справа№380/3086/21
28 липня 2021 року м.Львів
Львівський окружний адміністративний суд у складі головуючого-судді Коморного О.І., розглянув в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом громадянина Республіки Азербайджан ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області про скасування рішення про відмову в наданні дозволу на імміграцію, зобов'язання вчинити дії.
Обставини справи.
До Львівського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява громадянина Республіки Азербайджан ОСОБА_1 , в якій містяться вимоги:
- визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області від 29.01.2021 про відмову в наданні дозволу на імміграцію в Україну ОСОБА_1 , громадянину Республіки Азербайджан, ІНФОРМАЦІЯ_1 , ІПН НОМЕР_1 .
- зобов'язати Головне управління Державної міграційної служби України у Львівській області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 , громадянина Республіки Азербайджан, ІНФОРМАЦІЯ_1 , ІПН НОМЕР_1 . про надання дозволу на імміграцію в Україну з урахуванням висновків викладених у постанові суду.
Позовні вимоги мотивовані тим, що позивач в 2012 році, знаходячись в Іспанії познайомився із дружиною ОСОБА_2 громадянкою України за народженням та на той час, ще знаходився в шлюбі з ОСОБА_3 , який був укладений за місцем проживання ОСОБА_4 , громадянки України, ВДРАЦС Івано - Франківського МУЮ за актовим записом № 902, від шлюбу з якою ІНФОРМАЦІЯ_2 народився син ОСОБА_5 , який проживає із матір'ю в м. Галич Івано -Франківській області. Вказує, що за час шлюбу та проживання в Україні також отримав тут ІПН. Зазначає, що Постановою державного виконавця від 07.05.2019 у зв'язку із аліментними відносинами, позивачу тимчасово обмежено у праві виїзду за межі України. Вказує, що в Нахічеванську АР Республіки Азербайджан 21 червня 2016 року зареєстрував шлюб з ОСОБА_2 про що відділом ЗАГСУ району Ніхечеваль видано Свідоцтво про укладення шлюбу, а ще перед цим ІНФОРМАЦІЯ_3 народився син ОСОБА_6 , громадянин України, народження якого зареєстровано ВДРАЦС Червоноградського МУЮ у Львівській області. Вказує, що після проживання протягом близько 1,2 р. в Республіці Азербайджан повернувся в Україну, де разом з дитиною та дружиною проживає по сьогодні за місцем проживання дружини у АДРЕСА_1 , в квартирі яка належить на праві власності її мамі ОСОБА_7 , яка разом з її братом ОСОБА_8 надали і надають подальшу згоду для проживання його з дружиною сім'ї у цій квартирі. Позивач зазначає, що постановою т.в.о. начальника Червоноградського МВ ГУДМСУ у Львівській області від 27.02.2018 жінку позивача ОСОБА_9 притягнуто до відповідальності за невжиття заходів до його реєстрації - в Україні за місцем проживання, де проживає з нею, як вже вказувалось, до сьогодні. В той же час вказує, що незважаючи на те, що позивач є її законним чоловіком та батьком дитини і постійно проживає разом безперервно в Україні (м. Червонограді Львівської області) біля 4- х років, а загалом біля 6-х років, не може узаконити своє проживання в Україні внаслідок чого вважає, що грубо порушуються права його сім'ї, в тому числі малолітнього сина - ОСОБА_6 , зокрема і його законні права, як батька, як чоловіка, незважаючи на те, що відповідно до законодавства має право проживати разом із сім'єю. Позивач вказує, що окрім того він є батьком ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Позивач зазначає, що на виконання постанови Восьмого апеляційного адміністративного суду від 15 жовтня 2020 року у справі № 380/5246/20, відповідач 29.01.2021 прийняв рішення про відмову у наданні дозволу на імміграцію в Україну. Рішення мотивоване п.4, п.6 ч. 1 ст. 10 ЗУ «Про імміграцію», а саме зазначення особою в заяві про надання дозволу на імміграцію свідомо неправдивих відомостей чи подання підроблених документів (п.4) та інші випадки, передбачені законами України (п.6).
Позивач стверджує, що жодних неправдивих відомостей у своїй заяві про надання дозволу на імміграцію не зазначав. Будь-яких підроблених документів до вказаної заяви не долучав. Протиправних дій, які містять ознаки порушення чинного законодавства України в частині зазначення в заяві про надання дозволу на імміграцію свідомо неправдивих відомостей не скоював. Вказує, що відповідач не вчиняв будь-які дії з метою з'ясування обставин, які стали підставою для відмови позивачу у наданні дозволу на імміграцію в Україну, жодного разу не запросив позивача для надання будь-яких пояснень, а виніс суто формальне оскаржуване рішення, яким ніяк не обґрунтував таке будь-якими фактичними даними. Таким чином вважає, що оскаржуване рішення прийнято без дотримання всіх вимог Закону та є протиправним. Вважає, що рішення є не обґрунтоване, прийняте без урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення, не пропорційно, без дотримання необхідного балансу між несприятливими наслідками для моїх прав, свобод та інтересів, прав, свобод та інтересів дружини та дитини позивача та цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); без урахування права особи на участь у процесі прийняття рішення.
Просить суд задовольнити позов.
Ухвалою суду від 12 березня 2021 року відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.
