1/1572
ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
29 липня 2021 року м. Київ № 640/4137/21
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючої судді Клочкової Н.В., розглянувши у спрощеному позовному провадженні адміністративну справу за позовом
ОСОБА_1
до Міністерства оборони України
про визнання бездіяльності протиправною, зобов'язання вчинити дії,
До Окружного адміністративного суду міста Києва надійшла позовна заява ОСОБА_1 (надалі - позивач), адреса: АДРЕСА_1 до Міністерства оборони України (надалі - відповідач), адреса: 03168, місто Київ, проспект Повітрофлотський, будинок 6, в якій позивач просить суд:
- визнати протиправною бездіяльність Міністерства оборони України щодо відмови в призначені та виплаті ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги у зв'язку з встановленням II групи інвалідності, що настала внаслідок захворювання, що мало місце в період проходження ним військової служби;
- зобов'язати Міністерство оборони України призначити та виплатити ОСОБА_1 одноразову грошову допомогу згідно з Законом України від 20 грудня 1991 року № 2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», у розмірі 300-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на 01 січня 2020 року.
Підставою позову вказано порушення прав та інтересів позивача в наслідок відмови щодо призначення та виплати одноразової грошової допомоги у зв'язку з встановленням ІІ групи інвалідності.
В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що відмова відповідача у виплаті позивачу одноразової грошової допомоги суперечить нормам законодавства, адже ІІ групу інвалідності позивачу встановлено 10 лютого 2020 року і саме з цієї дати останній має право на отримання вказаної допомоги.
Позивач звертає увагу, що в даному випадку, з урахуванням того факту, що зміни в законодавстві, які встановлюють дворічний термін на звернення до уповноваженого органу набрали чинності вже після отримання позивачем первинно групи інвалідності, а то му в даному випадку отримання одноразової грошової допомоги не залежить від первинного чи вторинного встановлення групи інвалідності.
Представником відповідача не погоджуючись з викладеними аргументами та доводами позивачем у адміністративному позові було подано відповідь на відзив, в якому останній посилаючись на приписи вимог чинного законодавства зазначає, що у разі зміни групи інвалідності, її причин виникнення або ступеня втрати працездатності понад дворічний термін після первинного встановлення інвалідності виплата одноразової грошової допомоги у зв'язку із змінами не здійснюється.
За твердженнями представника відповідача, у разі повторного встановлення (зміни) групи інвалідності, причин її виникнення або ступеня втрати працездатності понад дворічний строк після первинного встановлення інвалідності виплата одноразової грошової допомоги не здійснюється.
Керуючись вищевикладеним, представник відповідача просив суд відмовити у задоволенні позовних вимог адміністративного позову позивача.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва відкрито провадження в адміністративній справі за позовом ОСОБА_1 до Міністерства оборони України про визнання бездіяльності протиправною, зобов'язання вчинити дії та вирішено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження (у письмовому провадженні) без повідомлення учасників справи.
Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва встановив.
З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 звільнений зі Збройних Сил України у відставку за пунктом 63 «б» (за станом здоров'я).
Починаючи з 23 жовтня 2007 року позивачу встановлено III групу інвалідності у зв'язку з захворюванням, пов'язаним з проходженням служби, відповідно до довідки до Акту огляд у МСЕК серія № КБ-1 № 025861.
При первинному огляді МСЕК 23 грудня 2006 року Київською міською дирекцією HACK «Оранта» за державним обов'язковим особистим страхуванням військовослужбовців Позивачу нараховано страхову суму в розмірі 2 125,00 грн, у зв'язку з встановленням 25 % втрати працездатності.
При повторному огляді МСЕК 10 лютого 2020 року позивачу встановлено II групу інвалідності та видано довідку до акта огляду МСЕК серії 12 ААБ № 434047.
18 червня 2020 року позивач звернувся до Міністерства оборони України з заявою про нарахування та виплату одноразової грошової допомоги у зв'язку з встановленням II групи інвалідності.
