м. Вінниця
28 липня 2021 р. Справа № 120/5211/21-а
Вінницький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Віятик Наталії Володимирівни, розглянувши у письмовому провадженні в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити дії
До Вінницького окружного адміністративного суду надійшли матеріали позовної заяви ОСОБА_1 (далі - позивач) до ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) (далі - відповідач) про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити дії.
Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги позивач посилається на протиправну бездіяльність відповідача щодо не нарахування та виплати грошової компенсації за всі дні невикористаної відпустки , як одинокій матері з розрахунку 10 днів за кожен рік виходячи із грошового забезпечення станом на день звільнення 22.01.2019.
Тому, з метою здійснення нарахування та виплати такої грошової компенсації позивач звернулась до суду з даним позовом.
Ухвалою суду від 28.05.2021 відкрито провадження у справі за вказаним позовом та вирішено здійснювати розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи (у письмовому провадженні). Встановлено відповідачу строк для подання заяв по суті.
У встановлений судом строк від відповідача надійшов відзив на позов, в якому заперечує щодо задоволення позовних вимог. Зазначає, що позивач з рапортами (заявами) щодо отримання додаткової відпустки, як одинокій матері, передбачену частиною 1 статті 19 Закону України „Про відпустки” - до керівництва військової частини не зверталася, така відпустка не надавалася, грошова компенсація за неї не нараховувалася та не виплачувалася.
Крім того, вказали, що відповідно до статті 1 Закону України «Про оборону України» з моменту оголошення Указу Президента України «Про часткову мобілізацію» від 17 березня 2014 року №303/2014 в Україні настав особливий період який діє на даний момент. Скасування особливого періоду буде здійснено окремим Указом Президента України «Про демобілізацію» після стабілізації обстановки на сході України.
Пунктом 17 ст. 10-1 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" визначено особливості надання деяких видів відпусток в особливий період, а пунктом 19 ст. 10-1 Закону встановлено, що надання військовослужбовцям у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті, інших видів відпусток, крім відпусток військовослужбовцям-жінкам у зв'язку з вагітністю та пологами, для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, а в разі якщо дитина потребує домашнього догляду, - тривалістю, визначеною в медичному висновку, але не більш як до досягнення нею шестирічного віку, а також відпусток у зв'язку з хворобою або для лікування після тяжкого поранення за висновком (постановою) військово-лікарської комісії, припиняється.
Також зазначили, що у них відсутні відомості про те, що позивач є матір'ю, яка сама виховує дитину до 15 років і не зверталась з такою заявою до керівництва про надання такої відпустки за період з 2015 по 2019.
Крім того, 22.07.2021 на адресу суду від представника відповідача надійшло клопотання про залишення позовної заяви без розгляду з тих причин, що позивачем пропущено строк звернення до суду, визначений у статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), оскільки про порушення своїх прав останній дізнався в в січні 2019, коли її було виключено зі списків особового складу, однак до суду звернулась лише в травні 2021.
Ухвалою суду від 28.07.2021 в задоволенні клопотання відповідача про залишення позову без розгляду відмовлено.
Дослідивши подані сторонами документи, з'ясувавши фактичні обставини справи, суд встановив наступне.
Наказом т.в.о. начальника 24 прикордонного загону імені Героя України старшого лейтенанта Вячеслава Семенова № 21-06 від 18.01.2019 прапорщика ОСОБА_1 звільнено з військової служби за підпунктом «г» (через такі сімейні обставини або інші поважні причини) - військовослужбовці-жінки, які мають дитину (дітей) віком до 13 років) пункту 2 ч. 5 ст. 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу».
Наказом т.в.о. начальника 24 прикордонного загону імені Героя України старшого лейтенанта Вячеслава Семенова № 24-ос від 22.01.2019 прапорщика ОСОБА_1 виключено зі списків особового складу та всіх видів забезпечення з 22.01.2019.
Відповідно до вимог норм чинного законодавства України, на день звільнення, тобто станом та 22.01.2019, позивач не отримала повного розрахунку по всім видам забезпечення, зокрема щодо не нарахування та виплати грошової компенсації за всі дні невикористаної відпустки , як одинокій матері за 2015-2019.
ОСОБА_1 є матір'ю ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_2 від 21.02.2007.
В матеріалах справи також міститься свідоцтво про розірвання шлюбу між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 серії НОМЕР_3 від 29.02.2008.
15.01.2021 позивач звернулась до відповідача із заявою, в якій серед іншого, просила виплатити компенсацію за невикористану додаткову відпустку за 2015 - 2019, як матері яка сама виховує дитину.