Відповідач позов не визнав, долучив до матеріалів справи відзив на позовну заяву в якому зазначив, що із доданих позивачем до позовної заяви копій документів встановлено, що відносно позивача Червоноградським МВ ГУ ДМС України у Львівській області прийнято постанову про накладення адміністративного стягнення серії ПН МЛВ № 057982 від 24.02.2018, якою позивача визнано винним у перевищенні дозволеного терміну перебування на території України та відповідно до частини 1 статті 203 КУпАП накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу в розмірі 510,00 грн, який ним сплачений згідно квитанції від 27.02.2018 № 2402275. Вказує, що 01 березня 2018 року відносно позивача Червоноградським МВ ГУ ДМС України у Львівській області також прийняте рішення про примусове повернення за межі території України зобов'язавши покинути територію України у термін до 25 березня 2018 року. Вищевказане рішення позивачем не оскаржувалось не скасоване та не виконане, а відтак на момент подання своєї заяви щодо надання статусу іммігранта від 26.02.2020 позивач перебував в Україні на незаконних підставах та підлягав примусовому поверненню за межі території України. Крім того, відсутні будь-які докази того, що позивач перебуваючи в Україні з 2017 року мав намір узаконити своє перебування в Україні та звертався із заявою про продовження строку перебування в Україні на законних підставах до територіального органу чи підрозділу ДМС, як це передбачено постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку продовження строку перебування та продовження або скорочення строку тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства на території України» від 15.02.2012 № 150 (далі - Порядок № 150). Відповідач зазначає, що на заяви позивача від 26.02.2020, від 26.06.2020 надавав роз'яснення останньому (лист від 11.03.2020 № 4601.4.1 -3313/46.1 -20, лист від 17.07.2020 № 4601.4.1 -7471/46.1 -20) про умови, перелік документів та порядок оформлення дозволу на імміграцію, а також наголошував про прийняте рішення відносно позивача, щодо примусового повернення його за межі території України у термін до 25.03.2018 за перевищення строку перебування на території України. Повідомляє суд, що станом на сьогодні позивач і надалі не виконує рішення про примусове повернення за межі території України та перебуває на території України незаконно. Позивач у своїй позовній заяві зазначає, що у зв'язку із аліментними відносинами йому тимчасово обмежено у праві виїзду за межі України. Однак звертає увагу суду, що постанова старшого державного виконавця Червоноградського міського відділу ДВС ГТУЮ у Львівській області ВП № 57173968 видана в 2019 році і на момент розгляду справи в суді відповідачу невідомо чи діє, а можливо і скасована вищевказана постанова старшого державного виконавця. У разі наявності заборгованості по сплаті аліментів вважає, що позивачу ніхто не перешкоджає погасити заборгованість по аліментах, однак це не звільняє його від обов'язку виконати рішення про примусове повернення за межі території України або узаконити своє перебування в Україні. Вказує, що абзацом 1 пункту 10 постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку формування квоти імміграції, Порядку провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень» від 26.12.2002 № 1983 (далі - Порядок № 1983) визначено, що заяви про надання дозволу на імміграцію подаються до територіальних підрозділів за місцем проживання - особами, які тимчасово перебувають в Україні на законних підставах. Вказує, що позивач при поданні своєї заяви щодо надання статусу іммігранта від 26.02.2020 перебував в Україні на незаконних підставах, а тому на виконання постанови Восьмого апеляційного адміністративного суду від 15.10.2020 № 380/5246/20 відповідач розглянув заяву позивача про надання статусу іммігранта від 26.02.2020 та виніс рішення про відмову у наданні дозволу на імміграцію в Україну від 15.01.2021.
Відповідач зазначає, що згідно поданої заяви від 26.02.2020 та позовної заяви позивач проживаючи в АДРЕСА_1 чомусь адресував свою заяву не Червоноградському міському відділу ГУ ДМС у Львівській області за місцем проживання, а голові Львівської обласної державної адміністрації та Головному управлінню ДМС у Львівській області чим не дотримав вимоги пункту 10 Порядку № 1983. Вказує, що позивач особисто заяву не подав, а надіслав її поштою не долучивши до неї будь-яких доказів поважності причин її скерування саме поштою. Вказує, що пунктом 1 частиною 5 статті 9 Закону України «Про імміграцію» та абзацом 4 пункт 11 Порядку № 1983 встановлено, що для надання дозволу на імміграцію до заяви додаються три фотокартки розміром 3,5 х 4,5 сантиметра, однак до заяви позивач не додав три фотокартки чим порушив вимоги встановлені цим Законом та Порядком № 1983. Крім того, до заяви позивач додав копію паспорта громадянина Республіки Азербайджан виданого від 13.01.2009 № Р3499063 дійсний до 12.01.2019, що на момент подачі термін дії якого вже закінчився та без засвідчення у встановленому порядку чим порушив - абзаци 2, 3 пункту 11 Порядку № 1983. Також, до заяви позивач не долучив документ (квитанцію) про сплату державного мита (адміністративних послуг) у сфері міграції чим порушив - частину 9 статті 9 Закону України «Про імміграцію», пункт 27 постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження переліку платних послуг, які надаються підрозділами Міністерства внутрішніх справ, Національної поліції та Державної міграційної служби, і розміру плати за їх надання» від 04.06.2007 №795. Частиною 10 статтею 9 Закону України «Про імміграцію» встановлено, у разі неподання особою всіх визначених цим Законом документів заява про надання дозволу на імміграцію не приймається. Відтак вказує, що відповідач виконуючи постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 15.10.2020 № 380/5246/20 розглянув заяву позивача про надання статусу іммігранта від 26.02.2020 із доданими до неї документами та враховуючи те, що позивач подав заяву про надання дозволу на імміграцію перебуваючи незаконно на території України, не звернувся до територіального органу ДМС за місцем свого проживання, не долучив до заяви встановлений перелік документів та з долученням до заяви вже не дійсних документів (термін дії паспорта позивача на момент подачі заяви закінчився), відповідач прийняв рішення про відмову позивачу у наданні дозволу на імміграцію в Україну. Повідомляє суд, що інші заяви про надання дозволу на імміграцію в Україну на адресу відповідача чи до його територіальних підрозділів від позивача не надходили, окрім його заяви про надання статусу іммігранта від 26.02.2020. Відтак, законодавець надаючи право особам іммігрувати в Україну зобов'язує при цьому останніх неухильно додержуватися Конституції та законів України, інших нормативно-правових актів України. Вважає, що позов є таким, що не підлягає до задоволення та просить суд відмовити в задоволенні позовних вимог.
Позивач подав до суду відповідь на відзив, в якому вказав, що у своєму рішенні про відмову у наданні дозволу на імміграцію відповідач посилається на п.4 та п. 6 вказаного переліку. Про інші підстави для відмови у наданні дозволу на імміграцію в оскаржуваному рішенні не йдеться. Вказує, що ні у вказаному переліку, ані у рішенні відповідача не передбачено такої підстави для відмови у наданні дозволу на імміграцію, як незаконність перебування на території України, чи з використанням паспорту строк дії якого закінчився або з формальних підстав: подання заяви не особисто, не в підпорядкований підрозділ ДМСУ, без долучення фотокарток, без сплати державного мита. Зазначає, що відповідачем не тільки не обґрунтовано у своєму відзиві підстав відповідно до на п.4 та п. 6 ч. 1 ст. 10 Закону, але й не вказано у взагалі жодних інших обставин, які могли б за умови їх доведеності бути підставою відповідно до Переліку згідно із ч. 1 ст. 10 Закону, для відмови у наданні дозволу на імміграцію.