Однак, листом Київського міського територіального центру комплектування та соціальної підтримки від 28 грудня 2020 року № ВСЗ/6596 позивачу було повідомлено, що Міністерство оборони України 21 грудня 2020 року затвердило протокол № 170 про відмову в призначенні та виплаті одноразової грошової допомоги, оскільки встановлення II групи інвалідності та відповідного ступіню втрати працездатності відбулися 05 лютого 2020 року, що перевищує дворічний термін для звернення за одноразовою грошовою допомогою у разі повторного огляду МСЕК, що передбачено пунктом 4 статті 16-3 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» та пунктом 8 Порядку призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов'язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2013 року № 975.
Не погоджуючись з викладеною вище відмовою уповноваженого органу щодо не виплати одноразової грошової допомоги у разі встановлення інвалідності, позивач звернувся до адміністративного суду з вказаною позовною заявою.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з наступного.
Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України.
Відповідно до статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Також, статтею 17 Конституції України визначено, що держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.
Положеннями статті 41 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», передбачено, що виплата одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов'язаних, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори, та резервістів під час виконання ними обов'язків служби у військовому резерві здійснюється в порядку і на умовах, встановлених Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».
В свою чергу, механізм призначення і виплати одноразової грошової допомоги врегульований статтею 16-3 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».
Вперше порядок призначення і виплати одноразової грошової допомоги запроваджений з 01 січня 2014 року, шляхом доповнення Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» № 2011-XII статтею 16-3 (в редакції Закону України від 04 липня 2012 року № 5040-VI «Про внесення змін до деяких законів України з питань соціального захисту військовослужбовців»).
Так, частиною 4 статті 16-3 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», передбачено, що у разі якщо протягом двох років військовослужбовцю, військовозобов'язаному або резервісту після первинного встановлення інвалідності або ступеня втрати працездатності без встановлення інвалідності під час повторного огляду буде встановлено вищу групу інвалідності або більший відсоток втрати працездатності, що дає їм право на отримання одноразової грошової допомоги в більшому розмірі, виплата провадиться з урахуванням раніше виплаченої суми.
Постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2013 року № 975 затверджений Порядок призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов'язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві, який набрав чинності з 24 січня 2014 року.
Відповідно до норм пункту 3 Порядку № 975, днем виникнення права на отримання одноразової грошової допомоги у разі встановлення інвалідності або ступеня втрати працездатності без встановлення інвалідності є дата, що зазначена у довідці медико-соціальної експертної комісії, а у разі повторного огляду та зміни групи інвалідності - дата, зазначена у довідці медико-соціальної експертної комісії про первинне встановлення інвалідності.
Положеннями пункту 8 Порядку № 975, передбачено, якщо протягом двох років військовослужбовцю, військовозобов'язаному та резервісту після первинного встановлення інвалідності або ступеня втрати працездатності без встановлення інвалідності під час повторного огляду буде встановлено згідно з рішенням медико-соціальної експертної комісії вищу групу чи іншу причину інвалідності або більший відсоток втрати працездатності, що дає їм право на отримання одноразової грошової допомоги в більшому розмірі, виплата провадиться з урахуванням раніше виплаченої суми.
Таким чином, виходячи з аналізу викладених вище обставин, обмеження дворічним строком, протягом якого зміна групи інвалідності, її причин або ступеня втрати працездатності що є підставою для виплати особі одноразової грошової допомоги, введені починаючи з 01 січня 2014 року.
При цьому, важливо врахувати, що згідно з частиною 4 статті 16-3 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», яка набрала чинності з 01 січня 2014 року, якщо протягом двох років військовослужбовцю, військовозобов'язаному або резервісту після первинного встановлення інвалідності або ступеня втрати працездатності без встановлення інвалідності під час повторного огляду буде встановлено вищу групу інвалідності або більший відсоток втрати працездатності, що дає їм право на отримання одноразової грошової допомоги в більшому розмірі, виплата провадиться з урахуванням раніше виплаченої суми.