Листом від 16.02.2021 №11/к-39 відповідач повідомив, що на момент виключення позивача зі списків особового складу та видів забезпечення, механізму щодо порядку виплати грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, військовослужбовцям-жінкам, які мають дітей, під час дії особового періоду. Крім того вказали, що до 22.01.2019 з відповідним рапортом на ім'я начальника прикордонного загону щодо розгляду питання стосовно здійснення вищевказаної виплати позивач не зверталась.
Не погоджуючись із такими діями відповідача, позивач звернувся до суду з даним позовом.
Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до статті 22 Конституції України права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
Відповідно до ст. 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.
Згідно з ч. 1 ст. 3 КЗпП України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.
Статтею 74 Кодексу законів про працю України передбачено, що громадянам, які перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи, надаються щорічні (основна та додаткові) відпустки із збереженням на їх період місця роботи (посади) і заробітної плати.
Статтею 4 Закону України «Про відпустки» визначено такий вид відпустки як соціальна, до якої, зокрема, віднесено і додаткову відпустку працівникам, які мають дітей.
В силу ч. 1ст. 83 КЗпП України у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину.
Державні гарантії права на відпустки, визначає умови, тривалість і порядок надання їх працівникам для відновлення працездатності, зміцнення здоров'я, а також для виховання дітей, задоволення власних життєво важливих потреб та інтересів, всебічного розвитку особи встановлені Законом України "Про відпустки" від 15 листопада 1996 року № 504/96-ВР, а також регулюються Конституцією України, Кодексом законів про працю України, іншими законами та нормативно-правовими актами України.
Стаття 19 Закону України «Про відпустки» передбачає, що жінці, яка працює і має двох або більше дітей віком до 15 років, або дитину з інвалідністю, або яка усиновила дитину, матері особи з інвалідністю з дитинства підгрупи А І групи, одинокій матері, батьку дитини або особи з інвалідністю з дитинства підгрупи А І групи, який виховує ми їх без матері (тому числі у разі тривалого перебування матері в лікувальному закладі), а також особі, яка взяла під опіку дитину або особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А І групи, чи одному із прийомних батьків надається щорічно додаткова оплачувана відпустка тривалістю 10 календарних днів без урахування святкових і неробочих днів (ст. 73 Кодексу законів про працю України) За наявності декількох підстав для надання цієї відпустки її загальна тривалість не може перевищувати 17 календарних днів.
Дана норма кореспондується з положеннями статті 182-1 КЗпП України, відповідно до якої додатково встановлено, що зазначена відпустка надається понад щорічні відпустки, передбачені статтями 75 і 76 цього Кодексу, а також понад щорічні відпустки, встановлені іншими законами та нормативно-правовими актами, і переноситься на інший період або продовжується у порядку, визначеному статтею 80 цього Кодексу.
Таким чином, зміст даної статті встановлює категорії працівників, що мають право на додаткову відпустку, а саме: 1) жінка, яка має двох або більше дітей віком до 15 років; 2) жінка, яка має дитину-інваліда; 3) жінка, яка всиновила дитину; 4) одинока мати; 5) батько, який виховує дитину без матері (в тому числі й у разі тривалого перебування матері в лікувальному закладі); 6) особа, яка взяла дитину під опіку. Жінка, яка має дітей, отримує право на додаткову відпустку за наступними підставами: 1) наявність двох або більше дітей у віці до 15 років; 2) наявність дитини і інвалідністю.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про охорону дитинства», статті 2 Закону України «Про державну допомогу сім'ям з дітьми», статті 6 Сімейного Кодексу України дитина - це особа віком до 18 років (повноліття), якщо згідно із законом, застосованого до неї, вона не набуває прав повнолітньої особи раніше.
Так, позивач просить нарахувати та виплатити їй грошову компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки військовослужбовцям-жінкам, які мають дітей, однак з урахуванням положень ст. 19 Закону України «Про відпустки» позивач не підпадає під визначений перелік осіб які мають таке право, оскільки з матеріалів справи слідує, що ОСОБА_1 , хоча і не перебуває у шлюбі з 29.02.2008, проте має одну доньку - ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Крім того, аналіз статей 18-1 - 18-3 Закону України «Про державну допомогу сім'ям з дітьми» дає підстави для висновку, що одинокою матір'ю є особа, яка не перебуває у шлюбі з батьком дитини, виховує дитину без батька. Цей статус за одинокою матір'ю зберігається і у тому разі, коли вона уклала шлюб не з батьком дитини за умови, якщо діти не були усиновлені чоловіком (дружиною).
У п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року №9 "Про практику розгляду судами трудових спорів" визнано, що одинокою матір'ю слід вважати жінку, яка не перебуває у шлюбі і у свідоцтві про народження дитини якої відсутній запис про батька дитини або запис про батька зроблено в установленому порядку за вказівкою матері, вдова, інша жінка, яка виховує і утримує дитину сама.