Відповідач подав заперечення в яких зокрема зазначив, що розглядаючи заяву позивача щодо надання статусу іммігранта від 26.02.2020 із доданими до неї документами відповідач керувався наступним: 1) позивач не виконав рішення про примусове повернення за межі території України від 01.03.2018, згідно якого зобов'язався залишити територію України до 25 березня 2018 року чим порушив частину 5 статті 26 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», яка визначає, що іноземець або особа без громадянства зобов'язані самостійно залишити територію України у строк, зазначений у рішенні про примусове повернення. Вказує, що згідно рішення про примусове повернення позивач зобов'язався залишити територію України не пізніше 25 березня 2018 року, натомість постанова старшого державного виконавця Червоноградського міського відділу ДВС ГТУЮ у Львівській області про встановлення тимчасового обмеження боржника у праві виїзду за межі України ВП № 57173968 видана 07 травня 2019 року, отже позивач протягом одного року мав можливість покинути територію України та виконати рішення про примусове повернення, однак свідомо його не виконував. Більше того вказує, що позивач не виконує рішення Галицького районного суду Івано-Франківської області № 341/1796/15-ц, оскільки не сплачує аліменти на користь ОСОБА_10 на утримання сина ОСОБА_5 чим порушує норми Сімейного кодексу України, Закону України «Про виконавче провадження». Відповідач вказує, що перебуваючи незаконно на території України позивач подав заяву щодо надання статусу іммігранта від 26.02.2020 із доданими до неї документами порушуючи пункт 2 частину 1 статті 9 Закону України «Про імміграцію», яка встановлює, що заяви про надання дозволу на імміграцію подаються особами, які перебувають в Україні на законних підставах, - до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів. Також вказує, що позивач не подав згадану заяву особисто а надіслав її поштою не вказавши в заяві та не долучивши до неї будь-яких доказів поважності причин її скерування саме поштою чим не дотримав вимоги частиною 2 статті 9 Закону України «Про імміграцію», яка вказує, що заяву про надання дозволу на імміграцію заявник подає особисто до відповідного органу державної влади. За наявності поважних причин (хвороба заявника, стихійне лихо тощо) заява може надсилатися поштою або за дорученням заявника, посвідченим нотаріально, подаватися іншою особою. Відповідач зазначає, що позивач до заяви не долучив три фотокартки розміром 3,5 х 4,5 сантиметра, чим порушив вимоги пункту 1 частини 5 статті 9 Закону України «Про імміграцію» та абзац 4 пункт 11 Порядку № 1983. Крім того, до заяви позивач додав копію паспорта громадянина Республіки Азербайджан виданого від 13.01.2009 № НОМЕР_2 дійсний до 12.01.2019, що на момент подачі термін дії якого вже закінчився та без засвідчення у встановленому порядку чим порушив - абзаци 2, 3 пункту 11 Порядку № 1983. Відповідач вказує, що до заяви позивач не долучив документ (квитанцію) про сплату державного мита (адміністративних послуг) у сфері міграції чим порушив частину 9 статті 9 Закону України «Про імміграцію», яка передбачає, якщо за дії, пов'язані з наданням дозволу на імміграцію, законодавством України передбачена сплата державного мита або консульського збору, разом із заявою подається документ про його сплату та пункт 27 постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження переліку платних послуг, які надаються підрозділами Міністерства внутрішніх справ, Національної поліції та Державної міграційної служби, і розміру плати за їх надання» від 04.06.2007 № 795. Вказує, що позивач адресував свою заяву не Червоноградському міському відділу ГУ ДМС у Львівській області за місцем проживання, а голові Львівської обласної державної адміністрації та Головному управлінню ДМС у Львівській області чим не дотримав вимоги пункту 10 Порядку № 1983, який зазначає, що заяви про надання дозволу на імміграцію подаються до територіальних підрозділів за місцем проживання - особами, які тимчасово перебувають в Україні на законних підставах. Відтак, частиною 10 статтею 9 Закону України «Про імміграцію» встановлено, у разі неподання особою всіх визначених цим Законом документів заява про надання дозволу на імміграцію не приймається.
Позивач подав пояснення в яких зокрема зазначив, що долучення фотокарток, сплата мита: формальності які могли бути і можуть бути виконані при об'єктивному, всебічному, не поспішному розгляді відповідачем питання та прийняття рішення. Щодо подання заяви не особисто, а шляхом надсилання листа, вказаний спосіб відповідає ч.2 ст. 9 ЗУ «Про імміграцію», про право надіслати заяву поштою за наявності поважних причин перелік яких не є вичерпний. Подання заяви в ГУ ДМС у Львівській області: заява подана в орган, який наділений повноваженнями прийняття рішення.
Ухвалою суду від 28.07.2021 відмовлено в розгляді справи в загальному позовному провадженні.
Суд всебічно і повно з'ясував всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінив докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті та
встановив:
ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянин Республіки Азербайджан, уродженець м. Джульфа Нахічеванської АР Республіки Азербайджан, що підтверджується посвідченням особи серії НОМЕР_3 виданого 15.10.2015 управлінням поліції м. Нахічевань та дійсного до 25.05.2029 (а.с.21), інвалід II - групи, згідно з посвідченням № НОМЕР_4 виданого Центром соціального захисту населення 27.11.2015 на невизначений термін (а.с.22).
В матеріалах справи також міститься копія паспорта позивача від 13.01.2009 НОМЕР_2 громадянина Республіки Азербайджан, однак такий дійсний до 12.01.2019, відтак його термін дії вже закінчився (а.с.19).
Червоноградським МВ ГУ ДМС України у Львівській області прийнято постанову про накладення адміністративного стягнення серії ПН МЛВ № 057982 від 24.02.2018, якою позивача визнано винним у перевищенні дозволеного терміну перебування на території України та відповідно до частини 1 статті 203 КУпАП накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу в розмірі 510,00 грн (а.с.38).
01 березня 2018 року відносно позивача Червоноградським МВ ГУ ДМС України у Львівській області прийняте рішення про примусове повернення за межі території України зобов'язавши покинути територію України у термін до 25 березня 2018 року.
Згідно свідоцтва про народження серії НОМЕР_5 від 18.05.2012 ОСОБА_1 є батьком ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , мати ОСОБА_4 (громадянка України) (а.с.24).
Згідно свідоцтва про народження серії НОМЕР_6 від 17.02.2016 ОСОБА_11 батько ОСОБА_6 ІНФОРМАЦІЯ_4 , мати ОСОБА_12 (а.с.34).