За таких умов, суд приходить до висновку, що норми частини 4 статті 16-3 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», застосовуються до правовідносин, що виникли після набрання ним чинності, тобто, після 01 січня 2014 року, проте, надалі Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 06 грудня 2016 року № 1774-VIII (який набрав чинності з 01 січня 2017 року), норми частини 4 статті 16-3 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», було доповнено абзацом другим: «У разі зміни групи інвалідності, її причини або ступеня втрати працездатності понад дворічний термін після первинного встановлення інвалідності виплата одноразової грошової допомоги у зв'язку із змінами, що відбулися, не здійснюється».
У той же час, суд наголошує, що на час встановлення позивачу ІІ групи інвалідності в лютому 2020 року, правова норма, яка обмежує право на перегляд розміру одноразової грошової допомоги дворічним строком, вже діяла.
Суд зауважує, що правовідносини виникли після набрання чинності зазначеним законом, а тому, пункт 4 статті 16-3 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», мають застосовуватись до позивача.
З аналізу матеріалів справи та як вже було зазначено судом вище, позивачу у 2007 році було встановлено 3 групу інвалідності, а з 10 лютого 2020 позивачу встановлено 2 групу інвалідності, тобто, беручи до уваги вказані обставини, суд приходить до висновку, що між вказаними подіями минуло понад два роки, з огляду на що, позивач не має права на отримання одноразової грошової допомоги в більшому розмірі.
Таким чином, з урахуванням викладеного вище в сукупності, суд приходить до висновку про наявність законодавчого обмеження на реалізацію права на перегляд розміру одноразової грошової допомоги, враховуючи положення статті 16-3 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», у редакції, яка діяла на дату встановлення позивачу інвалідності вперше та положення якої обмежували строком у 2 роки право особи на отримання одноразової грошової допомоги в більшому розмірі.
Також, суд вважає за необхідне звернути увагу, на викладену Верховним Судом у складі судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду у постанові від 15.07.2020 у справі № 240/10153/19 правову позицію щодо аналогічних правовідносин, в якій Верховний Суд прийшов до наступного висновку: «Змістовно абзац другий пункту 4 статті 16-3 Закону № 2011-XII є конкретизацією правової норми, яка міститься в абзаці першому даної статті. Якщо в абзаці першому передбачено умови, коли здійснюється виплата допомоги, то абзац другий передбачає умови, за відсутності яких виплата допомоги не здійснюється. Окрім того, абзац другий пункту 4 статті 16-3 Закону № 2011-XII встановлює обмеження дворічним строком не лише для зміни групи інвалідності або ступеня втрати працездатності, а також і для зміни причини інвалідності. Обидві ці норми (абзац перший та другий пункту 4 статті 16-3 Закону) передбачають дворічний строк, протягом якого зміна групи інвалідності або ступеня втрати працездатності без встановлення інвалідності або ступеня втрати працездатності можуть бути підставою для виплати одноразової грошової допомоги в більшому розмірі. Зазначені правові норми є нормами прямої дії і поширюються на всіх військовослужбовців».
Суд звертає увагу, що вирішуючи питання щодо усунення розбіжностей у тлумаченні пункту 4 статті 16-3 Закону № 2011-XII, Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду у постанові від 15 липня 2020 року у справі № 240/10153/19, відступив від правового висновку, зробленого у постановах Верховного Суду від 20 березня 2018 року у справі № 295/3091/17, від 21 червня 2018 року у справі № 760/11440/17, від 30 вересня 2019 року у справі № 825/1380/18 та інших, де його застосовано, та дійшов наступного висновку про застосування пункту 4 статті 16-3 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей»:
1. Право на отримання одноразової грошової допомоги у більшому розмірі у зв'язку із встановленням військовослужбовцю під час повторного огляду вищої групи інвалідності або ступеня втрати працездатності без встановлення інвалідності визначається за законодавством, що діє на день повторного огляду;
2. Передбачені пунктом 4 статті 16-3 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» обмеження права на отримання одноразової грошової допомоги в більшому розмірі дворічним строком після первинного встановлення інвалідності або ступеня втрати працездатності без встановлення інвалідності застосовуються починаючи з 01 січня 2014 року;
3. Зазначений дворічний строк обчислюється з дня первинного встановлення інвалідності або ступеня втрати працездатності без встановлення інвалідності, незалежно від дати, коли їх встановлено вперше (до 01 січня 2014 року чи після).
