04-1050 повідомив останнього, що демонтаж апаратури оповіщення не належить до його компетенції; укладання договорів на оренду нерухомого майна на даний час не здійснюється у зв'язку з обмеженим фінансуванням.
31. Водночас позивач надіслав Департаменту з питань цивільного захисту та територіальної оборони Луганської ОДА рекомендованим листом з повідомленням письмову вимогу від 20.10.2020 № 26-15/390, якою пропонував у семиденний строк від дня пред'явлення цієї вимоги усунути перешкоди у здійсненні права користування та розпорядження приміщеннями, які належать позивачу на праві власності (у тому числі за адресою: м. Сєвєродонецьк, вул. Вілєсова, 3), шляхом звільнення їх від апаратури оповіщення.
32. Суди попередніх інстанцій установили, що Департамент з питань цивільного захисту та територіальної оборони Луганської ОДА одержав вимогу позивача 26.10.2020, однак її не виконав, приміщення не звільнив, про що позивачем складено акт від 03.11.2020 (т. 1, а. с. 34).
33. Звертаючись із цим позовом до суду, ПАТ «Укртелеком» наголошувало, що позивач є власником будинку, в приміщенні якого розміщена апаратура оповіщення Луганської територіальної підсистеми єдиної державної системи цивільного захисту, яка на час її встановлення обліковувалась на балансі Управління з питань цивільного захисту Луганської ОДА, правонаступником якого є Департамент з питань цивільного захисту та територіальної оборони Луганської ОДА. Зазначена апаратура розміщена у приміщенні позивача без жодних правових підстав, договірні відносини між сторонами відсутні, у зв'язку з чим позивач позбавлений можливості безперешкодно використовувати належні йому приміщення і реалізовувати свої майнові права на них.
34. Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог про зобов'язання звільнити приміщення від апаратури оповіщення та ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог в цій частині, дійшов висновку, що положеннями діючого законодавства допускається можливість втручання у право мирного володіння майном, передбаченого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, у випадках, встановлених законом. Водночас суд зазначив, що згідно з положеннями статті 3 Конституції України, статті 7 Кодексу цивільного захисту України та пункту 26 Положення демонтаж технічних засобів та апаратури оповіщення є можливим лише в разі наявності відповідного погодження місцевого органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, однак докази, які б свідчили про погодження щодо здійснення демонтажу технічних засобів та апаратури оповіщення в матеріалах справи відсутні.
35. У зв'язку із тим, що антитерористична операція (операція об'єднаних сил) на території Луганської та Донецької областей триває на теперішній час, суд апеляційної інстанції зазначив про недопустимість проведення демонтажу та повернення обладнання, яке знаходиться в приміщенні ПАТ «Укртелеком» в силу положень статті 3 Конституції України.
36. Колегія суддів суду касаційної інстанції зазначає, що посилання скаржника на висновки Верховного Суду щодо застосування статей 15, 16, Цивільного кодексу України без урахування висновку Верховного Суду щодо застосування цих норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду України від 21.05.2012 у справі № 6-20цс11, від 12.06.2013 у справі № 6-32цс13, від 15.04.2015 у справі № 6-55цс15, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 30.05.2018 у справі № 923/466/17, від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц, від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц, від 02.02.2021 у справі № 925/642/19, а також у постановах Верховного Суду від 25.09.2018 у справі № 914/1128/16, від 15.03.2021 у справі № 639/7410/18, від 20.05.2021 у справі № 361/953/16-ц, не може бути виключною правовою підставою для касаційного оскарження судового рішення, оскільки постанови у вказаних справах ухвалені за іншої фактично-доказової бази (обставин справи та зібраних у них доказів), ніж у справі, що розглядається, що свідчить про неподібність правовідносин у них з огляду на таке.
37. Так, у справі № 6-20цс11 предметом позову була вимога про визнання договору поруки припиненим. Передаючи справу на новий розгляд до Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ, Верховний Суд України у постанові від 21.05.2012 вказав, що у випадку невизнання кредитором права поручителя, передбаченого частиною першою статті 559 Цивільного кодексу України, на припинення зобов'язання за договором поруки, таке право підлягає захисту судом за позовом поручителя шляхом визнання його права на підставі пункту 1 частини другої статті 16 Цивільного кодексу України.
