ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
28.07.2021Справа № 904/6865/20
Господарський суд міста Києва у складі: головуючого - судді Лиськова М.О.,
при секретарі судового засідання Свириденко А.С.
розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали справи
За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "ТЕТРА-АГРО"
до Товариства з обмеженою відповідальністю "ТК АСТРЕЯ" 2021
про стягнення заборгованості у розмірі 123 547,71 грн
За участі представників учасників справи згідно протоколу судового засідання
Товариство з обмеженою відповідальністю "ТЕТРА-АГРО" звернулось до господарського суду Дніпропетровської області із позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "ЗАВОД ПРОМИСЛОВИХ МІНЕРАЛІВ" та просить суд стягнути з відповідача заборгованість у розмірі 123 547,71 грн та судові витрати.
Ухвалою господарського суду Дніпропетровської області від 29.12.2020 відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи за наявними у ній матеріалами.
Ухвалою господарського суду Дніпропетровської області від 25.02.2021 у справі здійснено перехід до розгляду справи за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче засідання на 23.03.2021.
Ухвалою господарського суду Дніпропетровської області від 08.04.2021 закрито підготовче провадження та справа призначена до судового розгляду по суті на 28.04.2021.
Ухвалою господарського суду Дніпропетровської області від 19.04.2021 встановлено, що відповідач змінив найменування (Товариство з обмеженою відповідальністю "ТК АСТРЕЯ" 2021) та місцезнаходження (03134, м. Київ, вул. Симиренка, буд. 31, офіс 186) та вирішено справу №904/6865/20 передати за підсудністю до Господарського суду міста Києва.
11.05.2021 до господарського суду міста Києва надійшли матеріали справи №904/6865/20.
Згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 11.05.2021 справу №904/6865/20 передано на розгляд судді Лиськову М.О.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 17.05.2021 прийнято справу до свого провадження та призначено підготовче засідання на 02.06.2021.
02.06.2021 відповідачем подано клопотання про відкладення судового засідання та надання додаткового часу для подання відзиву.
Протокольною ухвалою суду від 02.06.2021 судом ухвалено відкласти підготовче засідання на 16.06.2021
16.06.2021 відповідачем подано відзив на позовну заяву, в котрому проти позовних вимог заперечує з підстав необізнаності та просить застосувати наслідки спливу позовної давності.
В підготовчому засіданні 16.06.2021 оголошено перерву до 14.07.2021.
Протокольною ухвалою суду від 14.07.2021 судом закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 28.07.2021.
28.07.2021 в судове засідання з'явився представник позивача позовні вимоги підтримав в повному обсязі. Представник відповідача у судове засідання не з'явився, причин неявки суд не повідомив, хоча про дату та час удового засідання був повідомлений належним чином ухвалами суду.
Згідно з ч. 1 ст. 202 ГПК України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час та місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті.
Відповідно до п.1 ч. 3 ст. 202 Господарського процесуального кодексу України, якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі, зокрема, неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки.
Зважаючи на викладене, оскільки неявка представників учасників справи не перешкоджає всебічному, повному та об'єктивному розгляду всіх обставин справи, суд вважає за можливе розглянути справу за наявними в ній матеріалами.
Таким чином, приймаючи до уваги, що матеріали справи містять достатньо документів для розгляду справи у судовому засіданні 28.07.2021 відповідно до ст. 240 Господарського процесуального кодексу України судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що позовні вимоги позивача підлягають задоволенню з наступних підстав.
01.02.2017 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «Тетра- Агро» (надалі-Позивач) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Завод промислових мінералів» (надалі-Відповідач) укладено договір купівлі-продажу товарів № 2-011/17 (надалі-Договір).
Відповідно до умов Договору Позивач зобов'язувався передати у власність Відповідача товари, а Відповідач зобов'язувався прийняті і своєчасно оплатити їх на умовах і в строки визначені Договором.
Згідно з п. 2.1 Договору, товари постачаються згідно заявки Відповідача. Кількість, асортимент, упакування та термін постачання кожної партії товару узгоджується сторонами та відображається у накладних та інших супровідних документах на кожну фактично поставлену партію.
