Справа № 752/5976/18
Провадження № 2-а/752/12/21
20.01.2021 року Голосіївський районий суд м.Києва у складі:
головуючого судді Колдіної О.О.,
з участю секретаря Потапенко Д.І.,
розглянувши справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції у м.Києві, Департаменту патрульної поліції Національної поліції України про визнання бездіяльності протиправною,
позивач звернувся до суду з позовом до Головного управління Національної поліції у м.Києві, Департаменту патрульної поліції Національної поліції України відповідно до якого просив визнати бездіяльність уповноважених осіб ГУ НП у м.Києві щодо невиконання повноважень, передбачених ст.23 розділу 4 Закону України «Про Національну поліцію», ст.255 КУпАП, що полягають у забезпеченні та вжитті заходів у межах своєї компетенції щодо попередження, виявлення та притягнення до адміністративної відповідальності за здійснення господарської діяльності відповідно до КВЕД 49,32 (надання послуг таксі) без ліцензії, або з порушенням ліцензійних умов відповідно до ст.164 КУпАП та зобов'язання уповноважених посадових осіб виконувати повноваження, передбачені ст.23 розділу 4 Закону України «Про Національну поліцію», ст.255 КУпАП, що полягають у забезпеченні та вжитті заходів у межах своєї компетенції щодо попередження, виявлення та притягнення до адміністративної відповідальності за здійснення господарської діяльності відповідно до КВЕД 49,32 (надання послуг таксі) без ліцензії, або з порушенням ліцензійних умов.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідно до положень ст.23 Закону України «Про Національну поліцію» та ст.255 КУпАП працівники поліції повинні здійснювати превентивну та профілактичну діяльність, спрямовану на запобігання вчиненню правопорушення, виявляти причини та умови, що сприяють вчиненню адміністративних правопорушень, вживати у межах своєї компетенції заходів для їх усунення, вживати заходів з метою виявлення адміністративних правопорушень, припиняти виявлені адміністративні правопорушення, здійснювати провадження у справах про адміністративні правопорушення, складати протоколи про адміністративні правопорушення, передбачені ст.164 КУпАП.
Позивач посилається на те, що у відповідь на запити про отримання інформації щодо кількості складених працівниками поліції протоколів про правопорушення, передбачені ст.164 КУпАП, УПП у м.Києві, повідомило, що працівники поліції не складають протоколи про адміністративне правопорушення за здійснення господарської діяльності по перевезенню пасажирів на таксі без ліцензії, зокрема за ст.164 КУпАП.
Така бездіяльність працівників поліції, як зазначає позивач, призвели до порушення його індивідуального публічного права жити в правовій державі, мати органи влади, які діють виключно на підставі і в межах встановлених Конституцією і законами України. Невиконання працівниками УПП у м.Києві своїх повноважень є підставою для звернення до суду за захистом індивідуального права.
24.01.2018 ухвалою Окружного адміністративного суду м.Києва справа передана в провадження Голосіївського районного суду м.Києва.
21.03.2018 р. на підставі ухвали Голосіївського районного суду м.Києва відкрито провадження у справі.
07.05.2019 р. представником відповідача - Управління патрульної поліції у м.Києві Департаменту патрульної поліції, подано відзив на позовну заяву, відповідно до якого відповідач просить відмовити у задоволенні позову, оскільки він заявлений не до належного відповідача і позивачем не доведено наявність порушеного права при зверненні до суду.
08.10.2020 р. судом закінчено підготовче провадження у справі.
Представник позивача в ході судового розгляду підтримала позовні вимоги і обґрунтування позову, просила його задовольнити, посилаючись на те, що бездіяльність відповідачів призвела до порушення індивідуальних публічних прав позивача, що стало підставою звернення до суду, а також зазначила, що внаслідок такої бездіяльності громадяни України наражаються на небезпеку, користуючись послугами таксі, за участю яких сталась значна кількість дорожньо-транспортних пригод і бюджет недоотримує значну кількість коштів у вигляді сплачених штрафів.
Представники відповідачів - ГУ НП у м.Києві та Департаменту патрульної поліції заперечили проти задоволення позову, зазначаючи на те, що він заявлений не до належних відповідачів, а також на недоведеність позивачем наявності його порушення права або інтересу.
Вислухавши сторони, дослідивши матеріали справи, суд вважає, що позов не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 27.12.2017 р. звернувся до ГУ НП у м.Києві з запитами № 27-12/17НПУ, № 27-12/17-1 НПУ про надання публічної інформації та відповідних документів. щодо виконання повноважень, передбачених ст.23 Закону України «Про Національну поліцію» та ст.255 КУпАП, які полягають у притягненні до відповідальності за адміністративні правопорушення, передбачені ст.164 КУпАП - здійснення господарської діяльності відповідно до КВЕД 49,32 «надання послуг таксі» без ліцензій або з порушенням ліцензійних умов.
