про повернення позовної заяви
м. Вінниця
29 липня 2021 р. Справа № 120/8188/21-а
Суддя Вінницького окружного адміністративного суду Бошкова Юлія Миколаївна, розглянувши матеріали позовної заяви:
за позовом: ОСОБА_1
до: Державної податкової служби України, Державної фіскальної служби України
про: визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, заборону застосування обмежень,
До Вінницького окружного адміністративного суду надійшли матеріали позовної заяви ОСОБА_1 до Державної податкової служби України, Державної фіскальної служби України про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, заборону застосування обмежень.
Ухвалою суду від 26.07.2021 року позовну заяву залишено без руху та встановлено позивачеві 10-денний строк з дня отримання копії ухвали для усунення недоліків позовної заяви шляхом: уточнення суб'єктного складу відповідачів та/або приведення позовних вимог у відповідність до заявленого складу відповідачів; подання обґрунтованої заяви про поновлення строку звернення до адміністративного суду із зазначенням причин, які могли б бути визнані судом поважними для поновлення останнього.
28.07.2021 позивачем подано заяву на виконання вимог ухвали про залишення позовної заяви без руху, у якій зазначається, що у разі реорганізації підприємства рішення про поновлення працівника на роботі має бути виконано правонаступником. Так позивач вказує, що упродовж 2014-2020 років Міністерство доходів і зборів було реорганізовано в Державну фіскальну службу, а згодом - у Державну митну службу та Державну податкову службу. На переконання сторони позивача, саме Державна податкова служба є правонаступницею Державної фіскальної служби, яка була правонаступницею Міністерства доходів і зборів. Окрім того, саме Державна податкова служба нині має у своєму штатному розписі таку посаду, як "начальник Головного управління Державної податкової служби у Вінницькій області", яка є аналогічною посаді, яку обіймав ОСОБА_1 на момент звільнення, а саме - "начальника Головного управління Міндоходів у Вінницькій області".
З огляду на те, що Державна фіскальна служба станом на сьогодні не ліквідована та перебуває в стані ліквідації, позивач вважає, що відповідачами по справі слід визначити Державну фіскальну службу та Державну податкову службу України, при цьому, позовна вимога про скасування наказу звернена до Державної фіскальної служби, решта - до Державної податкової служби.
Окрім того, 28.07.2021 року ОСОБА_1 подано заяву про поновлення строку звернення до суду.
Ознайомившись із мотивами, наведеними позивачем у заяві про усунення недоліків, суд зазначає, що аналогічні мотиви вже були наведенні останнім у позовній заяві та суд надавав їм оцінку в ухвалі про залишення позовної заяви без руху.
Водночас, позивачем у заяві про поновлення строку звернення до суду зазначається, як підставу для поновлення останнього те, що у квітні - травні 2014 року його стан здоров'я став погіршуватись, позивач перебував на стаціонарному лікуванні. Враховуючи, що лікування вимагало значного часу, консультацій міжнародних фахівців, позивач, реалізувавши право на відпустку, перебував за межами території України.
При цьому, позивач зазначає, що оскільки законних підстав для звільнення не існувало, ОСОБА_1 не мав сумнівів щодо своєї трудової діяльності. Позивач зрозумів, що його трудові права було порушено та йому необхідно звертатися до суду щодо їх захисту наприкінці 2020 року, коли всі його намагання з'ясувати статус власних трудових відносин із Державною податковою службою не дали жодного результату.
Щодо вищезазначених доводів позивача суд вказує, що відповідно до доданих до заяви про поновлення строку звернення до суду виписки з картки хворого денного стаціонару №4115 та виписки з історії хвороби №3245 вбачається, що ОСОБА_1 з 10.04.2014 року по 25.04.2014 року перебував на лікуванні у КЗ "ЦПМСД №3".
Відтак, такі докази підтверджують перебування позивача на денному стаціонарі протягом 15 днів у 2014 році, водночас, стороною позивача не надано жодних інших доказів, які б підтверджували його лікування у проміжок часу з 25.04.2014 року по 22.07.2021 року.
