ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
28 липня 2021 року м. Київ № 640/4553/20
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі: головуючого судді Федорчука А.Б., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 )
до Головного управління ДПС у місті Києві (04116, м. Київ, вул. Шолуденка,
33/19)
про визнання протиправними дій, скасування вимоги, -
До Окружного адміністративного суду міста Києва звернулася ОСОБА_1 (надалі по тексту також - позивач) з адміністративним позовом до Головного управління ДПС у місті Києві (надалі по тексту також - відповідач), в якому просить суд:
- визнати протиправними дії Головного управління ДПС у місті Києві щодо винесення вимоги про сплату боргу (недоїмки) №Ф-264128-17 від 11 травня 2019 року;
- скасувати вимогу про сплату боргу №Ф-264128-17 від 11 травня 2019 року, винесену Головним управлінням ДПС у місті Києві відносно ОСОБА_1 про сплату боргу в розмірі 21 030, 90 грн.
Мотивуючи позовні вимоги позивач зазначає, що не здійснювала підприємницької діяльності та не отримувала доходів як фізична особа-підприємець, а відтак вважає протиправним нарахування їй єдиного соціального внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування та виставлення вимоги про сплату недоїмки. Також, позивач просила врахувати, що статус фізичної особи-підприємця після 2004 року не підтвердила, а свідоцтво про реєстрацію підприємцем є недійсним. Крім того, позивач стверджувала, що відповідачем не було проведено перевірки, не надано акта перевірки, проведеної за результатами її підприємницької діяльності, а з оскаржуваної вимоги не вбачається періоду, за який виникла недоїмка.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 03 червня 2020 року відкрито спрощене позовне провадження без повідомлення сторін.
У відзиві на адміністративний позов представник податкового органу зазначив, що за даними інформаційної системи Головного управління ДПС у місті Києві за позивачем обліковується заборгованість в інтегрованій картці платника, яка є правомірною та підлягає сплаті на загальних підставах. Також, представник податкового органу стверджував, що спірна вимога сформована засобами інформаційної системи ДПС в автоматичному режимі.
Також, на думку представника контролюючого органу, посилання на те, що вона не займалась підприємницькою діяльністю є безпідставними, оскільки в силу частини 12 статті 9 Закону №2464-VI, єдиний соціальний внесок підлягає сплаті незалежно від здійснення підприємницької діяльності та фінансового стану платника.
Додатково представник відповідача повідомив, що підстави для припинення підприємницької діяльності визначені Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань», що діє з 01 липня 2004 року. При цьому, визнання свідоцтва про реєстрацію недійсним у зв'язку зі змінами в законодавстві не свідчить про припинення реєстрації позивача як фізичної особи-підприємця.
З огляду на викладене вище та відсутність підстав для розгляду справи у судовому засіданні, справа розглядається в порядку спрощеного провадження без проведення судового засідання та виклику осіб, які беруть участь у справі, на підставі наявних у справі матеріалів.
Розглянувши подані сторонами документи та матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи та вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва встановив наступне.
11 травня 2019 року Головним управлінням Державної фіскальної служби у місті Києві сформовано вимогу про сплату боргу (недоїмки) №Ф-264128-17, відповідно до якої за ОСОБА_1 обліковується заборгованість зі сплати єдиного внеску у розмірі 21 030,90 грн.
Незгода позивача із вказаною вимогою зумовила її звернення до суду з даним адміністративним позовом, при вирішенні якого суд виходить з наступного.
Внесення до ЄДР відомостей про фізичну особу-підприємця з відміткою про те, що свідоцтво про його державну реєстрацію, вважається недійсним, не свідчить про припинення здійснення підприємницької діяльності, оскільки таке припинення здійснюється за процедурою, встановленою Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців».
Згідно з частиною 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відносини, які виникають у сфері державної реєстрації юридичних осіб, а також фізичних осіб-підприємців врегульовані Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань»(далі - Закон № 755-IV), частина 1 статті 4 якого визначає, що державна реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців - це засвідчення факту створення або припинення юридичної особи, засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною особою, а також вчинення інших реєстраційних дій, які передбачені цим Законом, шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру.
Відповідно до приписів статті 4 цього Закону, в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин, державна реєстрація базується на таких основних принципах, зокрема:
1) обов'язковості державної реєстрації в Єдиному державному реєстрі;
2) публічності державної реєстрації в Єдиному державному реєстрі та документів, що стали підставою для її проведення;
7) об'єктивності, достовірності та повноти відомостей у Єдиному державному реєстрі.