Згідно з свідоцтва про шлюб 24.06.2016 уклали шлюб за №217 у Відділі ЗАГС району Нахічевань (а.с.33) громадянин Республіки Азербайджан ОСОБА_1 та громадянинка України ОСОБА_12 , ОСОБА_9 , згідно паспорту України від 13.10.2017 (а.с.31).
Відповідно до Постанови про арешт майна боржника від 17.04.2019 ВП №57173968 на виконання виконавчого листа №341/1796/15-ц виданого 21.03.2018 Галицьким районним судом Івано-Франківської області про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_13 аліменти на утримання сина ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , за боржником існує заборгованість по аліментах більше 3х місяців (а.с.28).
Постановою ВП№57173968 від 07.05.2019 державним виконавцем Червоноградського міського відділу державної виконавчої служби ГТУЮ у Львівській області встановлено тимчасове обмеження боржника у праві виїзду за межі України (а.с.30).
26 лютого 2020 року ОСОБА_1 громадянин Руспубліки ОСОБА_14 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , звернувся до Головного управління ДМС у Львівській області із заявою про надання статусі іммігранта. Дана заява обґрунтована наступним:
«В 2012 році, знаходячись в Іспанії, я ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянин Республіки Азербайджан, уродженець м. Джульфа Нахічеванської АР Республіки Азербайджан, інвалід ІІ - групи (копія паспорту гр. Республіки Азербайджан, посвідчення особи, посвідчення інваліда та їх перекладу додаються) познайомився із ОСОБА_9 громадянкою України за народженням. На той час, я ще знаходився в шлюбі з ОСОБА_3 , який був укладений за місцем проживання ОСОБА_4 , громадянка України, ВДРАЦС Івано - Франківського МУЮ за актовим записом № 902. Від шлюбу ІНФОРМАЦІЯ_2 у нас народився син ОСОБА_5 , який проживає із матір'ю в м. Галич Івано - Франківській області (копія свідоцтва про народження сина додається). За час шлюбу та проживання в Україні я також отримав ІПН (копія довідки додається). Рішенням Галицького районного суду Івано - Франківської області від 16.11.2015 року, шлюб між мною та ОСОБА_4 розірвано та присуджено до стягнення з мене в користь колишньої дружини аліменти на утримання нашого сина (копія рішення додається). Вказане судове рішення про стягнення аліментів знаходиться на виконанні ВДВС Червоноградського МУЮ, тобто за фактичним моїм місцем проживання. Постановою державного виконавця від 07.05.2019 року у зв'язку із аліментними відносинами, мені тимчасово обмежено у праві виїзду за межі України (копія постанови додається). До цього, після повернення з Іспанії я з ОСОБА_9 поїхали на проживання до мене в Нахічеванську АР Республіки Азербайджан, де тоді ще проживали мої батьки, які на сьогоднішній день вмерли і у мене тепер там більше нікого не залишилось. Там же 21 червня 2016 року ми зареєстрували шлюб про, що відділом ЗАГСУ району Ніхечеваль видано свідоцтво про укладення шлюбу (копія свідоцтва про укладення шлюбу та його переклад додаються), а ще перед цим ІНФОРМАЦІЯ_3 у нас народився син ОСОБА_15 громадянин України, народження якого зареєстровано ВДРАЦС Червоноградського МУЮ у Львівській області (копія свідоцтва про народження додається). Після проживання протягом близько 1, 2 р. в Республіці Азербайджан ми повернулись в Україну, де разом з дитиною проживаємо по сьогодні за місцем проживання моєї дружини у АДРЕСА_1 , в квартирі яка належить на праві власності її мамі ОСОБА_7 , яка разом з її братом ОСОБА_8 , надали і надають подальшу згоду для проживання нашої з дружиною сім'ї у цій квартирі. (копія витягу з реєстру про власність та нотаріально - посвідчених заяв нотаріально). Постановою т.в.о начальника Червоноградського МВ ГУ ДМСУ у Львівській області від 27.02.2018 року мою жінку ОСОБА_9 , притягнули до відповідальності за невжиття заходів до моєї реєстрації - в Україні за місцем проживання, де я проживаю з нею, як вже вказувалось, до сьогодні (копія постанови додається). На даний час моя дружина працює, має доходи. В той же час, незважаючи на те, що я є її законним чоловіком батьком нашої дитини і ми постійно проживаємо разом безперервно в Україні (м. Червоноград Львівської області) більше 3 - х років, а загалом більше 5 років, ми не можемо узаконити моє проживання в Україні внаслідок чого грубо порушуються права нашої сім'ї, в тому числі малолітнього сина ОСОБА_6 , зокрема і мої законні права, як батька, як чоловіка, так як відповідно до законодавства маю право проживати разом з сім'єю.» (а.с. 14-15).
Листом Головне управління Державної міграційної служби у Львівській області від 11.03.2020 року № 4601.4.1-3313/46.1.-20, повідомило позивача про те, що заява про продовження строку перебування на території України разом з документами, передбаченими пунктом 9 Порядку продовження строку перебування та продовження або скорочення строку тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства на території України затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.02.2012 № 150, подаються іноземцями та приймаючою стороною особисто до територіального органу чи підрозділу ДМС за місцем проживання не раніше ніж за десять та не пізніше ніж за три робочі дні до закінчення такого строку (а.с.16).
26 червня 2020 року ОСОБА_1 громадянин Руспубліки ОСОБА_14 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , звернувся до Головного управління ДМС у Львівській області із заявою щодо надання статусу іммігранта, в якій просив надіслати рішення за наслідками розгляду заяви від 26.02.2020 року про надання дозволу на імміграцію в Україну або про відмову у наданні дозволу на імміграцію в Україні із зазначенням підстав відмови у наданні дозволу на імміграцію в Україну. Також у заяві зазначив, що на заяву від 26.02.2020 року отримав лише лист - роз'яснення порядку продовження строку перебування на території України, однак не відповідь чи рішення по суті порушеного питання - надання статусу іммігранта (а.с.18).
Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 17 серпня 2020 року у справі № 380/5246/20 у позові ОСОБА_1 відмовлено, а Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 15 жовтня 2020 року у справі № 380/5246/20 апеляційну скаргу задоволено, рішення Львівського окружного адміністративного суду від 17 серпня 2020 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено у повному обсязі.
Судом зобов'язано Головне управління Державної міграційної служби України у Львівській області розглянути заяву ОСОБА_1 , громадянина Республіки Азербайджан, ІНФОРМАЦІЯ_1 , ІПН НОМЕР_1 від 26.02.2020 року про надання дозволу на імміграцію в Україну з прийняттям відповідного рішення, з урахуванням висновків викладених у постанові суду.