Розділом 4 Договору визначено порядок приймання-передачі товару. Зокрема, відповідно до п. 4.3 Договору, у разі виявлення розбіжностей показників по кількості, визначених, у супровідних документах Відповідач повідомляє Позивача протягом доби з моменту встановлення розбіжностей. Прийомка зупиняється.
Пунктом 5.1 Договору визначено, що ціна однієї одиниці товару відображається у рахунках-фактурах та/або накладних на поставлений товар. Розрахунок за товар здійснюється шляхом 100% перерахування коштів на розрахунковий рахунок Позивача (п. 5.2 Договору).
Специфікацією № 1, що є додатком № 1 до Договору встановлено перелік та вартість товарів, які Позивач зобов'язувався передати у власність Відповідача, а Відповідач прийняти і своєчасно оплатити такі товари на загальну суму 123 547,71 грн.
На виконання взятих на себе зобов'язань, Позивач поставив у визначений специфікацією термін товар за адресою: Івано-Франківська обл., м. Галич, що потверджується товарно-транспортною накладною №0002283 від 28.02.2017, видатковою накладною № РН-0002283 від 28.02.2017.
За твердженням Позивача, ним також було передано рахунок-фактуру № СФ- 2283 від 28.02.2017.
Матеріали справи свідчать, що відповідальною особою Відповідача було прийнято товар, підписано та пропечатано видаткову накладну № РН-0002283 від 28.02.2017.
Жодних усних чи письмових повідомлень/претензій щодо якості, кількості повару від Відповідача чи його відповідальної особи не надходило.
Таким чином, своє зобов'язання щодо передачі товару у власність Відповідача Позивач виконав добросовісно, своєчасно та в повному обсязі.
Водночас, Відповідачем своє зобов'язання виконано не в повному обсязі. Так, товар Відповідачем прийнято, однак своєчасну оплату за товар не здійснено.
Однак, відповідач у строк передбачений умовами укладеного між Сторонами Договором не здійснив оплату поставленого Товару.
Згідно зі ст. 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки; підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відтак, між сторонами виникли правовідносини, які підпадають під правове регулювання параграфа 1 глави 30 ГК України, глави 54 ЦК України (поставка, купівля-продаж).
Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 712 Цивільного кодексу України, за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.
До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.
У відповідності до ст. 655 Цивільного кодексу України, за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Згідно зі ст. 663 Цивільного кодексу України, продавець зобов'язаний передати товар покупцеві у строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо зміст договору не дає змоги визначити цей строк, - відповідно до положень статті 530 цього Кодексу.
У відповідності до ст. 664 Цивільного кодексу України обов'язок продавця передати товар покупцеві вважається виконаним у момент: вручення товару покупцеві, якщо договором встановлений обов'язок продавця доставити товар; надання товару в розпорядження покупця, якщо товар має бути переданий покупцеві за місцезнаходженням товару.
На виконання умов Договору позивач здійснив поставку товару на суму на загальну суму 123 547,71 грн.
Натомість, Відповідач порушив взяті на себе зобов'язання передбачені Договору та у строк передбачений умовами укладеного між Сторонами Договором не здійснив оплату поставленого Товару. У зв'язку з чим, у відповідача перед позивачем утворилась заборгованість на загальну суму 123 547,71 грн.
За твердженням позивача, котре не спростоване відповідачем, станом на день подання позову зобов'язання оплати товару у розмірі 123 547,71 грн. відповідачем не виконано. Вказане відповідачем не заперечується.
Відповідно до ст. 599 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
За приписами ст. 525 ЦК України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Як вказувалось судом вище, відповідачем було заявлено про застосування строків позовної давності. З приводу вказаної заяви відповідача суд зазначає наступне.
Згідно з положеннями ст.256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Європейським судом з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошено, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасників Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу (пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою № 14902/04 у справі "ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії"; пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства"). Порівняльний аналіз термінів "довідався" та "міг довідатися", що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Аналогічну правову позицію підтримано Верховним Судом України у постанові від 16.11.2016р. по справі №6-2469цс16.