03.01.2018 р. ГУ НП у м.Києві надало відповідь на запит за № А-32зі/125/19/02-2018, відповідно до якої повідомило, що працівники ГУ НП у м.Києві не складають протоколи про вчинення адміністративних правопорушень, передбачених ст.164 КУпАП.
Відповідно до ст.23 Закону України «Про Національну поліцію» поліція відповідно до покладених на неї завдань здійснює у т.ч. превентивну та профілактичну діяльність, спрямовану на запобігання вчиненню правопорушень; виявляє причини та умови, що сприяють вчиненню кримінальних та адміністративних правопорушень, вживає у межах своєї компетенції заходів для їх усунення; 3) вживає заходів з метою виявлення кримінальних, адміністративних правопорушень; припиняє виявлені кримінальні та адміністративні правопорушення; вживає заходів, спрямованих на усунення загроз життю та здоров'ю фізичних осіб і публічній безпеці, що виникли внаслідок учинення кримінального, адміністративного правопорушення; у випадках, визначених законом, здійснює провадження у справах про адміністративні правопорушення, приймає рішення про застосування адміністративних стягнень та забезпечує їх виконання; регулює дорожній рух та здійснює контроль за дотриманням Правил дорожнього руху його учасниками та за правомірністю експлуатації транспортних засобів на вулично-дорожній мережі; 13) видає відповідно до закону дозволи на рух окремих категорій транспортних засобів; у випадках, визначених законом, видає та погоджує дозвільні документи у сфері безпеки дорожнього руху;
В силу положень ст.255 КУпАП ( в редакції, що діяла на час звернення) у справах про адміністративні правопорушення, що розглядаються органами, зазначеними в статтях 218 - 221 цього Кодексу, протоколи про правопорушення мають право складати: уповноважені на те посадові особи: органів внутрішніх справ за вчинення адміністративних правопорушень, передбачених статтями 164 - 164-11.
Згідно ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до частин 1-2 статті 55 Конституції України, права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень (ч.1 ст. 2 КАС України).
Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (надалі - Конвенція) гарантує особі право на справедливий судовий розгляд, який забезпечується, у тому числі, шляхом з'ясування судами усіх обставин справи та обґрунтованості судових рішень.
Конституційний Суд України у рішенні від 14.12.2011 №19-рп/2011 у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_8 щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 55 Конституції України, частини другої статті 2, пункту 2 частини третьої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України, частини третьої статті 110, частини другої статті 236 Кримінально-процесуального кодексу України та конституційним поданням Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ щодо офіційного тлумачення положень статей 97, 110, 234, 236 Кримінально-процесуального кодексу України, статей 3, 4, 17 Кодексу адміністративного судочинства України в аспекті статті 55 Конституції України (справа про оскарження бездіяльності суб'єктів владних повноважень щодо заяв про злочини) зазначив, що право на захист (гарантоване нормою частини 2 статті 55 Конституції України) надається тій особі, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність.
Таким чином, обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених права чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у звичайних законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим.
У свою чергу, частиною 1 статті 2 КАС України передбачено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Частиною 1 статті 5 КАС України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом: визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; визнання дій суб'єкта владних повноважень протиправними та зобов'язання утриматися від вчинення певних дій; визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії; встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб'єкта владних повноважень; прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї частини та стягнення з відповідача - суб'єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.
Згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 поняття «порушене право», за захистом якого особа може звертатися до суду і яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття «охоронюваний законом інтерес». Щодо останнього, то в цьому ж Рішенні Конституційний Суд України зазначив, що поняття «охоронюваний законом інтерес» означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.
Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним. Розмежовуючи суб'єктивне право, і пов'язаний з ним інтерес, Конституційний Суд України зазначає, що перше є особливим дозволом, тобто дозволом, що відображається у відомій формулі: "Дозволено все, що передбачено у законі", а друге - простим дозволом, тобто дозволом, до якого можна застосовувати не менш відоме правило: "Дозволено все, що не забороняється законом".
Інтерес, навіть перебуваючи під охороною закону чи права, на відміну від суб'єктивного права, не має такої правової можливості, як останнє, оскільки не забезпечується юридичним обов'язком іншої сторони. Законний інтерес відбиває лише легітимне прагнення свого носія до того, що не заборонено законом, тобто тільки його бажання, мрію, потяг до нього, а отже - й не юридичну, а фактичну (соціальну) можливість.
Це прагнення у межах сфери правового регулювання до користування якимось конкретним матеріальним або нематеріальним благом. Відмінність такого блага від блага, яке охоплюється змістом суб'єктивного права, полягає в тому, що користування благом, на яке особа має право, визначається можливістю в рамках закону, а до якого має законний інтерес - без вимог певних дій від інших осіб або чітко встановлених меж поведінки.