Восьмий апеляційний адміністративний суд скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позов виходив із того, що Головним управлінням Державної міграційної служби України у Львівській області допущено протиправну бездіяльність в частині належного розгляду заяви позивача від 26.02.2020 року та прийняття рішення по суті порушеного в ній питання, щодо задоволення чи відмови у наданні дозволу на імміграцію, і скеровані відповідачем листи не є рішенням відповідача як суб'єкта владних повноважень відносно позивача, що винесені на реалізацію вказаних вище норм законодавства щодо вирішення питання про надання дозволу на імміграцію.
Головне управлінням Державної міграційної служби України у Львівській області прийняло рішення від 29.01.2021 (від 15.01.2021 №4601.4.1-371/46.1-21) про відмову у наданні дозволу на імміграцію в Україну. Підставою прийнятого рішення є п.4, п.6 ч.1 ст. 10 ЗУ «Про імміграцію», а саме зазначення особою в заяві про надання дозволу на імміграцію свідомо неправдивих відомостей чи подання підроблених документів (п.4) та інші випадки, передбачені законами України (п.6) (а.с.54).
Не погоджуючись із прийнятим рішенням, вважаючи його протиправним, позивач звернувся до суду із даним позовом.
При прийнятті рішення суд керувався наступним.
Завданням адміністративного судочинства відповідно до ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України (КАС України) є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Однією із основних засад (принципів) адміністративного судочинства відповідно до п. 4 ч. 3 ст. 2 КАС України є змагальність сторін, диспозитивність та офіційне з'ясування всіх обставин у справі.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно зі статтею 26 Конституції України іноземці та особи без громадянства, які знаходяться в Україні на законних підставах користуються тими ж правами та свободами, а також несуть такі ж самі обов'язки, що і громадяни України.
Відповідно до статті першої Закону України від 22.09.2011 №3773-VІ "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" (надалі - Закон №3773-VІ) іноземець - це особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав.
За змістом частини п'ятнадцятої статті 4 Закону №3773-VІ іноземці та особи без громадянства, які в'їхали в Україну на інших законних підставах, вважаються такими, які тимчасово перебувають на території України на законних підставах на період наданого візою дозволу на в'їзд або на період, встановлений законодавством чи міжнародним договором України.
Згідно зі статтею другою Закону №3773-VІ іноземці та особи без громадянства мають ті ж права і свободи та виконують ті ж обов'язки, що і громадяни України, якщо інше не передбачено Конституцією, цим та іншими законами України, а також міжнародними договорами України.
Іноземці та особи без громадянства є рівними перед законом незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять, інших обставин.
Статтею третьою Закону №3773-VІ передбачено, що іноземці та особи без громадянства можуть у встановленому порядку іммігрувати в Україну на постійне проживання або прибути для працевлаштування на визначений термін, а також тимчасово перебувати на її території.
Умови і порядок імміграції в Україну іноземців та осіб без громадянства визначаються Законом України від 07.06.2001 №2491-ІІІ «Про імміграцію» (у редакції, чинній на час подання заяви від 25.09.2018 та прийняття оскаржуваного рішення від 23.09.2019, далі - Закон №2491-ІІІ).
Стаття перша Закону №2491-ІІІ надає визначення термінів, що застосовуються у Законі, серед яких: імміграція - це прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання; іммігрант - іноземець чи особа без громадянства, який отримав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну на постійне проживання, або, перебуваючи в Україні на законних підставах, отримав дозвіл на імміграцію і залишився в Україні на постійне проживання; квота імміграції - це гранична кількість іноземців та осіб без громадянства, яким передбачено надати дозвіл на імміграцію протягом календарного року; дозвіл на імміграцію - рішення, що надає право іноземцям та особам без громадянства на імміграцію.
Згідно з частиною першою статті 4 Закону №2491-ІІІ дозвіл на імміграцію надається в межах квоти імміграції.
Відповідно до частини другої статті 4 Закону №2491-ІІІ квота імміграції встановлюється Кабінетом Міністрів України у визначеному ним порядку по категоріях іммігрантів: 1) діячі науки та культури, імміграція яких відповідає інтересам України; 2) висококваліфіковані спеціалісти і робітники, гостра потреба в яких є відчутною для економіки України; 3) особи, які здійснили іноземну інвестицію в економіку України іноземною конвертованою валютою на суму не менше 100 (ста) тисяч доларів США; 4) особи, які є повнорідними братом чи сестрою, дідом чи бабою, онуком чи онукою громадян України; 5) особи, які раніше перебували в громадянстві України; 6) батьки, чоловік (дружина) іммігранта та його неповнолітні діти; 8) особи, які безперервно проживали на території України протягом трьох років з дня встановлення їм статусу особи, яка постраждала від торгівлі людьми; 9) особи, які прослужили у Збройних Силах України три і більше років.
Відповідно до статті шостої Закону №2491-ІІІ центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері імміграції: 1) приймають заяви разом з визначеними цим Законом документами щодо надання дозволу на імміграцію від осіб, які перебувають в Україні на законних підставах; 2) перевіряють правильність оформлення документів щодо надання дозволу на імміграцію, виконання умов для надання такого дозволу, відсутність підстав для відмови у його наданні; 3) приймають рішення про надання дозволу на імміграцію, про відмову у наданні дозволу на імміграцію, про скасування дозволу на імміграцію та видають копії цих рішень особам, яких вони стосуються; 4) видають та вилучають у випадках, передбачених цим Законом, посвідки на постійне проживання; 5) ведуть облік осіб, які подали заяви про надання дозволу на імміграцію, та осіб, яким надано такий дозвіл.
Статтею дев'ятою Закону №2491-ІІІ врегульовано порядок подання заяви про надання дозволу на імміграцію, згідно з частиною першою якої заяви про надання дозволу на імміграцію подаються:
1) особами, які постійно проживають за межами України, - до дипломатичних представництв та консульських установ України за кордоном за місцем їх постійного проживання;
2) особами, які перебувають в Україні на законних підставах, - до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері імміграції.
Заяву про надання дозволу на імміграцію заявник подає особисто до відповідного органу державної влади. За наявності поважних причин (хвороба заявника, стихійне лихо тощо) заява може надсилатися поштою або за дорученням заявника, посвідченим нотаріально, подаватися іншою особою (частина друга статті 9 Закону №2491-ІІІ).