38. У справі № 6-32цс13 предметом спору було здійснення перерахунку оплати за комунальні послуги. Звертаючись до суду з позовом за захистом, позивачі посилалися на невизнання відповідачами їхнього права на перерахунок оплати за комунальні послуги у зв'язку з наявністю в них права на 50-відсоткову знижку.
39. У справі № 6-55цс15 спір виник щодо визнання недійсним договору оренди земельної ділянки, визнання договору оренди земельної ділянки поновленим та зобов'язання вчинити дії щодо укладення додаткової угоди. Верховний Суд України у постанові від 15.04.2015 зазначив, що в разі невизнання орендодавцем права орендаря, передбаченого статтею 33 Закону України «Про оренду землі», на укладення договору оренди земельної ділянки на новий строк, таке право підлягає захисту судом за позовом орендаря шляхом визнання недійсним договору оренди цієї самої земельної ділянки, укладеного орендодавцем з іншим орендарем, на підставі пункту 2 частини другої статті 16 Цивільного кодексу України. Обраний позивачем спосіб захисту права щодо поновлення договору оренди на той же строк і на тих же умовах за обставин надання спірної земельної ділянки в оренду іншій особі за договором оренди не забезпечує ефективного захисту та відновлення порушеного права позивача.
40. У справі № 923/466/17 розглядався спір про визнання недійсним і скасування рішення селищної ради, яким припинено право постійного користування земельною ділянкою. Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 30.05.2018 у цій справі зроблено висновок, що, вирішуючи спори про припинення права власності на земельну ділянку чи права користування нею, суди повинні враховувати, що орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування має право прийняти рішення про це лише в порядку, з підстав і за умов, передбачених статтями 140- 149 Земельного кодексу України.
41. У справі № 338/180/17 предметом первісного позову було стягнення 100 000,00 грн та нарахованих на зазначену суму 3% річних та інфляційних втрат як помилково перерахованих коштів, оскільки між сторонами відсутні будь-які договірні відносини. Предметом зустрічного позову є визнання укладеним між сторонами договору підряду та стягнення 51 000,00 грн боргу за поставлені будівельні матеріали. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 05.06.2018 у цій справі дійшла висновку, що суди, встановивши, що дії сторін свідчать про те, що договір підряду фактично був ними укладений, з метою ефективного захисту порушеного права відповідача мали вирішити питання щодо наслідків часткового виконання вказаного договору.
42. У справі № 905/1926/16 Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11.09.2018 зазначила, що заявлена позивачем у цій справі вимога про зобов'язання відповідача надати акт приймання-передачі електроенергії за договором купівлі-продажу не приводить до поновлення порушеного права позивача та, у разі її задоволення, не може бути виконана у примусовому порядку, оскільки відсутній механізм виконання такого рішення.
43. У справі № 569/17272/15-ц розглядався позов, у якому позивачі просили зобов'язати відповідача здійснити публікацію про порушення авторських прав на твір на офіційному сайті відповідача та стягнути суму компенсації за використання твору.
44. У справі № 916/1415/19 предметом спору було визнання припиненими договорів іпотеки. Позов обґрунтовано тим, що позивач є іпотекодержателем нерухомого майна, яке було предметом спірних договорів іпотеки.
45. У справі № 487/10132/14-ц спір виник щодо визнання незаконним і скасування рішення органу місцевого самоврядування, визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку та витребування земельної ділянки.
46. У справі № 145/2047/16-ц фізична особа зверталася до суду з позовом до Селянського фермерського господарства «Терра» про визнання недійсними договорів оренди земельних ділянок на тій підставі, що договорів оренди вона не укладала і не підписувала, волевиявлення та наміру на їх укладення не мала, а підписи в оспорюваних договорах та актах приймання-передачі земельних ділянок вчинені іншою особою.
47. У справі № 925/642/19 Велика Палата Верховного Суду у постанові від 02.02.2021 зазначила, що обраний позивачем спосіб захисту є неефективним, оскільки задоволення вимоги про визнання рішення Уманської міської ради незаконним та його скасування не може призвести до захисту або відновлення порушеного речового права позивача (у разі його наявності), зокрема, повернення у його володіння або користування спірної земельної ділянки, відшкодування шкоди.
48. Висновок Верховного Суду, викладений у справі № 914/1128/16 у постанові від 25.09.2018, стосується правовідносин щодо зобов'язання відповідача вчинити дії щодо прийняття вугілля кам'яного, шляхом підписання актів приймання поставленого вугілля.