У свою чергу, відмітки у закордонному паспорті ОСОБА_1 щодо в'їзду та виїзду з території України не є належним доказом для підтвердження факту його тривалого лікування за кордоном, що унеможливило звернення до суду у місячний строк, визначений ч. 5 ст. 122 КАС України.
Водночас, суд звертає увагу, що позивач вказує на те, що з 2014 року по 2021 рік він реалізовував своє право на відпустку, у зв'язку з тривалим лікуванням та консультаціями міжнародних фахівців.
Так, відповідно до ст. 74 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) громадянам, які перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи, надаються щорічні (основна та додаткові) відпустки із збереженням на їх період місця роботи (посади) і заробітної плати.
Щорічна основна відпустка надається працівникам тривалістю не менш як 24 календарних дні за відпрацьований робочий рік, який відлічується з дня укладення трудового договору. Особам віком до вісімнадцяти років надається щорічна основна відпустка тривалістю 31 календарний день. Для деяких категорій працівників законодавством України може бути передбачена інша тривалість щорічної основної відпустки. При цьому тривалість їх відпустки не може бути меншою за передбачену частиною першою цієї статті (ст. 75 КЗпП України).
При цьому, ст. 84 КЗпП України передбачено, що у випадках, передбачених статтею 25 Закону України "Про відпустки", працівнику за його бажанням надається в обов'язковому порядку відпустка без збереження заробітної плати. За сімейними обставинами та з інших причин працівнику може надаватися відпустка без збереження заробітної плати на термін, обумовлений угодою між працівником та власником або уповноваженим ним органом, але не більше 15 календарних днів на рік.
Порядок надання щорічних відпусток передбачений ст. 10 Закону України "Про відпустки", якою, зокрема, визначено, що загальна тривалість щорічних основної та додаткових відпусток не може перевищувати 59 календарних днів.
Статтею 57 Закону України "Про державну службу" визначено, що державним службовцям надається щорічна основна оплачувана відпустка тривалістю 30 календарних днів, якщо законом не передбачено більш тривалої відпустки, з виплатою грошової допомоги у розмірі середньомісячної заробітної плати.
Окрім того, суд вказує, що підставами для надання відпустки є особиста заява особи та графік відпусток, за результатами яких керівником органу, підприємства або установи виноситься наказ про надання відпустки.
При цьому, позивач не вказує про те, що ним було подано відповідну заяву на ім'я Міністерства доходів та зборів та відповідно прийнято наказ про надання відпустки чи будь- які інші докази, які свідчать про те, що позивач мав обгрунтовані підстави вважати, що він у цей період використовує своє право на відпустку.
За відсутності вчинення такого алгоритму дій ОСОБА_1 безпідставно вважає, що ним було використано його право на відпустку, причому позивач невиправдано сподівався, що така відпустка може тривати роками, враховуючи те, що діючим законодавством про працю не передбачено такого тривалого періоду відсутності посадової особи на робочому місці, у зв'язку із відпусткою (крім випадку перебування у відпустці для догляду за дитиною).
Більш того, суд звертає увагу, що погіршення стану здоров'я свідчить про тимчасову втрату працездатності та відповідно до п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування" є страховим випадком. Відтак, в разі тимчасової втрати працездатності позивач мав би надати лист непрацездатності, а не вважати, що він використовує право на відпустку.
Водночас, такі доводи позивача є безпідставними та необгрунтованими, з огляду ще й на те, що у березні 2014 року, як вказує сам позивач, його в усному порядку повідомлено про звільнення з публічної служби.
Так, службово - трудові правовідносини - це правові відносини між роботодавцем і працівником щодо виконання останнім певної роботи на умовах, визначених законодавством та роботодавцем.
Елементами цих правовідносин є правовідносини робочого часу та часу відпочинку, оплати праці, трудової дисципліни, тощо.