Для надання дозволу на імміграцію до заяви додаються такі документи: 1) три фотокартки; 2) копія документа, що посвідчує особу; 3) документ про місце проживання особи; 4) відомості про склад сім'ї, копія свідоцтва про шлюб (якщо особа, яка подає заяву, перебуває в шлюбі); 5) документ про те, що особа не є хворою на хронічний алкоголізм, токсикоманію, наркоманію або інфекційні захворювання, перелік яких визначено центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я (частина п'ята статті 9 Закону №2491-ІІІ).
Вимога пункту 5 не поширюється на осіб, зазначених у пунктах 1, 3, 6 частини третьої статті 4 цього Закону (частина шоста статті 9 Закону №2491-ІІІ).
Відповідно до частини сьомої статті 9 Закону №2491-ІІІ крім зазначених документів подаються:
1) для осіб, зазначених у пункті 1 частини другої статті 4 цього Закону, - документ, що підтверджує підтримку їхнього клопотання центральним органом виконавчої влади України;
2) для осіб, зазначених у пункті 2 частини другої статті 4 цього Закону, - копії документів, що підтверджують відповідність рівня кваліфікації спеціаліста або робітника вимогам, передбаченим у переліку, затвердженому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері праці;
3) для осіб, зазначених у пункті 3 частини другої статті 4 цього Закону, - копії статуту та/або зареєстрованих договорів (контрактів) про інвестиційну діяльність та довідка банку про надходження іноземної інвестиції в економіку України іноземною конвертованою валютою на суму не менше 100 (ста) тисяч доларів США;
4) для осіб, зазначених у пункті 4 частини другої та у пункті 1 частини третьої статті 4 цього Закону, - копії документів, що засвідчують їх родинні стосунки з громадянином України;
5) для осіб, зазначених у пункті 5 частини другої статті 4 цього Закону, - документ, який підтверджує, що особа раніше перебувала в громадянстві України;
6) для осіб, зазначених у пункті 6 частини другої статті 4 цього Закону, - копії документів, що засвідчують їх родинні стосунки з іммігрантом, і документ про те, що іммігрант не заперечує проти їх імміграції та гарантує їм фінансове забезпечення на рівні не нижчому від прожиткового мінімуму, встановленого в Україні;
8) для осіб, зазначених у пункті 8 частини другої статті 4 цього Закону, - копія документа, що підтверджує встановлення особі статусу особи, яка постраждала від торгівлі людьми, а також документ, що підтверджує факт безперервного проживання особи на законних підставах на території України протягом трьох років з дня встановлення їй статусу особи, яка постраждала від торгівлі людьми;
9) для осіб, зазначених у пункті 9 частини другої статті 4 цього Закону, - документ, що підтверджує факт проходження військової служби у Збройних Силах України;
10) для осіб, зазначених у пункті 2 частини третьої статті 4 цього Закону, - копії документів про призначення їх опікунами чи піклувальниками над громадянами України або про встановлення над ними опіки чи піклування громадянина України;
11) для осіб, зазначених у пункті 3 частини третьої статті 4 цього Закону, - документи, що підтверджують право особи на набуття громадянства України за територіальним походженням відповідно до статті 8 Закону України "Про громадянство України";
12) для осіб, зазначених у пункті 4 частини третьої статті 4 цього Закону, - подання центрального органу виконавчої влади України про те, що імміграція особи становить державний інтерес для України;
13) для осіб, зазначених у пункті 5 частини третьої статті 4 цього Закону, - документи, що підтверджують отримання статусу закордонних українців, або копії документів, що засвідчують їх родинні стосунки із закордонними українцями.
Відповідно до частин восьмої та дев'ятої статті 9 Закону №2491-ІІІ особи, які постійно проживають за межами України, за винятком осіб, зазначених у пунктах 1, 3 частини третьої статті 4 цього Закону, разом із заявою про надання дозволу на імміграцію подають також довідку про відсутність судимості.
Якщо за дії, пов'язані з наданням дозволу на імміграцію, законодавством України передбачена сплата державного мита або консульського збору, разом із заявою подається документ про його сплату.
Термін розгляду заяви про надання дозволу на імміграцію не може перевищувати одного року з дня її подання (частина одинадцята статті 9 Закону №2491-ІІІ).
Водночас суд звертає увагу, що згідно з ч.10 ст.9 Закону №2491-III, у разі неподання особою всіх визначених цим Законом документів заява про надання дозволу на імміграцію не приймається.
Стаття 10 Закону №2491-ІІІ визначає підстави для відмови у наданні дозволу на імміграцію.
Частиною першою статті 10 Закону №2491-ІІІ передбачено, що дозвіл на імміграцію не надається:
1) особам, засудженим до позбавлення волі на строк більше одного року за вчинення діяння, що відповідно до законів України визнається злочином, якщо судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку;
2) особам, які вчинили злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людяності та людства, як їх визначено в міжнародному праві, або розшукуються у зв'язку із вчиненням діяння, що відповідно до законів України визнається тяжким злочином, або їм повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, досудове розслідування якого не закінчено;
3) особам, хворим на хронічний алкоголізм, токсикоманію, наркоманію або інфекційні захворювання, перелік яких визначено центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я;
4) особам, які в заявах про надання дозволу на імміграцію зазначили свідомо неправдиві відомості чи подали підроблені документи;
5) особам, яким на підставі закону заборонено в'їзд на територію України;
6) в інших випадках, передбачених законами України.
Постановою Кабінету Міністрів України від 26.12.2002 № 1983 «Про затвердження Порядку формування квоти імміграції, Порядку провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень» затверджено Порядок формування квоти імміграції та Порядок провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень.
Так підпунктом 2 пункту 2 цього Порядку №1983 передбачено, що територіальні органи ДМС приймають рішення за заявами про надання дозволу на імміграцію залежно від категорії іммігрантів - стосовно іммігрантів, які підпадають під квоту імміграції (крім іммігрантів, стосовно яких рішення приймає ДМС), а саме: осіб, батьки, чоловік (дружина) іммігранта та його неповнолітні діти.
МВС, органи Національної поліції, СБУ та її регіональні органи, Робочий апарат Укрбюро Інтерполу, Держприкордонслужба відповідно до компетенції вживають у місячний строк за зверненням ДМС, її територіальних органів та територіальних підрозділів заходів: до виявлення серед осіб, які подали заяву про надання дозволу на імміграцію, таких, яким дозвіл на імміграцію не може бути наданий відповідно до статті 10 Закону України "Про імміграцію" (п.9 Порядку №1983).
Заяви про надання дозволу на імміграцію подаються до територіальних підрозділів за місцем проживання - особами, які тимчасово перебувають в Україні на законних підставах (п.10 Порядку №1983).