Законом не встановлено вимог щодо форми заяви сторони про сплив позовної давності. Відтак її може бути викладено у відзиві на позов або у вигляді окремого клопотання, письмового чи усного.
Позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення. Аналогічну правову позицію висловлено Верховним Судом у постанові від 01.10.2019 по справі №910/12604/18.
Таким чином, при застосуванні позовної давності та наслідків її спливу (ст.267 Цивільного кодексу України) необхідно досліджувати та встановлювати насамперед обставини про те, чи порушено право особи, про захист якого вона просить, і лише після цього - у випадку встановленого порушення, і наявності заяви сторони про застосування позовної давності - застосовувати позовну давність та наслідки її спливу.
Отже, з наведеного полягає, що питання стосовно порушення строку позовної давності застосовується судом саме до вимог, що є предметом спору у справі.
Тобто, у даному випадку дослідженню підлягають обставини щодо того, чи порушено позивачем при зверненні до суду з позовом про стягнення оплати за поставлений товар строк позовної давності.
Статтею 257 Цивільного кодексу України передбачено, що загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Тобто, у даному випадку до спірних правовідносин підлягає застосуванню загальний строк позовної давності.
Судом встановлено, що із позовної заявою до суду позивач звернувся 15.12.2020, про що свідчить дата зазначена на штампі поштової установи, що міститься на поштовому конверті, тобто із пропуском загального строку позовної давності.
Відповідачем згідно з ч. 3 ст. 267 ЦК України вчинено заяву про застосування позовної давності до вимог у даному спорі.
Суд зазначає, що позивач звертався до суду в порядку ч. 5 ст. 267 ЦК України із зазначенням поважних причин пропущення позовної давності, які порушили його права та підлягають захисту.
Обґрунтовуючи поважність причин пропуску строку позовної давності позивач вказує, що станом на момент укладення Договору, директором юридичної особи - Позивача був ОСОБА_1 . В подальшому, 19.06.2020 Позивачем було змінено директора.
Так, новий директор підприємства, приступивши до виконання посадових обов'язків, маючи намір належно виконувати покладені на нього завдання впродовж поточного року здійснював перевірку майна товариства, основних засобів по рахунку.
Зокрема, директором товариства проведено перевірку грошових надходжень на рахунки та у грудні 2020 року встановлено, що в період з 28.02.2017 року по день звернення до суду із позовом від Відповідача за придбаний товар, а саме грошових коштів у сумі 123 547,71 гри., згідно Договору не надходило.
Позивач зауважує, що був позбавлений можливості відстеження надходження коштів на розрахунковий рахунок у зв'язку із зайняттям посади директора лише у 2020 році. Вказане підтверджується випискою з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських нормувань. Як наслідок, Позивач був позбавлений можливості звернення до суду з вказаним позовом.
Окрім того, відповідно до вимог ст. 11 ГПК України, суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини і питання стосовно доступу особи до правосуддя неодноразово було предметом судового розгляду Європейського суду з прав людини повинне бути застосоване як джерело права.
Так, Європейський суд з прав людини у своїй практиці наголошує на тому, до право на розгляд справи означає право особи звернутися до суду та право на те. шо його справа буде розглянута та вирішена судом. При цьому , особі має бути забезпечена можливість реалізувати вказані права без будь-яких перепон чи .кладнень. Здатність особи безперешкодно отримати судовий захист є змістом поняття доступу до правосуддя. Перешкоди у доступі до правосуддя можуть виникати як через особливості внутрішнього процесуального законодавства, так : через передбачені матеріальним правом обмеження. Для ЄСПЛ природа перешкод у реалізації права на доступ до суду не має принципового значення.
З тексту ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод прямо випливає, що доступність правосуддя є невід'ємним елементом права на справедливий суд. У рішенні по справі «Голдер проти Великої Британії» від 21.02.1975 року ЄСПЛ дійшов до висновку, що сама конструкція ст. 6 Конвенції була би безглуздою та неефективною, якби вона не захищала право на те, що справа взагалі буде розглядатися. У рішенні по цій справі Суд закріпив правило, що ч. 1 ст. 6 Конвенції містить у собі й невід'ємне право особи на доступ до суду.