Змістом трудових правовідносин є в тому числі права та обов'язки працівника (службовця), що випливають із трудового законодавства та законодавства, яке регулює особливості проходження публічної служби.
Службовець (позивач) має право на оплату праці, на відпочинок, на матеріальне забезпечення, на звернення до суду з метою вирішення спорів із роботодавцем, тощо та зобов'язаний виконувати свою трудову функцію, дотримуватися правил трудового розпорядку, виконувати обов'язки передбачені законодавством про запобігання корупції зокрема декларувати майно, доходи, витрати і зобов'язання фінансового характеру.
Тому, той факт, що позивач у період із березня 2014 року не реалізовував свої права та не виконував обов'язки у правовідносинах публічної служби беззаперечно давали йому підстави бути обізнаним про його звільнення із посади начальника Головного управління Міндоходів у Вінницькій області.
З приводу того, що позивача не було ознайомлено з наказом про звільнення суд також зазначає, що відповідно до ч. 1 ст. 80 КАС України, учасник справи, у разі неможливості самостійно надати докази, вправі подати клопотання про витребування доказів судом. Згідно ч. 5 ст. 161 КАС України, позивач вправі заявити клопотання про витребування доказів при поданні позовної заяви.
Частиною 4 ст. 80 КАС України передбачено, що суд може витребувати докази також до подання позову в порядку, встановленому статтями 114-117 цього Кодексу (Порядок забезпечення доказів у адміністративній справі).
Тому, навіть у випадку несвоєчасного ознайомлення позивача із наказом про його звільнення, ОСОБА_1 міг звернутися до суду у межах місячного строку, з дня його усного повідомлення про звільнення, та клопотати про витребування наказу про своє звільнення. Більше того, за наявності підстав, позивач міг ініціювати процедуру забезпечення доказів ще до подання позову до суду у порядку, передбаченому статтями 114-117 КАС України.
Щодо посилання позивача на практику Європейського суду з прав людини, то суд зазначає, що відповідно до ст. 17 Закон України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Так, суд погоджується із твердженнями позивача про те, що правило встановлення обмеження доступу до суду, у зв'язку з пропуском строку звернення повинно застосовуватися з певною гнучкістю і без надзвичайного формалізму, воно не застосовується автоматично і не має абсолютного характеру.
Однак, із урахуванням прецедентної практики Європейського суду з прав людини право на доступ до суду не є абсолютним.
Слід взяти до уваги висновки Європейського суду з прав людини, викладені в рішеннях від 28.05.1985 року в справі "Ашингдейн проти Сполученого Королівства" та від 13.02.2001 року в справі "Кромбах проти Франції", в яких ЄСПЛ наголосив, що держава має право встановлювати певні обмеження права осіб на доступ до суду.
У рішеннях від 20.05.2010 року в справі "Пелевін проти України" та від 30.05.2013 року в справі "Наталія Михайленко проти України" ЄСПЛ зазначив, що право на доступ до суду не є абсолютним та може підлягати обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою.
В рішенні "Prince Hans-Adam II of Liechtenstein проти Німеччини" (рішення від 12 липня 2001 року п. 44) Європейський суд з прав людини зазначив, що право на доступ до суду, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, не є абсолютним і може підлягати обмеженню; такі обмеження допускаються з огляду на те, що за своїм характером право доступу потребує регулювання з боку держави. У цьому відношенні Високі Договірні Сторони користуються певними межами свободи розсуду. Суд повинен переконатися, що застосовані обмеження не звужують чи не зменшують залишені особі можливості доступу до суду в такий спосіб або до такої міри, що це вже спотворює саму суть цього права. Крім того, обмеження суперечитиме пункту 1 статті 6, якщо воно не ставить законної мети і якщо не забезпечено відповідного пропорційного співвідношення між застосованими засобами та поставленою метою.
У справах "Стаббігс та інші проти Великобританії" та "Девеер проти Бельгії" Європейський суд дійшов висновку, що право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, в тому числі і встановленням строків на звернення до суду за захистом порушених прав.