49. У справі № 639/7410/18 спір виник щодо усунення перешкод у здійсненні права користування майном шляхом надання постійного безперешкодного доступу та визнання особи такою, що втратила право користування. Верховний Суд у постанові від 15.03.2021 зазначив, що коли позивач набув право власності на спірну квартиру у порядку, передбаченому Законом України «Про іпотеку», тому й питання про втрату права на користування житлом його колишніх власників має вирішуватися відповідно до цього Закону. Виселення особи із житла у зв'язку із зверненням стягнення на предмет іпотеки має відбуватися з дотриманням гарантій, передбачених положеннями статті 109 Житлового кодексу УРСР.
50. У справі № 361/953/16-ц предметом спору було визнання недійсним свідоцтва про право власності на нерухоме майно. Верховний Суд у постанові від 20.05.2021 дійшов висновку, що позивач обрав неналежний спосіб захисту, вимагаючи скасувати свідоцтво про право власності, яке є похідним від державної реєстрації прав, оскільки його дійсність залежить від законності рішення органу, яким вчинено державну реєстрацію.
51. Водночас у справі, яка розглядається, предметом спору є усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження приміщенням шляхом його звільнення від апаратури оповіщення Луганської територіальної підсистеми єдиної державної системи цивільного захисту, демонтаж якої є неможливим, виходячи з конкретних обставин цієї справи.
52. Отже, виходячи з критеріїв подібності правовідносин, за якими під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, слід розуміти рішення у тих справах, де однаковими є предмет і підстави позову, зміст позовних вимог, встановлені фактичні обставини, а також матеріально-правове регулювання спірних правовідносин, слідує, що правовідносини у справах № 6-20цс11, № 6-32цс13, № 6-55цс15, № 923/466/17, № 338/180/17, № 905/1926/16, № 569/17272/15-ц, № 916/1415/19, № 487/10132/14-ц, № 145/2047/16-ц, № 925/642/19, № 914/1128/16, № 639/7410/18, № 361/953/16-ц та у справі, яка розглядається, не є подібними. При цьому застосування судами у зазначених справах положень статей 15, 16 Цивільного кодексу України не свідчать про подібність правовідносин в зазначених справах із правовідносинами в цій справі, виходячи з конкретних обставин справи.
53. Колегія суддів суду касаційної інстанції зазначає, що посилання скаржника на незастосування судом апеляційної інстанції положень статті 391 Цивільного кодексу України всупереч правовим висновкам Верховного Суду України щодо застосування цієї норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах від 25.05.2015 у справі № 6-92цс15, від 08.06.2016 у справі № 6-530цс16, а також у постановах Верховного Суду від 13.03.2018 у справі № 916/23/17, від 14.02.2019 у справі № 916/24/18 та у постанові Вищого господарського суду України від 13.06.2017 у справі № 907/872/15 не може бути виключною правовою підставою для касаційного оскарження судового рішення, оскільки постанови у вказаних справах ухвалені за іншої фактично-доказової бази (обставин справи та зібраних у них доказів), ніж у справі, що розглядається, що свідчить про неподібність правовідносин у них з огляду на таке.
54. У постанові Верховного Суду України від 27.05.2015 у справі № 6-92цс15 вказано, що положення статті 391 Цивільного кодексу України підлягають застосуванню лише в тих випадках, коли між сторонами не існує договірних відносин і майно перебуває у користуванні відповідача не на підставі укладеного з позивачем договору. Судом встановлено, що у зв'язку із відчуженням товариством приміщення магазину на користь відповідача договір оренди припинив свою дію відповідно до пункту 9.4. указаного договору, а тому до спірних правовідносин підлягає застосування положення статті 391 Цивільного кодексу України.
55. У справі № 6-530цс16 предметом позову було зобов'язання відповідача усунути перешкоди в користуванні приміщенням. Верховний Суд України у постанові від 08.06.2016 зазначив, що перепланування вхідного тамбура будинку проведене без дотримання встановленого законом порядку та не відповідає нормам законодавства в галузі містобудування, унаслідок чого порушено права та інтереси позивачки, оскільки перекрито вхід на сходи, які ведуть до належного їй на праві власності нежитлового приміщення.