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 29 вересня 2020 року у справі № 806/3742/17, від 01 жовтня 2020 року у справі № 240/8345/19.
Відповідно до частини 5 статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Таким чином, з урахуванням викладених вище обставин та встановленою Верховним Судом правовою позицією щодо вирішення спору у дані категорії справ, суд приходить до висновку, що позивач не має права на отримання одноразової грошової допомоги в більшому розмірі, оскільки між цими подіями минуло понад два роки, з огляду на що, рішення відповідача про відмову у призначенні одноразової грошової допомоги є правильним.
При цьому, суд зауважує, що посилання позивача на правову позицію Верховного Суду викладену у постановах від 20 березня 2018 року у справі № 295/3091/17, від 22 серпня 2019 року у справі № 806/2180/18, від 30 жовтня 2019 року у справі № 806/815/16, від 24 грудня 2019 року у справі № 826/11299/18, від 23 квітня 2020 року у справі № 0640/4044/18, вд 27 квітня 2020 року у справі № 825/1536/18, від 24 червня 2020 року у справі № 240/7275/19, у даному випадку, не можуть братись судом до уваги, оскільки, як вже було зазначено вище, Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду саме у постанові від 15 липня 2020 року у справі № 240/10153/19 вирішив відступити від правового висновку у постановах Верховного Суду від 20 березня 2018 року у справі № 295/3091/17, 21 червня 2018 року у справі № 760/11440/17, від 30 вересня 2019 року у справі № 825/1380/18) та інших, де його застосовано, та дійшла такого висновку про застосування пункту 4 статті 16-3 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», у наведеній вище позиції.
В свою чергу, суд звертає увагу, що згідно висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 30 січня 2019 року у справі № 755/10947/17, суди при вирішенні спорів мають враховувати саме останню правову позицію Верховного Суду. Також, згідно висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 13 лютого 2019 року у справі № 130/1001/17, в цілях застосування норм права в подібних правовідносинах за наявності протилежних правових висновків суду касаційної інстанції слід виходити з того, що висновки, які містяться в судових рішеннях судової палати мають перевагу над висновками колегії суддів, висновки об'єднаної палати - над висновками палати чи колегії суддів цього суду, а висновки Великої Палати Верховного Суду - над висновками об'єднаної палати, палати й колегії суддів.
Таким чином, з урахуванням встановлених судом обставин, суд приходить до висновку про відсутність правових підстав для задоволення адміністративного позову.
Відповідно до статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені судом, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
При цьому, суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
При цьому, зазначений висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; від 06.09.2005; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; 18.07.2006; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; від 10.02.2010; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v.Spain) серія A. 303-A; 09.12.1994, пункт 29).
Згідно з частини 1 статті 9, статті 72, частин 1, 2, 5 ст. 77 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Якщо учасник справи без поважних причин не надасть докази на пропозицію суду для підтвердження обставин, на які він посилається, суд вирішує справу на підставі наявних доказів.
А тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, які містяться в матеріалах справи, суд приходить до висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову.
Інші доводи сторін не спростовують викладеного та не доводять протилежного.
Відповідно до частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, судові витрати в цьому випадку стягненню не підлягають.
На підставі вищевикладеного, керуючись статтями 2, 6-10, 72-77, 90, 139, 241-246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
1. У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Міністерства оборони України про визнання бездіяльності протиправною, зобов'язання вчинити дії - відмовити.
2. Судові витрати стягненню не підлягають.
Рішення набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України, після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України, протягом тридцяти днів, з дня складання повного тексту рішення.
Суддя Н.В. Клочкова