Крім того, Європейський суд з прав людини у рішенні від 28.03.2006 у справі "Мельник проти України" зазначив, що правила регулювання строків для подання скарги, безумовно, мають на меті забезпечення належного відправлення правосуддя і дотримання принципу юридичної визначеності.
У пункті 45 рішення Європейського суду з прав людини "Перез де Рада Каванілес проти Іспанії" від 28 жовтня 1998 року, зазначено про те, що процесуальні строки (позовної давності) є обов'язковими для дотримання; правила регулювання строків для подання скарги, безумовно, мають на меті забезпечення належного відправлення правосуддя і дотримання принципу юридичної визначеності; зацікавлені особи повинні розраховувати на те, що ці правила будуть застосовані (AFFAIRE PEREZ DE RADA CAVANILLES c. ESPAGNE № 116/1997/900/1112).
Суд наголошує, що визнання позивачем факту пропуску строку звернення до суду з позовною заявою і не доведення суду об'єктивно непереборних обставин, які не залежали від волевиявлення позивача і пов'язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення позивачем процесуальної дії, унеможливлює поновлення судом такого процесуального строку.
Судова палата з розгляду справ щодо захисту соціальних прав у постанові від 31.03.2021 по справі № 240/12017/19 зазначила, що аналіз практики Європейського суду з прав людини свідчить про те, що у процесі прийняття рішень стосовно поновлення строків звернення до суду або оскарження судового рішення, ЄСПЛ виходить із наступного: 1) поновлення пропущеного строку звернення до суду або оскарження судового рішення є порушенням принципу правової визначеності, відтак у кожному випадку таке поновлення має бути достатньо виправданим та обґрунтованим; 2) поновленню підлягає лише той строк, який пропущений з поважних причин, внаслідок непереборних, незалежних від волі та поведінки особи обставин; 3) оцінка поважності причин пропуску строку має здійснюватися індивідуально у кожній справі; 4) будь-які поважні причини пропуску строку не можуть розцінюватися як абсолютна підстава для поновлення строку; 5) необхідно враховувати тривалість пропуску строку, а також можливі наслідки його відновлення для інших осіб.
Виходячи із системного аналізу норм Кодексу адміністративного судочинства України у контексті практики ЄСПЛ, слід зазначити, що державою встановлено доступні, чіткі та передбачувані процесуальні правила (обмеження), за дотримання яких особа може реалізувати право на судовий захист.
Таким чином, позивачем на виконання вимоги ухвали Вінницького окружного адміністративного суду від 26.07.2021 року не наведено суду причин, які могли б бути визнані поважними та доказів, які підтверджують поважність таких причин, у зв'язку з чим суд дійшов висновку про відсутність підстав для поновлення пропущеного строку звернення до суду.
Згідно із п. 9 ч. 4 ст. 169 КАС України, позовна заява повертається у випадках, передбачених частиною другою статті 123 цього Кодексу (якщо заяву не буде подано особою в зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку звернення до адміністративного суду будуть визнані неповажними).
Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення заяви ОСОБА_1 про поновлення пропущеного строку звернення до суду та повернення позовної заяви позивачу на підставі п. 9 ч. 4 ст. 169 КАС України.
Керуючись ст. 121, 122, 123, 169, 248, 256, 295 КАС України, суд -
У задоволенні заяви ОСОБА_1 про поновлення строку звернення до суду - відмовити.
Позовну заяву ОСОБА_1 до Державної податкової служби України, Державної фіскальної служби України про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, заборону застосування обмежень разом з доданими до неї матеріалами повернути особі, яка її подала.
Копію ухвали невідкладно надіслати (надати) особі, яка подала позовну заяву.
Ухвала суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 256 КАС України.
Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на ухвалу суду подається протягом п'ятнадцяти днів з дня її проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини ухвали суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження ухвали суду - якщо апеляційна скарга подана протягом п'ятнадцяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду.
Суддя Бошкова Юлія Миколаївна