Частиною 4 статті 9 вказаного Закону встановлено, що в Єдиному державному реєстрі містяться такі відомості про фізичну особу - підприємця:
1) прізвище, ім'я, по батькові;
2) дата народження;
3) реєстраційний номер облікової картки платника податків або серія та номер паспорта (для фізичних осіб, які через свої релігійні переконання відмовилися від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків, повідомили про це відповідний контролюючий орган і мають відмітку в паспорті про право здійснювати платежі за серією та номером паспорта).
Отже, з аналізу наведених норм законодавства вбачається, що особа набуває статусу фізичної особи-підприємця після проведення державної реєстрації у встановленому законом порядку.
Згідно з пунктом 2 Прикінцевих положень названого Закону, в редакції, чинній на час його прийняття, державний реєстратор протягом 2004 - 2005 років при надходженні від юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців реєстраційної картки, відповідно до вимог статті 19 цього Закону, зобов'язаний провести заміну раніше виданих їм свідоцтв про державну реєстрацію на свідоцтва про державну реєстрацію єдиного зразка. При цьому, реєстраційний збір за заміну свідоцтва про державну реєстрацію не стягується.
01 липня 2010 року прийнято Закон України № 2390-VI «Про внесення змін до Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» щодо спрощення механізму державної реєстрації припинення суб'єктів господарювання» (далі - Закон № 2390-VI), який набрав чинності 3 березня 2011 року.
Пункти 2 - 4 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 2390-VI передбачали, що процес включення до Єдиного державного реєстру відомостей про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, зареєстрованих до 1 липня 2004 року, завершується через рік, починаючи з дня набрання чинності цим Законом. Усі юридичні особи та фізичні особи - підприємці, створені та зареєстровані до 1 липня 2004 року, зобов'язані у встановлений пунктом 2 цього розділу строк подати державному реєстратору реєстраційну картку для включення відомостей про них до Єдиного державного реєстру та для заміни свідоцтв про їх державну реєстрацію на свідоцтва про державну реєстрацію єдиного зразка або для отримання таких свідоцтв. Свідоцтва про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 1 липня 2004 року, після настання встановленого пунктом 2 цього розділу строку вважаються недійсними.
Пунктом 8 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 2390-VI встановлено, що після закінчення передбаченого для включення відомостей до Єдиного державного реєстру строку, встановленого пунктом 2 цього розділу, уповноважені органи у місячний строк проводять остаточне звірення даних відомчих реєстрів (баз даних реєстрів, журналів реєстрації, обліку тощо), за результатами якого готують аналітичну інформацію для передачі її тимчасовим міжвідомчим спеціальним комісіям, утвореним з метою проведення в Автономній Республіці Крим та відповідних областях інвентаризації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, зареєстрованих до 1 липня 2004 року, відомості про яких до строку, встановленого пунктом 2 цього розділу, не включені до Єдиного державного реєстру. За результатами проведеної тимчасовими міжвідомчими спеціальними комісіями роботи відомості про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, зареєстрованих до 1 липня 2004 року, включаються до Єдиного державного реєстру з відміткою про те, що свідоцтва про їх державну реєстрацію, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 1 липня 2004 року, вважаються недійсними.
Отже, строк для включення до ЄДР відомостей про фізичних осіб-підприємців, державна реєстрація яких була проведена до 1 липня 2004 року, закінчувався 3 березня 2012 року.
Відповідно, з цього часу свідоцтва про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 1 липня 2004 року, вважалися недійсними. При цьому, за результатами проведеної тимчасовими міжвідомчими спеціальними комісіями роботи відомості про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, зареєстрованих до 1 липня 2004 року, включаються до Єдиного державного реєстру з відміткою про те, що свідоцтва про їх державну реєстрацію, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 1 липня 2004 року, вважаються недійсними.
Аналогічні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 808/2771/14 (провадження №К/9901/13943/19).
Пунктом 5 наказу Міністерства юстиції України від 12 квітня 2012 року №575/5 передбачено, що державні реєстратори юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців повинні забезпечити включення до ЄДР відомостей про невключених суб'єктів на підставі аналітичної інформації, отриманої від тимчасових міжвідомчих спеціальних комісій з питань проведення інвентаризації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.
Таким чином, строки включення до ЄДР відомостей про фізичних осіб-підприємців, державна реєстрація яких проведена до 1 липня 2004 року, визначені пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №2390-VI, підлягали застосуванню виключно у випадках самостійного подання ними реєстраційних карток державному реєстратору.
Натомість, відомості про фізичних осіб-підприємців, які самостійно не звернулись із відповідною заявою у строки, встановлені пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №2390-VI, підлягали включенню до ЄДР на підставі інформації, отриманої від тимчасових міжвідомчих спеціальних комісій. Державні реєстратори, вносячи відомості про цих фізичних осіб-підприємців до ЄДР, зобов'язані були зробити відмітку про недійсність їхнього свідоцтва про державну реєстрацію.