У разі необхідності відповідні територіальні органи і підрозділи, які забезпечують провадження у справах з питань імміграції, можуть затребувати інші документи, що уточнюють наявність підстав для надання дозволу на імміграцію, якщо це не суперечить Закону України "Про імміграцію", а також запросити для бесіди заявників чи інших осіб (п.11 Порядку №1983).
Відповідно до п. 12 Порядку №1983, територіальні підрозділи за місцем проживання, до яких подано заяви про надання дозволу на імміграцію: формують справи, перевіряють підстави, законність перебування в Україні іммігрантів, справжність поданих документів та відповідність, їх оформлення вимогам законодавства, у разі потреби погоджують це питання з органами місцевого самоврядування, у межах своєї компетенції з'ясовують питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію; надсилають у місячний термін разом з матеріалами справи інформацію про результати їх розгляду територіальним органам або підрозділам (відповідно до категорії іммігрантів). Справи, прийняття рішення за якими належить до компетенції ДМС чи територіальних органів, надсилаються територіальним органам, в інших випадках - територіальним підрозділам; здійснюють провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію, якщо таке провадження належить до їх компетенції.
За змістом п.14 Порядку №1983, територіальні органи і підрозділи після отримання документів від зазначених у пунктах 12 і 13 цього Порядку органів перевіряють у місячний термін правильність їх оформлення, з'ясовують у межах своєї компетенції питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію, передбачених статтею 10 Закону України "Про імміграцію", надсилають відповідні запити до МВС, органів Національної поліції, регіональних органів СБУ, Робочого апарату Укрбюро Інтерполу та Держприкордонслужби. МВС, органи Національної поліції, регіональні органи СБУ, Робочий апарат Укрбюро Інтерполу та Держприкордонслужба проводять відповідно до компетенції у місячний строк після надходження таких запитів перевірку з метою виявлення осіб, яким дозвіл на імміграцію не надається. Про результати перевірки інформується орган, який надіслав запит. Термін перевірки може бути продовжений, але не більше ніж на один місяць.
У разі коли прийняття рішення щодо надання дозволу на імміграцію належить до компетенції ДМС, територіальні органи у місячний термін аналізують отриману від зазначених в абзаці другому пункту 14 цього Порядку органів інформацію і надсилають до ДМС разом з матеріалами справи дані про результати розгляду (п.15 Порядку №1983).
У разі коли прийняття рішення щодо надання дозволу на імміграцію належить до компетенції територіальних органів і підрозділів, ці органи аналізують у місячний термін отриману від зазначених в абзаці другому пункту 14 цього Порядку органів інформацію та на підставі матеріалів справи приймають рішення про надання дозволу на імміграцію чи про відмову у наданні такого дозволу (п. 16 Порядку №1983).
Отже зі змісту наведених вище положень Порядку №1983 слідує, що територіальні органи ДМС, отримавши від особи заяву про імміграцію в Україну, у місячний термін проводять перевірку правильності її оформлення, з'ясовують у межах своєї компетенції питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію, передбачених статтею 10 Закону України "Про імміграцію", а також надсилають відповідні запити до компетентних органів, висновки яких враховуються при прийнятті рішення про надання дозволу на імміграцію.
Згідно з частиною другою статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного " -добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 21.06.1988 по справі «Боррехаб проти Нідерландів», яке в силу положень частини першої статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» є джерелом права, висвітлив правову позицію щодо захисту права на «сімейне життя» у випадку депортації іноземця з території держави-учасниці Конвенції. Так, позиція Суду грунтувалася на тому, що відмова у видачі особі нової посвідки на проживання і подальша депортація із країни призведуть до розриву сімейних зав'язків між батьком та його неповнолітньою донькою. У наведеній справі, Суд прийшов до висновку, що в такому випадку має місце порушення статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод від 04.11.1950 року №ЕТ8 N005 (право на повагу до приватного і сімейного життя)
Відповідно до рішень Європейського суду з прав людини у справі «Боррехаб проти Нідерландів» від 21.06.1988 та у справі «Каштан та інші проти Норвегії» від 24.07.2014, роз'єднання сім'ї без доведення таким заходом втручання досягнення мети - захисту національної, громадської безпеки, запобігання правопорушень чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб, навіть за умови дотримання вимоги законодавства, не відповідає вимогам частини другої статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
На вказане звертає увагу зокрема ВС у своїй постанові від 31 жовтня 2019 року у справі № 820/1560/17 ухвалюючи рішення про задоволення позову та зобов'язання ГУ ДМС області розглянути заяву гр. Республіки Азербайджан про надання дозволу на імміграцію (витяг додається).
Відповідно до ст. 5 Протоколу № 7 до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (ратифіковано Законом № 475/97-ВР від 17.07.97), кожен з подружжя у відносинах між собою і в їхніх відносинах зі своїми дітьми користується рівними правами та обов'язками цивільного характеру, що виникають зі вступу у шлюб, перебування в шлюбі та у випадку його розірвання. Ця стаття не перешкоджає державам вживати таких заходів, що є необхідними в інтересах дітей.
Згідно ч. 4 ст. 23 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (ратифіковано Указом Президії Верховної Ради Української РСР №2148-VІІІ ( 2148-08 ) від 19.10.73) держави, які беруть участь у цьому Пакті, повинні вжити належних заходів для забезпечення рівності прав і обов'язків обох з подружжя щодо одруження, під час перебування в шлюбі і при його розірванні.
Судом встановлено, що позивач звернувся до ГУ ДМС України у Львівській області із заявою про надання дозволу на імміграцію, поза квотою, як чоловік громадянки України з якою перебували у шлюбі понад 2 роки, батько малолітнього громадянина України, який перебуває в Україні на законних підставах згідно п.1 ч.3 ст. 4 Закону України «Про імміграцію».
Рішення Відповідача про відмову мотивоване тим, що в заяві про надання дозволу на імміграцію заявник зазначив свідомо неправдиві відомості чи подав підроблені документи та інші випадки, передбачені законами України.
За таких обставин, здійснивши перевірку справи позивача, відповідач відмовив у наданні дозволу на імміграцію в Україну згідно з п.4 п.6 ч.1 ст. 10 Закону України «Про імміграцію».
Відповідно до ст. 10 Закону України "Про імміграцію" встановлений вичерпний перелік підстав для відмови в наданні дозволу на імміграцію в Україну, зі змісту якого вбачається, що підставами для відмови в наданні дозволу на імміграцію можуть бути лише доведені та обґрунтуванні докази.