56. У справі № 916/23/17 спір у справі виник щодо виселення відповідача із незаконно займаних об'єктів нерухомого майна на підставі статей 319, 321, 391 Цивільного кодексу України, в якій суди встановили, що відповідач без відповідних правових підстав перебуває у спірних приміщеннях, які йому не належать, та чинить позивачеві перешкоди у доступі до державного майна та у користуванні цим майном. У постанові від 14.02.2019 Верховний Суд вказав, що оскільки власником приміщення є позивач, а у відповідача відсутні документи, які б дозволяли йому користуватися та займати спірне приміщення, тому він чинить перешкоди позивачу у його користуванні.
57. З огляду на викладене колегія суддів суду касаційної інстанції зазначає, що посилання скаржника на постанови Верховного Суду України від 25.05.2015 у справі № 6-92цс15, від 08.06.2016 у справі № 6-530цс16 та Верховного Суду від 13.03.2018 у справі № 916/23/17, від 14.02.2019 у справі № 916/24/18, в яких міститься висновок щодо застосування статті 391 Цивільного кодексу України у подібних правовідносинах, не може бути виключною правовою підставою касаційного оскарження судових рішень, оскільки постанови Верховного Суду України та Верховного Суду у вказаних справах ухвалені хоча й за однакового правового регулювання спірних правовідносин (зокрема статті 391 Цивільного кодексу України), що має місце в цій справі, але за іншої фактично-доказової бази (обставин справи та зібраних у них доказів), ніж у справі, що розглядається, тобто зазначені справи і справа, судові рішення в якій переглядаються, є відмінними за істотними правовими ознаками, що свідчить про неподібність правовідносин у них. Посилань на порушення судом апеляційної інстанції норм права внаслідок застосування таких норм без урахування висновку Верховного Суду у подібних правовідносинах саме щодо демонтажу системи оповіщення скаржник також не навів.
58. Водночас Верховний Суд не бере до уваги посилання позивача у касаційній скарзі на висновки Вищого господарського суду України, оскільки відповідно до пункту 1 абзацу 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку. Тобто визначена у пункті 1 абзацу 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України підстава касаційного оскарження судових рішень передбачає таку умову, як неврахування судом висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного саме у постанові Верховного Суду.
59. Крім того, частина четверта статті 236 Господарського процесуального кодексу України також передбачає врахування судом при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин висновків щодо застосування норм права, викладених саме у постановах Верховного Суду.
60. Отже, згідно з нормами чинного Господарського процесуального кодексу України висновки Вищого господарського суду України не є джерелом правозастосовчої практики та не є обов'язковими для врахування при застосуванні судами норм права.
61. Скаржник також у касаційній скарзі посилається на порушення апеляційним судом норми статті 1 Першого протоколу до Конвенції без урахування висновків Великої Палати Верховного Суду щодо застосування Конвенції у подібних правовідносинах, викладених у постанові від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 та у постановах Верховного Суду від 20.03.2019 у справі № 521/8368/15-ц, від 29.01.2020 у справі № 927/83/19, від 04.02.2020 у справі № 910/65/14, від 04.03.2020 у справі № 639/1502/18, від 18.08.2020 у справі № 905/2262/18, від 19.08.2020 у справі № 922/804/19, від 16.09.2020 у справі № 921/262/20, від 26.02.2020 у справі № 911/3315/17, від 01.10.2020 у справі № 904/4470/19, від 19.05.2021 у справі № 922/1830/20.
62. Проте Верховний Суд зазначає, що посилання скаржника на постанову Великої Палати Верховного Суду у справі № 183/1617/16 та постанови Верховного Суду у справах № 521/8368/15-ц, № 927/83/19, № 910/65/14, № 639/1502/18, № 905/2262/18, № 922/804/19, № 921/262/20, № 911/3315/17, № 904/4470/19, № 922/1830/20, в яких міститься висновок щодо застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції у подібних правовідносинах, не може бути виключною правовою підставою касаційного оскарження судових рішень, оскільки постанови Верховного Суду у вказаних справах ухвалені хоча й за однакового правового регулювання спірних правовідносин, що має місце в цій справі, але за іншої фактично-доказової бази (обставин справи та зібраних у них доказів), ніж у справі, що розглядається, тобто зазначені справи і справа, судові рішення в якій переглядаються, є відмінними за істотними правовими ознаками, що свідчить про неподібність правовідносин у них.