Таким чином, зміст права на захист полягає в тому, що кожен має право звернутися до суду, якщо його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або дають місце інші ущемлення прав та свобод.
Механізм застосування позовної давності повинен бути достатньо гнучким, тобто, як правило, він мусить допускати, зокрема, можливість поновлення строку позовної давності, а також корелювати із суб'єктивним фактором, а саме - обізнаністю потенційного позивача про факт порушення його права.
Питання поважності причин пропущення позовної давності (наявність обставин, які з об'єктивних, незалежних підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову) вирішується господарським судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини.
При вирішенні питання про захист порушеного права, у разі пропущення позовної давності суд: а) у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, які обґрунтовують поважність причин пропущення позовної давності; б) вирішує дане питання у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини; в) оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтуються на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі усіх обставини справи в їх сукупності, керуючись законом.
Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, механізм застосування позовної давності повинен бути достатньо гнучким, тобто, як правило, він мусить допускати можливість зупинення, переривання та поновлення строку позовної давності, а також корелювати із суб'єктивним фактором, а саме - обізнаністю потенційного позивача про факт порушення його права (пункти 62, 66 рішення від 20.12.2007 у справі "Фінікарідов проти Кіпру").
У постанові Об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 15.05.2020 у справі №922/1467/19 викладено наступну правову позицію щодо переривання позовної давності та поважності причин її пропуску.
Питання щодо поважності цих причин, тобто наявності обставин, які з об'єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову, вирішується господарським судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини.
Відповідно до ч. 1 ст. 261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Перш ніж застосовувати позовну давність, суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.
Згідно з ч. 5 ст. 267 Цивільного кодексу України, якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.
Розглядаючи вказану справу судом встановлено, що відповідачем порушено взяті на себе зобов'язання із оплати поставленого товару на загальну суму 123 547,71 грн. за Договором від 01.02.2017.
Враховуючи викладене, суд дійшов висновку про задоволення позову Товариства з обмеженою відповідальністю "ТЕТРА-АГРО" про стягнення 123 547,71 грн.
Суд зазначає, що у викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 28.05.2020 у справі №909/636/16.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006р. у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» (SERYAVINOTHERS v.) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).
Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі №910/13407/17.
З огляду на вищевикладене, всі інші доводи та міркування учасників судового процесу не досліджуються судом, так як з огляду на встановлені фактичні обставини справи, суд дав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмету доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
За приписами частин 1, 3 статті 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Згідно з частиною 1 статті 14 Господарського процесуального кодексу України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Згідно статті 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Частиною 2, 3 ст. 80 ГПК України передбачено, що позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви. Відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи.
Відповідно до ст. 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Заперечення відповідача проти позовних вимог суд розглянув та підхилив, як такі що не спростовують заявлених позовних вимог.
Таким чином, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню.
На підставі статті 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору покладаються на відповідача.
Керуючись ст. ст. 73, 74, 76-80, 86, 129, 165, 219, 232, 233, 236-238, 240, 241, 252 ГПК України, Господарський суд міста Києва
1. Позов задовольнити повністю.
2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "ТК АСТРЕЯ" 2021 (03134, м. Київ, вул. Симиренка, буд. 31, офіс 186, код ЄДРПОУ 40770453) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "ТЕТРА-АГРО" (м. Червоноград, вул. Будівельна, 5/35, Львівська обл., 80100, ЄДРПОУ: 33775353) 123 547,71 грн. основного боргу, а також 2102,00 грн. витрат по оплаті судового збору.
3. Видати наказ після набрання рішенням законної сили.
Рішення набирає законної сили відповідно до ст. 241 ГПК України та може бути оскаржено у порядку і строк, встановлені ст. 254, 256, 257 ГПК України.
Дата складання та підписання повного тексту рішення 30.07.2021
Суддя М.О. Лиськов