Відповідно до частин першої другої статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Згідно з пунктом 11 Порядку №1983 визначено, що у разі необхідності, відповідні територіальні органи і підрозділи, які забезпечують провадження у справах з питань імміграції, можуть затребувати інші документи, що уточнюють наявність підстав для надання дозволу на імміграцію, якщо це не суперечить Закону України "Про імміграцію", а також запросити для бесіди заявників чи інших осіб.
З аналізу вказаної норми можна дійти висновку, що функція територіальних органів, які розглядають питання про надання дозволу на імміграцію, реалізується шляхом всебічної перевірки документів, а також запрошення для надання пояснень заявників, стосовно яких розглядається це питання.
В матеріалах справи відсутні докази надання позивачем будь яких свідомо неправдивих відомостей, чи відмова у наданні пояснень відповідачу на його запрошення.
Суд зазначає, що у переліку відповідно до ст. 10 Закону України "Про імміграцію", чи в оскаржуваному рішенні відповідача не передбачено такої підстави для відмови у наданні дозволу на імміграцію, як незаконність перебування на території України, чи з використанням паспорту строк дії якого закінчився або з формальних підстав: подання заяви не особисто, не в підпорядкований підрозділ ДМСУ, без долучення фотокарток, без сплати державного мита.
Разом з тим, рішення відповідача про відмову у наданні дозволу на імміграцію з підстав, передбачених п. 6 ч. 1 ст. 10 Закону № 2491-III в інших випадках, передбачених законами України, без наведення прямої норми іншого закону, яка чітко регламентує підстави для ненадання дозволу на імміграцію, не може вважатися правомірним.
Подібна правова позиція наведена у постановах Верховного Суду від 25.09.2019 у справі № 813/119/16, від 26.05.2020 у справі № 815/6555/16, від 16.01.2019 у справі №808/9121/15, від 07.05.2020 у справі № 420/6652/18, від 25.11. 2020 у справі № 810/916/16 щодо відмови у наданні дозволу на імміграцію з підстав, передбачених п. 6 ч. 1 ст. 12 Закону № 2491-III.
Відповідно до статей 1 та 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
У своїй послідовній судовій практиці ЄСПЛ, наводить визначення та наслідки особливо вузького тлумачення норм, що перешкоджають розгляду заяв заявника по суті із супутнім ризиком порушення його чи її права.
Європейським судом з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначено, що «надмірний формалізм» може суперечити зокрема вимозі забезпечення практичного та ефективного права на доступ до суду згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, (див. рішення у справах “Zubac v. Сгоаtіа», «Веіеs аnd Оthers v. те Сzech Republic», №47273/99, пп. 50-51 та 69, та «Walchli v. France», № 35787/03, п. 29).
Суд ураховує правову позицію Європейського суду з прав людини, який у рішенні від 20.01.2012 року "Рисовський проти України" зазначив, що ризик будь-якої помилки державного органу, повинен покладатись на саму державу та її органи.
Так, розглядаючи цю справу, Європейський суд зазначив, що принцип "належного урядування", як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. З іншого боку, потреба виправити минулу "помилку" не повинна непропорційним чином втручатися в право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються.
Це є "гарантією стабільності суспільних відносин", яка породжує у громадян впевненість у тому, що їх існуюче правове становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього рішення, тому саме на державний орган покладається обов'язок виправити свої помилки.
Аналогічна позиція викладена, зокрема в рішенні Конституційного Суду України від 16.04.2009 року №7-рп/2009, відповідно до якої, рішення суб'єкта владних повноважень повинні бути гарантією стабільності суспільних відносин, породжуючи у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього рішення.
Таким чином, встановленими судом обставинами справи доведено відсутність факту подачі неправдивих відомостей позивачем при отриманні дозволу на імміграцію та допущення відповідачем надмірного формалізму щодо прийняття рішення про відмову у наданні дозволу на імміграцію в Україну.
Згідно положень статей 9, 29 Загальної декларації прав людини 1948 року, ніхто не може зазнавати безпідставного арешту, затримання або вигнання, а при здійсненні своїх прав кожна людина зазнавати лише таких обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання та поваги прав і свобод інших людей, а також забезпечення справедливих вимог моралі, суспільного порядку і загального добробуту.
На підставі наведеного суд дійшов висновку про прийняття оспорюваного рішення необґрунтовано, непослідовно, непропорційно, без дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення, що не відповідає критеріям правомірності рішення суб'єкта владних повноважень в контексті ч.2 ст.2 КАС України, а відтак є протиправним та підлягає скасуванню.
Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною другою статті 2 КАС України встановлено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
За таких обставин, суд вважає, що спірне рішення прийняте з порушенням вимог ст.2 КАС України, а саме: без урахування усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення, оскільки позивач тривалий час проживає на території України, виховує двох малолітніх дітей, які народжені в Україні; без урахування принципу пропорційності, тобто при прийнятті рішення мало місце відсутність досягнення розумного балансу між публічними інтересами, на забезпечення яких спрямоване рішення та інтересами позивача та без урахування права особи на участь у процесі прийняття рішення.
Згідно з частинами першою та другою статті 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог.
Оцінивши докази, які є у справі за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд дійшов до висновку про задоволення позову.
Оскільки позивач згідно Закону України “Про судовий збір” звільнений від сплати судового збору, судові витрати розподілу не підлягають.
Керуючись ст.ст. 2, 8-10, 14, 72-79, 90, 132, 241-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
1. Позов задовольнити повністю.
2. Визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області від 29.01.2021 про відмову в наданні дозволу на імміграцію в Україну ОСОБА_1 , громадянину Республіки Азербайджан, ІНФОРМАЦІЯ_1 , ІПН НОМЕР_1 .
3. Зобов'язати Головне управління Державної міграційної служби України у Львівській області (вул. Січових Стрільців, 11, м.Львів, 79007; код ЄДРПОУ 37831493) повторно розглянути заяву ОСОБА_1 , громадянина Республіки Азербайджан, ІНФОРМАЦІЯ_1 , ІПН НОМЕР_1 про надання дозволу на імміграцію в Україну з урахуванням висновків викладених у рішенні суду.
4. Судові витрати розподілу не підлягають.
Рішення може бути оскаржене, згідно зі ст. 295 КАС України, протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Рішення набирає законної сили, згідно зі ст. 255 КАС України, після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повний текст рішення складений 28.07.2021.
Суддя Коморний О.І.