63. Так, Велика Палата Верховного Суду у справі № 183/1617/16 у постанові від 14.11.2018 зазначила щодо необхідності оцінювати пропорційність заходу втручання держави у право особи на мирне володіння майном із гарантіями, передбаченими статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, стосовно мирного володіння особою майном у разі конфлікту між таким правом особи і правами держави та суспільства, а також щодо врахування тієї обставини, що землі історико-культурного призначення є землями з особливим статусом та перебувають під посиленою правовою охороною держави.
64. У справі № 521/8368/15-ц Верховний Суд у постанові від 20.03.2019 вказав, що конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар. Задоволення позовних вимог про витребування спірної квартири у добросовісного набувача призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, оскільки у такому випадку на особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар.
65. У справі № 927/83/19, предметом позову в якій було визнання недійсним та скасування наказу Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області та визнання недійсним договору оренди земельної ділянки, Верховний Суд у постанові від 29.01.2020 зазначив, що принцип пропорційності передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, якої необхідно досягти, та засобами, які застосовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар».
66. Верховний Суд у справі № 910/65/14 у постанові від 04.02.2020 вказав, що неповернення відповідачем боржнику грошових коштів, які є предметом спору в межах цієї справи, лише з підстав втрати чинності норм, що здійснювали нормативне регулювання спірних правовідносин, є порушенням прав, гарантованих Першим протоколом до Конвенції, оскільки така бездіяльність державного органу не ґрунтується на нормах закону та не переслідує легітимної мети, спрямованої на захист інтересів суспільства, окремої особи чи держави, порушує баланс інтересів суспільства та особи, якій певні права було гарантовано законом.
67. У справі № 639/1502/18 Верховний Суд у постанові від 04.03.2020 дійшов висновку про те, що тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.
68. У справі № 905/2262/18 предметом спору було зобов'язання відповідача повернути у розпорядження держави земельну ділянку сільськогосподарського призначення. Верховний Суд у постанові від 18.08.2020 зазначив, що право користування земельною ділянкою, отриманою громадянином - засновником для ведення селянського (фермерського) господарства (фермерського господарства), є майном у розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції, право на яке підпадає під її захист.
69. Спірні правовідносини у справі № 922/804/19 виникли щодо права постійного користування землею для ведення фермерського господарства. У цій справі Верховний Суд у постанові від 19.08.2020 зазначив, що виданням оспорюваного наказу Головного управління Держгеокадастру (яким припинено право постійного користування спірною земельною ділянкою у зв'язку зі смертю землекористувача), всупереч вимогам земельного законодавства відповідач втрутився у право позивача на мирне володіння своїм майном на порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, що є підставою для визнання його недійсним.
70. У справі № 921/262/20 Верховний Суд у постанові від 16.09.2020 дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення заяви про забезпечення позову, адже заборона на вчинення реєстраційних дій в цілому щодо об'єкта нерухомого майна може призвести до істотних негативних наслідків, а саме - порушення прав та охоронюваних законом інтересів власників квартир, які не є учасниками даної справи, що є недопустимим (порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції).
71. Верховний Суд у постанові від 26.02.2020 у справі № 911/3315/17 зауважив, що втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Прокурор правомірно звернувся з позовом саме на захист інтересів держави в особі Кабінету Міністрів України, який від імені держави здійснює розпорядження землями лісогосподарського призначення незалежно від розміру їх площі та через одночасне знаходження спірної земельної ділянки на території об'єкта природно-заповідного фонду України.
72. У справі № 904/4470/19 спір виник щодо передачі суб'єкту господарювання в оренду земельної ділянки природоохоронного призначення у межах прибережної захисної смуги, чим, на думку позивача як громадської екологічної організації, порушено екологічні права та інтереси членів суспільства на безпечне для життя і здоров'я довкілля. Верховний Суд у постанові від 01.10.2020 зазначив, що задоволення позову у цій справі призведе до недотримання критеріїв сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном, порушить справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання, що є несумісним із вказаними гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
73. У справі № 922/1830/20 спір виник про стягнення з державного бюджету України грошових коштів, сплачених за договором купівлі-продажу у зв'язку із розірванням в судовому порядку договору купівлі-продажу та повернення у державну власність об'єкта приватизації. Суди у цій справі дійшли висновку, що неповернення відповідачем грошових коштів, які є предметом спору, є порушенням прав, гарантованих Першим протоколом до Конвенції, оскільки така бездіяльність державного органу не ґрунтується на нормах закону та не переслідує легітимної мети, спрямованої на захист інтересів суспільства, окремої особи чи держави, порушує баланс інтересів суспільства та особи, якій певні права було гарантовано законом.