З огляду на вимоги статтей 2, 5 КАС України, об'єктом судового захисту в адміністративному судочинстві є не будь-який законний інтерес, а порушений суб'єктом владних повноважень.
Для визначення інтересу як об'єкту судового захисту в порядку адміністративного судочинства, окрім загальних ознак інтересу, він повинен містити спеціальні, визначені КАС України. Якщо перша група ознак необхідна для віднесення тієї чи іншої категорії до інтересу, то друга - дозволяє кваліфікувати такий інтерес як об'єкт судового захисту в адміністративному судочинстві.
Згідно з частиною 1 статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист.
Зі змісту наведених правових норм випливає, що судовому захисту в адміністративному судочинстві підлягає законний інтерес, який має такі ознаки:
а) має правовий характер, тобто перебуває у сфері правового регулювання;
б) пов'язаний з конкретним матеріальним або нематеріальним благом;
в) є визначеним оскільки благо, на яке спрямоване прагнення, не може бути абстрактним або загальним. У позовній заяві особа повинна зазначити, який саме її інтерес порушено та в чому він полягає;
г) є персоналізованим (суб'єктивним). Тобто належить конкретній особі - позивачу (на це вказує слово «її»);
д) суб'єктом порушення позивач вважає суб'єкта владних повноважень.
Обставинами, що свідчать про очевидну відсутність у позивача законного інтересу (а отже і матеріально-правової заінтересованості), є:
а) незаконність інтересу - його суперечність Конституції, законам України, принципам права;
б) не правовий характер вимог - вимоги не породжують правових наслідків для позивача оскільки це виключає можливість віднесення спору до «юридичного» відповідно до частини 2 статті 124 Конституції України;
в) встановлена законом заборона пред'явлення позову на захист певного інтересу (наприклад, заборона оскаржувати рішення дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя особою, яка подала скаргу на суддю);
г) коло осіб, які можуть бути позивачами, прямо визначено законом, і позивач до їх числа не належить (це свідчить про відсутність матеріальної правоздатності);
д) позивач звернувся за захистом інтересів інших осіб - держави, громади, фізичної або юридичної особи без відповідних правових підстав або в інтересах невизначеного кола осіб.
Аналогічна позиція висловлена в постанові Верховного Суду від 20 лютого 2019 року у справі №522/3665/17.
При зверненні до суду позивач посилається на те, що бездіяльність відповідачів призвели до порушення його індивідуального публічного права жити в правовій державі, мати органи влади, які діють виключно на підставі і в межах встановлених Конституцією і законами України.
Зміст бездіяльності, про яку зазначає позивач, має абстрактний характер, не породжує для нього особисто будь-яких правових наслідків, а отже не свідчить про порушення законного інтересу, що може бути предметом судового захисту.
Позивачем не визначено права, свободи чи інтересу, які мають бути захищені (поновлені) у судовому порядку, що фактично вказує на безпредметність заявленого позову.
Безпосередньо позивач не є потерпілим від оскаржуваного рішення, оскільки воно не спричинило суттєвого негативного впливу саме на позивача і він не зазнав жодної реальної шкоди.
Встановлення відсутності матеріально-правової заінтересованості позивача є самостійною і достатньою підставою для відмови у задоволенні позову
Такі висновки зроблені Верховним Судом у справі №640/11643/19.
Крім того, судом встановлено, що відповідно до постанови Верховного Суду від 08.12.2020 р. скасовано рішення Окружного адміністративного суду м.Києва від 29.11.2017 р. та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 26.04.2018 р. у справі за позовом ОСОБА_1 до Національної поліції України щодо невиконання повноважень, передбачених ст.23 Закону України «Про Національну поліцію», а також постановою Верховного Суду України від 08.12.2020 р. скасовано рішення Окружного адміністративного суду м.Києва від 25.09.2018 р. та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 18.02.2019 р., у справі за позовом ОСОБА_1 до НП України про зобов'язання уповноважених посадових осіб НП України виконати вимоги ст.23 Закону України «Про Національну поліцію», на які посилався позивач в ході розгляду справи.
Верховним Судом було встановлено відсутність порушеного інтересу позивача у спірних правовідносинах та дискрецію органів поліції щодо вжиття заходів з метою виявлення адміністративних правопорушень.
Враховуючи викладене, суд не знаходить визначених законом підстав для задоволення позову.
Питання щодо судових витрат суд вирішує на підставі положень ст. 139 КАС України.
Керуючись ст.ст.2, 5, 47, 72, 73, 77, 139, 257, 295 КАС України, суд
у задоволенні позову ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції у м.Києві, Департаменту патрульної поліції Національної поліції України про визнання бездіяльності протиправною, відмовити.
Судове рішення набирає законної сили після закінчення строку на її оскарження, встановленого цим Кодексом.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Суддя :