У справі, що розглядається, спірним є питання наявності у позивача статусу фізичної особи-підприємця і платника єдиного внеску відповідно до пункту 4 частини 1 статті 4 Закону № 2464-VІ та наявності обов'язку сплачувати єдиний внесок у мінімальному розмірі за період з 1 січня 2017 року по І-ІІІ квартали 2019 року відповідно до оскаржуваної вимоги. При цьому, сторонами визнається, що позивач набув статусу суб'єкта підприємницької діяльності до 01 липня 2004 року, а саме 18 листопада 2003 року, тобто до набрання чинності Законом № 755-IV, але не звертався до державного реєстратора з реєстраційною карткою про включення відомостей про нього до ЄДР відповідно до вимог цього Закону.
Позивачем не було здійснено відповідної реєстрації фізичної особи-підприємця у встановленому законодавством порядку, у зв'язку з чим свідоцтво про державну реєстрацію ФОП ОСОБА_1 вважається недійсним.
Статус фізичної особи-підприємця є формою реалізації конституційного права на підприємницьку діяльність, відсутність підтвердженого у визначеній державою формі реалізації цього права у нових умовах нормативно-правового регулювання після 2004 року виключає можливість автоматичного перенесення набутих до 1 липня 2004 року ознак суб'єкта господарювання, оскільки особа не може бути примушена до реалізації наданого їй права в цих умовах, а користується ним на власний розсуд.
Водночас, зміни у процедурі адміністрування системи державної реєстрації фізичних осіб-підприємців, запроваджені законами №2390-VI та №1155-VII, не спростовують висновків щодо природи визначення статусу ФОП, а лише визначають регулювання діяльності уповноважених органів у відношенні до фізичних осіб, які мають намір продовжувати здійснювати підприємницьку діяльність, розпочату ними до 1 липня 2004 року, що підтверджується виконанням ними обов'язку подати реєстраційну картку або ж констатації відмови особи від набуття статусу ФОП шляхом неподання реєстраційної картки, що за змістом нормативних приписів мало наслідком відмову в заміні свідоцтва про державну реєстрацію на бланки нового зразка та внесення відмітки до ЄДР про те, що свідоцтва про їх державну реєстрацію, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 1 липня 2004 року, вважаються недійсними. Таким чином, виключалася можливість законного здійснення підприємницької діяльності, а відтак отримання доходу від такої діяльності.
При цьому, існування нечіткого, суперечливого нормативного регулювання на час виникнення спірних правовідносин порушує принцип правової визначеності.
Отже, відсутність офіційного підтвердження в особи статусу ФОП шляхом проходження реєстраційних процедур у порядку, визначеному Законом № 755-IV, виключає можливість законного здійснення підприємницької діяльності та отримання відповідних доходів, за відсутності фактичних доказів протилежного, виключає і можливість формальної та фактичної участі позивача у системі загальнообов'язкового державного соціального страхування за відповідним статусом.
Наведений висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 01.07.2020 у справі №260/81/19, який підлягає застосуванню до спірних правовідносин відповідно до вимог частини 5 статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України.
Пунктами 2 і 6 частини першої статті 1 Закону №2464-VI визначено, що єдиний внесок - це консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов'язкового державного соціального страхування в обов'язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування; недоїмка - сума єдиного внеску, своєчасно не нарахована та/або не сплачена у строки, встановлені цим Законом, обчислена органом доходів і зборів у випадках, передбачених цим Законом.
Відповідно до пункту 4 частини першої статті 4 Закону № 2464-VІплатниками єдиного внеску є фізичні особи - підприємці, в тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування.
1 січня 2017 року набрав чинності Закон України від 6 грудня 2016 року № 1774-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» (далі - Закон № 1774-VIII), яким було внесено зміни, зокрема, до пункту 2 частини першої статті 7 Закону № 2464-VІщодо нарахування єдиного внеску його платниками.
Так, відповідно до абзаців першого та другого пункту 2 частини першої статті 7 Закону № 2464-VІ (у редакції Закону № 1774-VIII зі змінами, внесеними Законом України від 03 жовтня 2017 року № 2148-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій») єдиний внесок нараховується для платників, зазначених у пунктах 4 (крім фізичних осіб - підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування), 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, - на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць.
У разі якщо таким платником не отримано дохід (прибуток) у звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, такий платник зобов'язаний визначити базу нарахування, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.
Таким чином, у зв'язку із внесеними до Закону № 2464-VІ змінами щодо нарахування єдиного внеску його платниками у фізичних осіб - підприємців з 1 січня 2017 року виник обов'язок щодо нарахування та сплати єдиного внеску незалежно від того, чи отримували вони дохід (прибуток) у звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу.