Отже, основним критерієм для визначення статусу одинокої матері є: виховання та утримування дитини без участі батька. Одержання жінкою аліментів від батька дитини, ведення з ним спільного господарства позбавляє статусу одинокої матері.
Підставою для отримання статусу одинокої матері є відсутність запису про укладення шлюбу або наявність свідоцтва про розірвання шлюбу. Втім, свідоцтва недостатньо. Необхідно підтвердити факт того, що батько справді не бере участі у вихованні дитини. Для цього мати може звернутися до суду з позовом про позбавлення його батьківських прав, з приводу чого буде постановлено рішення суду. Можна також звернутися до поліції у зв'язку з необхідністю розшуку батька у справі за позовом про стягнення аліментів. У цьому разі документом, який підтверджує факт неучасті батька у вихованні дитини, буде відповідна постанова слідчого. Також підставою може стати довідка зі школи, садочка про те, що батько не бере участі у вихованні дитини, або подібний акт, складений та підписаний сусідами. Слід додати, що зазначений перелік документів не є вичерпним, а єдиного встановленого зразка документа, який би засвідчував статус одинокої матері, немає.
Пункт 5 частини 13 статті 10 Закону України «Про відпустки» визначає одиноку матір як таку, яка виховує дитину без батька.
Відповідна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 03 липня 2019 року по справі № 328/391/16-ц.
На виконання доручення Прем'єр-міністра України було дано роз'яснення стосовно неузгодженості деяких норм трудового законодавства листом Міністерства праці та соціальної політики України від 26 липня 2010 року №2650/0/10-10/13, яким встановлено наступне.
Відтак, право на додаткову відпустку мають наступні одинокі матері: жінка, яка не перебуває в шлюбі і у свідоцтві про народження дитини якої відсутній запис про батька дитини або запис про батька зроблено в установленому порядку за вказівкою матері; вдова; жінка, що виховує дитину без батька (у тому числі і розлучена жінка, що виховує дитину без батька).
Якщо жінка дійсно є самотньою матір'ю, тобто не перебуває в шлюбі і у свідоцтві про народження дитини відсутній запис про батька дитини або запис про батька зроблений в установленому порядку за її вказівкою, або вдовою, то вона має право на вищезгадану відпустку.
Чинне законодавство не містить конкретного переліку документів, які слід пред'явити жінці, що виховує дитину без батька, для отримання додаткової соціальної відпустки.
Тому для підтвердження права на вказану відпустку в даному випадку працедавцеві має бути пред'явлений будь-який офіційно складений, оформлений і засвідчений в установленому порядку документ, в якому з достатньою достовірністю підтверджується відсутність участі батька у вихованні дитини.
Зокрема, такими документами, можуть бути: рішення суду про позбавлення відповідача батьківських прав; ухвала суду або постанова слідчого про розшук відповідача у справі за позовом про стягнення аліментів; акт складений соціально-побутовою комісією, створеною первинною профспілковою організацією або будь-якою іншою комісією, створеною на підприємстві, в установі, організації, або акт дослідження комітетом самоорганізації населення, в якому із слів сусідів (за наявності їх підписів в акті) підтверджується факт відсутності участі батька у вихованні дитини; довідка з школи про те, що батько не бере участь у вихованні дитини (не спілкується з учителями, не забирає дитину додому, не бере участь у батьківських зборах) і т. п.
Для набуття права на таку відпустку працівник зобов'язаний подати роботодавцеві докази про наявність дитини, про те, що такий працівник є одинокою матір'ю та що така мати виховує дитину без участі батька. При цьому, слід звернути увагу, що для надання пільг і гарантій, установлених трудовим законодавством щодо відпусток, факт утримання (аліменти) значення не має, бо в пункті 5 частини дванадцятої статті 10 Закону визначено одиноку матір як таку, яка без батька дитину лише виховує.
Положеннями частини 2 статті 24 КЗпП України обов'язок надання «інших документів» при влаштуванні на роботу покладений на працівника.
Згідно з приписами статті 25 КЗпП України при укладенні трудового договору забороняється вимагати від осіб, які поступають на роботу, відомості про їх партійну і національну приналежність, походження, реєстрацію місця проживання чи перебування та документи, подання яких не передбачено законодавством.
Згідно до норм чинного законодавства, одинокі матері є соціально захищеної верствою населення.
Чинне національне законодавство не встановлює єдиного зразка документа, який засвідчує статус одинокої матері.