74. Натомість у справі, яка переглядається, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про можливість втручання у право мирного володіння майном позивача, передбаченого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, з огляду на те, що положеннями статті 3 Конституції України, статті 7 Кодексу цивільного захисту України та пункту 26 Положення проведення демонтажу та повернення обладнання балансоутримувачу є недопустимим, оскільки це призведе до неможливості включення електросирен централізованого оповіщення у випадку виникнення такої необхідності на території, де наразі триває антитерористична операція (операція об'єднаних сил), що може створити ризики для населення.
75. Зазначене свідчить, що судові рішення у справах, на які посилається заявник касаційної скарги щодо порушення судом апеляційної інстанції статті 1 Першого протоколу до Конвенції як на підставу для касаційного оскарження, та у справі, що розглядається, не є такими, які ухвалені щодо подібних правовідносин (за схожими предметом спору, підставами позову, змістом позовних вимог, встановленими фактичними обставинами та однаковим матеріально-правовим регулюванням спірних правовідносин), висновки судів у цих справах щодо наявності/відсутності підстав для задоволення позовних вимог зроблено, виходячи із конкретних обставин справи, встановлених судами на підставі оцінки всіх доказів у справі.
76. Верховний Суд не може взяти до уваги посилання скаржника на постанови Верховного Суду України від 13.06 2017 у справі № п/800/490/15, Верховного Суду від 20.02.2019 у справі № 826/16659/15, від 13.03.2019 у справі № 524/4478/17, від 11.10.2019 у справі № 812/1408/16, від 28.12.2020 у справі № 910/16144/19, оскільки АТ «Укртелеком» не зазначено які саме норми права застосував суд апеляційної інстанції без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у наведених постановах Верховного Суду України та Верховного Суду.
77. За таких обставин висновки щодо застосування норм права, які викладені у постановах Верховного Суду України та Верховного Суду та на які посилався скаржник у касаційній скарзі, стосуються правовідносин, що не є подібними з правовідносинами у справі № 913/632/20.
78. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 296 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.
79. При цьому колегія суддів суду касаційної інстанції зазначає, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права, одним з елементів якого є принцип правової визначеності.
80. Основним елементом принципу правової визначеності є однозначність та передбачуваність правозастосування, а отже, системність і послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів. Суб'єкти (учасники спору) завжди повинні мати можливість орієнтувати свою поведінку таким чином, щоб вона відповідала вимогам норми права на момент вчинення дії.
81. Відповідно до пункту 8 частини першої статті 129 Конституції України основними засадами судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
82. Згідно зі статтею 14 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» учасники справи, яка є предметом судового розгляду, та інші особи мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
83. Аналогічно й частина перша статті 17 Господарського процесуального кодексу України регламентує, що учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов'язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
84. Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
85. У рішенні ЄСПЛ у справі «Ґарсія Манібардо проти Іспанії» («Garcia Manibardo v. Spain» від 15.02.2000, № 38695/97) зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них (рішення у справі «Monnel and Morris v. the United Kingdom» від 02.03.1987, № 9562/81, серія A, № 115, с. 22, п. 56, а також рішення у справі «Helmers v. Sweden» від 29.10.1996, серія A, № 212-A, с.15, п.31).
86. Отже, із встановленням законодавцем процесуальних фільтрів доступу до касаційного суду право на касаційне оскарження в Україні не є безумовним, що є передбачуваним для учасників судового процесу, виходячи із наведених вище норм Господарського процесуального кодексу України.
87. За вказаних обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про необхідність закриття касаційного провадження, відкритого за касаційною скаргою АТ «Укртелеком», згідно з пунктом 5 частини першої статті 296 Господарського процесуального кодексу України.
Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
Касаційне провадження за касаційною скаргою Акціонерного товариства «Укртелеком» в особі Харківської філії Акціонерного товариства «Укртелеком» на постанову Східного апеляційного господарського суду від 01.06.2021 у справі № 913/632/20 закрити.
Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню не підлягає.
Головуючий суддя В. Ю. Уркевич
Судді Г. М. Мачульський
Є. В. Краснов