Статус фізичної особи-підприємця - це юридичний статус, який засвідчує право особи на заняття підприємницькою діяльністю, а саме: самостійною, ініціативною, систематичною, на власний ризик господарською діяльністю, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку. Виключно фізична-особа підприємець, зареєстрована в установленому порядку, яка має право здійснювати підприємницьку діяльність і перебуває на загальній або спрощеній системі оподаткування, вважається платником єдиного внеску і зобов'язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу (за умови, що така особа не є найманим працівником).
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 15 вересня 2020 року у справі №460/37/19.
Відтак, за встановленими у цій справі обставинами позивач не мав можливості здійснювати підприємницьку діяльність та відповідачем, всупереч частини 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, протилежного не доведено.
Також, суд враховує, що у спірний період, за який позивачу визначено суми ЄСВ (з січня 2017 року по ІІІ квартал 2019 року), позивач отримувала дохід лише у січні-лютому 2017 року, відтак посилання на те, що за неї сплачував ЄСВ в даний період роботодавець належними та допустимими доказами не підтверджено.
Застосовним відносно спірних правовідносин є правовий висновок Великої Палати Верховного Суду від 01 липня 2020 року в справі №260/81/19, у силу якого зареєстровані після 01 липня 2004 року фізичні особи - підприємці на загальній системі оподаткування повинні сплачувати ЄСВ у порядку Закону №2464-VI у редакції Закону №2148 безвідносно до події отримання доходу та безвідносно до події проведення перевірки, складання акту перевірки чи будь-яких інших письмових документів.
Оскільки заявник станом на 01 січня 2017 року не мала документально підтвердженого статусу суб'єкта господарювання (фізичної особи-підприємця), то контролюючий орган не мав правових підстав для визначення позивачеві грошового зобов'язання з ЄСВ.
З огляду на викладені обставини, з урахуванням наведених норм права, беручи до уваги наведені позиції Верховного Суду, суд доходить висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог шляхом визнання протиправними дій Головного управління ДПС у місті Києві відносно нарахування боргу (недоїмки) зі сплати ЄСВ в розмірі 21 030,90 грн. та наявність підстав для скасування спірної вимоги.
В частині тверджень позивача щодо порушення відповідачем порядку прийняття оскаржуваної вимоги без проведення перевірки, суд зазначає, що позивач помилково ототожнює поняття податкової вимоги та вимоги про сплату боргу (недоїмки).
При цьому, суд не бере до уваги твердження позивача щодо неможливості направлення вимоги без проведення документальної перевірки, оскільки за приписами розділу VI Інструкції №449 вимога надсилається не лише у випадку, якщо дані документальних перевірок свідчать про донарахування сум єдиного внеску, що передбачає необхідність направлення такої вимоги після вручення акту перевірки та розгляду заперечень, а і у випадку, зокрема, якщо страхувальник має на кінець календарного місяця недоїмку зі сплати єдиного внеску, що підтверджується обліковими даними з інформаційної системи фіскального органу.
Згідно з вимогами частини 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Закону, що і було зроблено позивачем.
Відповідно до вимог частини 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідачем як суб'єктом владних повноважень не доведено правомірність та обґрунтованість винесеної ним оскаржуваної вимоги від 11 травня 2019 року №Ф-264128-17.
Таким чином, підсумовуючи все вище викладене у сукупності, суд приходить до висновку про обґрунтованість тверджень позивача та наявність підстав для задоволення позову.
Відповідно до частини п'ятої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з іншої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, що їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок коштів, передбачених Державним бюджетом України, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від сплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Оскільки позивач звільнена від сплати судового збору згідно ухвали суду від 03 червня 2020 року, судові витрати зі сплати судового збору відшкодуванню не підлягають.
Враховуючи викладене, керуючись статтями 72-77, 139, 143, 241-246, 255, 257-263 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -
Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити повністю.
Визнати протиправними дії Головного управління ДПС у місті Києві щодо нарахування ОСОБА_1 боргу (недоїмки) зі сплати ЄСВ в розмірі 21 030,90 грн.
Визнати протиправною та скасувати вимогу Головного управління ДПС у місті Києві про сплату боргу (недоїмки) №Ф-264128-17 від 11 травня 2019 року.
Рішення суду може бути оскаржене в апеляційному порядку шляхом подачі апеляційної скарги безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення встановленого ст. 295 КАС України строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи: апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. У разі порушення порядку подання апеляційної чи касаційної скарги відповідний суд повертає таку скаргу без розгляду.
Суддя А.Б. Федорчук