В положеннях статті 18-1 Закону України «Про державну допомогу сім'ям з дітьми» вказано, що право на допомогу на дітей одиноким матерям мають одинокі матері (які не перебувають у шлюбі), одинокі усиновлювачі, якщо у свідоцтві про народження дитини або документі про народження дитини, виданому компетентними органами іноземної держави, за умови його легалізації в установленому законодавством порядку (рішенні про усиновлення дитини), відсутній запис про батька (матір) або запис про батька (матір) проведено в установленому порядку органом державної реєстрації актів цивільного стану за вказівкою матері (батька, усиновлювача) дитини. Жінка, яка має дітей від особи, з якою вона не перебувала і не перебуває в зареєстрованому шлюбі, але з якою вона веде спільне господарство, разом проживає і виховує дітей, права на одержання допомоги, встановленої на дітей одиноким матерям, не має. При реєстрації цією жінкою шлюбу з особою, від якої вона має дітей, допомога на дітей, народжених від цієї особи, не призначається.
Аналізуючи вказану статтю Закону суд доходить висновку, що підставою для отримання статусу одинокої матері є відсутність запису про укладення шлюбу або наявність свідоцтва про розірвання шлюбу. Але, необхідно підтвердити факт того, що батько не приймає участі у вихованні дитини. Такими доказами може бути судове рішення, що набрало законної сили, про стягнення аліментів з батька дитини, матеріали досудового розслідування про ухилення батька від сплати аліментів, показання свідків, довідка зі школи або садочка про те, що батько не бере участі у вихованні дитини, або інша належна письмова інформація стосовно фактичної відсутності батька дитини.
Позивач не надав суду доказів про те, що відповідач мав належну інформацію про наявність у неї статусу одинокої матері, що на час проходження служби позивач сповістив роботодавця про свій статус одинокої матері або про те, що вона має інші підстави передбачені ст. 19 Закону України «Про відпустки».
Інших документів щодо крім свідоцтва про народження дитини та свідоцтва про розірвання шлюбу матеріали справи не містять.
Тому для підтвердження права на зазначену відпустку в цьому випадку роботодавцю має бути пред'явлений будь-який офіційно складений, оформлений та засвідчений в установленому порядку документ, в якому з достатньою достовірністю підтверджується відсутність участі батька у вихованні дитини.
Критерії законності управлінського волевиявлення (як у формі рішення, так і у формі діяння) владного суб'єкта викладені законодавцем у приписах ч.2 ст.2 КАС України, а у силу ч.2 ст.77 КАС України обов'язок доведення факту дотримання цих критеріїв покладений на владного суб'єкта шляхом подання до суду доказів та наведення у процесуальних документах доводів як відповідності закону вчиненого волевиявлення, так і помилковості аргументів іншого учасника справи.
З положень частин 1 і 2 ст.77 КАС України у поєднанні з приписами ч.4 ст.9, абз.2 ч.2 ст.77, частин 3 і 4 ст.242 КАС України слідує, що владний суб'єкт повинен доводити обставини фактичної дійсності за стандартом доказування - «поза будь-яким розумним сумнівом», у той час як до приватної особи підлягає застосуванню стандарт доказування - «баланс вірогідностей».
Разом із тим, суд вважає, що саме лише неспростування владним суб'єктом задекларованого, але не підтвердженого документально твердження приватної особи про конкретну обставину фактичної дійсності, не означає реального існування такої обставини.
І хоча спір безумовно підлягає вирішенню у порядку ч.2 ст.77 КАС України, однак суд повторює, що реальність (справжність та правдивість) конкретної обставини фактичної дійсності не може бути сприйнята доведеною виключно через неспростування одним із учасників справи (навіть суб'єктом владних повноважень) декларативно проголошеного, але не доказаного твердження іншого учасника справи, позаяк протилежне явно та очевидно прямо суперечить меті правосуддя - з'ясування об'єктивної істини у справі.
З урахуванням викладеного суд приходить до висновку про не доведення позивачем права на отримання додаткової відпустки у встановленому законом порядку, а отже, і відсутність права на отримання компенсацію за дні невикористаної додаткової відпустки.
А отже, вимога про визнання протиправною бездіяльність відповідача щодо ненарахування та невиплати грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки військовослужбовцям-жінка, які мають дітей є недоведеними, а вимога про зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити таку компенсацію є передчасними.
Таким чином, перевіривши обґрунтованість основних доводів сторін та оцінивши зібрані у справі докази в їх сукупності, суд приходить до переконання, що у задоволенні позову належить відмовити.
Згідно з ч.1 ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
У рішенні по справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).
Згідно зі ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Оскільки позивачу відмовлено в задоволенні позову, а будь-яких інших судових витрат у справі не встановлено, питання про їх розподіл не вирішується.
Керуючись ст.ст. 73, 74, 75, 76, 77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, суд -
В задоволенні адміністративного позову відмовити.
Рішення суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.
Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_4 )
Відповідач: Могилів-Подільський прикордонний загін імені Героя Країни старшого лейтенанта Вячеслава Семенова Державної прикордонної служби України (військова частина № НОМЕР_1 ) ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ 14321819)
Рішення в повному обсязі складене: 28.07.2021 р.
Суддя Віятик Наталія Володимирівна